Особливості язичництва давніх слов’ян



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості язичництва давніх слов’ян



Слов’янський пантеон дуже постраждав від часу. Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних свідчень не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями — волхвами. Східні слов’яни більше зазнали іранських впливів у релігійно-міфологічній сфері. До ранніх запозичень, відносяться зокрема бог і див. Як і в іранців, у слов’ян богОтець, бог-Небо явно відходить на другий план. Натомість жіноча пара «бога-Отця», «Мати — сира земля», залишилась у слов’янській релігії. Одне з імен цієї богині — Мокош. богиня-Мати мала функції упорядкування Всесвіту; це підкреслено її ритуальним жестом. Богиня-Мати, можливо, Мокош, зображується з парою вершників по боках. Інше божество давніх індоєвропейців, — грозовий бог-громовержець, — репрезентоване в слов’янському пантеоні Перуном. Йому приписуються подвиги боротьби за визволення сонячного начала від Змія. Збереглися також повір’я та обряди, пов’язані з грозою, громом, градом, дощем. Згідно з повір’ями, для протистояння грозі чи грому слід винести з хати лопату, якою саджають хліб у піч.Щоб уникнути біди при грозі, через хату перекидали сире яйце; Коли гримів перший грім, треба було потертися спиною об дуба ,який мав особливо священний характер.По небу на колісниці, запряженій четвіркою коней, мчить грізний бородатий бог, у руках у нього спис, молот чи сокира, що його (її) він кидає в супротивника-нечисть. Слід колеса або спис — то й є блискавиця. Грім — то гримить колісниця, а колесо — то сонячний диск. Противник Перуна — Велес (Волос). Він — хазяїн «нижнього світу», водних і земних сил, він пов’язаний з померлими предками, в його владі і врожай, і плодючість худоби. Волос був радше покровителем і захисником, натомість Перун — грізним карателем і суддею. Велес — персонаж, який може взяти образ змія або — частіше — ведмедя. В легендах і казках знаходимо вказівки на його кульгавість, одноногість, сліпоту — іншими словами, він «кривий», «лівий», натомість небесний бог «прямий» і «правий». ще багато імен слов’янських богів — Сварог, Сварожич, Симаргл, Ярило. Безсумнівно, загальнослов’янським було ім’я богині Лади, що пов’язувалась із шлюбом та коханням. Запозиченнями з іранської релігійно-міфологічної системи є Хорс і Симаргл — не загальнослов’янські, а специфічно «київські» боги. У слов’янських пам’ятках часто згадується Сварожич. Сварожичем називали вогонь. Сонце називали Дажбогом. Найцікавішою пам’яткою культової скульптури тих часів є так званий «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина. має вигляд стовпа з чотирма сторонами. По вертикалі пам’ятка ділиться на три частини. Верхня зображує чотирьох богів «верхнього світу». Середня частина — наш, людський світ, тут зображено чоловічі і жіночі фігурки, що тримаються за руки в ритуальному хороводі. «Нижній світ» репрезентований одним богом, який стоїть навколішках і тримає на собі всю споруду. Це зображення одностайно розшифровується як Велес, що втілює силу предків, на яких тримається порядок у людському суспільстві. На передньому боці — жіночий персонаж з рогом достатку в руках. Припускають, що це велика Матір-Мокош. Лівий бік містить зображення кінного і озброєного бога, треба думати, — Перуна. На правому боці — жіноче зображення з обручкою в руках. Вваж, що це Лада, богиня кохання і шлюбу. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму корисний.Для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події виконують обряди, або ритуали. У слов’ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. Літочислення найімовірніше не було. Рік ділився на три частини: весна-літо, осінь і зима. Водночас виділялись чотири віхи річного циклу . На весняні свята запалювалися сонячні вогнища на узвишшях. В катаннях з гірок на санчатах та на конях видні рештки сонячної символіки, збереглось пережитками і катання запаленого «сонячного колеса». Вода вважалась особливо небезпечною, а русалки та інша «водяна нечисть» — особливо активними в час, що відповідає нинішнім Зеленим святам. Масляна святкувалась у давньослов’янські часи, очевидно, не в той час, як зараз, а тоді, коли весна наставала на прабатьківщині слов’ян. «Язичницьку Масляну» відносять до 24 березня, весняного рівнодення. Масляна — типово карнавальне свято, свято сміхової культури з переодяганнями, фарсовими похоронами ляльок жіночого божества (Мари) Поширені обряди качання. особливо значуще — качання