Розпад Радянського союзу та відродження України.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розпад Радянського союзу та відродження України.



У 1989—1990 pp. в СРСР поряд з проблемами соціально-економічного характеру з усією гостротою постало питання зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні одночасно із загальносоюзним референдумом Верховна Рада запропонувала жителям республіки відповісти на додаткове питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?".

Народ України відповів позитивно як на перше (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на друге питання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування (голосувалися, по суті, різні форми національно-державного устрою), було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після референдуму розпочався так званий "Новоогарьовський процес" — переговори керівників 9 республік, включаючи Україну, з президентом СРСР М. С. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба Горбачова шляхом компромісу між республіками і центром врятувати державну цілісність СРСР. Але тут втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі.

19 серпня 1991р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), до якого ввійшли 8 чоловік. Серед них: віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго. ГКЧП заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан.

 

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. М. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. На місця секретаріатом ЦК була надіслана шифрограма, в якій схвально оцінювався переворот і пропонувалося парткомам "організувати" підтримку дій ГКЧП.

Присланий в Україну генерал Варенніков заявив, що в разі непідтримки рішень ГКЧП, проти проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. М. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де більшість була з представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. М. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і немає підстав для введення в республіці надзвичайного стану.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція — представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією спроб дати належну оцінку дій ГКЧП, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. "

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна держава —Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. ("так" Акту сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі).

 

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

 

Ключові дати

 

24 серпня 1991 р. - Акт проголошення незалежності України

 

Конституція 1996 р.

Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція — могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права. Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.

Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз. ,'

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято. Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

Ключові дати - 28 червня 1996 р. - прийнято Конституцію України.

Економічний розвиток.

В економічному розвитку сучасної України мають місце як негативні, так і позитивні тенденції. Основними проблемами є реформування промисловості і сільського господарства, забезпечення стабільного зростання виробництва, створення надійної системи соціального захисту, інтеграція в європейське і світове співтовариство.

Нинішні позитивні тенденції в розвитку економіки держави пов'язують з припиненням падіння промислового виробництва. Стабілізація відбувається в основному за рахунок експорт орієнтованих та базових галузей.

2000 р. став переломним, коли в економіці стали спостерігатися тенденції до стійкого зростання. Динаміка зростання ВВП України у % від рівня попереднього року.

Єдиними вагомим досягненням економіки України до початку XXI ст. стала певна стабілізація грошової одиниці — гривні і створення приватного сектору економіки.

Дещо уповільнилися темпи падіння валової продукції сільського господарства. Але це відбувається лише за рахунок рослинництва, бо тваринництво переживає значний спад. У 2001 р. був зібраний непоганий урожай. Важливим чинником виходу сільського господарства з кризи стало прийняття нового Земельного кодексу, який закріпив право приватної власності на землю, що в свою чергу прискорило земельну реформу. В той же час неврожай 2002 р. ледь не ліквідував всі позитивні тенденції.

Україна здійснює зовнішньоторговельні операції з більшістю країн світу. До останнього часу зберігалась стійка тенденція скорочення обсягів торгівлі з країнами колишнього СРСР і нарощування торговельних зв'язків з іншими державами.

Найбільші торгівельні партнери — Європейський Союз та Російська Федерація. Вироби з Китаю, Туреччини ("човникова" торгівля) теж є помітними на українському ринку. Специфіка видів діяльності обумовлює значну галузеву диференціацію у рівнях заробітної плати працівників. У нафтодобувній, нафтопереробній, газовій промисловості, на метрополітені він у два і більше разів перевищує середній показник. На відміну від цього, заробітна плата працівників громадського харчування, освіти, охорони здоров'я у чотири рази нижча. Розрив у доходах населення набрав небачених масштабів.

Становище у соціальній сфері кілька років поспіль залишається напруженим. Хронічною була невиплата заробітної плати. На початок 1998р. загальний борг становив понад 5 млрд. гривень. Хоча в цій сфері відбулися вагомі зрушення. Перед працівниками бюджетних організацій у 1999-2001 pp. були погашені заборгованості. Також погашені заборгованості і у виплаті пенсій. Найбільша заборгованість у вугільній промисловості, машинобудуванні, сільському господарстві. В той же час, починаючи з 2000 p., починається зростання заробітної плати. У той же час інфляційні процеси у своїй більшості нівелюють зростання доходів громадян.

