Історіографія історії селянського, робітничого, соціалістичного та ліберального рухів в українських землях у другійй половині хіх – початку ХХ ст.

Вивчення історії селянського, робітничого, соціалістичного та ліберального рухів в українських землях у другійй половині ХІХ – початку ХХ ст. відбувалося протягом десятиліть в межах радянської історіографії і за останні 10–15 років лише починає позбавлятися «родимих плям» вузько-класового, формаційного підходу.

Історія селянського руху пореформеної доби висвітлювалася в роботах українських істориків (серед яких переважали російськомовні), як виступи «об’єктивно спрямовані проти поміщицької експлуатації, залишків кріпосництва, гніту капіталу» (Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.3. – С.356).

Офіційна радянська концепція історії українського селянства та селянського руху в Україні викладена в узагальнюючій двотомній праці «Історія селянства Української РСР»: У 2 т. – Т.1. Від найдавніших часів до Великої Жовтневої Соціалістичної революції: – К.: Наукова думка, 1967. Проблеми селянського руху в різних регіонах України досліджувалися в світлі марксистської концепції класової боротьби в низці робіт М.Лещенка «Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г. (60-е годы ХІХ в.)» – К., 1959; «Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму» (60- 90-ті роки ХІХ ст.). – К., 1970; Класова боротьба в українському селі на початку ХХ ст. – К., 1968).

Вивченню селянських виступів у різних регіонах України – Правобережжі, Півдні присвячені роботи Д.Пойди «Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период (1866–1900 гг.)» – Днепропетровск: Изд-во Горного ин-та, 1960; О.Лугової «Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму» – К., 1970.

Окремі епізоди селянського руху, в свідомості якого дивовижно поєднувалися козацькі мотиви, ідеї соціального протесту, антипольські настрої зустрічались у роботах радянських і діаспорних істориків, наприклад Г.Марахова «Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине» – К., 1967 та І.Лисяка-Рудницького «Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: аналіз ідей»// Історичні есе: В 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т.1.

У радянській історіографії існувала потужна традиція вивчення історії робітничого руху в Україні як цілісного явища, так і в окремих регіонах. Засадничою була теза, що український робітничий рух є складовою частиною загальноросійського руху робітників. Такий підхід зводив нанівець національні особливості робітничого руху в Україні. Згідно з офіційною доктриною, важливе значення для посилення класової боротьби пролетарів України «мало спілкування їх з передовими робітниками – вихідцями з великоруських губерній, які мали певний досвід класової боротьби» (Історія Української РСР. – Т.3.– С.371). Така методологія вивчення передбачала вторинність, другорядність руху українських робітників, нехтування національного чинника у протистоянні робітників і власників підприємств. Ідеї соціального партнерства, які формувалися у тому числі в процесі виступу робітників за свої права, покращення умов праці й життя в радянській офіційній історіографії не ставилися і навіть їх формулювання вважалася би «крамолою».

Історія робітничого руху в Україні з точки зору зміцнення дружби і спілкування російського та українського народів канонізувалася в офіційних академічних виданнях, таких як «Історія робітничого класу Української РСР» В 2 т. – К.: Наукова думка, 1967. – Т.1; багатотомна «Історія Української РСР» В 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.3 та ін.

Роботи з історії робітничого класу та руху робітників в Україні можна поділити на три групи. До першої варто віднести роботи синтетичного характеру, наприклад, таких авторів як А.Нестеренко «Очерки истории промышленности и положение пролетариата Украины в конце ХІХ и начале ХХ в.» – М.: Госполитиздат, 1954; Ф.Лось «Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце ХІХ и начале ХХ ст.» – К., 1995; О.Парасунько «Положение и борьба рабочего класса Украины (60-90-е годы ХІХ ст.)» – К.: Изд-во АН УССР, 1963; Ф.Шерстюк «Становище робітничого класу і робітничий рух на Україні в другій половині ХІХ ст.» – К., 1948, а також «Очерки истории промышленности и положение пролетариата Украины в конце ХІХ и начале ХХ ст.» – М., 1954.

Про стан вивчення проблеми свідчить і той факт, що узагальнюючі праці з історії робітничого руху в Україні були прерогативою академічних вчених і в 1950-1970-ті рр. видавалися російською мовою.

Другу групу становлять дослідження з історії окремих промислових загонів робітників в Україні, їхньої ролі в робітничому русі України. Це монографії Н.Калюжко «Формирование рабочего класса в сахарной промышленности на Правобережной Украине во второй половине ХІХ века» – К., 1951; Ю.Лаврова «Металурги України в авангарді революційної боротьби 1895–1904» – К.: Наукова думка – М., 1970; Б.Орловського «Залізорудна промисловість України в дореволюційний період: Історико-економічний нарис» – К., 1974.

