Тема 7. Становище української культури в міжвоєнний період (1920 – і – 1930 - і рр.)

План

1. Суперечливий розвиток української культури в 1920-х р.

2. Становище української культури в 30-і рр.

3. Культурні процеси в західно- українських землях в 1920-і-

1930-і рр.

1.Суперечливий розвиток української культури в

1920-х рр.

Перевага більшовиків у боротьбі зі своїми противниками і перехід до нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку культури в Україні в 20-ті роки.

Поступившись рядом позицій в економічному житті, дозволивши приватну торгівлю і приватне підприємництво, держава прагнула за всяку ціну зберегти контроль над культурою, над усіма проявами духовного життя людей. Арсеналом усіх доступних їй методів, у тому числі й з допомогою каральних органів, вона обмежувала вплив на культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли її позицій. Пленум ЦК КП(б)У в директивах з національного питання, прийнятих у 1922 р., у черговий раз продемонстрував своє безкомпромісне прагнення здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від політичної лінії РКП(б).

Рішення пленуму ЦК КП(б)У були конкретизацією специфічних умов української дійсності відповідних розпоряджень московського парткерівництва. Сам В.Ленін став ініціатором нової компанії репресій проти інтелігенції.За його розпорядженням за кордон вислали кілька сотень представників інтелектуальної еліти Росії. Відгомоном цієї кампанії стала висилка в жовтні 1922 р. з Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за кордон 70 учених, погляди яких розходилися з офіційною лінією властей. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки непу.

Таким чином, КП(б)У, не допускаючи інакомислення, прагнучи звести всю сукупність проявів духовного життя в суспільстві до зазделегідь визначених схем, фактично залишалася на позиціях громадянської війни в культурно-ідеологічній сфері.

За цих умов підтримку держави і більшовицької партії мала лише цілком одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована ідеологічним установкам культура. Саме така "культура" в спотвореному світосприйманні вищого партійно-державного керівництва оцінювалась як культура вищого рівня-соціалістична.

Досвід громадянської війни підказував, що без задоволення національних вимог українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина лежала в основі політики "коренізації", яка після ХІІ з'їзду РКП (б) (1923 р.) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширння мережі шкіл та інших учбових закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження – Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Вони виходили з того, що українізація в умовах збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції.

Українізація з її лозунгами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки громадянської війни. Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М.Грушевський. Частина представників національної інтелігенції із, Західної України переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.

Однак українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль. Цей процес із самого початку підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії – перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним із найважливіших засобів досягнення цієї мети і допускалася лише постільки і лише в тих рамках, поскільки і в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.

З перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з офіційними даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато з них не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою "петлюрівщині", і всіляко саботували. З великими труднощами в другій половині 20-х років удалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Повільно піддавався у другій половині 20-х років партійний апарат. Уся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України у першій половині 20-х років проводилася російською мовою. Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювалося переважно російською мовою. У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпи українізації в цілому.

Прагнення більшовиків і створених ними державних органів до встановлення тотального контролю над сферами духовного життя особливо яскраво проявилося в культурно-освітній роботі. Ще в грудні 1920 р. при наркоматі освіти УСРР за зразком Російської Федерації було створено головний політично-освітній комітет – Головполітосвіта. V Всеукраїнський з’їзд Рад у березні 1921 р. поставив завдання “якнайшвидше об’єднати культурно-освітнію роботу під єдиним керівництвом Головполітосвіти і спрямувати її на боротьбу з пережитками анархізму, петлюрівщини, бандитизму, на пропаганду законів і заходів Радянської влади”. Цим рішенням більшовики підпорядкували Головполітосвіту обслуговуванню своїх партійних цілей.

Діяльність Головполітосвіти відчули на собі перш за все “Просвіти”, які ще працювали в багатьох селах республіки. Протягом 1921-1923 рр. переважна їх більшість була насильно реорганізована в сільські будинки (сільбуди) і хати-читальні, які перетворювалися в організаційні центри політосвітньої роботи на селі. В містах органи Головполітосвіти використовували існуючі з революційних часів заклади та установи, проводили свою роботу через клуби, агітпункти, театри, бібліотеки. В перші роки непу культосвітня робота мала яскраве агітаційно-пропагандистске спрямування і підпорядкувалася мобілізації сил та ресурсів на боротьбу з антирадянським повстанством, роз’яснення цілей непу, проведення інших політичних компаній. У наступні роки – на поширення технічних і сільсьпогосподарських знань, атеїстичну пропаганду, пропаганду колективних форм господарювання, впровадження нових елементів у побуті та політизацію життя суспільства.

