Історичні умови розвитку української культури. Процеси національно-культурного відродження.

Багата українська культура з другої половини ХVІІІ ст. почала виявляти ознаки занепаду. Її дальший розвиток здійснювався в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764) та зруйнування Запорізької Січі (1775), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) і Литовського статуту (1840) на Правобережжі, Україна фактично перетворилася у безправну провінцію Російської імперії.

Ліквідувавши політичну автономію України, царський уряд поставив собі за мету повністю асимілювати й український народ, влити його в великоруську націю. У 1721р. набуло чинності розпорядження про заборону друкованого слова в Україні, дозволяється видавати лише книги російського змісту, через що занепадає освіта українською мовою. З другої пол. ХVІІІ ст. починається поступовий процес поглинання української культури російською.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Ідеологічний напрям мав три об’єкти: політичний лад, релігію і історію. Треба було переконати свій народ і пригноблену людність, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — це самодержавний, що її національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ’ям і що Україна — це Південна Росія, Південно-Західна Росія (Русь); Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури.

Історію треба було подавати так, щоб, по-перше, стали очевидними переваги самодержавства над будь-якою іншою формою державного правління для України, по-друге, щоб довести довічну неподільність Русі. Як відомо ці ідеї були обґрунтовані в творах В.Татищева, М.Ломоносова і Карамзіна.

Таким чином, офіційна російська історіографія дотримувалась думки про неподільну Російську імперію, в якій Україні відводилась роль провінції, що завела було собі демократичні порядки, але скоро опам’яталася і повернулася під руку самодержавства. Знову постав один народ — руський (російський) з єдиною мовою, літературою і культурою.

М.В.Ломоносов, який певний час навчався у Києво-Могилянській академії, не міг, звичайно, не помітити існування “малороссийского наречия”. Він писав: “Российский язык (главное) можно разделить на три диалектика 1(московской), 2(поморской), 3(малоросской)... Третий более всех отличен и смешен с польском”. А оскільки воно, це “наріччя”, попсоване польською мовою, на думку Ломоносова, то з нього нічого й не повинно увійти в загальноросійську літературну мову.

Ціленаправлена асиміляторська діяльність російського царизму принесла результати. На середину ХІХ ст. в містах України українців залишилося трохи більше 5 %, решта — в селах. Серед юристів українці в Україні становили всього 16%, серед учителів-25 %, серед письменників і митців-10 %. В промисловості та торгівлі також більшість була за росіянами та євреями. Посилено йшов процес русифікації робітників, в містах вони були відчужені від української культури. Тому українську (народну) культуру ще оберігало село. Однак, особливо з другої половини ХІХ ст. туди проникає капіталізм і село також руйнується. Українська еліта (панство) зрікалася свого народу, своєї мови, куплена маєтками та привілеями. Вона як культуротворча сила не виступала. В Західній Україні, на Правобережжі такий стан існував ще з раніших часів.

Поступово занепадала традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль згасло. Літературна мова ледь жевріла. Спираючись на польську шляхту, католицьку церкву, австрійський уряд намагався асимілювати українське населення.

В таких умовах в Україні виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної самосвідомості, що дало стимул для розвитку національної культури в цілому. Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті ХVІІІ ст. у середовищі бувшої козацької старшини. Виникає рух за вивчення історії козацької України (наслідок активної пошукової роботи старшини з метою підтвердження шляхетського походження, за що російський уряд надавав дворянство). Поступово формується українська національна ідея. Про це свідчать праці Рігельмана, Рубана, Безбородька про історичне минуле України.

В процесі формування нації в українському суспільстві виникає зацікавлення історичним минулим, усною народною творчістю, етнографією, мовою. Цей інтерес ознаменувався публікацією в 1800р. “Слова о полку Ігоревім” — видатної пам’ятки княжої доби.

Значний вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу мала діяльність перших політичних організацій в Україні, особливо “Товариства з’єднаних слов’ян” (1823). Воно ставило своєю метою революційним шляхом ліквідувати самодержавство і кріпацтво, створити федерацію слов’янських народів.

