Проблема укр.державності в діяльності Центральної Ради. 1 та 2 Універсали.

Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. після повалення самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів), ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. Тут, поряд із місцевими органами Тимчасового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на політичній арені з'явилась й третя, національно-демократична влада - Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної Ради, створеної 3-4 березня 1917 р., стали широка національно-територіальна автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспільного життя.

У квітні-травні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу Центральної Ради. І Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками - В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з'їзди (військові, селянські, робітничі, партійні) також делегують до складу Центральної Ради своїх представників. Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загальноукраїнський представницький орган.

У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії,мотивуючи свої дії тим,що:

по-перше,оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування,вона не може висловлювати волю усього народу українських земель;

по-друге,проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь;

по-третє,питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори,скликання яких планувалося на кінець року.

У відповідь, 23 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому проголошує автономію України і підкреслює,що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду – Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Інструкцію для Генерального Секретаріату", яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади:

1. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду.

2. Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав.

3. До складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин.

4. Українська територія звужувалась до 5 губерній.

І хоча Центральна Рада не відкинула цю "Інструкцію", стосунки між нею і Тимчасовим урядом ще більш загострились. Фактично склалася "патова" ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти "Інструкції", а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці.

Отже, проголошення автономії,здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими, яке виявилося у трьох Універсалах Ради, пояснюється такими факторами:

1. Автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій;

2. Ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання у масах;

3. Українська політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання;

4. Самосійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв’язки, домінування неукраїнського населення у містах тощо.

35. 20 листопада Центральна Рада прийняла свій Третій Універсал, що пролунав у святковій атмосфері біля пам'ятника Б.Хмельницькому і був освячений молебнем у Софіївському соборі. Зміст Третього Універсалу не повною мірою відповідав тогочасним патріотичним настроям широких верств українства. У ньому документі йшлося про встановлення Української Народної Республіки, яку українське населення, зарубіжні дипломатичні місії розуміли як проголошення незалежності Української держави. Це була деяка політична модифікація автономного статуту України в складі єдиної Російської республіки. Незрозуміло тільки, про яку Росію йшла мова. Адже Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія вже не існувала.

Відповідно до Третього Універсалу верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Вищим виконавчим органом був Генеральний секретаріат. Було визначено державні кордони УНР, які охоплювали й Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Питання приєднання інших земель — Холмщини, частини Курської та Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало бути розв'язане згідно з волею їх мешканців. Підтверджено такі демократичні принципи: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в'язнів, справедливий суд. Універсал установив 8-годинний робочий день, визнав право контролю уряду та робітників над промисловістю, проголосив право національних меншин на національно-персональну автономію, а також реформу місцевого самоврядування. У галузі земельних відносин було оголошено про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх «земельним комітетам, обраним народом». Принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР. Зокрема, на поч. грудня 1917 р. було ухвалено низку законів про реорганізацію судів, про народні ради для євреїв, а 9 січня 1918 р. — закон про охорону прав національних меншин України.

Здійснюючи багатогранну державотворчу діяльність, Центральна Рада та її уряд мали значну підтримку народних мас. Протягом першого місяця після більшовицького перевороту в Петрограді вони користувалися в Україні найбільшим впливом. Переконливим підтвердженням цього стали результати виборів до Всеросійських установчих зборів, які відбулися в кін. листопада 1917 р. Більшовики одержали 10 % усіх голосів, а українські партії — майже 75 %. У цій ситуації більшовики зробили спробу здобути владу шляхом скликання Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Та коли він 17 грудня 1917 р. почав у Києві роботу, виявилося, що із 300 діючих в Україні рад на ньому було представлено лише 49. Більшість із 2,5 тис. учасників з'їзду становили селяни. З'їзд підтвердив волю українського народу, виявлену на виборах до Установчих зборів, і висловив довір'я Центральній Раді.

2. Основні положення III Універсалу:

- проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах 9 українських губерній, при цьому формально не поривалися федеративні зв'язки з Росією;

- запровадження 8-годинного робочого дня;

- встановлення державного контролю над виробництвом;

- скасування поміщицького землеволодіння;

- земля оголошувалася власністю всього народу без викупу;

- надання національним меншинам «національно-персональної автономії»;

- забезпечення українському народу демократичних прав і свобод: свобода слова, преси, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання;

- скасування смертної кари;

- надання амністії політичним в'язням;

- призначення на грудень 1917 р. виборів до Українських Установчих зборів, які мали бути скликані 9 січня 1918 p.

