Становище української культури в 30-ті рр.

Найхарактернішою рисою, притаманною культурі України в 30-ті рр., була її всеосяжна ідеологізація.

Культурні зрушення, що відбувалися в Рядянському Союзі протягом довоєнних п’ятирічок, у т.ч. оволодіння грамотою мільйонами людей, формування нової генерації інтелігенції, розвиток науки, літератури, мистецтва – більшовицька партія розглядала як складові частини так званої “культурної революції”, основним змістом якої вона вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав’язувало суспільству надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все багатство й різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина справила негативний вплив на культурні процеси в Україні, ускладнивши і спотворивши їх.

У країні, де значна частина населення не вміла читати й писати, успішний економічний розвиток, створення потужної промисловості, піднесення інших галузей господарства були неможливі без ліквідації неписьменності. У 1930 р. в Україні на курсах, у гуртках і школах лікнепу навчалося 1,6 млн. дорослих. У 1932 р. їх чисельність зросла до 2,2 млн.осіб. За роки другої п’ятирічки лікнеп закінчили 1,5 млн.осіб, а школи малописьменних – 1,7 млн. Напередодні Другої світової війни масова неписьменність на території УРСР була, в основному, подолана. Перепис населення, проведений в січні 1939 р., засвідчив, що лише 15 % дорослих людей залишаються неписьменними.

Однак переоцінювати ці досягнення не варто. Критерії грамотності на ті часи були надто занижені. Прагнучи продемонструвати “переваги” соціалізму в Україні, свою особисту роль, керівники органів народної освіти в багатьох районах до письменних відносили всіх, хто лише навчився розписуватися та освоїв елементарну лічбу. Тому перед війною фактичний рівень грамотності неперевищував 50 %.

Прагнучи створити для підростаючого покоління умови оволодіння грамотою, підготувати його до кваліфікованої праці, держава ставила за мету охопити всіх дітей шкільного віку навчанням. При цьому школу розглядали як одну з найважливіших ідеологічних інституцій, покликаних забезпечити виховання мільйонів школярів у дусі відданості більшовицькій партії, комуністичним ідеалам. В Україні, як і в інших союзних республіках, почалася масова кампанія під назвою “всенародний похід за загальне навчання (всеобуч)”. 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про загальне обов’язкове навчання”. Цією постановою було започатковане обов’язкове чотирикласне навчання. У 1932 - 1933 навчальному році в Україні працювало майже 22 тис. шкіл, у яких налічувалося 4,5 млн. учнів. Українські школи переважали, але разом з тим 400 тис. дітей навчалися в російських, єврейських, німецьких, болгарських, молдавських та інших національних школах.

У сільській місцевості шкільна мережа розширювалася повільніше, ніж у місті. У 1933/34 навчальному році в сільських школах УСРР навчалося на 170 тис. учнів менше, ніж у 1932/33 році, на який припали голодомор, масові міграції селян у міста, виселення у віддалені райони “куркулів і підкуркульників” з членами їх сімей. У наступні роки становище вдалося нормалізувати, наприкінці другої п’ятирічки в Україні було в основному завершено перехід до обов’язкового початкового, а в містах – до загального семирічного навчання. Визрівали передумови для переходу до загальної середньої освіти в місті й семирічної у сільській місцевості. У 1937/38 навчальному році в школах УРСР навчалося 5,5 млн., а в 1940/41 р. – 6,7 млн. учнів. Але лише близько третини всіх учнів припадало на середні школи, Навчалися, як правило, у дві зміни. Навіть у середніх школах відчувався дефіцит учителів із вищою освітою. Багато кваліфікованих педагогів стали жертвами сталінських репресій. Наприклад, в селах було репресовано 54 % учителів.

Були й інші негативні тенденції. Припинення українізації супроводжувалося скороченням кількості українських шкіл; наприкінці 30-х років стало обов’язковим вивчення російської мови, змінювалися українська абетка і граматика в напрямі наближення їх до російської. Ці зміни декретувалися вищим партійним керівництвом і не мали нічого спільного з об’єктивними тенденціями розвитку культури.