Найвище піднесення національно-визвольного руху в першій половині ХІХст. припадає на 40-і роки. Саме в 30-40-х роках цього століття місію культуротворення бере на себе українська інтелігенція. Її основна особливість у тому, що формувалась вона із різних соціальних станів. Українська інтелігенція в 40-х роках очолює національно-визвольний рух. В цей період відбувається організаційне оформлення руху, створюється відоме Кирило-Мефодіївське товариство.

Кирило-Мефодіївське братство, або Українсько-Слов’янське товариство Св. Кирила й Мефодія — таємна політична антицарська організація, виникла у Києві в середовищі національно-свідомої української інтелігенції у грудні 1845 — січні 1846 рр. (П.Куліш, О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиков, В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров). Засновники - М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський.

У засіданнях товариства брав участь Т.Шевченко. На початку 1847р. кількість братчиків досягла 100 осіб. Більшість їх були прихильними до товариства, бо за даними слідства 1847 р. основу організації на кінець 1846 р. складало 12 осіб. Учасники братства мали контакти з Чехією, Литвою, Польщею, Білоруссю, Росією.

Кирило-Мефодіївців об’єднували любов до України, її історії, мрія про самостійне існування кожного слов’янського народу на засадах парламентаризму, про слов’янську федерацію як рівноправне об’єднання незалежних держав.

Організація була певною мірою віддзеркаленням молодоєвропейського руху у розумінні ідеалів суспільного прогресу, високої місії науки, освіти, мистецтва. Програмні вимоги товариства викладені у “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”), автором якої був М.Костомаров, у “Статуті Слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія”, що мав записку-пояснення В.Білозерського, у “Відозві “Брати- українці”, “Браття великороссияне и поляки!”.

За доносом студента О.Петрова члени товариства були арештовані і відправлені до Петербурга. Документи слідчої справи складали 19 томів. Особливо крамольним вважався рукопис “Закону Божого”, у якому було зафіксовано уроки історії України у зв’язках із історією людства на принципах високої духовності. Мова йшла, зокрема, про найтрагічніші сторінки української історії — знищення козацтва й Запорізької Січі, поділ України між Польщею та Росією в ХVІІст. Одна з причин нашої національної трагедії була сформульована так: “Україна попалась у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала що там був цар московський, а цар московський усерівно був, що ідол і мучитель”. Кирило-Мефодіївці були покарані без суду. Костомаров — роком одиночної камери у Петропавловській фортеці та 8-річним засланням до Саратова (правда, там він міг займатися науковою роботою, а потім мати закордонні поїздки, працю в Петербурзькому університеті, можливості друку).

Т.Шевченко був покараний 10-річною солдатчиною в Оренбурзьких степах із забороною писати і малювати. Подібні покарання понесли й інші учасники організації.

Уряд намагався не надавати розголосу цій справі, хоча приховати її було неможливо. Різною була реакція інтелігенції. Відомий лист В.Белінського, який обурювався “українськими змовниками”, цинічно і грубо написав про Т.Г.Шевченка. Куліша - “этих хохлов”, яких йому “не жаль”.

Хоча організація проіснувала всього 14 місяців, проте її ідеї відіграли важливу роль у розвитку не лише української, але й загальноєвропейської політичної та філософської думки, дали значний поштовх у розвитку української культури. Члени товариства виробили ідеологію українського культурного відродження на основі християнства, поширення освіти.

Увага до історії зумовила різні настрої в українській інтелігенції. Переважна її більшість — вихідці з українських козацько-шляхетських родин, в яких діди, а подекуди й батьки ще розмовляли українською мовою. Сини ж цю мову спершу занедбали, а потім зверталися до неї з різною метою.

Перша група інтелігенції - М.В.Гоголь, М.Гнедич, В.Наріжний, та інші — вважали, що спільна літературна мова східних слов’ян — російська, а українська — лише одне із її джерел.

