Історіографія сталінської модернізації в Україні

Після 1991 р. кожний історик може вільно інтерпретувати події, що відбувалися в радянській Україні між 1929 і 1939 рр. Проте будь-яка інтерпретація, якщо її автор претендує на об’єктивність, повинна пояснювати кінцевий результат перетворень, що відбулися. Одразу після них почалася світова війна, з якої Радянський Союз вийшов переможцем і став однією з двох наддержав, що існували у світі. Україна у складі СРСР об’єднала майже всі свої етнічні землі в одній державі, що вийшла на міжнародну арену як член-засновник ООН.

Післявоєнна історіографія, у тому числі українська, оцінювала довоєнні перетворення під кутом зору нового становища СРСР у світі. Переможців не судять, а славлять – таким був головний рефрен всього масиву публікацій. Зрозуміло, що інакодумці за життя Сталіна навіть не встигали ставати дисидентами, як тут же зникали, а дисиденти постсталінської доби не дуже переймалися проблемами історії, маючи перед собою інші цілі. Та й інакодумців у радянському суспільстві було не так багато, тому що в життя увійшло покоління, цілком виховане на радянських цінностях. Став потрібним катастрофічний злам всього, що виникло і розвинулося в ході комуністичної революції, щоб змусити істориків задуматися над недавнім минулим. Зникло все й одразу – імперія з країнами-сателітами і союзними радянськими республіками, багатомільйонна партія, яка тримала на своїх плечах могутню імперію, комуністична доктрина і побудовані на її засадах етика, мораль, повсякденне життя. Як всі бачили, катаклізм відбувся без зусиль з боку внутрішніх або зовнішніх ворогів. З внутрішніми ворогами розібралися ще у попередніх поколіннях, а зовнішні сприймали розвал Радянського Союзу з тривогою, спостерігаючи за тим, як розповзається ракетно-ядерна зброя.

Історики мали перевести подих, щоб подивитися на минуле іншими очима. Тепер слід було по-іншому оцінювати добу, в якій народжувався радянський соціально-економічний лад. І не тому, що хтось вимагав такого. Навпаки, вчені стати вільними у своїх судженнях і здатними донести їх до всіх, кого цікавила історична наука. Переоцінки доби вимагала сумна доля комунізму. Вона ясно давала зрозуміти, що під «Марш ентузіастів» будували щось не те.

Історія – дуже окладна наука. Щоб здобути в ній здатність робити свіжі і самостійні висновки, людина повинна більшу частину свого життя присвятити оволодінню незліченним обсягом інформації. Ця закономірність відіграла в даному разі яскраво негативну роль. Історики старшого покоління, як правило, виявилися нездатними подолати засвоєні з дитинства комуністичні стереотипи. Одні з них припинили творчу діяльність, інші відійшли від радянської тематики, треті поміняли позначки свого компасу на протилежні, але зберегли недоторканою примітивну марксистсько-ленінську методологію. Історіографія української діаспори і праці західних вчених теж не змогли дати об’єктивної відповіді на питання про те, що відбувалося в радянській Україні у добу «великого перелому». Вчені бачили тільки силові методи, за допомогою яких зводилися конструкції незнаного в історії людства соціально-економічного ладу.

Ми й тепер знаємо далеко не все, що складає суть «реконструктивного періоду», радянської модернізації, сталінської «революції зверху». Проте зусиллями деяких вчених, які підняли велетенський архівний матеріал і проаналізували його безсторонньо й неупереджено, картини минулого стають більш зрозумілими.

Починати цей історіографічний огляд варто з публікацій, які вийшли в світ після XX з’їзду КПРС. Короткочасне відкриття після 1956 р. найбільш важливих архівних фондів стало своєрідним допінгом для істориків.

Можна назвати дві праці тієї доби, які й досі зберігають значення не тільки наявним у них фактичним матеріалом, але й аналітичними висновками. У монографії «Развитие общественного хозяйства колхозов в годы довоенных пятилеток» (К., 1957), яку підготував вчений з Інституту економіки АН УРСР В.Бондаренко, містився цілком об’єктивний аналіз колгоспної економіки довоєнної доби. З роками ця книга не втрачає наукового значення, тому що після неї так і не з’явилося більш глибокого дослідження на цю тему. Глибина аналізу пояснювалася не тільки природною талановитістю вченого, але й поєднанням в його особі якостей професійного економіста і не менш професійного спеціаліста в галузі історії народного господарства (на жаль, в наші дні ця остання галузь економічної науки не розвивається).

