Історіографічний огляд діяльністі Центральної Ради

Початковий етап Української революції, пов’язаний з діяльністю Центральної Ради та розгортанням українського національно-визвольного руху, одна з найпривабливіших тем в сучасній українській історіографії. Лише по проблематиці Центральної Ради за останнє десятиріччя було захищено 12 дисертацій, якщо до них додати дисертаційні дослідження з історії українських політичних партій, соціальних верств, культури, військової історії, преси діяльності окремих осіб, то ця цифра суттєво збільшиться. В чому полягає притягальність цього періоду для історика. Насамперед в необхідності відновити об’єктивний перебіг подій 1917 року, адже в радянській історіографії вони виглядали не просто сфальсифікованими, а спотвореними. Радянська історіографія викреслила з них практично все, що суперечило або ставило під сумнів парадигму соціалістичної революції. Українські аспекти революції виглядати в цій парадигмі як підступні дії українських буржуазних націоналістів, відірваних від народу і запрограмованих на підрив революції. За багато десятиріч у радянській історичній науці не з’явилося жодної монографії чи статті, в якій би можна було знайти хоча б натяки на об’єктивність. На початку 90-х років історія 1917 р. в Україні була схожа на цілину, яку треба було підняти й окультурити. Це було надзвичайно престижне завдання, яке дозволяло реалізувати творчі амбіції не одного десятка науковців. Поряд з тим це було надзвичайно складне завдання, пов’язане з браком методологічних підходів, нерозробленістю категоріально-понятійного апарату, неструктурованістю тематики, повною нерозкритістю джерел, частково розпорошених по різних архівних фондах, а головним чином схованих у спецфондах, де з ними практично не велася археографічна та джерелознавча робота.

Отже, на початку 90-х рр. дослідники мали вирішувати одразу кілька складних завдань. Певною підказкою для них могла стати література, створена українською політичною еміграцією, а згодом українською діаспорою із зазначеної проблеми. Зазначимо, що такої літератури було немало, але серед неї особливо помітними були праці В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Ковалевського, П.Христюка, на які нам довелося неодноразово посилатися.

Вони принципово відрізнялися від радянської історіографії, давали зовсім іншу, контроверсійну візію 1917 р., творили концепцію Української революції та поповнювали її таким фактичним матеріалом, який практично не використовували радянські історики. На кілька років ці книги стали настільними посібниками, з яких черпалися концепції, ідеї та фактичний матеріал. Передусім на їх основі на початку 90-х років заповнювалися «білі плями», вибудовувалися нові парадигми й дискурси. Однак, після того як ці праці були ретельно вивчені, стало зрозуміло, що вони мають певну політичну заданість, притаманну їх авторам. Скажімо, «Відродження нації» В.Винниченка написане рід впливом ідей націонал-комунізму. «Замітки і матеріали до історії української революції» П.Христюка тяжіють до лівих оцінок. Праця Д.Дорошенка присвячена добі Центральної Ради навпаки досить гостро критикує лівизну лідерів українського руху і вбачає в ній корінь всіх помилок, яких допустилися керівники Центральної Ради. Таким чином, некритичне використання цієї літератури теж приховувало небезпеку необ’єктивності. До речі глибокий історіографічний аналіз згаданої літератури зробив у фундаментальній праці «Українська революція» В.Солдатенко.

Характерною особливістю історіографічного процесу минулого десятиліття стало усвідомлення необхідності кардинального оновлення джерельної бази. Найбільш вагомим кроком в цьому напрямі слід визнати публікацію корпусу документів Центральної Ради, які зберігатися у спецфонді Центрального державного архіву вищих органів влади України.