До третьої групи належали дослідження, де висвітлювалася історія робітничого руху в різних регіонах України, наприклад, С.Потолова «Рабочие Донбасса в ХІХ веке» – М., 1963; Є.Яцкевича «Становище робітничого класу Галичини в період капіталізму (1848–1900).» – К.: Вид-во АН УРСР, 1958.

Типовою для радянської концепції була оцінка характеру і ролі робітничого руху в західноукраїнських землях, зокрема в Галичині. Історія робітничого руху в Галичині висвітлювалася з проросійських позицій, тенденційно перебільшувалась революційність західноукраїнських робітників, поширеність серед них ідеології російської революційної соціал-демократії. Цікава радянська оцінка Галичини як українського П’ємонту, який тлумачиться з «точністю до навпаки» щодо усталеного його (П’ємонту) визначення від часів М.Грушевського. Український П’ємонт – це частина України, до якої, на думку австрофілів В.Антоновича та О.Кониського, тобто «прихильників австрійської орієнтації», повинні були «приєднатися всі інші українські землі і тим самим увійти до складу Австро-Угорщини». Таким чином, явище «п’ємонтизації» радянська історіографія повністю перекручувала і сприймала «український П’ємонт» – Галичину, не як центр українського відродження, а як прагнення бути складовою Австрійської імперії.

Особливості робітничого руху в Галичині радянська історіографія вбачала в тому, що він висувався на перший план у суспільному русі в західноукраїнських землях. Друга риса, за оцінкою радянських істориків, полягала в тому, що поширенню впливу російської революційної соціал-демократії і ленінських ідей в Галичині, Буковині, Закарпатті заважала економічна і культурна відсталість цих земель (Історія Української РСР: В 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.1. – С.488-489).

Однією з найактуальніших проблем української історіографії є проблема українського соціалізму. В радянській історіографії є величезна кількість робіт, присвячених історії соціалістичного руху та соціалістичних ідей в Україні.

Першою фазою соціалізму в Україні було народництво, історія якого висвітлювалася з позицій критики його марксизмом. Увага, головним чином, приділялася революційному народництву. Поняття соціалізму, розмаїття специфічних форм соціалістичного руху в Росії та Україні в середині і другій половині ХІХ ст. замінювалися невиразним, розмитим поняттям «суспільно-політичний рух», «революційні демократи», «суспільно-економічна думка».

До проблем історії суспільно-політичного руху та перебігу соціалістичної думки в Україні зверталися: А.Волощенко «Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст.» – К.: Наукова думка, 1974; Л.Корнійчук «Суспільно-економічна думка на Україні в 70-х роках ХІХ ст.» – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1971; В.Дмитриченко «Соціалістична думка на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст.» – К.: Вища школа, 1974; А.Пашук «Проблеми суспільного розвитку в ідеології революціонного демократизму України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)» – Львів, 1982; П.Сміян «Революційний та національно-визвольний рух на Закарпатті кінця ХІХ – початку ХХ ст.» – Вид-во Львів. ун-ту, 1968, а також автори колективного видання «Украинские революционные демократы. Общественно-политические и философические взгляды» Сб. ст. – М.: Госполитиздат, 1954.

Історія революційного народництва в Україні була доволі популярною темою в українській радянській історіографії, про що свідчать дослідження таких авторів як М.Рудько «Революційні народники на Україні (70-ті роки ХІХ ст.)» – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1973; В.Жученко «Соціально-економічна програма революційного народництва на Україні» – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1969; З.Першина «Очерки истории революционного движения на Юге Украины» – Киев-Одесса: Вища школа, 1975; С.Трусевич «Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках ХІХ ст.» – К., 1978.

Поза всяких сумнів, теза про українські корені соціалізму або український соціалізм була неприпустимою «єрессю» для радянської історіографії. Разом з тим, діаспорна історіографія в особі І.Лисяка-Рудницького додержувалася протилежної точки зору. На думку україно-канадського дослідника, «багатонадійний зародок оригінальної української школи в соціалізмі постав і був уже на переломі 70-х і 80-х років» як наслідок новаторської праці М.Драгоманова та його однодумців С.Подолинського і М.Зібера, (Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе: В 2 т. – К.: Основи, 1994. Т.1. – С.188. При тому, І.Лисяк-Рудницький наголошував на суттєвих відмінностях в позиціях М.Драгоманова та його колишнього однодумця, а згодом ідейного антагоніста В.Антоновича, лідера «поміркованої несоціалістичної більшості в Старій громаді», (Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова // Історичні есе. – Т.1. – С.366).