Політичний вплив на учнівську молодь партія й держава справляли різними способами, найголовнішими з яких була ідеологізація навчальних програм, а отже, всього навчального процесу, а також робота в школі комсомолу й піонерських організацій.

ІХ з’їзд комсомолу України в квітні 1936 р. ухвалив створити комсомольські організації в кожній середній школі, а загальношкільні піонерські організації існували вже з 1935р. У школах України в 1940/41 навчальному році налічувалося близько 4 млн. піонерів і понад 250 тис. комсомольців. Ніякої самостійності ці організації не мали. Їхня діяльність була спрямована на встановлення ідеологічного контролю над школярами, підпорядкування диктату більшовицької партії, Все це офіційна ідеологія зображала як формування “нової” людини.

Підготовка кадрів спеціалістів з вищою й середньою спеціальною освітою здійснювалася у вузах і технікумах. Широкі масштаби господарського будівництва, необхідність прискореного розвитку народної освіти, охорони здоров’я потребували як максимального залучення до творчої роботи старих спеціалістів з їх величезними знаннями і досвідом, так і виховання нової генерації інтелігенції. Сталінський режим не довіряв старим спеціалістам, що керувалися здоровим глуздом і не могли підтримати економічно необгрунтовані, авантюрні проекти. Зробивши їх за допомогою сфабрикованих ДПУ процесів (“Шахтинської справи” 1928 р., “Справи СВУ” 1929 р., “Процесу Промпартії” 1930 р. та ін.) бездумними і заляканими виконавцями волі верхів, партійно-державне керівництво взяло курс на підготовку спеціалістів із робітничо-селянського середовища. Мережа вузів в Україні швидко зростала. На початку 1926 р. їх було 35, а в січні 1933 – 190. Відповідно кількість студентів збільшилась з 27,2 тис. осіб до 160 тисяч.

У 1933 р. була відновлена діяльність університетів: Харківського, Одеського, Київського, Дніпропетровського. Розширилась мережа робітфаків: на кінець першої п’ятирічки на них навчалося близько 90 тис. осіб. Вища школа формувалася шляхом цілеспрямованого насичення її комуністами, комсомольцями, членами профспілок.

Значно розширилася й мережа середніх спеціальних навчальних закладів. На кінець 1937 р. їх було 576, а число учнів в них – 159 тис. У цілому з 1921 по 1938 рр. вузи й технікуми України підготували близько 400 тис. спеціалістів. Це дало змогу в основному забезпечити кадрами спеціалістів усі галузі народного господарства, науку, культуру.

Але поряд з успіхами процес формування нової генерації інтелігенції супроводжувався й великими втратами. Її загальний кваліфікаційно-професійний рівень знизився. Була остаточно порушена інтелектуальна й моральна спадкоємність старої і нової інтелігенції. Властиві демократичній більшості дореволюційної інтелігенції критичний дух, гуманізм, милосердя і благородство в нових умовах не мали підгрунтя для розвитку. Адміністративно-командна система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості. Ті, хто прагнув зберегти свої політичні переконання і моральні принципи, часто ставали жертвами репресій, втрачали свободу і навіть життя, так протягом 30-х років у вузах України було репресовано майже 400 викладачів.

Ці обставини відбивались і на розвитку науки в Україні. У республіці вели дослідницьку діяльність відомі в СРСР і за кордоном наукові колективи. Вищою науковою установою була Академія наук УРСР, з 1930 р. очолювана О.О.Богомольцем. Академія мала науково-дослідні інститути як основні структурні одиниці. Подібні наукові інститути були й у системі наркоматів. Якщо в 1928 р. у науково-дослідних установах УРСР працювало 3,7 тис. наукових співробітників, то наприкінці 30-х років – майже 20 тисяч.