- початок мирних переговорів УЦР з Німеччиною та її союзниками.

В перше була проголошена конкретна програма перебудови українського суспільства на демократичній основі - програма, що відповідала інтересам більшості. Сам факт проголошення прогресивних і справедливих політичних і соціально-економічних реформ показав українському народу реальність досягнення національної незалежності та побудови національної демократичної держави. Цей документ відіграв важливу роль і в розвитку української національної самосвідомості, і в зміцненні демократичної спрямованості українського національного руху.

Крім того, до практичних результатів можна віднести таке:

- було завдано удар по поміщиках - соціальній опорі монархістів;

- були забезпечені умови для участі в Українській революції представників російського, єврейського, польського та інших народів;

- підвищився авторитет українського національного руху серед населення України;

Центральна Рада здобула верх над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії.

 

Причини та передумови жовтневих подій 1917 р.

 

У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша — Лютнева — скоріше походила на розвал, ніж на повстання. 4 (17) березня 1917 російський Імператор Микола II зрікся престолу, а влада в Російській імперії перейшла до Тимчасового уряду. Проте Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, переживав часті кризи, а склад кабінету міністрів постійно змінювався.

Впродовж 1917 року на всій території Російської Імперії наростала анархія. Після відміни страти на фронті різко впала дисципліна. За офіційними даними до вересня 1917 року число дезертирів досягло 2 млн чоловік. У селі наростали пограбування і захоплення приватних земель. З березня по листопад 1917 р. було закрито 800 підприємств, 170 тис. чол. стали безробітними. Реальна заробітна плата порівняно з 1913 р. зменшилась вдвічі. Заборгованість країни становила 16 млрд. золотих карбованців. Погіршення становища вело до зростання невдоволення політикою уряду. Розгорталась страйкова боротьба. Ширився селянський рух. Восени він охопив 9/10 повітів європейської частини Росії. За таких умов Тимчасовий уряд, щоб підняти свій авторитет, 1 вересня оголосив Росію республікою і призначив вибори в Установчі збори. Для зміцнення виконавчої влади було створено Директорію ("Раду п'яти") на чолі з О. Керенським.

Поразки на фронті, розгул анархії та насилля в країні, самочинне захоплення землі селянами, зростання виступів робітників, вимоги надання автономії Україні, незалежності Польщі та Фінляндії, радикалізація армії, катастрофічний спад виробництва, зростання цін, інфляція, зростання впливу більшовиків, параліч державного управління - все це схиляло правлячі кола до встановлення влади "сильної руки" - диктатури.
На зустрічі генералітету з Керенським йому дали зрозуміти, що військові, в разі нерішучості Керенського, візьмуть на себе управління державою.

У серпні в Москві проходила нарада представників промислово-фінансових кіл. На неї генерал Корнілов надіслав проект пропозицій по наведенню порядку в Росії: встановлення військового стану і введення смертної кари в тилу. Керенський розумів, що такі дії уряду можуть призвести до розриву з Петроградською радою. Тому він не поспішав виконувати рекомендацій генерала. 10 серпня 1917 р. відбулась зустріч між Керенським і Корніловим, після якої генерал вирішив діяти самостійно. Він надіслав ультиматум Керенському про передачу влади і віддав наказ військам наступати на Петроград. Керенський оголосив Корнілова зрадником і закликав всі революційні сили на захист революції.

