Особливості української архітектури бароко

Період другої половини 17 – 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові “українське бароко”.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори – все це не порожні слова. За ними – величезний духовний досвід 17 – 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або "козацьким" бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

“Козацький собор” древніший за саме козацтво. Першу відому п’ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.

Такі хрещаті дерев’яні храми – типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев’яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам’яне диво на Лівобережній Україні з’явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З’явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з’явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

 

Барокова архітектура – стиль, що перетинає українську територію, та частину європейської росії. Характерно для Зх.-укр.земель – розвиток греко-католицької церкви, зосереджений у василенському монастирі; бере функцію модерної освіти; набуття митецьких явищ авторства.; Явище «титарство» - консолідація польської культури. Х-ні риси бароко для всієї Европи: величність та незабутність образу, пов*язана з цим різноманітність творів барокко; масова ідея краси – віддзеркалення раю «небо из земли»

40.Розвиток основних жанрів укр живопису 2-ї пол 19ст.

У худ житті Росії малярство було чи не най більш інтегрованим у масштабах імперії мистецтвом. Всі шляхи до високої майстерності та визнання лежали тут через Петербурзьку Академію мистецтв, навчання за кордоном було рідкістю; споживання творів малярства, осідання їх у музеях та приватних зібраннях теж здійснювалися головним чином через столицю.Якщо повязувати укр. живопис з укр. тематикою, то новий етап у його розвитку слід розпочинати з видання «Живописна Україна» - додатку до журналу «Основа». В цей час вже виходила серія видань»Живописнна Росія» під ред. Семенова –Тянь-Шанського. Задум живописної України належав Т.Г. Шевченкові. Після смерті Шевченка цю ідею вирішив реалізувати художник Л.М. Жемчужников, і 1861-1862 за участю його, Соколова, Трутовського, Верещагіна, Бейдемана та ін.. видано 49 офортів серії під Шевченковою назвою «Живописна Україна». Видання завмерло разом із «Основою», але залишилась ідея – пропагувати «спогади історичні» і картини нородного побуту. Дещо пізніше, в кінці століття, формується свідоме прагнення створити укр. нац. Живопис – нац. За тематикою зображуваного. Пейзажем, історичними реаліями. Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна - «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В.Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію. Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т.Г.Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина - «Ніч на Дніпрі» - викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря. Л.М.Жемчужников У своїхстаттях, у власній художній практиці Жемчужников обстоював реалістичне мистецтво,виступав проти академічної умовності, відірваності мистецтва від життя. За роки перебування в Україні він виконав кілька творів на теми поезій Шевченка — «Чумаки в степу», «Лірник у хаті», «Отара овець, що повертається в село» та ін. У цих творах Жемчужников виявив себе хорошим рисувальником, художником, який уміє передати душевний стан людини. Як і Шевченко, Жемчужников високо цінував гравюру, вважав цей вид мистецтва доступним широким колам людей. Кращими його офортами вважаються «Покинута», «За штатом», «Українська дівчина», «Портрет П.А. Федотова». Офорти Жемчужникова відзначаються високою технікою виконання. Однією з характерних рис його творчості є те, що тематику для більшості своїх живописних і графічних робітвін бере з життя України, її народу.Зображенню життя українського народу присвятив свій талант І.І.Соколов. У своїхтворах художник відтворює народні звичаї, костюми, архітектуру. Пейзаж у жанровихтворах Соколова завжди активний, він допомагає глибше розкрити їх зміст. Це відчувається в його картинах «Жінка з дітьми», «На баштані», «Ніч на Івана Купала» та ін. Поетичну красу України оспівали у своїх пейзажах І.К. Айвазовський («Чумацькийобоз», «Весілля на Україні», «Український пейзаж»), М.М. Ге («Місячна ніч. Хутір Іванівський», «Ранок. Хутір Іванівський»), А.І. Куїнджі («Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч»), І.М. Крамськой («Місячна ніч», «Русалки» та ін.).Проблеми пореформеного українського села, переживання простої людини-трудівника передавали у своїх творах художники, які були тісно пов’язані з передвижниками:М.Д. Кузнецов («У свято», «На заробітки»), К.К. Костанді («В люди», «У хворого товариша»), М.К. Пимоненко («Збір сіна», «Весілля у Київській губернії» та ін.).

 

43. загальна характеристика тоталітарної культури.

Мілітарна культура вимагала високой військової техніки і сильної загальної індустріальної та енергетичної бази. Тому промисловість, створювана на базі останіх досягень світової науки і техніки. Не могла спиратися на мало писемну робочу силу. Було зроблено рішучі кроки до введення загального обов’язкового початкового навчання. Школою була охоплена вся молодь україни від 8 до 15 років. В1930 «інститути народної освіти»(ІНО) перетворені на інститути профосвіти, фізико-математичні та інститути соціального виховання(згодом педагогічні інститути), в 1933 відновлено Київ., Одеський та Катиронославський університети.