Наукові установи, окремі вчені досягали значних успіхів. Відкритий у 1928 р. в Харкові Український фізико- технічний інститут (УФТІ) сконцентрував потужний науковий потенціал. У 1931 - 1932 рр. у ньому працював І.Курчатов. В УФТІ Л.Ландау написав класичну роботу з кінетичної теорії плазми. У 1932 р. У цьому інституті група вчених вперше в Радянському Союзі здійснила штучне розщеплення атома літію. У 1932 р. за ініціативою Є.Патона на базі електрозварювальної лабораторії було засновано Інститут електрозварювання АН УСРР. Колектив інституту розробив ефективний спосіб автоматичного електрозварювання під флюсом, який уперше у світовій практиці був застосований на Магнітогорському металургійному комбінаті й Дніпробуді. В Україні плідно працювала група талановитих математиків – математична школа Д.Граве. В інституті математики засновник наукової школи математичної фізики М.Крилов та його учень М.Боголюбов створили новий напрям – нелінійну математику.

На 20 – 30 - ті роки припадає наукова творчість талановитого вченого, винахідника Ю.Кондратюка. Його розробки з теорії космічних польотів були вже в 20 - ті роки використані спеціалістами ракетобудування. На основі теоретичних пошуків Ю.Кондратюка здійснювалася підготовка польотів на Місяць у Сполучених Штатах Америки. Важливе значення для розвитку галузей науки мали роботи біохіміка О.Палладіна, паталогоанатома О.Богомольця, фізіолога Д.Воронцова, медиків В.Філатова, М.Стражеска, генетиків і селекціонерів М.Холодного, А.Сапєгіна, В.Юр’єва.

Як і інші категорії інтелігенції, вчені України, особливо ті, хто вів дослідницьку роботу ще з дореволюційних часів, зазнали жорстоких переслідувань. Крім арештованих науковців у зв’язку з процесом СВУ, внаслідок наклепу були репресовані й загинули академіки АН УСРР геолог Н.Світальський, генетик І.Агол, деякі інші вчені. Переслідування зазнав Л.Ландау, котрого врятувало лише заступництво видатного фізика П.Капіци, який особисто звернувся з листом до Сталіна, Молотова й Берії. У 1930 р. був арештований Ю.Кондратюк, але він і в засланні продовжував наукову роботу там же працював знаменитий конструктор ракет С.Королйов. У 1937 р. заарештували корифея української математики М.Кравчука. Жертвами сталінських репресій у 30-ті роки стали тисячі працівників наукових закладів і вузівських учених.

Важко доводилося суспільним наукам. У 1929 р. під час дискусії з питань історичної науки об’єктом упередженої критики стали праці одного з найвідоміших істориків 20-х років М.Яворського. Вченого виключили з більшовицької партії, звільнили з усіх посад, а у 1932 р. заарештували і вислали. У 1937 р. М.Яворського розстріляли. Зазнали переслідувань і були репресовані вчені-історики М.Грушевський, М.Слабченко, В.Пархоменко, М.Горбань, філософи С.Семковський, П.Демчук, літературознавець член-кореспондент АН УРСР Є.Шабліовський, сотні менш відомих суспільствознавців України.

Діяльність культурно-освітніх установ України в 30 - ті роки була одним з головних засобів збереження ідеологічного контролю над масами. Цим визначалась особлива увага держави до їх розбудови. У 1929 - 1941 рр. кількість клубів в Україні зросла з 11 тис. до 25, бібліотек – з – 9,4 тис. до 32,3. Значно розширилась мережа кінотеатрів, музеїв, сільських будинків і хат-читалень. В умовах ліквідації неписьменності, модернізації економіки потяг населення до друкованого слова, інших джерел інформації зростав. Багато людей уперше знайомилось з творчістю видатних письменників України, Росії, зарубіжжя, надбаннями вітчизняної й світової культури. І це, без сумніву, позитивний момент. Але разом з тим засоби інформації слугували одним з важливих знарядь зміцнення тоталітарного режиму, впровадження політики русифікації в Україні. Якщо в 1931 р. у республіці українською мовою виходило 90 % газет і 85 % журналів, то в 1940 р. їх частка зменшилася відповідно до 70 і 45 %.