Розвиток революційного процесу в лютому-жовтні 1917 року з закономірністю підводив країну до вибору між анархічним саморозваленням суспільства і жорстокою диктатурою, незалежно від того, які саме лозунги будуть написані на її знаменах. Невдача створення правої диктатури Корніловим багато в чому попередила наступне намагання встановлення лівої диктатури розпочатої більшовиками. Розстановка соціальних і політичних сил восени 1917 року якраз сприяла радикальним тенденціям. Тимчасовий уряд і активно підтримуючі його партії соціалістів до цього часу повністю втратили колишню популярність в масах, які втратили всяке терпіння від довгого чекання обіцяного покращення життя. Не викликала їх діяльність ентузіазму і в правих колах, до того ж послаблених поразкою корніловського перевороту. Це, звичайно, не означало перехід більшості населення на сторону більшовиків, значна частина його, перш за все, селянство, залишалася зовсім індиферентна по відношенню практично до всіх політичних партій. Однак, вже сама відсутність підтримки у противника, який ще й був роз’єднаний протиріччями і розколотий, робила шанси більшовиків на успіх достатньо високими.

 

Перебіг подій у Петрограді в жовтні 1917 р.
До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці Л. Д. Троцький.

10 жовтня було прийнято резолюцію про збройне повстання. Проти нього виступила одна група на чолі з Кашеневим і Зінов’євим, вони спиралися на догми Маркса і Енгельса, і вважали, що Росія ще не визріла для соціалізму і повинна бути буржуазною республікою поки в ній не розвинеться промисловість і не з’явиться сильний пролетаріат. За думкою цієї групи, більшовики повинні були залишитися опозиційною партією. Передчасне захоплення влади, говорили вони, може скомпрометувати і знищити партію. Головну мету партії вбачали в боротьбі за збільшення впливу більшовиків в майбутніх установчих зборах.

Іншої думки були Ленін, Троцький та інші. Вони вважали, що під впливом довгої війни, революційна ситуація в Росії і в усьому світі настільки сприятлива для крайніх соціалістичних партій, що потрібно ризикнути захопити владу. Авторитет і наполегливість Леніна взяли верх, і в середині жовтня було вирішено захопити владу.

12 жовтня при Петроградській Раді був сформований військово-революційний комітет (ВРК). Керуючим став лівий есер П. Е. Лазімір, а фактичним керівником – Л. Д. Троцький. ВРК створювалась для захисту Рад від військового путча і Петрограду від можливого німецького нападу. На практиці ж він став центром підготовки повстання. 16 жовтня ЦК РСДРП (б) створив більшовицький військово-революційний центр (ВРЦ). Він влився в ВРК і став керувати його діяльністю.

Тимчасовий уряд намагався протидіяти більшовикам, але його авторитет настільки впав, що він не отримав ніякої підтримки. Петроградський гарнізон перейшов на сторону ВРК. 24 жовтня солдати і матроси, робітники – червоногвардійці почали займати ключові місця в місті (мости, вокзали, телеграф, і електростанцію). До вечора 24 жовтня уряд був блокований в Зимовому палаці. О. Ф. Керенський ще в день покинув Петроград і відправився за допомогою на Північний фронт. Вранці 25 жовтня був опублікований призив ВРК «До громадян Росії». В ньому оголошувалося про незложення Тимчасового уряду і переході влади до Петроградського ВРК. В ніч з 25 на 26 жовтня були заарештовані в Зимовому палаці, міністри Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд був настільки бездіяльним, що перехід влади до більшовиків на всій території Росії відбувся дуже спокійно і без перешкод. Тільки в Петрограді і в Москві було вчинено деяку протидію. В Москві військові училища і невелике число студентів зайняли Кремль, телеграф і намагалися протидіяти біля тижня, перш ніж більшовики взяли верх. В Петрограді військові училища недовго обороняли Зимовий палац. Тимчасовий уряд проіснував менше восьми місяців. Ленін в результаті говорив, що тоді влада в Росії лежала на землі і більшовикам потрібно було тільки підняти її.

ІІ з’їзд Рад. Ввечері 25 жовтня відкрився ІІ Всеросійський з’їзд Рад. Більше половини його депутатів складали більшовики, 100 мандатів було у лівих есерів. З’їзд прийняв з 25 на 26 жовтня заклик «Робітникам, солдатам, селянам!» і проголосив встановлення радянської влади. Меншовики і праві есери засудили дії більшовиків і в знак протесту покинули з’їзд. Через це всі декрети ІІ з’їзду були пронизані ідеями більшовиків і лівих есерів.