Друга група — Г.Квітка-Основ’яненко, А.Метлинський, М.Костомаров та інші, прагнула українську мову зробити засобом поширення освіти серед простого народу, а отже, й розвитку літератури, переважно на фольклорних традиціях.

Третя група — переважна більшість Кирило-Мефодіївців, а серед них і Т.Шевченко — вбачала майбутнє української мови у її рівноправному функціонуванні з іншими слов’янськими мовами.

Увага до рідної мови, а головне — зіставлення її з іншими слов’янськими — спростували той усталений ще в середині ХVІІІ ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки. Разом з тим зникло почуття безплідності вивчення рідної мови, історії, культури. Як підкреслював П.Куліш у листі до М.Костомарова: “Молоді люди, беручись за вивчення Малоросії, зовсім не позбавляють себе цим можливості здобути освіченість європейську”. Хоча той же М.Костомаров не до кінця вірив у те, що українська мова здатна вийти за хатній поріг. Однак після заслання за участь в Кирило-Мефодіївському братстві відстоював право українців на створення національної культури рідною мовою.

Усе це, звичайно, справляло певний вплив на формування суспільно-громадських поглядів і настроїв у середовищі української інтелігенції.

Важливо підкреслити, що національне відродження, яке розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної самосвідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії. В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження тут взяло на себе греко-католицьке духовенство. М.Грушевський з цього приводу писав, що греко-католицька церква... “стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед цим була церква православна”.

Національне відродження в Галичині розпочалося на 20-30-х років пізніше в порівнянні з Підросійською Україною. Ці процеси зародилися в місті Перемишлі, де за ініціативою священика І.Могильницького (1777 - 1831 р.р.) було утворено Товариство галицьких греко-католицьких священників (1816): Герасевич, Компаневич, Лаврівський та ін. Члени товариства займалися вивченням української історії, розповсюджували українську літературу, І.Могильницький — автор першої в Галичині граматики української мови.

Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишлян у Львів. Прогресивна західноукраїньська інтелігенція ідею національного відродження пов’язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка українських студентів духовної семінарії та Львівського університету, які утворили літературне об’єднання “Руська трійця”. До нього увійшли Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Активну участь у діяльності цього гуртка брали також Микола Устиянович та Григорій Ількевич.

Головним девізом діяльності “Руської трійці” стало твердження: “Народ руський — одне з головних поколінь слов’янських,... русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”.

Про завдання діяльності “Руської трійці” висловився М.Шашкевич такими словами: “Нам, молодим русинам, треба об’єднатися в гурток, вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і протистояти полонізму, воскресити руську писемність в Галичині”.

Діячів “Руської трійці” зацікавили твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці М.Максимовича, М.Цертелєва, І.Срезнєвського, а також твори польських, сербських і чеських письменників, що відкрили слов’янський світ.

Великий інтерес проявляли також діячі “Руської трійці” до народної творчості, вони збирали й записували українські народні пісні та перекази. Знаменною подією в національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ у 1837 р. в Будапешті літературного альманаху “Русалка Дністровая”, підготовленого діячами “Руської трійці”.

У вступному слові до цього альманаху М.Шашкевич, писав:

Вспоминайте, браття милі...

Може спомин собі дасть

Воскресити в новій силі

Руську славу, руську власть!

Ці слова прозвучали як заклик до культурного та літературного відродження русинів, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.

Вихід у світ “Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла і не підтримала молодих ентузіастів “Руської трійці”. На прохання духовенства віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників альманаху, які попали до Львова, передавши лише один примірник для університетської бібліотеки. Правда, деякі конфісковані примірники альманаху збереглися.

Переслідування зазнали й діячі “Руської трійці”. Так, Яків Головацький змушений був покинути професорську посаду у Львівському університеті та емігрувати в Росію.

