Початок української революції, утворення Центральної Ради.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Початок української революції, утворення Центральної Ради.



Початок української революції, утворення Центральної Ради.

Тяжкі соціальні, економічні наслідки після І світової війни підірвали матеріальний стан населення. В цей час на Україні активізується національно-визвольний рух проти самодержавства, який повинен був об’єднати українську націю, здобути політичні права та свободи для свого народу. 27 лютого 1917 року в Санкт-Петербурзі перемагає лютнева буржуазно-демократична революція. Владу в свої руки взяв Тимчасовий Уряд на чолі з князем Львовим. 19 березня в Києві – стотисячна демонстрація під гаслами “автономію Україні. В містах паралельно були створені – Ради робітничих та солдатських депутатів та Ради селянських депутатів.

Так 3-4 березня на зборах Товариства Українських Поступовців та українських соціал-демократів була проголошена Українська Центральна Рада. Процес формування ЦР закінчився 7 березня коли було обрано правління ради на чолі із М. Грушевським. Його заступник Ф. Крижановський і Д. Дорошенко. До ЦР увійшли представники Української Народної Партії, Української Партії соціал-революціонерів, православного духовенства, українських соціал-демократів (Виннеченко, С. Петлюра), культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також ряду наукових товариств. Тоді був затверджений новий склад ЦР. Голова – Грушевський, заступники Єфремов та Винниченко. Тоді ж створили виконавчий орган Малу Раду. У травні відбувся І Український військовий з'їзд, який обговорював питання федералізму та автономії, українізації армії, створення військової генеральної ради під керівництвом Петлюри. Однак члени ЦР ради не були єдині, щодо подальшого статуту України. Так Михновський виступав за самостійність, а Грушевський та Винниченко – вбачали в Україні автономію у складі Росії. Таким чином, створення ЦР було визначною подією в націонал-демократичній революції 1917-1920. ЦР стала активним організатором національного руху, та активно виражала інтереси українців на політичному тлі. ЦР досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. 6. І та ІІ Універсали ЦР і їх історичне значення.

Революція перемогла. Утворилась ЦР. На здивування багатьох ЦР одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. 6-8 квітня в Києві працював І національний конгрес. На ньому зібралось 900 делегатів з усієї України. Конгрес обрав 150 чол. до ЦР та затвердили президента Грушевського. 18 травня відбулись вибори генерального військового комітету на чолі із С. Петлюрою. Після завершення роботи Українського національного конгресу для вирішення поточних питань було утворено спеціальний комітет - Малу Раду. Але апогеєм української революції на протязі квітня – червня є І Універсал Центральної Ради. 10 червня 1917 виконавчий Комітет Центральної Ради схвалив текст Універсалу. Вітаючи ЦР як найвищий державний орган, український народ вітав власне національне відродження.

І універсал проголошує такі принципи:

- Автономія

- Потрібність скликання установчих зборів – сейму, який утворює постійний уряд

- Активна підтримка мас коштами.

15 червня 1917 року починається створення державного апарату:

- Мала Рада (законодавчий)

- Генеральний секретаріат (виконавчий) на чолі з Винниченко. Державним писарем було призначено Христюка.

Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері та його курс на війну до переможного кінця дедалі погіршував становище в країні. Це призвело до поглиблення між партійних суперечностей і загального послаблення державної влади. У такій ситуації до України приїздить делегація ТУ. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковими мірами потребували дві сторони. Тимчасовий уряд зобов’язувався визнати Центральну Раду державним органом влади. 3 липня ЦР видає свій ІІ Універсал, в якому зазначалось, що ЦР має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії в Україні. У згоді з національними меншинами ЦР підготовлятиме закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчим Зборам. До затвердження цього закону Центральна Рада зобов’язується самочинно не проголошувати автономію України. Зміст Універсалу свідчить про те, що ЦР зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольних рух. Для української сторони цінність укладеної угоди істотно знижувалась через неокресленість територій на які розповсюджувалася влада ЦР, не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами ТУ, які продовжували існувати. Роблячи оцінку історичного значення ІІ Універсалу можна сказати, що це був крок назад, значною поступкою ТУ, але необхідно сказати, що це було викликано рядом об’єктивних та суб’єктивних причин.

­7. Проголошення УНР. ІІІ Універсал ЦР.

