Нам страх вганяла в мозольні жили,

Нас обертали в покірний таін,

Ми триста років

Москві служили,

Пора настала —вставай з колін!

Осмислюючи трагічну історію свого народу, бажаючи йому скорішого повернення національної самосвідомості, їх заклик підхопили молоді поети, такі як Наталка Поклад:

Неспішно історію пише пір'їна,

сп'янівши від запахів трупів і зел...

Полтаво, Полтаво, скажи Україні,

Чому над тобою і досі орел?

Сучасна літературна молодь замислюється над онтологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П.Селецького (“Новітня казка про Івана Побивана” та ін.), С.Українець (“Плач полонянок”, “Сповідь і спокута Петра Калнишевського”), О.Чекмишева (“Ворог”, “Мазепа”) та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя.

Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І.Драч, В.Крищенко, І.Калинець, М.Луків, Р.Іваничук, П.Перебийніс, Є.Сверстюк, В.Захарченко, Л.Костенко, В.Яворівський, В.Скуратівський, М.Влад, Н.Дімаров та багато інших. Одночасно, літературні процеси в сучасній Україні значно гальмуються кризою у видавничій галузі. Так протягом 2008- 2010 рр. наклад виданих у нас книжок скоротився на 35 %. Якщо у 2008 р. загальний наклад становив 58 млн. примірників, то у 2010 р. – всього 38 млн. За всі роки незалежності Українська держава зробила дуже мало, щоби допомогти книговидавцям. Книжковий ринок України заполонила, в більшості, російськомовна література.

Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках поступоводолає успадковану від тоталітарних часів неповноструктурність і органічно інтегрується в європейську. Як зазначав письменник Р.Іваничук, у літературі розгорілися баталії між посттоталітарними модерністами і старими традиціоналістами. Молоді письменники протестують проти зашореності, ранжирності, заангажованості, соцреалістичного казенного мундира, в який насильно одягала більшовицька система творців.

Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994 p. коштом державного бюджету було завершено лише девять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишилась на полиці, в кращому випадку для прем'єрного або фестивального показу.

В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали “Новини кіноекрана”, “Вавилон”).

Разом з тим є приклади, які вселяють надію на розвиток кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 p. кіновернісажу “Нове українське кіно” у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму “Прощай, СРСР” режисера О.Роднянського. Кіновернісаж організували Головне управління культури Києва і Міжнаціональна корпорація “Фільммаркет” за сприяння Посольства України в Російській Федерації та за участю Комітету з питань культури уряду Москви і московського Кіноконцерту. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них — стрічки як знаних режисерів — М.Іллєнка, В. Дахна, М.Мащенка, А.Сирих, так і молодих талановитих постановників — С.Маслобойщикова, В.Кастеллі, О.Чорного, В.Домбровського та інших.

На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О.Бійми “Казка”, “За ніччю день іде”, В.Артеменка “Ой, на горі калина”, “Солдатські вдови”, “З матір'ю на самоті”. Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О.Чорного, В.Домбровського, І.Миленка, Н.Андрійченка та ін.

У вересні 1997 p. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В.Криштофовича “Приятель покійника”. Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі. У 2010 р. найвищу нагороду Кіноакадемії США у галузі кіномистецтва-технічний «Оскар» отримав інженер із України Анатолій Кокуш. Із використанням обладнання, яке сконструйоване ним, на сьогоднішній день знімаються більшість фільмів Голівуду, Росії, України.

Важливі зміни відбулися у театральному мистецтві України. ХХ століття закінчилося, добротними виставами за драмами і комедіями О.Коломійця, М.Зарудного, В.Канівця, О.Підсухи, А.Крима, В.Фольварочного, В.Босовича, Ярослава Стельмаха, Богдана Стельмаха, Я.Верещака; високою драматичною поемою «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Новий театр і драматургія початку ХХІ ст. представлена теж численними іменами режисерів, драматургів, акторів, сценографів. Попри певний застій 90-х років, почали з’являтися нові театральні колективи, експериментальні студії, лабораторії, муніципальні театри.

В кращих драмах і театральних виставах почали ще з 80-х спостерігатися явища нового мистецького напрямку – постмодернізму як основного художнього напрямку в сучасній Україні. Це підтверджують кращі вистави у 107 театрах України за 2000 – 2010 рр. Щорічно на 40 тисячах вистав буває майже 20 млн глядачів. Варто переглянути вистави за п’єсами В.Остапова «Вони не чули про Клааса», В.Канівця «Хочу бути президентом», Неди Нежданої «Коли повертається дощ» Анни Багряної «Пригости мене горіхами», Світлани Новицької «Шинкарка», Надії Симчин «Казка тропічного лісу, або Мальва», О.Вітра «Станція», М.Матіос «Нація» та ін. Всі ці п’єси за формотворчістю та змістом – найсучасніші.