Що в середовищі української інтелігенції перемогла ідея культурного розвитку, що українське село не стало блискіткою в мозаїці російської чи польської літературної мови, безперечна заслуга і членів “Руської трійці”.

Найвищого піднесення національно-культурне відродження в Галичині в першій половині ХІХ ст. припадає на період буржуазно-демократичної революції 1848-1849 р.р. Так, в 1848 р. у Львові була створена Головна Руська Рада, яка поставила основними своїми вимогами культурно-національну автономію для Галичини; введення викладання у школах українською мовою. Рада утворила культурно-просвітницьке товариство “Руська матиця”; було відкрито народний просвітницький інститут “Народний Дім”; проведено з’їзд вчених і діячів культури “Собор руських вчених”, який категорично став на захист української мови. В 1848 р. у Львові вийшла перша українська газета “Зоря Галицька”, а в Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький.

Розвиток української культури другої половини ХІХ ст. відбувався під великим впливом творчості Т.Г.Шевченка, який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня. В цей період розвиток української культури неодноразово переривався царським урядом з метою повної асиміляції українців в “єдиний російський народ”. У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під одною назвою “русские”.

Поразка Росії у Кримській війні показала прогнилість і неспроможність кріпацтва і самодержавної влади. Селянська реформа 1861 р. знаменувала вступ Росії на капіталістичний шлях розвитку. З цього часу починається новий період визвольного руху. Боротьба проти російського царизму та габсбурського самодержавства становили основу розвитку прогресивної культури в Україні.

Характерна особливість цього періоду ─ керівництво процесом національно-культурного відродження українською інтелігенцією. В середовищі її зароджується і домінує ідеологія “лицем до народу”. До свого українського народу. Це чітко підкреслює відомий історик М.Костомаров, який у цей час теоретично доводить існування двох руських народностей ─ української та російської, які суттєво відрізняються одна від одної.

Рух в народ виник із двох центрів. Перший ─ у Петербурзі, куди приїхали, відбувші покарання, колишні кирило-мефодіївці (їм був заборонений в’їзд в Україну). В столиці Росії утворюється перша громада (Костомаров, Шевченко, Куліш, Білозерський та ін.). На кошти відомих українських меценатів поміщиків Тарнавського і Галагана відкрито українську друкарню, став виходити перший україномовний журнал “Основа” (1861-1862 рр.). В ньому друкуються твори І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Вовчка.

Одночасно в самій Україні формується другий центр національно-культурного відродження навколо Київського та Харківського університетів. Студенти та викладачі цих вищих шкіл, керуючись народницькою ідеологією, розпочинають рух “хлопоманів” (українофілів). Утворюється гурток: О.Житецький, П.Чубинський, Т.Рильський. Основним ідеологом цього руху був відомий історик, професор Київського університету В.Антонович (1834-1908 рр.). Вимоги руху хлопоманів: ліквідація царизму, кріпосництва, встановлення Російської демократичної республіки, в якій вільно жили б слов’янські народи, в т.ч. українці. Такої мети можна досягнути шляхом поширення освіти серед селян, піднесення їх національної і суспільно-політичної свідомості.

Так формується рух українських народників на основі християнської моралі і твердого переконання, що українська національна культура збереглась у чистоті лише серед селян. Тому необхідно “повернутися обличчям до села“, вивчати історію, культуру України і просвіщати село. Українські народники створюють громади, напівлегальні культурно-просвітні організації, в яких брали участь відомі діячі культури України: М.Зібер, М.Драгоманов, О.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, О.Лисенко, Т.Рильський, О.Кониський та ін. Їх об’єднувала спільна українська ідея, любов до України, повага до українського народу, гордість за його культуру. Силами громадівців формується мережа українських недільних шкіл. За 1861-1862 рр. їх було створено 110, друкується навчальна література: “Буквар южноруський” Т.Шевченка, арифметика Д.Мороза, граматика П.Куліша тощо. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано “Временную педагогическую школу”.