Після приходу до влади більшовиків 25 жовтня в Петербурзі та невдалого перевороту більшовиків в Києві ЦР пізно ввечері 6 листопада скликає засідання ЦР. Відкриваючи це засідання Грушевський заявив, що після повалення центральної влади в Росії стала поширюватись громадянська війна, на загрожує перекинутись на Україну. Після свого виступу він подав на затвердження до Малої Ради текст ІІІ Універсалу. У ньому проголошувалось:

- Віднині Україна стає Українською Народною Республікою (УНР) у складі 9 губерній;

- Зазначається прихильність федералізму з Росією;

- Вся влада належить ЦР та Генеральному секретаріатові України;

- Приватна власність на землю відмінялась, земля переходила трудовому народу без викупу;

- Проголошення демократичних свобод громадян (свобода слова, друку);

- Введення 8-ми годинного робочого дня, гарантувалась зарплатня та вирішення трудових конфліктів через профспілки;

- Гарантувались національно-культурні права для національних меншин;

- Передбачалось проведення судової реформи та відміну смертної кари.

Універсал затвердили 7 листопада 1917 року. Універсал мав велике історичне значення, бо проголошувалась УНР, намічався комплекс соціально-економічних заходів української влади.

 

Утворення Української держави гетьмана П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика.

Після вступу німецьких військ в Україну влада Центральної Ради ставала усе більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування Центральна Рада схвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективного працюючого адміністративного апарату, відсутність у цей період народної підтримки Центральної Ради і деякі інші фактори привели до її падіння.

29 квітня 1918 р. на Конгресі хліборобів у м. Києві за підтримкою німецького командування Центральна Рада була скинута, і гетьманом України був проголошений генерал П. Скоропадський: замість УНР був проголошений гетьманат за назвою «Українська Держава».

Підсумки.

У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, домогтися ряду успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувала від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецькі війська була хитлива, тому що Німеччина програвала війну й у ній зріла революція. 14 грудня 1918 а. П. Скоропадський відрікся від влади, а війська Директорії УНР вступили в Київ.

 

Воєнний комунізм»

На протязі зими – весни 1919 року основні сили Директорії були розбиті радянськими військами, які встановили свій контроль над значною частиною України. Політика, яку одразу почали впроваджувати більшовики отримала назву “політика військового комунізму”. Основний принцип цієї політики – заміна ринкових відносин комуністичним виробництвом. “Військовий комунізм” передбачав такі засоби:

- мілітаризація праці; - широкий централізм; - введення продрозкладки;

- заборона вільної торгівлі; - відміна товарно-грошових відносин;

- натуралізація оплати; - зрівняння в оплаті праці.

В межах політики “військового комунізму” проводились такі заходи:

- жорстка диктатура; - червоний терор; -продрозкладка;

- комнезами; - покарання як в військовий час; -примусова праця;

- безкоштовні комунальні послуги, транспорт, медичне обслуговування.

3 січня 1919 року – директива “Про порядок націоналізації підприємств”. За кілька місяців в раках більшовиків опиняється усі підприємства цукрової галузі, шахти, машинобудівні та металургійні заводи. На початку 1919 року рядом директив вводиться продрозкладка., яка передбачає віддання державі 85% від загальної кількості продукції. У серпні 1919 року Україна повинна була віддати 40 млн. пудів хліба, але поступово ця цифра зросла до 140 млн. пудів хліба. Проведення політики “військового комунізму” на селі фактично означало кооперацію та колективізацію сільського господарства: кооперативи, комуни, радгоспи. Реакція населення була складна. Із настанням 1920 року більшовики пообіцяли українцям визнати суверенітет України. Це було проголошено на VIII Всеросійській партконференції в грудні 1919 року. Селянам було обіцяно добровільність вступу до колхозів, передачу землі тим, хто її обробляє. Робітникам заводів фабрик більшовики обіцяли поліпшити їхнє життя, перетворити їх на власників заводів і фабрик, встановити “диктатуру пролетаріату”. Однак Україна не стала самостійною, а перетворилась на сировинний придаток. З 1920 року в Україні починає створюватись українська Трудова Армія. З формуванням ТА вводиться загальна трудова повинність особливо для чоловіків віком від 18 до 45 років, а для технічних спеціалістів до 65 років.

У 1921 році через економічну кризу, розруху, анархію, голод більшовики вводять нову економічну політику.