Одним із важливих завдань культурно-освітньої роботи була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. У травні 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про боротьбу з неписьменністю. Все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов’язувалося навчитися грамоті. До цієї роботи планувалося залучити письменників у порядку трудової повинності з відповідною оплатою, а загальне керівництво покладалося на Головполітосвіту, до складу якої входила Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Як і раніше, ставилося завдання не лише навчити робітників і селян читати, писати та лічити, а й прищепити їм комуністичну ідею. У 1923 р., за прикладом РСФРР, в Україні було утворене товариство “Геть неписьменність!” під головуванням Г.Петровського. На кошти товариства у 1924 - 1925 навчальному році утримувалося понад 2,5 тис. лікпунктів, де навчалося до 100 тис. осіб.

Оголосивши ліквідацію неписьменності одним із найважливіших політичних завдань, держава прагнула забезпечити цю кампанію літературою відповідного політичного спрямування. В Україні видавалися букварі для дорослих “Геть неписьменність!”, “Червоний прапор”, “Буквар залізничника”, “Буквар селянина”, книга для читання “Ми новий світ збудуємо” та інші. В 1923 р. Державне видавництво України видало понад 200 тис. примірників навчальної та методичної літератури для пунктів ліквідації неписьменності. Того ж року понад 100 тис. примірників книг подібного профілю було завезено з Росії. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарним навичкам читання і письма з вихованням відданості новому ладу, непримиренності до його противників.

Офіційна статистика засвідчила досить швидкі темпи ліквідації неписьменності дорослих. У грудні 1925 р. у республіці діяло 13028 шкіл і пунктів ліквідації неписьменності, навчалося в них близько 540 тис. осіб. У наступні роки чисельність слухачів шкіл лікнепу дещо зменшилась, а наприкінці 20-х років знову почала зростати.

Перехід до мирного будівництва сприяв розвитку освіти в Україні. В 1922 р. був прийнятий “Кодекс законів про народну освіту в УСРР”, який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії. Метою виховання й освіти Кодекс оголошував “розкріпачення трудових мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією, матеріалістичним світоглядом”.

Ці утопічні за своєю сутністю завдання ставилися в умовах гострої нестачі найнеобхіднішого. У 1922 р. в Україні налічувалося 1,5 млн. безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Господарські труднощі спричинили зменшення асигнувань на народну освіту і зменшення - 1922 р. майже вдвоє у порівнянні з 1920 р. - кількості учнів. З часом економічне становище поліпшилося, що дало змогу збільшити протягом 1923 - 1925 рр. майже в 7 разів асигнування на освіту. В 1926р. у школах України навчалося 2105,7 тис. осіб. Було організовано десятки навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних. Одним із відомих теоретиків і організаторів цієї роботи був А.Макаренко. Однак у роки непу так і не вдалося залучити до навчання всіх дітей. Наприкінці 1925 р. поза школою залишалося ще понад 40 % дітей шкільного віку. Особливо багато їх було у сільській місцевості.

Проголошений радянською владою курс на українізацію досить відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо у 1925 р. вони становили 79,1 % усіх шкіл, то у 1930 р. – 85 %. У решті шкіл навчання також проводилося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та іншими.

Новий суспільний лад змінив певним чином роботу вищих навчальних закладів. Доступ до них дітей дворян, священослужителів, землевласників, великих підприємців, інших осіб, яких відносили до “ворожих” радянській владі, був закритий. Для того, щоб позбутися тих з них, яким усе ж поталанило вступити до вузів, час від часу влаштовували чистки та перереєстрації студентів. Одночасно велась активна і цілеспрямована робота по “пролетаризації” студентства, розширювалась мережа робітфаків. Набирали на навчання на ці факультети виключно за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин. Наприкінці 1921 р. у вузах республіки налічувалося 12 робітфаків. У 1925 р. в 30 робітфаках, які діяли в цей час в Україні, навчалося близько 7,5 тис. студентів. Тенденція до розширення мережі робітфаків збереглась і в наступні роки.

Політика українізації сприяла впровадженню української мови в навчальний процес вищої школи. В 1923 році Раднарком УСРР прийняв декрет, згідно з яким поступово, відповідно до наявності викладачів, що володіють українською мовою, необхідно було перевести вузи на українську мову викладання. Навіть перед військово-навчальними закладами УСРР поставили завдання підготувати певну кількість командирів, які б володіли українською мовою. Першою це завдання виконала Харківська школа червоних старшин.