У міський культурі Укр. технічна, математична та природнича освіта займали важливе місце. В Укр розвивалися технічні науки – матеріалознавство, металургія, машинознавство, електротехніка, теорія иа практика електрозварювання та ін.. розвивалися також математика та природничі науки. Серйозним центром світового значення став Укр фізико- технічний інститут у Харкові (відкриття атомної енергії напередодні війни).Суспільство мало колосальну потребу в кадрах керівників установ та організацій, інженерів, вчителів, лікарів. Цю потребу воно задовольняло недостатньо якісно, але в масовоому порядку. Надаючи можливість людям із соціальних низів за державною підтримкою одержати необхідну освіту. З села, з міського простого люду вийшли наприкінці 30-х інженери, командири-льотчики або танкісти, вчителі, лікарі, а дехто вибився і в партійні керівники чи дерик тори підприємств.

Починаючи з 1935, реабілітовано слово патріотизм, щоправда, поки що у варіанті»радянського патріотизму». Упродовж часу, коли остаточно утверджується в радянському Союзі надзвичайно жорстокої форми комуністичний тоталітаризм, укр. нац. Культура зазнала важких втрат. Майже повністю була винищена та нац. Інтелігенція, яка сформувалася на поч. 20 ст, ростріляна й розсіяна по таборах. Літературу, мистецтво, всю гуманітарну культуру зведено до примітивного рівня. Утвердження тоталітаризму означала ліквідацію вільних літературно-мистецьких обєднань і створення унітарних організацій, повністю підконтрольних партій та державі. Ці орг. Так звані «творчі спілки» відігравали роль міністерств у різних галузях культури.Суспільство, народ уявляється як рівна «народна маса», де не має місця окремому індивіду. Відповідна першонеобхідність такої культури – зробити мистецтво зрозумілим та доступним для кожної людини. Картини- пейзаж, сцени з життя робітників, портрети лідерів (вождів). Музика проста, ритмічна без складних композицій.Особливістю тот культури є «культ боротьби». Тот ідеологія завжди веде боротьбу проти інакомислячих, що позначається на культурі - на офіційних лозунгах, які є неодмінним атрибутом буденного життя громадян тотал держави. Ворогами оголошувалися напрями в науках – генетика, в народних рухах – пацифізм. «тоталітарний герой»- важливий елемент тот культури. Герой як універсальний зразок для побудови життя, герой, що може подолати будь-які перешкоди.Тот культура формується на основі виділення одного стилю, який розвивається з революційною традицією. Мистецтво соціалістичного реалізму – відтворення дійсності, реального + фіксувати її на основі розуміння законів революції. Тема молоді та спорту – тема фізичного руху (в червоних косинках), зображення оголеної статури. Виробнича тематика – індустріальні райони, колгоспні поля з технікою (якої насправді не було). тот мистецтво –мистецтво соціального оптимізму. Не має зображення людини в побуті, вона не існує в побуті(дома). Сімя є одним з буржуазних пережитків. Дитина має опікуватися колективно. Школа функціонувала до вечора (гуртки, секції) - дитина практично жила вшколі.

 

42.Рух передвижників в Україні

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву.. Цього часу в образотворчому мистецтві спостерігаються нові тенденції. Відкидаючи гасло «мистецтво для мистецтва», лідери цього руху вважали, що мистецтво повинне слугувати громадянським ідеалам. У 70х роках у межах цих ідей з’являється Товариство пересувних художніх виставок. Ідеї російських та українських демократів, діяльність Товариства, у складі якого було багато й українських художників, обумовили піднесення художнього життя в Україні. Суттєві зміни сталися у галузі художньої освіти. Цього часу засновується Одеська малювальна школа (1865 р.), Харківська малювальна школа М.Д. Раєвської-Іванової (1869 р.), Київська малювальна школа М.І.Мурашка (1875 р.). Ці навчальні заклади відіграли важливу роль у підготовці місцевих художніх кадрів і активізації художнього життя України. Діяльність передвижників, їх щорічні виставки у великих містах стимулювали розвиток українського мистецтва, сприяли виникненню місцевих художніх об’єднань. Виникає Товариство південноруських художників в Одесі (1889), Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки (мистецтва) у Львові та ін.Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга - історика М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»). Українська тема знайшла яскраве вираження у творчості видатного російського художника І.Ю. Рєпіна, вихідця з України. Широковідомі його полотна «Українська хата»,«Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Козак у степу. По сліду», «Чорноморська вольниця», портрети Т.Г. Шевченка, С.М. Драгомирової, М.І. Мурашка. З великим захопленням писав видатний митець про українське мистецтво, підтримував творчість українських художників. Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж+ заснував у Києві художню школу. Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І.Васильківського.Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т.Шевченка). У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р)

 

44. Укр нац.- культурне відродження 1920-х рр.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний

університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?), позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві, Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західним фронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. українських педагогів. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянської політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. 7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві. 22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу Художню школу в Україні.