Піднесення національно-культурного руху стурбувало російський уряд. В 1862 р. недільні школи були закриті, а в наступному 1863 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати науково-популярну та релігійну літературу українською мовою. Громади були закриті. Ряд відомих діячів української культури були репресовані, серед них П.Чубинський за вірш “Ще не вмерла Україна” (1863 р.). Цій поезії судилося стати національним гімном України на музику вихідця з Галичини М.Вербицького.

Громадівський рух відновлюється в 70-х рр. ХІХ ст. Провідна роль в них ─ уже за радикально налаштованою інтелігенцією: П.Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко. Це - соціальні демократи, які виступали за народну революцію. Провідне місце в русі тепер займає М.Драгоманов (1841-1895 рр.), автор теорії “громадівського соціалізму”, який боровся за автономію України, за федерацію із демократичною Росією. Драгоманов і члени “молодих громад” стали на захист духовності українського народу, виступили проти денаціоналізації, проти заборони української мови.

Реакція царизму була жорстокою. В 1876 р. виходить сумнозвісний Емський указ Олександра ІІ, який повністю забороняв українську мову в друці, заборонялось ввозити українські книги. Було проголошено: “Малорусского языка не было, нет и быть не может”.

Жорстокі репресії російського царизму змусили передову інтелігенцію підросійської України звернути свої погляди на Галичину.

Тут українофільський (народницький) рух оформився ще в 60-х роках як противага москвофілам (орієнтація на Велику Росію, як визволительку Галичини від Австро-Угорщини. Русини Галичини ─ частина російської нації, а місцева мова ─ діалект російської). Народовці в 1868 р. створюють товариство “Просвіта”, яке відіграло велику роль в поширенні освіти в краю, створенні читалень, бібліотек, хорів. В створенні “Просвіт” відзначились відомі діячі культури А.Вахнянин, О.Огоновський, О.Партицький та ін. На 1914 р. “Просвіти” мали 3000 читалень і бібліотек. В 1873р. створюється у Львові літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке в 1895 р. завдяки М.Грушевському (був запрошений на роботу до Львівського університету для керівництва кафедрою історії) було реорганізовано в Наукове товариство ─ НТШ.

Наростання національно-культурного руху в Галичині сприяло перетворенню її в своєрідний “П’ємонт” українського визвольного руху. Саме тут у 1895 р. відомий культурний діяч Ю.Бачинський в брошурі “Україна ірредента” теоретично обгрунтував тезу про необхідність побудови самостійної Української держави. Така ідея в підросійській Україні була висунута в праці першого теоретика українського націоналізму М.Міхновського “Самостійна Україна” (1900 р.).

В умовах революції 1905-1907 рр., завдяки активній діяльності української громади в Російській Думі та відповідних указів, український народ, як й інші недержавні нації, отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість з них існувала недовго, і відносно мали невеликі тиражі. Перша щоденна політична, економічна й літературна газета “Громадське слово” Є.Чикаленка планувалась видаватися тиражем 190 тис. примірників. Замість неї вийшла “Громадська думка”, яка зібрала невелику передплату і друкувалася у 3,7 тис. примірників. Через різні обставини багато проектів україномовних періодичних видань не були реалізовані. Так, з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існування бодай одним примірником підтвердили лише 24 видання. У період реакції і з наближенням першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, тому не дивно, що у 1913 р. з 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одну.

У складних умовах діяли товариства “Просвіта”, започатковані ще у 60-х роках ХІХ ст. В умовах революції 1905-1907 рр. тільки київська “Просвіта” за 4 роки свого існування випустила 36 найменувань брошур, організувала 100 лекцій, 25 літературно-музичних вечорів. У 1910 р. спеціальним розпорядженням прем’єр-міністра Росії Столипіна заборонялися культурно-освітні національні організації під приводом того, що “утворення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, або об’єднання на грунті таких національних інтересів, веде до поглиблення основ національної відокремленості”. (“Просвіта” в Галичині проіснувала до 1939 р.).