Мережа вузів в 20-ті роки швидко розширювалася. Вони готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства. Наприкінці 20-х років українців серед студентів вузів республіки було трохи більше половини, росіяни становили 20 %, євреї – 22 %.

Як і в інших радянських республіках, в Україні створювалася група навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію і державу кадрами кваліфікованих працівників, пропагандистів, викладачів суспільних наук. Це комвузи і радпартійні школи – елітні навчальні заклади, що користувалися особливою увагою Раднаркому і ЦК КП(б)У. В 1921 році у Харкові почала працювати вища партійна школа, яку в 1922 році було перетворено в комуністичний університет ім. Артема.

Найвищою державною науковою установою республіки Раднарком УСРР оголосив в 1921 р. Всеукраїнську Академію Наук(ВУАН). В 1922 р. її очолив відомий український ботанік В.Липський, який перебував на цій посаді до 1928р. Великий вклад у розвиток Академії вніс С.Єфремов, який тривалий час був віце-президентом ВУАН. У системі ВУАН на середину 20-х років працювало близько 40 науково-дослідних установ, що входили до 3-х відділень: історико-філологічного, фізико-математичного, соціально-економічного. На початку 1924 року в Академії налічувалося 37 студентів та близько 400 наукових співробітників.

Протягом 20-х років особливо плідно діяло історико-філологічне відділення Академії, де головну роль відігравав Михайло Грушевський. Відділення організувало випуск журналу “Україна”, який став провідним періодичним виданням у галузі українських досліджень, опублікувало сотні наукових робіт.

Учені активно працювали над забезпеченням потреб українізації. В 1921 р. було засновано Інститут української наукової мови, зусиллями співробітників якого до 1932 року було видано 49 термінологічних словників і заплановано ще 34.

У фізико-математичній секції ВУАН працювала група видатних учених, котрі своїми дослідженнями здобули міжнародне визнання. Це математики Д.Граве, М.Крилов, хіміки Л.Писаржевський та В.Кістяківський.

Протягом 20-х років відбувався процес підпорядкування науково-дослідних закладів України відповідним установам Радянського Союзу. Рішенням ЦВК СРСР у 1925 році Російська Академія Наук оголошувалася вищою всесоюзною установою та перейменовувалася в Академію Наук СРСР. Республіканські Академії Наук, у тому числі Всеукраїнська, поступово перетворювалися у звичайні філії АН СРСР.

У 1919 - 1920 роках з України виїхали видатні письменники й поети, в тому числі М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко, В.Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, котре, спираючись на демократичні традиції дожовтневої української літератури, прагнуло до оновлення мистецтва, написання художніх творів, співзвучних своєму розумінню нової епохи. Це – О.Досвітній, М.Драй-Хмара, М.Зеров, Г.Косинка, М.Куліш, М.Рильський, О.Слісаренко, В.Сосюра, П.Тичина, В.Яловий і багато інших. У 20-ті роки в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх і громадсько-політичних альманахів та збірників,10 республіканських газет і 55 журналів. Виникали і розпадалися численні літературно-художні обєднання: “Гарт”, “Плуг”, “Аспанфут”, “Ланка”, “Молодняк”, “Авангард” та інші.

У центрі дискусій різних літературних течій другої половини 20-х років був ідейний натхненник провідного літературного обєднання України – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) –М.Хвильовий, член більшовицької партії, учасник громадянської війни, один із засновників новітньої української літератури.

Микола Хвильовий – росіянин за походженням (його справжнє прізвище Фітільов) – щиро вірив, що більшовицька революція приведе до соціального і національного визволення українського народу, розвитку його культури, мистецтва. Разом з тим загострене чуття художника дозволило йому одним з перших у радянській літературі відобразити в художніх творах назрівання в суспільстві небезпечних і трагічних змін. У літературній дискусії 1925- 1928 рр. йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широко використовувати досягнення європейського мистецтва, про недоцільність однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою Хвильовий не уявляв собі українського відродження. Він проголосив вкрай сміливе тоді гасло “Геть від Москви.Дайош Європу!”,яке означало заклик дати відсіч тому, що критики пізніше назвали “московським комплексом”.”Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватися на московське мистецтво”,- писав письменник у публіцистичних роздумах “Україна чи Малоросія”.