Підсумовуючи вище сказане можна сказати, що з настанням 1921 року більшовики все активніше закріплялись на Україні, почали виводити її з економічної кризи спричиненої політикою військового комунізму.

 

НЕП характерні ознаки.

Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.

У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком, що поклало початок переходу до нової економічної політики.

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об'єктивних причин:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці; 2) кризовий стан економіки;3) невдоволення селянства продрозкладкою.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни.

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкішої форми управління. Проте здійснений різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їхні трудові колективи не одержали господарської самостійності.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927—1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто. Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.).

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

 

Політика «українізації»

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник, Хвильовий.

Наслідки політики українізації (коренізації)

· У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.

· Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

· Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів.

 

М. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловлений у його знаменитому гаслі «Геть від Москви». О. Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х pp. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін наказав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.

 

19. Соціально-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії і Чехословачинні 20-30-ті роки.

За умовами Ризького миру (березень 1921 року) до Польщі відійшли західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляща, а за рішенням Ради послів великих держав 14 березня 1923 року східна Галичина закріплюється за Польщею на правах автономії. Українці в Польщі складали 2 громади: 3 млн. галичан греко-католицького віросповідання, та 2 млн. православних жителів західної Волині, Холмщини та Полісся. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На цих територіях було встановлено жорстокий окупаційний режим. Заборонялась назва “Україна”, “українець”. У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними, та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини “А” та “Б”. До другої віднесли території України. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ні які інвестиції. На території “Б” видачі дозволу до відкриття підприємств були зведені до мінімуму, а встановлені високі залізничні тарифи фактично ізолювали вихід продукції території “Б” до “А”.

До складу Румунії увійшли Ізмаїльський, Акерманський повіти Бессарабії, північ Буковини та Марморощина. До населення цих земель проводилась політика румунізації, самою жорсткішою порівняно з іншими територіями. Так до 1927 року було закрито всі українські школи, кафедри в Черновицькому університеті, румунізація православної церкви. До 1928 року був введений військовий стан на Буковині. Щодо сільського господарства то багато селян залишались безземельними. Значна частина земель належала великим приватним землевласникам. Аграрні реформи не покращили становища. Це призвело до часткового голоду і у 1924 році спалахнуло Татарбунарське повстання. Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. Уряд Чехословаччини ввів саму сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Так збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 року українську мову визнають чужою. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 рік в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718 чолові.

Підсумовуючи долю західноукраїнських земель у 20-ті – 30-ті роки можна сказати, що саме найважче прийшлось українцям під владою Румунії. Уряди Польщі, Румунії та Чехословаччини вбачали в українських територіях сировинний придаток, вели політику асимілювання.

 

 

Голомори 1921-1923 рр., 1932-33 рр., 1946-47 рр.

 

Голод 1921 - 1923 років

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському . На жаль, тоді західний світ ще не пройнявся трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні — 3250000, в червні — 4103000.

Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків.

В той час вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік.

 

Голод 1932 — 1933 років

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців,

що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба.

Але комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Про становище українських селян після неврожаю 1928 року . Українська влада змушена була за таких умов бути співорганізатором голоду, свого народу, оскільки не могла сама затверрджувати навіть свій бюджет.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних

територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Уважне вивчення документів, багато з яких друкуються вперше; дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на постановах про знищення України голодом.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією. Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Точна цифра померлих в цей жахливий час не відома, цифра коливається від 5 до 7 млн. людей. Страшні голодомори в Україні, які були організовані більшовицькою владою в 20—30-х роках, виявилися не останнім випробуванням на виживання для нашого народу. Черговою спробою етноциду українців був голод 1946-1947 років. Так, 1946 рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не допустити нового голодомору. Однак під тиском Москви з України вимітали все, що можна було.

Але й такі адміністративні дії Хрущова не задовольнили Москву, його вважали там, як це видно з його спогадів, надто м'яким, бо, мовляв, дуже вже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні. А тому Сталін у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного

свого слугу — Лазаря Кагановича.

І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку "вождя всіх часів і народів" стосовно викачування хліба з України. Але Каганович не тільки виконував спущений з Москви план — він узяв зобов'язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського

селянина ще 22.300 тисяч пудів

 

Нацистський «новий порядок»

1. Розчленовування території України.

1. Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.

а) Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу Румунії.