На з’їзді було створено однопартійний більшовицький уряд – Рад народних комісарів. В Раднарком ввійшли великі діячі більшовицької партії: А. І. Риков - нарком внутрішніх справ, А. В. Луначарський – нарком освіти, Л. Д. Троцький – нарком закордонних справ, І. В. Сталін – нарком по справах національностей, Л. Є. Дибенко, Н. В. Криленко і В. А. Антонов-Овсієнко стали комісарами з військових і морських справ.

Очолив перший радянський уряд В.І. Ленін. Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримане іншими соціалістичними партіями і їх лідерами, західні держави не признали новий уряд в Росії.

 

Ставлення українських політичних сил до Жовтневого перевороту.
25 жовтня (7 листопада) 1917 року до Києва надійшло повідомлення про події у Петрограді і слідом за цим постало питання про владу у місті та загалом в Україні. За владу змагалися Українська Центральна Рада, штаб Київського військового округу та комітет РСДРП (більшовиків). Найбільше шансів мала Центральна Рада, до складу якої входили представники 19 політичних партій, в тому числі і більшовики. Останні не мали широкого впливу в Україні, їх підтримували лише 10 % населення. Напередодні жовтневих подій Центральна Рада перебувала у конфлікті з Тимчасовим урядом, від якого вона вимагала повної автономії України у складі Російської держави. Саме це і збиралась тепер здійснити Центральна Рада, скориставшись обставинами, що склалися.

26 жовтня (8 листопада) за ініціативою Центральної Ради був утворений Крайовий комітет з охорони революції, який мав тимчасово здійснювати владу у Києві. До нього увійшли представники політичних партій, рад, Міської думи. Комітет засідав у будинку Педагогічного музею. Штаб КВО підтримував Тимчасовий уряд Росії, а до Крайового комітету поставився з недовірою через те, що у його складі перебували й більшовики. 27 жовтня (9 листопада) Центральна Рада остаточно визначила своє негативне ставлення до перевороту у Петрограді, засудила дії більшовиків та заявила, що «буде рішучо боротись з усіма спробами підтримки цього повстання в Україні». Рада висловилась за утворення в Росії «однорідного соціалістичного уряду» з представників усіх соціалістичних партій.

Оскільки київські більшовики на чолі з Георгієм Пятаковим твердо стояли на ленінських принципах, вони, не згодні з позицією Центральної Ради, того ж дня залишили Крайовий комітет з охорони революції і провели об'єднані збори з представниками рад робітничих і солдатських депутатів, профспілок, фабзавкомів та військових частин (у приміщенні театру Бергоньє). І хоч було ясно, що можливе захоплення влади однією партією викличе незгоду інших політичних сил, призведе до розколу суспільства та громадянської війни, збори прийняли резолюцію про підтримку більшовицького повстання у Петрограді та проголошеної ним радянської влади. Своїми наступними рішеннями збори обрали ревком у складі більшовиків Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Володимира Затонського, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга, Івана Кулика та інших, якому передбачалося передати владу.

У відповідь на ці дії більшовиків, 28 жовтня (10 листопада) 1917 року війська КВО, за наказом штабу, розпочали боротьбу з більшовиками. Вони оточили Маріїнський палац, де перебував ревком та розгромили приміщення виконкому Київської ради та комітету більшовицької партії. Майже всі члени Київського комітету РСДРП(б) та ревкому (14 чол.) були заарештовані. Того ж дня припинив своє існування Комітет з охорони революції, оскільки командуючий КВО генерал Квецинський відмовився йому підпорядковуватися.

У відповідь на дії штабу КВО більшовики 29 жовтня (11 листопада) утворили новий ревком (В.Затонський, А.Іванов, І.Кудрін, А. Є. Карпенко та інші) і почали збройні сутички з військами КВО. У ці ж дні працювала VII сесія Центральної Ради. При обговоренні політичного становища у місті делегати й словом не згадали про більшовицьке повстання, проте ухвалили резолюцію «Про контрреволюційний виступ штабу округу».

29-31 жовтня (11-13 листопада) у місті тривали сутички. Зіткнення мали локальний характер, розвивалися скоріше спонтанно, ніж організовано та відбувались головним чином на Печерську та Деміївці. З боку штабу КВО було задіяно зовсім невелику кількість військ. Очевидно, генерали сподівались на підтримку хоча б частини членів Центральної Ради, але коли Рада їх не підтримала, командування КВО швидко склало зброю. 31 жовтня (13 листопада) у приміщенні штабу (знаходився на вулиці Банковій) було досягнуто угоди про припинення вогню. Невдовзі генерали та частина військ залишили Київ.