21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського Національного університету. Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського. За Центральної Ради у Києві було три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури. Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа. 6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного Українського Університету в його власнім помешканні. 22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний Український Університет у Кам’янці-Подільському. У цей же період засновано: Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. 24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський. Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року й

утворення Української СРР було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.

ДОПОЛНЕНИЕ

Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційного десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики «коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво. Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет. Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції.. У

1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Після революції особливим драматизмом і складністю в У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української Мови. Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша «Народний малахій", «Мина Мазайло". Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами «Звенигора", «Арсенал", «Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф". Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук, І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут, О.Монастирський, І.Курплас. Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтва України", розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України". На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"),В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв. У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі. Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського, О.Чишка. Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку.В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

 

45.Укр авангардний живопис

Центром малярського руху, що орієнтувався на передвижницькі традиції і відстоював реалістичні засади, була російська спілка АХРР(асоціація художників революції), до якої увійшли художники, які згодом очолили мистецтво соцреалізму – І.бродський, О.Герасимов, І.Греков, Б.Йогансон; на Укр до аналогічної спілки АХЧУ(Асоціація художників червоної Укр) входили І.Їжакевич,Ф.Кричевський, Г.Світлицький, С. Прохоров, М,Самокиш. До авангардистської АРМУ(АСОЦІАЦІЯ революційного мистецтва Укр) ввійшли О.Богомазов, М.Бойчук, В. меллер, К. Гвоздик, В. Седляр та інші. На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни").Київський Художній інститут називали тоді «українським Баугаузом» (мюнхенський Баугауз був центром світового авангарду). Тут працювали й майстри реалістичного живопису, але інститут став притягательним центром не тільки для укр., а й для рос авангарду: сюди переїжджають Малевич, який в Рос не міг знайти роботи(основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур), Татлін, В.Пальмов. діяла»Аспанфут»(асоціація панфутуристів) М. Семенка), що об’єднувала поетів і художників ультралівого авангарду. Ліві авангардистські художники тяжіли до комуністичного руху - ще в воєнні роки вони оформлювали агітпоїзди та агітпароплави (Екстер), червоноармійські казарми в Києві (Бойчук). Національна демократія більш тяжіла до реалістичних традиційних форм, але охоче зверталася до всього. Де знаходила ознаки специфічного укр. нац. Стилю. Проте всі ці поділи досить умовні. «Бойчукісти» в своїх пошуках відповідної до української пролетарської революції монументальності використовували візантійську стилістику, а на Галичині митрополит Шептицький покровительству вав аналогічному «візантизму» в оформлені греко-катол церков (бойчука розстріляно 1937 як «агента Ватикану»). Починалися нові орієнтації з київського гуртка, що в роки революції збирався навколо Ю. Нарбута; до нього вхдили такі різнопланові митці, як Тичина, Семенко, композитор Козицький, мистецтвознавець Ф. Ернст, М. Зеров, Я. степовий, художник М. Бурачек та ін.. об’єднувала всіх не школа петербурзького «Світу мистецтв», яку пройшов Нарбут, і не колишня політична орієнтація видатного художника (Нарбут і В. Кричевський були авторами зразків грошей, печаток та гербів УНР), а просто висока й нетрадиційна культура нової доби. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

 

 

46 Характеристика тоталітарного мистецтва та своєрідність його проявів у мистецтві соцреалізму в УРСР

У роки сталінського тоталітарного режиму утвердилась ідеологія культури, яка одержала назву «соціалістичного реалізму». Його вважали «творчим методом» літератури і мистецтва. Але насправді це була певна філософія життя й культури. Соц. Реалізм – продукт духовної еволюції комунізму. Вперше термін соц. Реалізм зявився в «Литературной газете» від 29 травня 1932,а в статуті СРП «метод соціалістичного реалізму, визначено як «правдиве, історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку». соціалістичний реалізм визначався як реалізм з деякими романтичними додатками: романтична мрія нібито повинна була трішечки піднести бачення світу, зіставляючи реальність із соціалістичною метою, до якої життя прямує. Всі попередні форми реалістичного опису життя оголошено немічними «критичним реалізмом» саме тому, що відсутність бачення соціалістичної мети й партійно-комуністичних методів її досягнення не дозволяли здійснити цього романтичного піднесення. Як і в мистецтві ікони та літописання. В культурі соц. Релізму не твір повинен бути схожим на реальність. Хоч би і з поправками на романтику. А реальність – схожою на твір.Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. Характерні риси соц. Реалізму – ідейність9зображення мирного існування народу та його героїчні та прогресивні вчинки), конкретність (в зображені дійсності необхідно показувати іст. Процес розвитку) та народність (герої творів повинні бути виходцями з народу – робітники й селяни). Головна тема соц. Реалізму – звеличення праці, героїзму, досягнення народного господарства. Теорія соцреалізму спиралася на необхідність керуючої ролі соціалістичної держави та комуністичної партії в організації духовного життя в суспільстві.