Особливості Візант.християнства

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процессу християнізаці ї нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр. Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. Але Володимира не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав «сином» імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. константинопольський монарх погодився Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Володимир хрестився сам (згідно з «Повістю временних літ» ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, щокористувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в «нижчі духи». Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя,християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

Книжна Культура

Культура виготовлення і читання книги, переклад і написання нових творів, коротше кажучи, професійна література в Київській Русі мала християнський характер. Книги писались на пергамені — спеціально підготовленому матеріалі з телячої шкіри, почерком, який називають старший полуустав. Книга була справжнім витвором художнього ремесла, витвором мистецтва. Зображення святих у книжних мініатюрах могли копіюватись в іконах. За тематикою переважна більшість книг так чи інакше пов’язана з християнським віровченням і культом. Характерним виявом ставлення до храму як до книги є графіті на храмових стінах. На Русі розповсюджені були переклади з грецьких «грімників» — ворожейних книг, і згадка всіх цих деталей мала для передвіщень істотне значення..У богослужінні використовуються тільки уривки з Біблії впереміж з іншими ритуальними текстами. Досить великою рідкістю було Чотириєвангеліє (тобто Євангеліє від Марка, Луки, Матвея та Іоанна); найдавніший список, який зберігся, — Галицький список 1144 року. Для приватного богослужіння виготовлялись требники. Для богослужіння громадського призначались служебники (які містили переважно літургії) та часослови (які містили переважно «часи», тобто денні богослужіння). Основою богослужіння були служебні псалтирі. Крім служебних книг, писалися книги четьї (тобто для читання) і толкові. Толкові книги являли собою уривки з Біблії, супроводжувані коментарями різних авторів. Житія становили частину богослужебної літератури. Житійна література змикається з широкою агіографічною літературою — оповіданнями чи повістями про святих, найчастіше апокрифічного, неканонічного характеру. Житіє немовби переносило людину з «нашого», земного, тварного світу в світ «небесний», вічний, позачасовий і суто символічний. До світських жанрів, тобто до жанрів книжної культури, які обслуговували несакральну сферу поведінки, належать апокрифічні оповідання, патерики, літописи, хроніки, великі історичні повісті. в апокрифічній літературі можна розпізнати уявлення про «шаманський політ», — надприродне переміщення в просторі, відвідання світу, де небо зустрічається з землею, де можна безпосередньо спілкуватися з богами; подорож до «нижнього світу», світу мертвих; Велику увагу апокрифічної літератури привертає біблійний сюжет явлення Бога у сні Якову, сину Ісаака, Особливий інтерес становили апокрифи про Андрія Первозванного, оскільки цей апостол, за легендою, першим хрестив Русь. Книжна культура давньоруського суспільства, як сакральна, так і позасакральна, ґрунтувалась на занесених з балканського середовища зразках, але дуже рано породила і власну літературу. Насамперед формою позасакральної книжної культури, що набула власного оригінального розвитку на Русі, стала культура літописання. Найстарішим текстом, що зберігся, є «Повість временних літ», автором якої вважався монах Києво-Печерського монастиря Нестор. написав Житіє Бориса і Гліба і Житіє Феодосія Печерського. У літописах час іде сам по собі, він сакральний, рухається від сотворіння світу до його кінця, і всі події ніби розміщуються в ньому. до складання і редагування літописів виявляли такий великий інтерес князі, хоча літописи писалися не для широкого читача, вони увічнювали, точніше, виводили в сакральний час земні, «временні» події. Житіє пишеться за каноном так само, як малюється ікона: спочатку незвичайне народження святого, потім його життя і страждання, чудеса, які він творив, потім мученицька смерть і, нарешті, посмертні чудеса.До таких можна віднести Житія святих Бориса і Гліба. Якщо літописання побудоване на сакралізації течії часу, то серед хождінь виділяється твір ігумена Даниїла як сакралізація простору. «Повчання» Володимира Мономаха написане щиро, як заповіт, хоча і розраховане не тільки на синів, а на всіх, «хто прочитає».Пише про осуду жадібності і гордині, захисту слабших, пошани до старших.