На початку 90-х років співробітники Інституту історії України розпочали його системне опрацювання. Двотомник «Українська Центральна Рада» став надійною документальною основою для вивчення подій Української революції. Без нього сьогодні не обходиться жодний серйозний дослідник революційних процесів. У 2005 р. вийшов з друку ще один фундаментальний збірник документів «Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року», який також підготовлений колективом співробітників Інституту історії України (керівник колективу упорядників і головний редактор проф. В.Верстюк). Збірник суттєво розширив коло джерел з революції, детально відтворив контекст, в якому розгорталась діяльність Центральної Ради.

Чудовим джерелом до вивчення історії УЦР стали підготовлені до друку С.Білоконем спогади М.Грушевського, опубліковані журналом «Київ» у 1989 р.

Важливі документи і матеріали доби революції знаходимо у документальних виданнях «Національні відносини в Україні у ХХ ст.» (К., 1994), «Національні процеси в Україні: історія і сучасність» (К., 1997), «Українські політичні партії кінця – початку XX ст.: програмові і довідкові матеріали» (К., 1993).

Поряд зі спогадами М.Грушевського за останнє десятиріччя здійснено кілька перевидань його публіцистичних праць.

Запровадження до наукового обігу великої кількості раніше невикористовуваних документів дозволило досить повно відтворити розвиток революційних подій 1917 р. в Україні. Насамперед історики ретельно прописали історію діяльності Української Центральної Ради. Тут варто послатися на книгу В.Верстюка, до якої ми неодноразово зверталися в цьому розділі. В ній зібрана величезна кількість різноманітного документального матеріалу, а також зроблені виважені оцінки та характеристики найважливіших подій. Цьому авторові належать розділи про Українську революцію в узагальнюючій праці «Історія України: нове бачення», підготовленій колективом Інституту історії України 1997 р. Високим рівнем інформативності відзначаються брошури А.Гриценко, О.Реєнта, І.Хміля, О.Щусь, видані в серії «Історичні зошити» Інститутом історії України НАНУ.

Історія Української партії соціалістів-революціонерів, її діяльність 1917 р. зі знанням справи розкрита в монографії Т.Бевз «Між романтизмом і реалізмом» (К., 1999). Заслуговує монографія В.Стрільця «Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік)» (К., 2002).

До видань, що викликали підвищений інтерес фахівців, слід зарахувати збірник статей «Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення)» (Запоріжжя, 1998), в якому поставлено ряд дискусійних проблем. Загалом кількість літератури, підготовленої в пострадянські часи, надзвичайно велика, вона торкається не лише загального розвитку подій 1917 р., але й окремих сюжетів, насамперед стратегії та тактики українського державотворення, автономістсько-федералістичних концепцій, українського руху в армії, розвитку українсько-російських стосунків, аналізу виборчих стратегій і програм, вивчення національно-культурних та освітніх проблем. Не можна не згадати появу регіональних досліджень. Серед них назвемо праці В.Семененка «Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922)» (Харків, 1995), В.Ревегука «Полтавщина в українській революції 1917-1920 рр.» (Полтава, 1996), В.Бойка, Т.Демченко. О.Оніщенко «Чернігівщина в 1917 році» (Чернігів, 2003). Великі зрушення відбулися у вивченні діяльності провідних діячів українського національно-визвольного руху. Завдяки Л.Винару в Україні стрімко розгорнулось вивчення життя та діяльності М.Грушевського, в тому числі його політичної діяльності. З’явилися книжки й статті, присвячені постатям В.Винниченка, С.Петлюри, М.Шаповала, М.Григор’єва, М.Порша, О.Шульгина, С.Єфремова, О.Лотоцького та багатьох інших.

Таким чином, пострадянською історіографією пророблена величезна робота по переосмисленню подій 1917 р. в Україні. Найголовнішим результатом цієї праці стало ствердження концепції Української революції – такої, яка була пов’язана з Російською революцією, але мала велику мету і характерні особливості. Вони полягали в домінуванні національних мотивів, які консолідували українців довкола Центральної Ради і виявлялися в прагненнях революційними засобами повернути Україні державний статус. Сьогодні історіографія Української революції – одна з найдинамічніших ділянок сучасної української історичної науки.