28 жовтня (10 листопада) функції ліквідованого Комітету з охорони революції перебрав на себе Генеральний Секретаріат, а 29 жовтня (11 листопада) сесія Центральної Ради утворила узгоджувальну комісію для опрацювання умов припинення бойових дій у Києві. Комісія, до складу якої увійшли представники від усіх впливових політичних сил, ухвалила, що влада у місті покладається на УЦР, яка мала діяти разом з Міською думою та радами робітничих та солдатських депутатів.

Слідом за переходом до Центральної Ради влади у Києві, VII сесія санкціонувала і перехід до ЦР влади в усій Україні. Про це було повідомлено у виданому 1 (14) листопада «Зверненні Центральної Ради до громадян України». 3 (16) листопада спільне засідання ЦР з виконкомами рад робітничих і солдатських депутатів Києва визнало Раду крайовою владою в Україні.

Наслідком переходу влади у Києві та в Україні до Центральної Ради стало проголошення 7 (20) листопада 1917 року ІІІ Універсалом Української Народної Республіки автономною частиною демократичної Російської держави. Столицею УНР став Київ.

Отже, революційні події в жовтні 1917 р. мали велике значення не тільки для російської історії, а у для української також. Переворот у Петрограді викликав низку подій в Україні, серед яких видання Українською Центральною Радою ІІІ Універсалу, що проголосив автономію України і став одним з перших кроків до становлення української державності.

36. На початку 1918 р. Центральна Рада почала схилятись до ідеї проголошення незалежності України. Така позиція була обумовлена, насамперед, пошуком загальнонаціонального елементу, який би міг підняти народ на боротьбу за свою державність. На засіданні Малої Ради 6 січня 1918 р. обговорювалась ситуація, що виникла з наступом більшовицьких військ. Під час засідання представник Одеси відзначив, що «більшовизм росте як пошесть», і для боротьби з ним запропонував оголосити самостійність України. Прийняття IV Універсалу було зумовлене кількома об’єктивними обставинами: наступом більшовицьких військ на Лівобережній Україні; крахом сподівань та ілюзій лідерів Української революції з приводу можливості відродження федеративної Росії, складовою частиною якої мала стати автономна УНР; новим етапом мирних переговорів у Брест-Литовську між делегацією УНР та країнами Четвертного Союзу, які називали першою умовою підписання мирного договору з УНР проголошення самостійності України. Внаслідок таких обставин з’явився IV Універсал Української Центральної Ради. Обговорення тексту Універсалу тривало з 9 по 11 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради. 9 січня 1918 р. Мала Рада затвердила IV Універсал, а 11 січня 1918 р. його текст зачитав голова УЦР М. Грушевський.

Обґрунтовуючи рішення про прийняття ІV Універсалу бажанням укласти мирний договір з країнами Четвертного Союзу та прагненням не допустити втручання більшовиків у внутрішні справи України, УЦР проголошувала УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада у цьому документі викладала власну зовнішньополітичну доктрину, спрямовану на побудову добросусідських і мирних відносин зі своїми сусідами: Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією, а також Туреччиною. Джерелом влади проголошувався народ України. До скликання Українських Установчих зборів вся повнота влади належала Центральній Раді як представницькому органу селян, робітників та солдат, та її виконавчому органу – Генеральному секретаріату, який з моменту прийняття Універсалу повинен був називатись Радою народних міністрів (РНМ). Останній доручалось від імені УНР надалі самостійно вести мирні переговори з Центральними країнами, щоб довести їх до кінця, незважаючи на всі перешкоди «з боку будь-яких інших частин бувшої Російської імперії» і підписати мирний договір, щоб відновити господарське життя країни.

РНМ мала «твердо і рішуче взятись до боротьби» з більшовиками, а всіх громадян УНР закликали до оборонної війни з ними. В Універсалі було зазначено, що УНР повинна бути очищена від більшовицьких військ.