Архітектура КР

Після того, як ранньохристиянські храми вийшли з підземних катакомб, зразком для храму слугували величезні громадські споруди римського часу, базиліки, увінчані величним куполом, що знаменував небесне шатро. З базилікальної конструкції виходила вся західна храмова архітектура, де на той час панував романський стиль і де вже з’явились готичні споруди. Коли Русь почала храмове будівництво, у східній церкві панувала так звана хрестово-купольна конструкція. Хрестово-купольна конструкція виходить із ідеї храму як корабля, що спрямований на схід напівкруглою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хрестами, символізують не лише небесне шатро, а й вітрила. Корабель-неф — їх найчастіше бувало три, проте могло бути й більше, а міг бути один — перетинав з півночі на південь трансепт, що й надавав будові хрестового вигляду. хрест ззовні не видний, оскільки вся споруда була захована у стіни. всередині храму лінії нефів позначались рядами колон, на яких тримався напівциліндр даху. Ззовні західний і східний фасади закриті стіною, але верхня частина її закінчується напівкруглими виступами-закомарами там, де неф перерізається стіною. На стовпах (найчастіше чотирьох) тримається циліндричний барабан, на ньому — центральний купол. Куполів у класичній хрестово-купольній споруді, як правило, кілька, щонайменше три — п’ять. Церква, як уже говорилось, орієнтована на схід олтарною частиною, але не точно на схід — вона закладалась у день того свята або того святого, якому присвячувалась, і скеровувалась туди, де в той день сходило сонце. Але головне відбувалося всередині храму. Церква мала бути напівтемною, присмерк земного буття має бути достатньо густим, але не повним — світло, що ледве відчутно ллється згори, з вузьких вікон, повинне бути лише надією. Головне джерело світла — свічники; вони могли бути майже зовсім погашені, а могли — під час найурочистішої святкової служби — яскраво заливати простір, символізуючи торжество єднання з Богом. Перші кам’яні собори були на Русі великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Софійський собор у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (будівництво почалося 1037 р., закінчилося через 5 — 7 років). Храм святої Софії в Києві присвячений не святій на ім’я Софія, матері Віри, Надії і Любові, а Софії — Премудрості Христовій і тим самим — Матері Божій. Це хрестово-купольний храм з тринадцятьма верхами. Тут, власне, не один, а три храми: ліворуч і праворуч від олтаря — приділи св. Михайла і св. Анни і Якима, батьків Богородиці. Ці приділи являють собою окремі церкви, оскільки їх олтарі освячувалися кожен окремо. Ідея єдності, соборності багатоманіття ще більше підкреслюється наявністю світських за призначенням прибудов: дві башти біля західного фасаду, що ведуть на хори над притвором (нартексом), призначені для князівської сім’ї та оточення. У другій половині XI ст. починається період храмового будівництва, на яке найбільший вплив справляє Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Собор Успіння Богоматері (споруджено 1073 — 1078 рр.) характерний тим, що він орієнтований на рух угору: виразно підносяться склепіння, собор одноглавий. Під впливом цієї архітектури Михайлівський «золотоверхий» монастирський собор (1108 рр.), Михайлівський собор у Видубичах під Києвом. У 30-х роках XII ст. відбувається якийсь ідейний перелом. Передусім церковне будівництво стає більш масовим, будівельні матеріали — нижчої якості, натомість тепер це — нова будівельна техніка, що ширше використовує місцеві матеріали. В Київській землі широко використовується цегла без камінної кладки, в Галицькому князівстві, а потім на Північному Сході, у Володимирі, Ростові, Суздалі, використовується білий камінь. Планові та композиційні рішення спрощуються, переважають 6- і 4-стовпні хрестово-купольні храми з однією главою, трьома абсидами, в плані не тільки не видовжені, а часто квадратні. Але це — не зниження рівня, а посилення тих елементів «мовчання» в архітектурі, які на заході характеризують романський стиль. До споруд цього часу належать Пирогоща в Києві (1132 — 1136 рр.), Кирилівська церква в Києві (сер. XII ст.), того ж типу, що й Пирогоща, Юр’ївський собор у Каневі, церква Благовіщення в Чернігові (1186 р.), там же Михайлівська (1174 р.), Борисоглібська, Іллінська церкви і Успенський собор Єлецького монастиря. Цікаво, що в цей же період з’являються і такі нестандартні конструкції, як круглий в плані в центральній частині Іллінський храм у Галичині.І вже зовсім новий підхід реалізується в спорудах періоду «Слова про Ігорів похід», як інколи називають кінець XII — першу половину XIII сторіччя. В цей період архітектура неначе прагне заговорити, вона втрачає ті мовчазні суворі романські риси, яких набула в XII сторіччі. Якщо в той час головний наголос робився на площину стіни з вузенькими вікнами, то тепер повертаються втрачені в XII ст. прикраси, снопи вертикальних пілястр піднімають погляд догори, всередині церкви увага не стільки зосереджується на членуванні простору /99/ на горизонтальному рівні, скільки привертається до вертикалі. В цей час багато будують у невеликих центрах удільних князівств — Новгород-Сіверському, Путивлі, Трубчевську, Курську, Рильську. Найвиразніший пам’ятник цього часу, що зберігся, хоча і в реставрованому вигляді, — Чернігівська Параскева П’ятниця.Таким чином, культура архітектурної конструкції проникає в сакральне життя у найглибшу провінцію, змінює ідейно-художні орієнтири, розробляє і збагачує власні засоби виразності.