У радянській історіографії діяльність М.Драгоманова оцінювалася «обережно», швидше тенденційно, як діяльність громадського діяча, «буржуазно-демократичного», а згодом «буржуазно-ліберального напряму». Така оцінка М.Драгоманова була трафаретною для робіт українських радянських дослідників його творчості, наприклад, В.Лукеренка «Світогляд М.П.Драгоманова» – К., 1965; р.Іванової «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина ХІХ ст.)» – К., 1971 тощо.

Показово, що ще напередодні Незалежності, сучасні українські дослідники творчості М.Драгоманова стали на шлях відмови від пануючих стереотипів радянської історіографії, штампів і упереджень в оцінках видатного українського мислителя. В 1990 р. у Києві відбулися перші міжнародні Драгоманівські читання в Інституті філософії АН УРСР, на яких згадувалось про те, що відомий німецький філософ і соціолог М.Вебер високо оцінював конституційний проект М.Драгоманова «Вільна спілка» (1884). У виступах В.Шинкарука і В.Сарбея чи не вперше пролунали положення, що «в своїй оцінці Драгоманова Ленін був неправий» або «критика Леніним Драгоманова не була далеко у всьому ні заслуженою, ні закономірною, ні справедливою», (Єкильчик С.О. Перші міжнародні Драгоманівські читання в Інституті філософії АН УРСР // УІЖ. – 1991. – №1. – С.156-157).

Центральною темою української радянської історіографії була історія соціал-демократичного руху в Україні. В сучасних умовах ця тема зберігає свою актуальність і потребує переосмислення, нового ідеологічного обгрунтування.

Радянські історики ніколи не наважилися б сформулювати проблему особливостей української соціал-демократії, українського варіанту марксизму. Для них традиційною була постановка проблеми: класики марксизму про Україну. До цієї теми мали право звертатися лише провідні авторитетні вчені, представники академічної науки, зокрема І.Гуржій та В.Сарбей «В.І.Ленін про найважливіші питання історії України» – К., 1960; П.Шморгун «Карл Маркс і Україна» – К., 1968; М.Лещенко «Фрідріх Енгельс і революційний рух на Україні» – К., 1970; І.Гуржій «Фрідріх Енгельс про Україну» – К., 1970. В.Сарбею належать дві праці у тому ж самому ключі «Шевченківська проблематика у виданнях, які читали К.Маркс і Ф.Енгельс» Зб. наук. праць ХХ наук. шевченк. конф. – К., 1973 та «В.І.Ленін і дожовтнева спадщина історіографії України» – К., 1972.

У радянській історіографії проблема «народництво і марксизм» розглядались не як дві природні стадії соціалізму, а швидше як протилежні ідеологічні течії. Цій темі присвячені монографії А.Костіна «От народничества к марксизму» – М., 1967 та В.Хороса «Народническая идеология и марксизм», (конец ХІХ в) – М.: Наука, 1972.

Багато робіт у радянській історіографії було присвячено організаційній історії революційної соціал-демократії в Україні і Росії на різних етапах її існування. Діяльність першої марксистської групи «Визволення праці» та її вплив на поширення ідей марксизму в Україні висвітлюється в розвідках Г.Жуйкова «Группа «Освобождение труда» – М.: Соцэкгиз, 1962 та П.Шморгуна «Роль групи «Визволення праці» в поширенні марксизму на Україні» – К., 1958.

Початковий етап виникнення соціал-демократичних угрупувань, гуртків, організацій в Україні аналізується в роботах П.Бистренка «З історії поширення марксизму і створення перших соціал-демократичних організації на Україні (кінець ХІХ ст.)» – К.: Вид-во АН УРСР, 1958; І.Іванова-Потьомкіна «Поширення марксизму і перші марксистські організації на Україні» – К.: Держполітвидав, 1961; І.Шевченка «Из истории социал-демократических организаций на Украине» – К., 1966, а також О.Юрченка та М.Демченка «Поширення марксизму і соціал-демократичні організації на Україні» – К., 1983.

Низка робіт радянських авторів присвячена діяльності першої політичної організації соціал-демократів «Союзу боротьби» в різних містах України: П.Бистренко «Київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу» – К., 1947; І.Іванов-Потьомкін «Катеринославський «Союз боротьби за визволення робітничого класу»«– К.,1949; І.Шевченко «З історії соціал-демократичних організацій на Україні (Київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу») – К., 1956 тощо.