Усі демократичні права та свободи, проголошенні ІІІ Універсалом, були підтверджені положеннями IV Універсалу. Зокрема, всі представники національних меншин мали користуватись тими ж правами національно-культурної автономії, що були закріплені законом УЦР про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 р. Два абзаци Універсалу були присвячені питанню виборів до Українських Установчих Зборів. Зокрема, в них громадян УНР закликали готуватись до виборів до вищого законодавчого органу країни, який мав затвердити основний закон республіки – Конституцію, і вирішити питання про федеративний зв’язок між національно-державними утвореннями, що виникли на теренах колишньої Російської імперії. Таким чином, проголошуючи у вимушених обставинах незалежність УНР, її керівники продовжували плекати ілюзії стосовно можливості перебудови Росії на федеративних засадах із включенням до неї УНР як автономної складової. Водночас проголошення України самостійною державою давало змогу керівникам УНР підписати на юридично оформленій підставі договір з країнами Четвертного Союзу, що означало початок нового етапу національно-визвольної боротьби за утвердження української державності.

У постанові Генерального секретаріату від 22 листопада 1917 р. зазначалася гостра потреба негайного миру, але говорилось про те, що успішні переговори у цій справі з союзниками і ворогами може вести лише однорідний, соціалістичний уряд, визнаний всіма народами Росії. Заклик більшовиків до солдатів про ведення неорганізованих переговорів на своїх ділянках фронту, на думку Генерального секретаріату, неминуче відтягуватиме початок мирних переговорів, з одного боку, а з іншого - оголяючи фронт, може призвести до захвату "частини України ворожими австрогерманськими арміями". Отже, УЦР була за ведення загальних мирних переговорів, у яких би взяли участь всі воюючі країни, при цьому вона зберігала про антантівську орієнтацію.

Проте, коли в Бресті розпочалися мирні переговори, українські лідери зрозуміли, що вони можуть втратити рештки впливу на армію. 24 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат ухвалив послати до Бреста свою мирну делегацію. До неї увійшли М.Порш, В.Голубович, К.Мацієвич, M.Левицький, М.Любинський, О.Севрюк та ряд фінансових, економічних та торговельних експертів.

9 січня 1918 р. розпочалися пленарні засідання мирної конференції, в ній брало участь близько 400 осіб. Першим завданням української делегації було відстояти себе як самостійну сторону. 10 січня це завдання було успішно розв'язане, а от з ідеєю підписання загального миру нічого не вийшло через негативне ставлення до брестських переговорів країн Антанти. Мир мав бути сепаратним, поза тим переговорний процес для українців виявився успішним.

У ніч на 9 лютого (27 січня за ст. ст.) мирний договір між УНР, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, з другого, було підписано. Заради укладення миру з УНР Німеччина й Австро-Угорщина зобов'язувалися передати їй більшу частину Холмщини і Підляшшя. Австро-Угорщина погоджувалася на виділення в майбутньому західноукраїнських земель в окремий коронний край. Згода австрійців об'єднати українські землі (на це вони не погоджувалися з часів революції 1848- 1849 pp.) оформлялася окремим таємним додатком до угоди про укладення миру.

Основний текст договору засвідчував завершення війни між договірними сторонами, це був мир без анексій та контрибуцій. Сторони не виставляли претензій на відшкодування збитків, завданих війною, передбачали обмін військовополоненими, накреслили перспективи відновлення економічних стосунків, зокрема, зобов'язувалися провести обмін надлишками сільськогосподарських та промислових товарів. УНР зобов'язувалася впродовж першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині в обмін на промислові товари 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн шт. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.

Брестський мирний договір був першим успіхом молодої української дипломатії, але в тих умовах, що склалися в УНР, сама по собі вона мало що вирішувала.

Наступ більшовиків змусив Малу раду та Раду народних міністрів УНР (так після IV Універсалу став називатись уряд УНР) виїхати з Києва на Волинь, де вони перебували кілька тижнів, не припиняючи своєї роботи. Будучи в Коростені, Мала рада 25 лютого (12 лютого за ст. ст.) ухвалила закон про запровадження в УНР григоріанського календаря з 16 лютого, яке одразу стало вважатися І березня. Крім того, затвердила державний герб УНР. Ним став тризуб Володимира Великого. Міністерству фінансів було доручено внести в Малу раду законопроект про випуск національної грошової одиниці - гривні. Перебуваючи в Житомирі, Мала рада під голосуванням М.Грушевського затвердила 1 березня закон про грошову одиницю, биття монети та друк кредитних державних білетів, а 2 березня - закон про громадянство УНР.