11. Візантійський іконописний канон. Стінописи, книжкові мініатюри

Характерною рисою християнського мистецтва давньої русі було дотримання Візант.іко ноп.канону. Перше зображення – Лука – «Божа Матір». Земний світ-відображення небесного, основні ідеї канону: «тілесна безтілесність», ідея зображ. відмовляючись від залишків античн.традицій.

§ Ідея золотого тла (золотий колір – царство небесне)

§ Ідея єдиної натури,прикритого тіла, заборона зображення оголених людей.

§ Відмова від світлотіньового моделювання

§ Площинне трактування образів

§ Свідома деформація рис обличчя (видовжений ніс, дуже великі очі, малі вуста, запалі щоки, люди семітського типу – темне волосся, темна шкіра.)

§ Андрогінність образу – образ включає риси чоловіка і жінки.

Іконописний світ твориться статистично, тобто зображуючи людину в непорушній позі, тільки в анфас, стоячи або сидячи. Це справляє враження відсутності земного тяжіння, це не стільки людина, як слово боже.

Через ікону відбувається поклоніння Богу. Найпопулярніші зображення 11-13 ст.: Богоматір Оранта, Богоматір Одегітрія, Богоматір Ніжності, Голонтропус, Зображення святих сх..церкви. В пізню добу К.Р. хар-ні зображення Бориса і Гліба, ікона Юрія Змієборця.

12-13 ст. відбувається варваризація стилю – кількісне поширення іконних стінописів і набуття місцевого колориту. Символічний об*єм. Поширюються також книжкові мініатюри: Остромирове Євангеліє – 11 ст., Збірник Святослава, Твірський псалтир, Символіка кольорів:золотий – царство небесне, червоний – колір муки, синій – колір богородиці,білий – чистота, чорний – колір пекла, зелений – колір життя, коричневий – колір земного служіння, пурпуровий – колір царства земного. Поширені були також вставні ілюстрації, велике значення мали орнаментації, популярна золота в’язь. Найпоширенішими були стінописні ікони,ікона як стаціонарний об*єкт була рідкістю.

 

12. театрально-музична творчість у давньоруській державі.

У Житті К.Р. значне місце займали музика, пісні і танці, гуслярські розспіви, виступи бродячих акторів. На міських площах, у селах, княжих дворах виступали музиканти й актори (співаки, скоморохи, акробати, фокусники, жонглери). Театрально-музине мистецтво поділ.на комічне і трагічне. Великої поваги і слави здобув музикант, поет і співак Боян, який жив при дворі Святослава Ярославовича і славив подвиги князів і дружинників. Музика поліл.на: церковну – виконув.в храмах; світську – мала розваж.чи побут.х-р; військову – супроводжувала княжі дружини в походах під час битв. Театр. Язичницькі ігрища пов*язані з пересуванням сонця, розвив.слов*янська поліфонія. В таких умовах народжується містерія як священне дійство. Культ роду – весілля, тут народжується рольова драма. Аліхова к-ра (Чеські, Сербські комедіанти) – в княжих домах за запрошенням відбувалися вистави.; низова к-ра, що ставить на меті передати життєвий акцент. Міраклі – драматичні дії, які присв.христу. Візант. релігійна драма, поділялася на містерії, в яких розв*язували сюжет Великодня, Різдва. Музика супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями,а також з літописів, мі знаємо про музичні інструменти - ріг, труби, флейти, бубон, гуслі, сопілки. З прийняттям християнства поширився хоровий спів, стала відома нотна система.