За роки незалежності стрімко зростало безробіття. У 1998 р. в Україні нараховувалось 600 тис. офіційно зареєстрованих безробітних. На кожне вільне робоче місце претендувало майже 20 чоловік. Лише з 2000 р. ситуація стала дещо покращуватися. З 2005 р. було поставлено завдання забезпечення зайнятості для більшої частини населення, створення мільйони нових місць.

Наслідком соціальної кризи, невирішеності багатьох питань в економіці стало поширення страйкового руху та інших форм протесту. Тяжкої шкоди суспільству і особистості завдає злочинність.

Тривають негативні процеси у відтворенні населення. За кілька останніх років чисельність населення в Україні скоротилась з 52 млн. до 49 млн. чоловік. Від 5 до 7 млн. українців вимушені виїздити на роботи за кордон переважно у країни ЄС та Росію.

Ключові дати - 2000 р. — початок економічного зростання в Україні.

 

 

Релігійне життя.

Незважаючи на десятиріччя гонінь, релігія і церква зуміли зберегти своє місце в суспільстві і вплив на нього. Рубіжним у зміні ставлення держави до церкви і релігії правомірно вважати 1988 рік — рік відзначення 1000-літнього ювілею прийняття християнства на Русі. Святкування ювілею відбувалося у Києві та Москві за участю більше 100 офіційних представництв церков і релігій з усього світу. Особливої урочистості акції святкування ювілею надало те, що ця дата була визнана ООН видатною історичною подією в людській цивілізації.

З проголошенням незалежності України церковне життя пожвавлюється: йде помітне зростання кількості релігійних громад, будуються храми (у 1991-2004 pp. було побудовано та здійснювалося будівництво близько чотирьох тисяч храмів), відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи. У духовний світ наших громадян глибше входить релігійна література, нам відкривається багатюща духовна спадщина України. У 1997 р. в державі діяло 64 конфесії, в яких понад 18 тис. релігійних громад (з них 6 тис. оформили свій статус протягом 1991-1995рр.), понад 100 монастирів (серед них уславлені Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра), 40 релігійних навчальних закладів. У 2004 р. вже діяло більше 100 конфесій і сект. В Україні працюють близько 20 тис. служителів культу, виходить у світ більш як 50 періодичних релігійних видань. Пожвавилися зв'язки релігійних організацій та окремих віруючих з одновірцями за межами України.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Завдяки вдосконаленню законодавства, адміністративним та організаційним заходам вдалося нормалізувати релігійну обстановку.

Незабаром після проголошення незалежності визріла криза в православ'ї України, яке функціонувало на платформі РПЦ. Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність (незалежність), визнав себе Українською православною церквою (УПЦ). Собор звернувся до Московського патріархату з проханням канонізувати її в такому статусі. Але Московський архієрейський собор категорично відхилив прохання українського собору, а Філарет, який на той час вже мав титул Блаженніший екзарх патріарший, за таку постановку питання піддався злісним нападкам. Тим самим Московський патріархат продовжив політику щодо православної церкви в Україні в старому руслі, в якому православ'я в Україні, її церква розглядалися вторинним явищем порівняно з РПЦ в Росії.

Більше того, не без зацікавленості Московського патріархату ініціювалася і була проведена нарада частини українських єпископів у Харкові, яку оголосили собором. Відповідно до настанов Московського патріархату в Харкові предстоятелем православної церкви в Україні було призначено єпископа Ростовського і Новочеркаського, керуючого справами Московської патріархії Володимира (в миру Сабодана), який на Харківському соборі навіть не був присутній. Слідом за тим прокотилася Україною крута хвиля захоплення храмів, монастирів прибічниками Володимира, що нерідко супроводжувалося насильством і синцями для тих, хто знаходився "в обороні". Внаслідок такого вируючого протистояння до РПЦ Московського патріархату відходить більше 5 тис. церковних громад, низка монастирів.