В новому столітті вперше в Україні стали проводитися різноманітні театральні заходи. З 2000 року Чернігівський театр ім. Т.Г.Шевченка започаткував «Слов’янські театри-сезони», фестиваль, що одержав статус Міжнародного. У березні 2003 року в Харкові відбувся Перший Всеукраїнський театральний фестиваль моновистав ім. Марії Заньковецької, у 2007-му у Вінниці започатковано Міжнародний фестиваль лялькових театрів «Подільська лялька».

Найбільш «ходовими «були в новому столітті модерні драми і комедії «Московіада» за Ю.Андруховичем (сценічна версія Надії Симчин), «Чорна пантера і Білий Медвідь» В.Винниченка (Національний театр ім. М.Заньковецької, режисер-постановник Алла Бабенко), «Хованка» Я.Верещака (Кіровоградський муздрамтеатр ім. М.Кропивницького, режисер Олена Шапаренко), «Поет і княжна» В.Канівця (Луганський муздрамтеатр, режисер С.Козир), «Нація» за М.Матіос (режисер-постановщик Ростислав Держепільський, Івано-Франківський обласний драматичний театр ім. І.Франка), «Я бачив дивний сон» Світлани Новицької (академічний театр ім. Т.Г.Шевченка, Тернопіль, режисер В’ячеслав Жила), «Чорний дипломат» та інші.

З початку ХХІ ст. Національна премія ім.Т.Г.Шевченка була присуджена режисерові Дніпропетровського театру одного актора «Крик» Михайлу Мельнику в 2006 р. за виставу «Гріх», в основу якої лягла модернова новела Михайла Коцюбинського «що записано в книгу життя».

У 2008 році премія присуджена режисеру-постановнику Олександру Дзекуну (громадянину Російської федерації) та акторові Володимиру Петріву (зіграв роль Богдана Хмельницького) за виставу «Берестечко» за Л.Костенко у Рівненському академічному музично-драматичному театрі.

В українському театрі працюють відомі майстри сцени О.Жолдак, Р.Віктюк, Б.Ступка, Ф.Стригун та багато інших. Театр і драма в Україні початкових років ХХІ століття прилучилися до багатьох світових цінностей. В їх роботі вже поступово приходить акцент на висвітлення різнобічного характеру сучасника, імпульс для поступального розвитку театру і драми в майбутньому.

Національним змістом почало наповнюватись українське образотворче мистецтво. Поряд з творами вже відомих митців І.Марчука, Т.Яблонської з'явилися роботи творчої молоді. Зокрема, на міжнародних виставках великий успіх мала кераміка Я.Мотики. Її чудові твори відзначені на міжнародних виставках в Ерфурті (Німеччина, 1991 p.) та Філадельфії (США, 1992 — 1995 pp.). Скульптор А.Хоречко створив досконалі образи сучасників.

В Україну почала повертатись творчість її синів, яку комуністична система не допускала до українського народу. Так, лауреатами Державної премії ім. Т. Шевченка 1995 p. стали художники: О.Заливаха — за твори останніх років: “XX вік”, “Мироносиці”, “Українська мадонна”, “Портрет Василя Стуса”, “Портрет Шевченка”, “Козака несуть”, “Початок”; М.Бідняк — за серію історичних картин і портретів подвижників українського народу: “Князь Данило Галицький”, “Гетьман Іван Мазепа”, “Довбуш” та ін.; В.Задорожний (посмертно) — за серію робіт 1964 -1988 pp.

Безперечно, надзвичайно важко в такі короткі терміни відродити духовний світ українського народу як нації, продемонструвати його спорідненість і генетично, і психологічно з духовним світом усіх індоєвропейців і передусім — слов'ян, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло. У зв'язку з цим надзвичайно важливою проблемою розглядуваного періоду було усвідомити, що духовне відродження нації і Української держави неможливе без відродження доброчинної, миротворчої, виховної ролі Церкви у суспільстві.

Не досягнуто канонічного визнання Вселенським Патріархом самостійної соборної Української православної церкви й установлення в Україні власного Патріархату. Незалежна Україна можлива лише тоді, коли духовність народу, і, зокрема, церква будуть незалежними.

З цього приводу варто згадати лише одну з численних втрат української культури, а саме - знищення духовно-церковної культури, яка живила й морально виховувала народ упродовж тисячоліття, — релігійної поезії і народної творчості, храмової архітектури й мистецтва, календарної святообрядової культури і християнської благодійності. Майже завмерло ікономалярство, не створено жодного нового циклу колядок і щедрівок, релігійна тема практично зникла з поезії, прози, драматургії, хіба що за винятком творів В.Кредо.