Підписання Брестського договору застало Центральну Раду й Раду народних міністрів у Житомирі, куди вони мусили відступити під натиском більшовицьких військ. Кардинально змінити ситуацію можна було лише зі сторонньою військовою допомогою. 12 лютого цю проблему обговорила Рада народних міністрів і вирішила звернутись до німців та австрійців із проханням сформувати з у країн ці в-військовополонених боєздатні частини і вислати їх у розпорядження УЦР, надії також покладалися на українців-галичан, які дістали військовий вишкіл у австро-угорській армії.

Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та її союзниками.
1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії.
2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.

3. За умовами договору, УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса та ін.; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії; кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на.передачу (більшої частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами.

Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання української держави.

37. Жовтневий переворот 1917 року у Петрограді започаткував еру панування однієї з найжахливіших ідеологій XX століття, метою якої була світова соціалістична революція. Але на той час більшовики ще не мали значного впливу на населення. Вибори до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в листопаді — грудні 1917 року, показали, що в Росії більшовиків підтримує тільки 25 відсотків виборців. В Україні за більшовиків віддали свої голоси біля 10 відсотків виборців, у той час як за українські партії — 75 відсотків.

Для поліпшення свого становища в Україні більшовики, які вбачали в Центральній раді основного суперника в боротьбі за владу, почали шалену пропагандистську кампанію. Центральна рада змальовувалась як контрреволюційна, буржуазно-націоналістична, антинародна організація. Через більшовиків України проводилась ідея переобрання Центральної ради на Всеукраїнському з'їзді Рад шляхом забезпечення на ньому необхідного більшовикам складу делегатів.

Яскравим виявом агресивності і класичним зразком революційної демагогії Петрограда щодо України став "Маніфест українському народу з ультимативними вимогами до Української Ради" від 3 грудня 1917 року. В ньому говорилося, що Центральна рада "веде двозначну буржуазну політику", яка виявляється в небажанні Ради скликати Всеукраїнський з'їзд Рад. Звинувачення було надуманим, бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня і про це знали в Петрограді. Принизлива форма ультиматуму була необхідною для збройного втручання у внутрішні справи України.

З'їзд представників робітників, армії селян (Всеукраїнський з'їзд Рад) відкрився 4 грудня 1917 року в Києві. В його роботі взяло участь понад

2,5 тисячі делегатів. Більшовики, опинившись у значній меншості, зрозуміли, що їм не вдасться здійснити державний переворот. Висловивши обурення ультиматумом, з'їзд висловив повну підтримку Центральній раді.

У цих умовах більшовики залишають київський з'їзд і їдуть до Харкова, де 11—12 грудня 1917 року під охороною радянських військ було інсценовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів репрезентували лише 89 рад із 300 існуючих в Україні. З'їзд проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив Народний секретаріат — уряд радянської України. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної ради і Генерального секретаріату, ігноруючи той факт, що останні мали владу на 3/4 території України.

25 грудня 1917 року розпочалась окупація України радянськими військами. Радянський уряд перебував у Києві три тижні. Умови Брестської угоди змусили Народний секретаріат перебратися з Києва до Полтави, а звідти 9 березня 1918 року —до Катеринослава. Тут 17—19 березня відбувся 11 Всеукраїнський з'їзд Рад, а 21 березня новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога, що став останнім місцем його перебування на українській землі.

У липні 1918 року в Москві було проведено установчий з'їзд КП(б)У, яка створювалася як обласна організація РКП(б). Це давало РКП(б) можливість більш активно втручатись в українські справи.

28 листопада 1918 року в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

Після весняного контрнаступу Червона армія до травня 1919 року взяла під свій контроль майже всю територію України. На початку січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд переїздить до Харкова. 6 січня Україна проголошується "Українською Соціалістичною Радянською Республікою" (УСРР). 25 січня було декларовано необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.