У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор УПЦ і УАПЦ (яка діяла паралельно). Патріархом УПЦ-КП (так вона фактично почала називатися після об'єднання) обрали Мстислава (Скрипника), а його заступником Філарета (Денисенка). Та єдина УПЦ-КП тоді не склалася, того не побажав Мстислав, який невдовзі відійшов з життя. Після його смерті розкол поглибився і, по суті, закріпився собором УАПЦ, на якому її патріархом обрано Димитрія (в миру Ярема).

У свою чергу, на соборі УПЦ-КП в жовтні 1993 р. патріархом цієї церкви обрали колишнього політрепресанта, українського правозахисника Володимира (в миру Романюк), а його заступником стає Філарет. У липні 1995 р. патріарх Володимир (Романюк) відійшов з життя, його похорони в Києві переросли в справжню соціальну трагедію. Тіло поховали на тротуарі біля входу в головну браму собору Софії Київської. Через деякий час патріархом УПЦ-КП на соборі вищих ієрархів церкви цієї конфесії в Києві обрали Філарета. Покійний патріарх конфесії Володимир, а потім Філарет порушували питання про об'єднання всіх гілок православ'я в одну. їх пропозиції знаходили розуміння в уряді, оскільки біли спрямовані на консолідацію українського суспільства, передусім віруючого населення. Ідея об'єднання всіх православних церков до тепер залишається нереалізованою.

Таким чином, у православ'ї Української незалежної держави існує кілька течій (конфесій): УПЦ-КП, УПЦ-МП, УАПЦ, УПЦ-катакомбна і УПЦ Андрія Первозванного. Крім того, низка церковних громад, зокрема в східних областях країни, підпорядкована безпосередньо Московському патріархату, тобто перебуває поза впливом патріархів, що функціонують в Україні.

Новий конфлікт між православними церквами спалахнув у 2004 р. під час президентських виборів, коли УПЦ-МП відкрито підтримала на виборах кандидата у Президента України В. Януковича, тим самим порушивши основний принцип діяльності церков — невтручання у політичне життя.

Серед інших конфесій — Українська греко-католицька церква, протестантські об'єднання Євангельських християн-баптистів, Адвентистів сьомого дня та ін., нехристиянські конфесії представників іудаїзму й мусульманства. Відроджуються дохристиянські вірування слов'ян. Є й нелегальні об'єднання. Серед них, зокрема, сатанисти, Біле братство, керівництво якого було притягнуто до судової відповідальності за протизаконну, антигуманну діяльність, сектантське об'єднання Муна та ін.

Важливою подією релігійного і церковного життя України став візит у червні 2001 р. глави Держави Ватикан, глави Католицької церкви Папи Римського Івана Павла II. Україна стала 123-ю країною, яку відвідав Понтифік. Згідно з програмою візиту відбулися зустрічі Папи і президента України з представниками політичних, культурних, наукових та ділових кіл, зустрічі Папи з представниками всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, з громадськістю. Іван Павло II відслужив божественні літургії за римським та візантійським обрядами в Києві та Львові.

Візит Понтифіка, незламного поборника прав і гідності людини, безкомпромісного противника тоталітаризму, нетерпимості і дискримінації, став закликом до порозуміння, до процесів єднання. Папа закликав не зводити рахунки з минулим, а разом дивитися в майбутнє, спільно розвивати діалог культур і цивілізацій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну. Головним противником візиту Папи до України була Російська православна церква і, відповідно, УПЦ-МП.

Таким чином, попри існуючі проблеми громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях. І в цьому криється надія на краще майбутнє для всіх у молодій Українській державі.

Ключові дати - 1988 р. - святкування 1000-ліття прийняття християнства на Русі

1991 р. — закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій"

 

Зовнішня політика.

Україна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Проте само по собі вигідне геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Це повинна робити зовнішня політика країни.

З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної держави. На першому етапі становлення незалежності України забезпечило їй підтримку з боку світової громадськості і дистанціюванні від Росії. Україна стала рівноправним суб'єктом міжнародної співдружності, ії визнали 180 країн світу. Вона підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 50 державами. Бере участь у діяльності більше ніж 20 міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо). Вдалось налагодити дружні відносини з сусіднім державами. Тісні політичні відносини склались в України з Польщею і країнами ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), які прагнуть зменшити вплив Росії на просторах СНД.