Підводячи підсумки першого питання, можна стверджувати, що процеси національно-культурного відродження пройшли певні етапи розвитку:

1)просвітницький етап (к. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.ст.). виникає літературна українська мова на народній основі; формується М.Костомаровим важлива теза - є дві різні, хоча й подібні, народності: українці та росіяни, українська мова та культура - окремі, як самобутні;

2)романтичний період (20-і – 40-і рр. ХІХ ст.): активно формується українська нація на основі української національної культури. В центрі етапу – творчість Т.Г.Шевченка, діяльність Кирило-Мефодіївського товариства;

3)наступ Росії на процеси українського відродження (50-і – 80-і рр. ХІХ ст.): Валуєвський циркуляр; Емський указ; українське відродження, на відміну від Західних і Східних слов’ян, не досягло своєї мети – сформувати цілісну соціальну структуру нації і цим створити передумови для побудови власної державності. Йде гостра боротьба за збереження української мови та культури;

4)перенесення центру культурного відродження у Галичину (80-і – 90-і рр. ХІХ ст.): в ці роки уже повноцінно діють усі три головні блоки української національної культури: творення, зберігання, поширення духовних цінностей. Цей перелом пов'язаний з іменами М.Грушевського, І.Франка, М.Драгоманова.

Отже, до початку революції 1917-1920 рр. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної і культурної самобутності. Проте чимало проблем залишилися нерозв’язаними. Як і раніше, головною перешкодою для розвитку культури залишалася політика урядових кіл Російської та Австро-Угорської імперій. Тому культурно-національні проблеми посіли центральне місце у боротьбі України за державну незалежність у 1917-1920рр.

Становище освіти та науки

ХІХ ст. — період абсолютного знищення української державності, роки бездержавності. На землях України безконтрольно панують дві імперії: Російська і Австро-Угорська. Зникла сама назва “Україна”, окупанти планували панувати тут вічно. Найкращі інтелектуальні сили краю працювали на користь чужих держав, вносили вагомий вклад в їх розвиток.

Основою розвитку є система освіти. В пер. пол. ХІХ ст. до мережі освітніх установ входили навчальні заклади чотирьох розрядів: парафіяльні та дяківські школи, повітові училища, гімназії, ліцеї та університети.

У галузі освіти в Україні російський царизм проводив особливо реакційну політику. Як результат, мережа народних шкіл на середину ХІХ ст., порівняно з добою Гетьманщини, значно скоротилася. Українці вже не були високоосвіченою нацією, вони стали темною, неосвіченою масою. Так, в Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській, Полтавській губерніях на білш як 7 млн. жителів навчалось лише 9823 учні. В 1856 р. в Україні одна школа припадала в середньому на 9591 жителя. Це більше як в 10 разів гірше, порівнюючи з роками Гетьманщини.

Царський уряд дбав про розвиток спеціальної освіти. Вже із початком ХІХ ст. в Україні відкриваються професійні школи. Одним із перших було відкрито Чернігівське ремісниче училище (1801 р.). З часом були відкриті і училища для канцелярських службовців (Херсон, 1826 р.), “школа чистописців” (Полтава, 1823р.), професійні школи виноробства, садівництва, бджільництва, ветеринарії, рільництва. У великих містах України діяло декілька фельдшерських шкіл, зокрема, у Києві така школа була відкрита в 1844 р. Починаючи з 1834 р. у Херсоні (і донині) працює училище торгівельного мореплавання.

Неповну середню освіту давали повітові училища (повіт прирівнюється до теперішньої адміністративної одиниці району, тобто – районні училища). Освіта, яку давали ці училища, не дозволяла поступати у вищий навчальний заклад.