30 - ті рр. були найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. Розправи над письменниками і митцями почалися з кінця 20 - х рр. Кілька десятків українських письменників стали жертвами репресій уже на рубежі дасятиліть. Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій“ були ліквідовані літературно-художні об’єднання і створена єдина спілка радянських письменників України, організаційно оформлена на їх першому з’їзді в 1934 р. Відтоді літературний процес цілком підпадав під контроль партійних чиновників. Весною 1933 р., у розпал голоду, почалася хвиля переслідувань українських письменників. Був арештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М.Яловий. Довідавшись про це, його особистий друг М.Хвильовий зрозумів, що розгортається широка кампанія переслідувань діячів української культури. Хвильовий покінчив життя самогубством, залишивши передсмертний лист, в якому писав:”Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров’ю своєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен…”

За абсурдними звинуваченнями 1933 р. були репресовані О.Слісаренко, О.Досвітній, Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревого. У 1935р. потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М.Зеров – один з найяскравіших письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М.Семенка. Зі 193 членів та кандидатів у члени спілки радянських письменників України, котрі були прийняті до неї під час першого письменницького з’їзду, було репресовано 97. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні. Це – четверта частина всіх репресованих літераторів у СРСР у 20-50-ті роки.

Але незважаючи на величезний тиск репресивного апарату, українське художнє слово не вмерло. Публікувались твори письменників П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, А.Малишка, П.Панча, Ю.Яновського, А.Головка, Н.Рибака, Ю.Смолича, І.Микитенка й багатьох інших.

Подібні процеси відбувались і в театральному мистецтві, музиці, кіно, живописі, графіці, скульптурі тощо. У 20-30 роки в Україні працювали видатні представники цих напрямів мистецтва. Ім’я реформатора українського театрального мистецтва Леся Курбаса було відоме далеко за межами України. На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени П.Саксаганського, М.Садовського, молодих акторів Н.Ужвій, А.Бучми, О.Борисоглібської, Ю.Шумського, В.Добровольського, оперних співаків М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинсь-кого, О.Петрусенко, Б.Гмирі, З.Гайдай. Фільми Олександра Довженка ввійшли до скарбнирці світового кіномистецтва.Частиною історії світового живопису стала творчість М.Бойчука.Значною подією в громадському житті України було спорудження в 1935 р. пам’ятника Т.Шевченку в Харкові (скульптор М.Манізер). Широкої популярності в Україні й за її рубежами набула хорова капела “Думка”, якою до 1938 р. керував М.Городовенко.

Сталінізм згубно відбився на творчості багатьох із цих митців. Леся Курбаса звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи у створеному ним 1922 р. театрі “Березіль”, а потім відправили в табір, де він і загинув. Був репресований талановитий художник М.Бойчук, розгромлена школа молодих його послідовників. Зазнали переслідувань десятки інших новаторів. 30-ті роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва. В Україні було взято курс на повне винищення цієї групи традиційних народних співців.

Та попри всю складність і суперечливість умов кінця 20-30-х років культурний процес в Україні не згас і тривав, зберігши українську літературу і мистецтво, забезпечуючи прогрес у народній освіті, підготовці кадрів, науці.

Наприкінці 20 - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яка розгорнулась в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 шкіл, 2/3 технікумів, 1/3 вищих учбових закладів. Протягом 1928-1937 рр. у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції, що видавалася українською мовою. У 1938 р. з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, науки, техніки, виробничої діяльності. Представники національних меншостей в Україні до кінця 30-х років все ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції. У 1938 р. працювало 6 театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою і по одному – молдавською, польською, німецькою, болгарською. Але вже з кінця 20-х, розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938р.,коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, була прийнята постанова Центрального Комітету, якою створення учбових закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане “недоцільним і шкідливим”. Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував великодержавну русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини, поділяючи долю українського народу, опинилися перед реальною загрозою зникнення.

3. Культурні процеси в західно-українських землях в 1920 – ті – 1930 – ті роки

Жителі України, не змігши у ході визвольної боротьби 1917 - 1921 рр. відстояти державну незалежність, були приречені на другорядну роль у складі інших держав. При цьому західні українці не мали навіть того суто формального й цілком залежного від московського центру адміністративного витвору більшовиків, яким була УСРР. Переважна їх більшість опинилася у складі Польщі. Це, перш за все, жителі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорщини. Польська влада розділила її територію на три воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся та Холмщина. Ці землі до Першої світової війни входили до складу Російської імперії, а після радянсько-польської війни 1920 р. стали частиною Речі Посполитої. Невелика українська область – Закарпаття – була приєднана до Чехословацької республіки, а Північна Буковина й придунайські землі відійшли до Румунії. Загальна чисельність жителів України, які опинилися в межах Польщі, Румунії, Чехословаччини, становила на початку 20-х рр. близько 7 млн. осіб. Найбільше їх було в Польщі (до 6 млн.), значно менше – в Румунії (790 тис. осіб) і Чехословаччині (455 млн. осіб). Усі ці територіальні зміни були закріплені відповідними рішеннями Антанти.