2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Так основними завданнями зовнішньої політики є: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до Світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту, захисту прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади зовнішньої політики України відображені також в Конституції (Основний Закон) України. Так у розділі. 1, ст. 18 сказано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. Повноваженнями Верховної Ради є також надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України. У статті 92 записано, що виключно законами України визначають засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.

У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представників України, в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти тощо. Організує і забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу Кабінет Міністрів України. В Україні функціонують спеціальні міністерства, що здійснюють реалізацію її зовнішньої політики — Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді утворено спеціальний Комітет з питань міжнародних відносин та зв'язків з країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ міжпарламентських зв'язків, в Кабміні, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції в питаннях здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. Функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв'язків в обласних державних адміністраціях України.

У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї.

У другій половині 90-х років Україна намагалась реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще цілий ряд держав. Так було укладено великий договір з Росією і угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 p.); вдалось в основному врегулювати відносини з сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Одеса-Броди, нафто-термінал, укладені договори з Туркменістаном, Азербайджаном тощо). Добрі економічні і політичні зв'язки склалися між Україною і більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. У той же час відносини з США характеризувалися нестабільністю, головною причиною яких стали внутрішньополітична боротьба в Україні і недовіра до українського керівництва на чолі з Л.Кучмою. Також наростали проблеми у відносинах з ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням взятих Україною на себе зобов'язань.

Зрештою Україна опинилась під ударом "антидемпінгових розслідувань", перед санкціями FATF (Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмивання грошей) тощо. Україна опинилась перед вибором: або інтеграція у Євроатлантичні структури (НАТО, ЄС), або з Росією (СНД, ЄврАзЕС, Ташкенський договір). Україна проголосила обрання європейського вибору (травень 2002 p.), проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна -ЄС", де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС сусідів України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, були укладені угоди про спрощений візовий режим.

Крім європейського вибору і тісних відносин з Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України були:

— економізація зовнішньої політики, тобто, зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися і економічним співробітництвом. Також зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків для українських товарів;

— розвиток зв'язків із стратегічними партнерами;

— створення позитивного іміджу України;

--- забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;

--- підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);

--- реалізовувати своє геополітичне положення, як мосту між Сходом і Заходом.

 

Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН. Вперше український контингент взяв участь у миротворчій операції в 1992 р. в Хорватії. На теперішній час українські контингенти знаходяться в Боснії, Косово (Сербія), Ліван, Ліберія, Сьера-Леоне. Під час участі України у миротворчих операціях ООН загинуло 34, поранено 50 військовослужбовців.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.) українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.

Політичне життя.

Перехід до ринкових відносин викликав загострення соціально-економічної ситуації в країні, що в свою чергу потягло за собою загострення політичної ситуації. Населення висловлювало невдоволення діяльністю Верховної Ради і Президента. Зрештою було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради.

27 березня 1994 p. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Більше всього місць отримала КПУ — 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму), СПУ - 14, Сел ПУ - 18, Рух - 20. Інші партії спромоглись провести у Верховну Раду від 1 до 9 своїх представників. Таким чином, вибори засвідчили домінування лівих сил. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулись в червні-липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. Його кандидатуру підтримали східні й південні регіони України та Крим. 9 липня новообраний Президент України приніс присягу. Вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху, що зміна влади у пострадянських державах може відбуватися мирним демократичним шляхом,

У період Л. Кучми продовжувались здійснюватись ринкові перетворення, проте продовжувався спад виробництва. Важливі події; прийняття Верховною Радою Конституції України 28 червня 1996 р. та введення національної грошової одиниці гривні — вересень 1996 р. — стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України.

У період 1994-1999 pp. в Україні змінились 4 прем'єр-міністри, що свідчить про незначні успіхи в економічній політиці. Значного удару по українській економіці завдала фінансова криза осені 1998 p., яка мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

Важливою подією 1998 р. стали вибори до Верховної Ради (березень), які проходили за новою виборчою системою — змішаною (пропорційно-мажоритарною). За новою системою з 450 депутатів 225 обирались в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Підсумки голосування засвідчили домінування лівих партій.