Вищу середню освіту давали гімназії та колегіуми. Гімназії були відкриті в усіх губернських і окремих повітових містах України. Це були навчальні заклади гуманітарного спрямування. В них вивчали в основному мови, перш за все, російську, латинську, грецьку та ін., природознавство, географію, математику та ін. науки. Серед гімназійних викладачів працювали відомі вчені України: економіст І.Вернадський, історик М.Костомаров, художник І.Сошенко, педагог М.Чалий та ін. Протягом пер. пол. ХІХ ст. в Україні було відкрито 19 гімназій: Одеса, Харків - 2, Київ - 2, Чернігів та в ін. містах. Першою була відкрита в Україні Одеська комерційна гімназія в 1804 р., в 1812 р. відкрито гімназію в Києві.

Гуманітарного спрямування були і колегіуми, які працювали в Харкові, Ніжині, Переяславі.

В даний період царський уряд остаточно закриває Києво-Могилянську академію (1819 р.). На її базі відкрито Київську духовну академію, але ще кілька років у цьому навчальному закладові традиційно вивчались світські науки.

Рубіж ХVІІІ-ХІХ ст.ст. — роки, коли в Україну із Західної Європи масово проникають ідеї просвітництва, лозунги Великої Французької революції. В Україні оформлюється сильний просвітницький рух, завдяки якому (на чолі з відомим громадським діячем Василем Каразіним) в 1805 р. на кошти місцевого дворянства в Харкові було відкрито університет. Російський уряд не вклав у його відкриття ні рубля. Навчання в ньому проводилось на 4-х факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному. При університеті були утворені педагогічний, медичний, ветеринарний інститути.

В пер. пол. ХІХ ст. в Харківському університеті працювали відомі науковці І.Тимківський, І.Срезневський, А.Метлинський, Т.Осиповський, П.Гулак-Артемовський (перший ректор університету), Д.Багалій та ін. Тобто, із створенням університету місто Харків стає центром наукового та освітнього життя в Україні.

6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. Він проголошувався як російський імені Святого Володимира. Така ідея, вперше зародилась після польського повстання 1830 р., коли російський уряд почав відкрито проводити політику русифікації в українських землях. Саме в 1831р. Микола І запропонував реорганізувати освіту в українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. Тодішній міністр освіти Російської імперії Уваров писав із цього приводу: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його якщо він не виконуватиме своєї мети – поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі». 25 травня 1833 р. було затверджено статус нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся публічний акт відкриття його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850р. філософський факультет поділено на два: історико-філософський та фізико-математичний. У 1834р. в університеті навчався лише 61 студент. Першим ректором був 30-річний М.Максимович, відомий енциклопедист, товариш Т.Шевченка, дослідник історії й археології України.

Надії царського уряду відносно Київського університету, як твердині русифікаторства в Україні, не оправдались. Він став одним із основних осередків українського національно-культурного руху. Серед викладачів були видатні українські вчені та громадські діячі В.Антонович, М.Костомаров, М.Владимирський-Буданов (творець українського правознавства) та ін. Університетами вищі школи в Україні не обмежувалися. В Києві в 1819 р. (уже говорилось вище) відкрита Духовна академія, в 1844 р. — політехнічний інститут в Одесі. В пер. пол. ХІХ ст. були створені вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназійний та університетський курси: Волинський ліцей у Кременці (переведений після польського повстання 1830 р. до Києва і склав базу для Київського університету), Рішельєвський ліцей у Одесі, Гімназія вищих наук у Ніжині. Як бачимо, вища освіта була в центрі уваги царського уряду, але не було жодного ВНЗ, який би працював на українській мові, або мав би кафедру української мови чи літератури.

Саме в ці роки царський уряд відкриває станові жіночі вищі навчальні заклади – а саме інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). Пізніше були відкриті жіночий медичний інститут у Києві (1907). Вищі жіночі курси в Одесі та Києві (1906), Харкові (1907), жіночий педагогічний інститут у Харкові (1910).