Об’єктом дослідження радянських істориків стали окремі постаті діячів соціал-демократичного руху в Україні. Увагу дослідників привертала яскрава особистість С.Подолинського, якому були присвячені твори таких авторів як А.Пашук «Соціологічні та суспільно-політичні погляди С.А.Подолинського» – Львів, 1965; Л.Корнійчук та І.Мешко «Економічні погляди С.Подолинського» – К., 1958; С.Злупко «Українство видатного вченого і мислителя С.А.Подолинського»// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: – Зб. наук. пр. Львів, 1995. – Вип. 2. Діяльності Ю.Мельникова, організатора марксистського гуртка в Києві, присвячена монографія І.Мирошникова та Н. Рюмшина (Ювеналий Мельников. – Харьков: Кн. изд-во, 1963).

У новітніх умовах актуалізуються підходи протилежні радянським стереотипам вивчення марксизму, долі революційної соціал-демократії в Російській імперії та Україні, зокрема. Не можна не прислухатися до свідка поширення марксистських ідей серед соціалістів Росії та України М.Драгоманова, який виступав одним з перших критиків марксизму, ідеології, стратегії та тактики революційної соціал-демократії в Росії. Поширення марксизму М.Драгоманов вважав формою німецької культурної експансії. Сильний вплив соціалістів на Росію український мислитель пояснював тим, що німецька партія «володіла такими сильними умами, як Маркс, Енгельс, Ласаль, твори яких стали підкладкою ідей російських соціалістів», це по-перше. А по-друге, «великою кількістю євреїв, які взяли настільки велику участь у соціалістичному русі Німеччини та Росії, і які, особливо євреї північно-західних губерній, становили елемент, що природно зв’язував російських симпатиків з німецькими» (Цит. за: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик// Історичні есе. – Т.1. – С.321).

Заслуговують на увагу принаймні дві тези І.Лисяка-Рудницького щодо особливостей розвитку марксизму, революційної соціал-демократії в Росії та Україні. Докладно проаналізувавши критику ідеології і тактики російської соціал-демократії М.Драгомановим, канадський дослідник стверджував, що ця боротьба Драгоманова «провіщала розрив світового соціалістичного руху на демократичне і тоталітарне крило, що сталося в наступному поколінні» (Цит. за: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик// Історичні есе. – Т.1. – С.323).

Слабкість української соціал-демократії дослідник вбачав у тому, що на стадії формування вона не спромоглася створити «власної програми, припасованої до специфічно українських обставин, що виразно відмежовувала б український соціалізм від російського» (Цит. за: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик//Історичні есе. – Т.1. – С.188). Ці сюжети заслуговують на спеціальне грунтовне дослідження.

Історія земств та земського руху набуває актуальності в умовах здійснення політики реформування місцевих органів самоврядування, їх взаємовідносин з центром. Оцінка земського руху в радянській історіографії грунтувалася на ленінських положеннях, що земства не були самостійним чинником у суспільно-політичній боротьбі, а слугували лише «допоміжним фактором політичної боротьби», а також знаряддям «зміцнення самодержавства», «залучення до самодержавства певної частини ліберального громадянства» (Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.5. С.61, 62).

Історії земського ліберального руху в Російській імперії присвячені роботи московської дослідниці Н.Пірумової «Земское либеральное движение. Социальная эволюция до начала ХХ века» – М., 1977., «Земская интеллигенция и ее роль в общественной борьбе до начала ХХ века» – М., 1986. Предметом дослідження в радянській історіографії були окремі етапи формування та розвитку земського руху. Період апогею земської опозиції кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. досліджується в розвідках Ф.Петрова «Нелегальные общеземские совещания и съезды конца 70-х – начала 80-х годов ХІХ ст.» // Вопросы истории. – 1974. – №9 та «Из истории общественного движения в период второй революционной ситуации в России. Революционеры и либералы в конце 1870-х годов»// История СССР. – 1981. – №1. Діяльність ліберальних земців, їх конституційні проекти розглядаються в розвідках Е.Черменського «Земско-либеральное движение накануне революции 1905-1907 гг.»//История СССР. – 1965. – № 5-6, Б.Анан’їча та Р.Ганеліна «Об авторе «политической программы общества «Земский Союз» // Вспомагательные исторические дисциплины. – Л., 1969. – Т.ІІ та С.Ю.Витте «М.П.Драгоманов и «Вольное слово» // Исследования по отечественному источниковедению. – М.-Л., 1964., а також монографії К.Шацилло «Русский либерализм накануне революции 1905–1907» – М., 1985.