За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотирьохвідсотковий бар'єр, що був встановлений у виборчому законі, з 30 виборчих блоків подолали КПУ, Народний рух України, виборчий блок СПУ та Сел ПУ "За правду, за народ, за Україну!", Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання "Громада, Прогресивна соціалістична партія України — загалом 8 партій (блоків).

Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999р. У цей день у голосуванні взяли участь 70% виборців. До бюлетеня Центр-виборчком заніс тринадцять прізвищ кандидатів у Президенти. Починаючи з літа 1999р., навколо виборів точилася гостра боротьба. Кожен із кандидатів у Президенти України висловлював впевненість у перемозі і демонстрував готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати — Є.Марчук, О.Мороз, В.Олійник та О.Ткаченко, зустрівшись у Каневі, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак "канівська четвірка" не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О.М.Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України П.Симоненка.

Після підрахунку голосів за результатами голосування 31 жовтня з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л.Кучма, а друге — П.Симоненко. Третім був О.Мороз, четвертою — Н.Вітренко. Шість кандидатів набрали менше одного відсотка голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування - 14 листопада. Інтерес до другого туру президентських виборів не знизився, а навіть зріс. Президентом України вдруге було обрано Леоніда Кучму. За нього проголосувало 56% виборців, а за Петра Симоненка — близько 38%. Більшість виборців голосували проти повернення комунізму, ніж за Л.Кучму.

З великим відривом діючий Президент переміг у західних областях — на Закарпатті, Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині, Волині, Рівненщині і на Буковині. Тут за нього віддали свій голос від 92% до 73 % виборців. З помітною перевагою він переміг П.Симоненка також у Дніпропетровській, Київській, Хмельницькій, Одеській областях, містах Києві та Севастополі, на Донеччині.

Найбільший відсоток голосів лідер лівих сил набрав на Вінниччині, Полтавщині, Чернігівщині, Луганщині, Херсонщині, Кіровоградщині, Черкащині, у Криму.

Уперше вибори не поділили Україну навпіл, адже Л.Кучма переміг не лише в центральних, а й в західних та східних областях України. Демократизм виборів визнали й іноземні спостерігачі, представники міжнародних організацій. Президентські вибори в Україні переконливо довели перемогу курсу реформ.

 

Ключові дати

1994, 1998 pp. - вибори до ВР України

1994, 1999 pp. - вибори Президента України

 

 

З обранням нового Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999р. Прем'єр-міністром України призначено Віктора Ющенко, тодішнього голову Національного банку України. Він користувався авторитетом реформатора. У якості Прем'єр-міністра він пробув на посаді до квітня 2001 р. За період його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення. Починаючи з 2000 p., почалось економічне зростання після десяти років падіння. Уряд Ющенка за період своєї діяльності зазнавав значного тиску від різних політичних сил і фінансово-промислових груп. Показовою в цьому плані була доля Міністра паливно-енергетичного комплексу Ю.Тимошенко, якій вдалось дещо стабілізувати становище в галузі і розв'язати значну частину проблем, що накопичилися. Проте її діяльність викликала постійну критику і нападки. Зрештою вона була усунута і проти неї було відкрито судову справу. Важливим починанням уряду стали реформи в системі освіти.

Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, стало формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні депутати в кількості 237 депутатів сформували її. Більшість надала підтримку уряду Ющенка, що було вперше за роки незалежності. Проте відносини між В.Ющенком і Л.Кучмою були не найкращими. Сформування більшості призвело і до зміни і керівництва ВРУ: Головою ВРУ став І.Плющ. 19 з 24 Комітетів ВРУ очолили представники більшості. Парламентська більшість зосередила основну увагу на підвищенні ефективності законодавчої роботи. Було розглянуто і прийнято значну кількість законів. Серед них нові — Кримінальний, Земельний кодекси. Останній закріпив право приватної власності на землю. Внесено зміни у процес приватизації тощо.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.212.130 (0.021 с.)