Українські землі в Польщі, Румунії, Чехословаччині не мали самоврядування, власного автономного устрою. Уряди цих країн стояли на унітарських позиціях і свою політику спрямовували на зміцнення контролю над українськими територіями.

Замість виконання зобов’язань згідно з Паризькою мирною конференцією 1919 р. щодо надання українському населенню таких же прав, які мало польське, та забезпечення населенню Східної Галичини культурної автономії, польський уряд скасував галицький автономний сейм. Було ліквідоване місцеве самоврядування. Його функції почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. права на територіальну автономію українських земель не передбачала.

Подібне відбувалось і на Буковині. З метою інтеграції загарбаних земель румунський уряд прийняв закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Тут замість 11 повітів стало 5, повіти ділилися на волості, волості на громади. Було ліквідовано самоврядування громад.

Не виконав зобов’язання забезпечити автономію Закарпатській Україні і чехословацький уряд, хоча корінне населення тут не відчувало такої сильної національної дискримінаіцї, яка панувала в Румунії й Польщі.

Дискримінаційна політика щодо населення українських земель особливо яскраво проявлялась при комплектуванні органів місцевого самоврядування, керівниками якого призначали представників польської, румунської й чеської національностей. Українці ж майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські посади в польській, румунській і чеській арміях.

З перших днів окупації корінне українське населення зазнавало гноблення. У своїй національній політиці румунська окупаційна влада виходила з того, що на Буковині, як і на придунайських українських землях, проживають “зовсім не українці, а лише слов’янізовані румуни”; польський уряд штучно поділяв українців на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян, русинів, старорусинів та інших і прагнув до насильницької їх асиміляції, створення однорідної польської національної держави.

Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. був виданий закон, за яким на роботу в державні установи приймали тих хто знав цю мову. 1920 р. у Румунії, 1924-го у Польщі були видані закони про заборону української мови в усіх державних і муніціпальних установах. Декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р. перейменовано українські назви міст і сіл на румунські. Подібне відбувалося і в Польщі. Українські імена та прізвища змінювалися на польські й румунські.

Українці зазнавали дискримінації і в сфері освіти. У 1923р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українець», «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». Цього ж року сейм ухвалив закон, який скоротив кількість українських шкіл з понад 3 тис (у часи ЗУНР) до 352, або перетворював їх у двомовні з перевагою польської мови.

Були ліквідовані українські кафедри Львівського університету. Були полонізовані інші вищі школи Львова – Політехніка, Академія ветеринарної медицини, Академія зовнішньої торгівлі.

Така дискримінаційна політика породжувала невдоволення в середовищі українців і сприяла поширенню національно-визвольних ідей. Опирались українці Галичини на свої кооперативні товариства, кількість яких на кінець 30-х років досягла 4 тис та на культурно-просвітницькі товариства «Рідна школа», «Просвіта», молодіжні організації «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луг»; жіночий рух представляв «Союз українок».

Впливовою силою в Галичині була Українська греко-католицька церква (УГКЦ), очолювана митрополитом Андреєм Шептицьким. Вона фінансово підтримувала українські школи, товаритсва, видавництва. Активно працювало церковне видавництво «Нова Зоря», яке разом із українським видавництвом Івана Тиктора активно розповсюджували українську літературу. У 1929 р. УГКЦ заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі – Богославську академію у Львові: (ректор – Йосип Сліпий).

У Львові було засновано таємний Український університет (1921 – 1925 рр.), перший ректор - відомий літератор Василь Щурат. Університет об’єднував три факультети, 15 кафедр, 54 професорів, навчалося понад 1500 студентів. Цей університет був визнаний західно-європейськими університетами. Водночас працювала таємна Українська політехніка.