Письменника Хвильового цікавили питання відродження і розвитку української культури, можливості її виживання в умовах соціалістичного будівництва, в яке він у той час ще щиро вірив, а не відрив України від Радянської Росії. Але саме так, як заклик до сепаратизму, оцінив погляди письменника червневий пленум ЦК КП(б)У в 1926 році. ”Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на грунті непу, бо вона під орієнтацією на Європу безперечно розуміє відмежування від фронту міжнародної революції, столиці СРСР – Москви”.Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії, основних настанов більшовицького керівництва. Насправді вина Хвильового була не в надуманому “націоналізмі”. Він першим відчув смертельну небезпеку, яку породжувала тоталітарна політична система з органічно притаманним їй прагненням до бюрократичної уніфікації всіх граней суспільного життя, “причісування” під великоруський ранжир української культури.

Більшість українських письменників статті Хвильового були сприйняла з захопленням. “Враження від статтей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна і легені раптом відчули свіже повітря”,- пише один з сучасників Хвильового, письменник М.Могилянський.

З переходом до мирного будівництва значно зростає інтерес до образотворчого мистецтва, музичної та театральної творчості. Виникає ряд обєднань художників, у тому числі Асоціація художників Червоної України, члени якої – С.Їжакевич, К.Трохименко, О.Кокель, Ф.Кричевський та інші – проголосили своїм основним завданням правдиве відображення сучасності. Тривала діяльність художників блискучої, оригінальної школи послідовників І.Бойчука (бойчукісти), в творчості яких у неповторний синтез зливалися елементи староукраїнського і візантійського живопису.

У театральному мистецтві плідно працювали колективи, обєднані в Першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка в м. Києві на чолі з О.Загаровим та державному драматичному театрі ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри. Нарешті, в 1922 р. у Києві засяяла зірка театру “Березіль”, очолюваного одним з найвидатніших реформаторів українського театру за всі часи його існування - Лесем Курбасом. У 20-ті роки його творчість сягає вершин. Театр “Березіль” зібрав видатних майстрів української сцени – П.Саксаганського, М.Крушельницького, О.Маряненка, О.Сердюка, А.Бучму, Ю.Шумського та інших. Усього в Україні на середину 20-х років налічувалося 45 професійних театрів.

У 20-ті роки помітне місце в культурному житті посіло кіно. 1922 р. введено в експлуатацію Одеську кінофабрику, в 1927 р. розпочалося будівництво Київської кіностудії – тоді найбільшої в Європі. В 1923 році В.Р.Гардін поставив фільм “Остап Бандура” з участю М.Заньковецької. В 1924 - 1925 рр. було створено понад півтора десятка картин. У 20-ті роки зійшла зоря одного з видатних майстрів українського і світового кіномистецтва - О.Довженка.

В 1927 році припадає творчий злет композиторів Г.Вірьовки, П.Козицького, Л.Ревуцького, К.Богуславського та інших. Далеко за межами республіки котилася слава про хорову капелу “Думка” на чолі з її беззмінним керівником М.Городовенком. Цей колектив обїздив всю Україну, виступав на Дону, Кубані, в Грузії, Азербайджані, в Москві, а в 1929 році виїздив на гастролі до Франції.

На кінець 20-х років українізація принесла вагомі результати: українською мовою видавались 87,5 % газет, 77 % - книг, всі оперні театри перейшли на українську мову; всі кінофільми випускались на українській мові.

Українізація вийшла за межі УСРР і охопила ті території (СРСР, де проживало багато українців). Наприклад, на Кубані, де проживало тоді 3 млн. українців, діяло 1100 україномовних шкіл, було створено український педагогічний інститут тощо.

Разом із культурою українців в роки українізації розвивалася і культура національних менших, які проживали в УСРР. На кінець 20-х років було створено Молдавську автономну республіку, 8 – російських, 7 – німецьких, 3 – грецьких, 3 – болгарських, 3 – єврейських, 1 – польський автономний райони. Тоді працювали 414 російських, 251 німецьких, 148 польських, 167 єврейських, 34 болгарських, 30 грецьких сільських рад. Діяли національні школи: 1214 російських, 625 німецьких, 457 єврейських, 337 польських, 74 болгарських, тощо.

Українізація, як і все українське відродження 1920 – х років, припинились 1932 – 1933рр., коли в Україні вибухнув голодомор-геноцид.

Таким чином, 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та образотворчого мистецтва. Українська творча інтелігенція включалася в практичну діяльність по створенню декретованої партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну сутність. Творчий потенціал українського національного мистецтва виявився настільки потужним, що попри всі перепони і обмеження ідеологічного характеру, кращі його представники досягли феноменальних висот.