В Західній Україні після приєднання її в результаті першого поділу Польщі (1772 р.) до Австро-Угорщини в кінці ХVІІІ ст. пройшли певні реформи в освіті (діяльність імператора Франца ІІ). Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661р. з латинською мовою викладання. Остаточно затвердженого урядом Австрії у 1784р. В 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1827 р. — знову на університет. У 1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Навчання в університеті велося (починаючи з 1817р.) німецькою мовою.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, i політекономія, технічна та природнича науки. Науковими i освітніми центрами у цей час були Харківський i Київський університети, якi зібрали навколо себе кращі наукові сили. Так, науковцi Харкiвського університету свою увагу спрямували на вивчення свого краю i на піднесення його економічного i культурного рівня. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них — один з iнiцiаторiв i засновників університету Василь Каразiн (1773-1842), який очолював фiлотехнiчне товариство для поширення досягнень науки i техніки та сприяння розвитку економiки України. (Зараз його прізвище присвоєно Харківському національному університету).

Вихованець, а потiм i професор Харкiвського унiверситету Ізмаїл Срезневський (1812-1880) iз захопленням працював над дослiдженням української народної творчостi i побутової старовини, наслiдком якого було видання української народної поезiї "Запорожская Старина" (1833-1838) в шести книгах. Ним видано також великий збiрник українських народних пiсень "Собрание памятников украинской народной поэзии", складений у 1826 р. У 1838 р. вiн видає "Украинский Сборник", де було вмiщено "Наталку Полтавку" i "Москаля-чарiвника" Котляревського, якого в 1837 р. вiдвiдав i мав з ним розмову про iсторiю України i про збереження пам’яток української народностi.

За iнiцiативою лiтературних i наукових сил унiверситету видаються мiсцевi журнали i альманахи, книжки i збiрки. За перше десятилiття iснування унiверситету (1805-1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усiх видань Росiйської iмперiї на той час. З них - 90 праць належить професорам, 16 — студентам.

Незважаючи на посилену русифiкацiю та утиски академiчної свободи, в Харкiвському унiверситетi були помiтнi ухили до українознавста. При унiверситетi було створено iсторико-фiлологiчне товариство, яке поставило своїм завданням розвиток i поширення iсторичних знань i збереження творiв та пам’яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорiї словесностi, фольклору, етнографiї, дослiджень про походження мови зробив випускник i професор унiверситету Олександр Потебня (1835-1891).

Важливу роль у розвитку культури i науки, поширеннi освiти вiдiграв i Київський унiверситет. З його заснуванням iнтелектуальний центр України перемiстився iз Харкова до Києва. В першiй половинi XIX ст. тут працювали вихованцi Харкiвського унiверситету М.Дяченко i О.Дяченко, якi розробляли питання диференцiйованого та iнтегрального обчислення. Помiтний слiд у розвитку проблем механiки та гiдравлiки залишив І.Рахманiнов. Значнi зрушення у розвитку фiзичних дослiджень пов’язанi з iменами вчених Є.Кнорра i М.Тализiна. Пiд керiвництвом Кнорра було засновано метеорологiчну обсерваторiю. Розвиток хiмiчної науки в унiверситетi пов’язаний з дiяльнiстю Г.Фонберга, який створив хiмiчну лабораторiю. У цей час в унiверситетi розпочалися першi дослiдження з географiї та геологiї. Значний внесок у розвиток ботанiки зробив Р.Траутфеттер. Пiд його керiвництвом за планом В.Береттi у 1841 р. було закладено унiверситетський ботанiчний сад.

Першi вченi-медики унiверситету були учнями i послiдовниками М.Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових iдей належить В.Караваєву — одному iз засновникiв вiтчизняної офтальмологiї.

Проте патрiархом науки був Михайло Олександрович Максимович(1804-1873). Його працi, зокрема в галузi iсторiї та фiлологiї, сприяли згодом зародженню iсторико-фiлологiчної школи Київського унiверситету, яка дала українськiй науцi таких видатних учених, як В.Антонович, М.Драгоманов, О.Лазаревський, Д.Багалiй, М.Дашкевич, М.Грушевський та iн. Вони й продовжили передовi iсторичнi традицiї М. Максимовича у вивченнi української минувшини i передавали їх своїм учням.