б) західні землі – Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало польської землі з центром у м. Кракові;

в) Чернігівська. Сумська, Харківська області і Донбас

г) інші українські землі входять до складу рейхкомісаріату «Україна» з центром у м. Рівне.

д) Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.

2. Установлення нацистського «нового порядку».

1. Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з числа місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція).

2. Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльність Більшовиків проти народу України.

3. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдата додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України були громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і наказами, порушення яких спричиняло концтабір чи розстріл.

4. Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейха, життєвий простір для колонізації представників «вищої раси».

5. Трагедія Бабиного Яру в Києві. Жертвами нацистів у перші місяці стали 850 тис. українських євреїв.

6. Економічний грабіж країни. Вивіз у Німеччину сировини, устаткування, продовольства, творів мистецтва.

7. Вивіз у Німеччину на роботу працездатного українського населення. 2,4 млн. чоловіків і жінок, переважно молодих погнали в нацистське рабство протягом 1941-1944 8. Організація примусової праці населення на окупованих територіях з метою зміцнення економічної міці «третього рейха».

 

Рух опору

22 червня 1941 p. Німеччина та її союзники без оголошення війни напали на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба.

Причинами розгортання руху

1) окупація батьківщини іноземними загарбниками;

2) жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі на колонії Німеччини та її союзників, а українців частково знищити, а решту перетворити на рабів.

 

Форми опору були різноманітними:

— саботаж (випуск бракованої продукції, невиходи на роботу, виведення з ладу верстатів та устаткування, псування продовольства

— відмова співпрацювати з окупаційними властями;

— антигітлерівське підпілля;

 

В антифашистському русі Опору існували дві течії:

— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;

— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави.

 

ОУН. Створення УПА

Організація українських націоналістів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році

ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок: Становлення ОУН

Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.

Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.

 

Методи боротьби

Діяльність організації спрямована проти польського режиму

Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів». Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.

Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця. Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН. Члени цього крила ОУН стали називати себе «бандерівцями», членів же другого крила - «мельниківцями» або ОУН(м).

Друга світова війна

ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною.

 

Українська повстанська (рідше: повстанча) армія (УПА) — озброєне крило Організації українських націоналістів.

Діяла з весни 1943 року на територіях, які входили до складу Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943), райхскомісаріата Україна (Волинь — з кінця березня 1943), та румунської Трансністрії (Північна Буковина — з літа 1944), які до 1939—1940 років входили у склад Польщі і Румунії.

УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-60-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

Ставлення до історії УПА в українському суспільстві впродовж років незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. Але з 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).

Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920—1950 років.

 

Перші загони під назвою УПА—«Поліська Січ» створив з вибухом Другої світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Сарненському районі в селі Немовичі, де 28 червня 1941 року видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—«Поліську Січ», після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною ж назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

 

З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що й також прийняли назву УПА. В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. УПА постала на Поліссі й Волині, передусім, як для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Радянські партизани на Україні в 1941—45 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що вона спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як, наприклад, члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.

 

Партизанський рух в Україні

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом поширився антифашистський рух Опору. Найефективнішою формою його став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 500 тис. осіб.

Партизанський рух 1941-1944 рр. пройшов у своєму розвитку три періоди. Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 р. (до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом). На цьому етапі війни виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. На те були свої причини. Наприкінці 30-х років панівною була наступальна воєнна доктрина, згідно з якою війна буде вестись виключно на території противника. Тому були знищені інструкції, посібники з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, ліквідовані партизанські схованки та бази.

Труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю і формалізмом у доборі та підготовці кадрів, закладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв’язку, відсутністю військових фахівців - радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Тому партизанські загони не змогли вести активну боротьбу з гітлерівськими каральними організаціями, зазнавали величезних витрат від зрадників та репресій окупантів, іноді саморозпускалися. Так із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, залишених у перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 року були відомості про наявність лише 22 діючих загонів.

Стримував розгортання партизанського руху окупаційний режим (німецька адміністрація загравала з місцевим населенням - звільняла з полону червоноармійців-українців, дозволяла відкриття церков, видавала україномовну пресу, створювала національні громадські організації).

На початку 1942 року ситуація на фронтах ускладнювалась і диктувала потребу централізації керівництва партизанською боротьбою. 30 травня 1942 року при Ставці



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.0.150 (0.028 с.)