З 1990-х рр. почалася переоцінка цінностей, стали змінюватися акценти. Рух ліберальних земців зараз оцінюється як впливова політична сила, конституційні ініціативи яких відіграли позитивну роль у лібералізації громадської свідомості, суспільної думки і політичних процесів в Україні. Нові акценти в процесі вивчення земського опозиційного руху простежуються в розвідках Н.Пірумової «Альтернатива. Об истории появления земств в России, их делах и возможностях»// Родина. – 1992. – №8-9, «Земства и политика» // Родина. – 1993. – №5-6. та Ф.Петрова «Земско-либеральные проекты переустройства государственных учреждений в России в конце 70-х – начале 80-х гг. ХІХ в.» // Отечественная история. – 1993. – №4.

Проблема українських впливів у земському русі, діяльність земств в українських губерніях імперії практично залишалася поза увагою радянської історіографії. Щоправда, в багатотомному офіційному виданні «Історія Української РСР» згадувалося окремо Чернігівське земство як «найбільш опозиційне», діячі якого виступали з несміливою критикою політичних свобод, ставили, хоч невиразно і несвідомо, питання про встановлення конституційного ладу» (Історія Української РСР: В 8 т., 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.3. – С.394).

На відміну від радянських істориків до вивчення українських впливів в історії земств і земського руху в Україні зверталися діаспорні автори.

Так, розвідка О.Моргуна «Українські діячі в земствах»// Український історик. – 1969. – № 1-3 була присвячена вивченню внеску українського дворянства у земську справу. Діяльність видатних земців Херсонської губернії А.Грабенка, В.Гошкевича, М.Чернявського висвітлювалася у спогадах В.Кедровського «Обриси минулого. Деякі діячі-українофіли напередодні революції 1917 року» – Нью-Йорк, 1966.

Модерна українська історіографія земського руху та діяльності земств в українських губерніях почала формуватися в кінці 1980–1990 рр. З’явилися перші дослідження з історії земств у Правобережній Україні (І.Сесак «Земские учреждждения Правобережной Украины» 1904-1917 гг.: Автореф.... канд. іст. наук. – Львов, 1987), Таврійського земства (Маскина А. Таврическое земство в 1866-1890 гг.: Автореф.... канд. іст. наук. – М., 1983), Катеринославського земства (Лохматова А. Катеринославське земство: соціальний склад, бюджет і практична діяльність 1866-1913: Автореф.... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1994).

З’являються роботи присвячені вивченню окремих напрямів діяльності земських установ в Україні, зокрема культурно-освітньої (Гуз А. Культурно-освітня діяльність земських установ в Україні (1866-1914): Автореф.... канд. іст. наук. –К., 1997), статистичної справи (О.Петров «Діяльність земських статистичних закладів південноукраїнських губерній у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.»: Автореф... канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2003).

Предметом спеціального дослідження стає історія земського ліберального руху в Україні, конституційні проекти українських земців, зв’язки М.Драгоманова з українськими земцями-конституціоналістами, їхніх взаємний вплив і співпраця, про що свідчать роботи А.Катренка «Земський буржуазно-ліберальний рух на Україні в роки другої революційної ситуації»//Вісник Київського університету. Серія історії – К., 1975. – Вип. 17, В.Сарбея «Історія України» – К.: Генеза, 1999, О.Кияна «М.П.Драгоманов і російський лібералізм» // УІЖ. – 1992. – №4, В.Мойсієнка «Ліберально-демократичний (опозиційний) рух в Україні (середина 60-х – 80-ті роки ХІХ століття)»: Автореф.... канд. іст. наук. – К., 1999.

Важливе евристичне значення щодо подальшого вивчення особливостей земств і земського руху в Україні, конституційних проектів земців, їх взаємин з М.Драгомановим мають такі історіографічні розвідки: В.Гармиза «Земская реформа и земство в исторической литературе»//История СССР. – 1960 – №5., О.Редькіна «Земства Лівобережної України як органи місцевого самоврядування та осередки ліберального руху (історіографія проблеми)// Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики [Число 5] / Історіографічні дослідження в Україні [Вип. 10]: Збірка наукових праць на пошану академіка НАН України В.А.Смолія: У 2 ч. – К.: НАН України. Інститут історії України, 2000. – Ч.2».