по землі, яке символізує віддачу землі сили, взятої в неї восени на зиму. З літнім сонцестоянням пов’язане свято Купала, В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з’явився пізніше). З цим святом особливо пов’язані переслідувані церквою «плясанія», «скаканія», «бісовські пісні» Осінь — час весіль. Першого тижня листопада святкувалось жіноче свято, пов’язане з Мокошшю.. Восени відбувалось обрядове качання по землі з метою взяти силу із землі на зиму. Зимові свята теж більш-менш чітко пов’язані з днем зимового сонцестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза доповнювалась зібраними на колядування пожертвами. В сім’ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. Водночас зимові свята — радісні, театральні і сміхові. Реконструюється їх зв’язок з культом Велеса, що пов’язано з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, характерна їх риса — возведення дому в ранг Космосу. Культові дії супроводжували все життя людини від народження до смерті. В архаїчних культурах велику роль відігравали обряди, пов’язані з переходом з одного вікового класу до іншого. Про майбутні пологи повинна була знати якомога менша кількість людей — народження оточене таємницею від чужої і нечистої сили. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід закопувався під піччю або в іншому визначеному місці, заховувався «пупок» на 6 — 7 років. Дитина знаходилася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвідини тільки жінки, потім святкувались родини, теж без чоловіків. Вибір імені доручався бабі-повитусі, яка приймала пологи. Очевидно, це було колись перше ім’я, бо після ініціації молода людина одержувала друге, яке й супроводжувало її все життя. В період 5-7 років дітей не розрізняли за статевими ознаками, вони були «середнім родом», одягалися в однакові довгі сорочки. називали «ротами». Потім, до років 14 — 15, діти ставали «підлітками». Ініціація перетворювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб. Підготовка підлітків до важких випробувань, уявної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім’ю і клас воїнів лягала на братів матері. Поховальний цикл можна розглядати як прощання з кожною з душ по черзі.Залишився з глибокої давнини порядок, сенс якого забутий, але виділяються в ньому ті ж, що й зараз, головні дні: перших три, дев’ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оплакування. На третій день оплакування припинялось. обряди набували оргіастичного та сміхового характеру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри,— все це явища «світу навиворіт», соціального хаосу. Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев’ятого дня позбавляв його життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з’являтись тільки у «родительські» дні.Померлого ховали, як можна судити з літописних та фольклорних матеріалів, на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю. Найбільше яскравих дохристиянських елементів зберегли обряди, пов’язані із шлюбом. Відомо про дикість і примітивність шлюбних звичаїв усіх слов’ян, крім полян. Лише поляни домовлялися про шлюб з батьками наперед, тобто із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за попередньою домовленістю з ними) своїх дівчат, і на тому шлюбний ритуал вичерпувався. Організатором ритуалу був старший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що домовляються. Заручини найвиразніше мали характер торговельної угоди,: «дар» напочатку — передусім даріння як символічний обмін, при цьому саме даріння і віддарування дівчат у чужий рід. Весілля справлялося звичайно у неділю. У п’ятницю у молодої збиралися «бгати коровай». До короваю допускалися лише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чужий». Для короваю мала використовуватися «вода з семи криниць», «борошно з семи млинів», «яйця від семи курей». Імітувався акт народження-творіння, упорядкування світу. В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля,. Центральним обрядом було ритуальне обведення молодих, які знаходились біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. В обрядах використовувалось вільце (гільце) — пережиток символу світового дерева. Серед обрядів найдавнішого походження — колективний круговий танок-хоровод. Після шлюбу наречена, ставши дружиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища колишніх подруг. А почет наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «циганщина»), і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.206.122 (0.009 с.)