Основним осередком української культури залишалось Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ) у Львові. Йогго членами були понад 200 науковців, серед них: літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, В.Щурат; історики І.Крип’якевич, С.Томашівський, археолог Я.Пастернак, музикознавець Ф.Колесса, філолог І.Свенціцький, та інші.

НТШ підтримувало тісні зв’язки із ВУАН у Києві, однак після 1933р. ці зв’язки припинилися.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях активізується літературне життя. У Львові 1922 р. створено дві літературні групи: першу – “Логос”, що об’єднувала поетів католицького напрямку – В.Линниченка, М.Луксицького, О.Моха, О.Семчука (об’єднав їх журнал “Поступ”); другу – при журналі “Митуса”. До неї входили молоді літератори. Невдовзі створено об’єднання навколо журналу “Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність 1922 р. турботами публіциста і критика Д.Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф.Дудко, М.Матвіїв-Мельник, В.Стефаник, М.Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були О.Стефанович, Ю.Дараган, Б.Кравців, О.Лятуринська, Ю.Клен, О.Теліга, І.Вільде, Р.Купчинський, О.Бабій, Б.І.Антонич, С.Гординський. Із Західною Україною тісно пов’язана доля емігрантів зі Східної України О.Олеся, О.Ольжича, Є.Маланюка, Ю.Липи. Найбільш помітним явищем у літературі була творчість Уласа Семчука (роман «Волинь» та ін.), Богдана Лепкого (трилогія про гетьмана Мазепу: «Не вбивай», «Мотря», «Батурин», та ін.).

Значна частина літераторів Галичини орієнтувалася на Радянський Союз – це В.Бобинський, О.Гаврилюк, Я.Галан, П.Козланюк, С.Тудор та ін. Вони видавали у Львові журнал «Вікна».

Найбільшим було літературне угрупування ліберального спрямування. Сюди належали уже відомі І.Вільде, Б.Лепкий, М.Черемшина, крім них - А.Чайківський, П.Карманський, Ю.Шкрумеляк, В.Стефаник, П.Королева та інші.

Одним з провідних осередків українського театрального життя був Львів. Тут 1920 р. зусиллями Г.Нички створено український незалежний театр. Режисером його 1921 р. став О.Загаров, який приїхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М.Марською, артисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю були визначні актори М.Крушельницький, М.Бенцаль з дружиною, Г.Борисоглібська, Г.Савичева, Л.Лісович та інші. У 1922 р. фінансова скрута змусила О.Загарова залишити театр, і трупу очолив Й.Стадник. Театр продовжував працювати, роз’їжджаючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й інші театри, зокрема “Богема” П.Сороки у Львові, роз’їзні театри О.Карабіневича, Л.Комаровського і В.Миткевичевої.

У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С.Людкевич та В.Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучилися композитори молодої генерації Б.Кудрик, Н.Нижанівський, Р.Сімович, А.Рудницький, М.Колесса, Л.Лисько, В.Вітвицький. Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації професійних музикантів, нею став Союз українських професійних музик (СУПРОМ), який видавав журнал “Українська музика”. Працювали музичні видавництва “Торбан”, “Диригенський порадник”, у яких виходили друком сотні видань.

Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори І.Труш, А.Манастирський, О.Кульчицька, О.Новаківський, Й.Курилас, Л.Левицький та інші.

У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів з його університетом Яна Казимира. Світової слави зажила Львівська філософська школа.

Незважаючи на національний та соціально-економічний гніт, Західноукраїнське населення в 20-30-ті роки не зазнало тих страхітливих знущань і жахливих втрат, які випали на долю жителів радянської частини України.

 

Контрольні питання.

1. В чому проявляється суперечливий характер розвитку української культури в 20-х роках?

2. Які результати принесла політика українізації?

3. Які наслідки для культури України мало формування тоталітарної системи в СРСР?

4. Назвіть українських діячів культури, які потерпіли від терору 30-х років?

5. Які важливі тенденції характерні для розвитку культури Західної Укарїни міжвоєнного періоду?