У 1961 р. з’явилося у світ фундаментальне дослідження співробітника Інституту історії АН УРСР І.Слинька «Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України». У багатьох випадках автор успішно обійшов рогатки цензури через те, що цензори просто не помічали небезпеки багатьох фактів і висновків, оскільки розглядали їх ізольовано від інших. За визнанням Дж.Мейса, який готував заключний звіт комісії конгресу США по голоду 1933 р. в Україні, книга І.Слинька допомогла йому зрозуміти реальний стан справ у тогочасному українському селі.

Серед вчених, які увійшли в науку у 60-70-х рр., слід відзначити праці С.Кульчицького з історії індустріалізації України і СРСР. Працюючи в 60-х рр. в Інституті економіки, а з 70-х рр. – в Інституті історії АН УРСР, він уперше в історіографії дослідив проблему фінансування промислового будівництва в Радянському Союзі. Свої висновки вчений узагальнив у двох монографіях: «Участь робітників України у створенні фонду соціалістичної індустріалізації» (К., 1975) і «Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР (1926-1937)». Остання вийшла в світ у 1979 р.

Раніше від інших вчених С.Кульчицький почав досліджувати тему голоду 1932-1933 рр. Результатом цих досліджень стала велика узагальнююча монографія «Ціна «великого перелому», яка з’явилася в світ у 1991 році.

На початку 1991 р. під грифом Інституту історії АН УРСР і Канадського інституту українських студій вийшла в світ перша пострадянська за фактичним матеріалом і мисленням монографія «Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки». Авторами її були співробітники академічного інституту трьох поколінь: С.Кульчицький («Економічні підвалини сталінізму»). В.Даниленко («Сталінізм і культура») і Г.Касьянов («Ідеологічні прояви сталінізму»), Представник молодшого покоління у цьому колективі Г.Касьянов у 1992 р. видав першу власну монографію «Українська інтелігенція 1920-х-30-х років: соціальний портрет та історична доля».

В останні роки горбачовської «перебудови» потужно заявив про себе кваліфікований колектив Інституту історії партії при ЦК Компартії України. Надзвичайно цікаві, інколи навіть сенсаційні подробиці з життя і діяльності політичних діячів України 20-30-х рр. містилися у збірниках статей «Про минуле заради майбутнього» (К., 1989) і «Маршрутами історії» (К., 1990). Упорядником обох був вчений середнього покоління Ю.Шаповал.

Колектив архівістів цього інституту під керівництвом Р.Пирога підготував до друку збірник компартійних документів з тематики голоду 1932-1933 рр. 26 січня 1990 р. члени політбюро ЦК Компартії України на чолі з В.Івашком розглянули рукопис і зробили неочікувано мужній крок: рекомендувати його до друку. Разом зі статтями С.Діброви, С.Кульчицького, М.Панчука і В.Савельєва про різні аспекти голодомору книга «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» восени 1990 р. вийшла з друку в партійному видавництві. На жаль, її тираж виявився вдесятеро меншим від оголошеного. Мабуть, деякі люди сподівалися хоча таким шляхом зупинити поширення інформації про голодомор.

Після заборони Компартії України історико-партійний інститут перестав існувати у попередньому вигляді. Історію радянського суспільства в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України плідно вивчає тільки Ю.Шаповал.

Інститут історії України НАН України зустрів Мілленіум реалізацією цікавого наукового проекту під назвою «Україна крізь, віки» («Видавничий дім «Альтернативи», – К.. 1998-2000). Це 15-томне видання авторських монографій, удостоєне в 2001 р. Державної премії України. В 1999 р. вийшов в світ том 11 – «Україна між двома війнами (1921-1939 рр.)». Основу цієї книги, автором якої є С.Кульчицький, становить період «великого перелому». Ми не раз посилалися на це дослідження.

На початку XXI ст. в історіографії сталінської «революції зверху» з’явилися нові імена. Г.Єфіменко (Інститут історії України НАН України) ґрунтовно висвітлив малодосліджені аспекти цієї теми в монографії «Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932-1938)», яка вийшла з друку у 2001 р. В.Нікольський (Донецький університет) завершив багаторічне дослідження архівів Служби безпеки України виданням у 2003 р. монографії «Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х – 1950-ті рр.)».