Українського народу середини ХVІІ ст.

Визвольні змагання українського народу середини ХVІІ ст., а також ті зміни, які вони спричинили у сфері політико-державного облаштування, трансформації соціально-економічних, міжконфесійних відносин тощо, привертали увагу українських і зарубіжних істориків мало не від дня початку цих революційних зрушень. Особливе зацікавлення викликала також і постать керівника Української революції гетьмана Богдана Хмельницького.

Перші концептуальні підходи до висвітлення історії України середини ХVІІ ст. були закладені вже у роботах польських хроністів і придворних істориків – Й.Пасторія, В.Каховського, С.Твардовського, де було відбито погляди польської влади на козацько-селянську «ребелію» в Україні.

У витоків формування поглядів на ті процеси та події з українського боку стояли відомі козацькі літописці – анонімний автор «Літопису Самовидця», Самійло Величко та Григорій Граб’янка. Сформульована у їхніх працях козацьке бачення української історії стала фактологічною та концептуальною канвою при написанні анонімним автором кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. широкознаного політико-публіцистичного трактату «Історія Русів», що справив надзвичайно потужний вплив на формування історичної свідомості українців – насамперед, через поетичну творчість Тараса Шевченка, а також через широке використання постулатів авторами перших узагальнюючих курсів вітчизняної історії Д.Бантишем-Каменським «История Малой России от водворения в ней словян и до уничтожения гетманства» (М., 1822) та М.Маркевичем «История Малороссии» (М., 1842–45, т.1–5,).

Науково-критичний підхід до вивчення визвольних змагань українського народу середини ХVІІ ст. та життя і діяльності їхнього козацького вождя започаткував М.Костомаров, опублікувавши в 1857 р. монографію «Богдан Хмельницький». Її поява спровокувала публікацію М.Максимовичем серії історико-публіцистичних творів «Листи про Богдана Хмельницького», в яких учений-енциклопедист вказав на певні недоречності та фактичні помилки, виявлені в роботі Костомарова. Крім того, Максимович вніс в історичну науку цілу низку нових уявлень про хід Визвольної війни, її причини та передумови.

Реагуючи на критику Максимовича та ряду інших дослідників, Костомаров наступні перевидання своєї праці серйозно доопрацював і доповнив. Зокрема, саме Костомаров обгрунтував органічний зв’язок державності козацької доби з Давньоруською державою, високо оцінив її федералізм і народовладдя. Разом з тим, вчений надавав перебільшеної ваги особистим мотивам Хмельницького у піднятті повстання, наголошував на тому, що гетьман, штовхаючи народ проти поляків, водночас «шукав виправдання польського уряду для себе».

На серйозність соціальних протиріч у таборі повсталих звертав акцентовану увагу й В.Антонович у своїх історичних працях «История малорусского казачества» (К., 1882) та «Бесіди про часи козацькі на Україні» (Чернівці, 1897). Сповідуючи народницькі погляди на історичний процес, учений трактував діяльність козацької старшини як таку, що була спрямована на посідання нею місця польської шляхти в Україні. Автор відмовляв Хмельницькому та його оточенню в наявності широких політичних планів та прагненні до створення самостійної держави. На думку Антоновича, український гетьман і старшина змарнували надаремно шанс конструктивно використати силу розгніваного народу. Але, разом з тим, учений заперечив аргументи тогочасної польської історіографії щодо культуртрегерської місії поляків на українських землях.

Негативну оцінку діяльності Б.Хмельницького та козацтва загалом дав відомий український історик, етнограф і письменник П.Куліш у праці «Отпадение Малороссии от Польщи (1340–1654)» (М., 1888, т.2–3). У ній вчений характеризував Хмельницького епітетами на кшталт «кривавий ідол козак оманів», один з найжорстокіших «бичів божих, якими доля карає народи за їхню нерозважливість» тощо. Думки Куліша значною мірою поділяв і П.Буцинський, котрий у праці «О Богдане Хмельницком» (Харьков, 1882) заперечував здібності українського гетьмана як політичного діяча та полководця.

Надзвичайно багатий фактологічний матеріал, що стосується революційних подій 1648-1657 рр., мітиться у фундаментальному творі Михайла Грушевського «Історія України-Руси» (Київ, 1927, 1931, 1932, т.8; т.9, ч.1–2; репринт. вид. – К., 1996–1997). Події середини ХVІІ ст., які вчений називає «Хмельниччиною» або «народною війною», у творі по суті займають самостійне місце. При їх описі Грушевський розглядає комплекс причин, які обумовили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та аналізує соціальний склад повстанського табору, детально описує військові операції, прагне оцінити найважливіші дипломатичні переговори та зміст укладених за їх результатами угод. Автор наголошує на визвольному характері війни, особливо, виділяє глибоку її соціальну результативність, реконструює процес творення козацької держави.

Чи не найбільш важливими, вузловими проблемами авторської концепції визвольних змагань середини ХVІІ ст. у Грушевського виступають російсько-українські взаємовідносини і характеристика особи Хмельницького та його політичних планів. Щодо останнього, то тут вчений наголошує на непослідовності та половинчастості задумів і дій гетьмана, нелогічності окремих його вчинків. Залишаючись і надалі до певної міри вірним своїм більш раннім народницьким концепціям, Грушевський вказує на те, що свою книгу про Хмельницького він присвячує все ж не йому, «вождеві, а творчим стражданням українських мас. Всім, хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи се велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією, в динаміку життя цілої України».

На принципово інших позиціях при висвітленні історії Української революції середини ХVІІ ст. стояв основоположник елітаристської школи в українській історіографії В.Липинський. У своїх працях «Шляхта на Україні» (польською мовою; Краків, 1909), «З історії України» (польською мовою; Краків, 1912), «Україна на переломі, 1657–1659» (Київ-Відень, 1920), «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1919–1926; Київ-Філадельфія, 1995) та інших вчений розглянув визвольні змагання в Україні як «процес будування української державності». Підстави для такого будування він вбачав у «формуванні в Україні хліборобської, а разом з тим військової, лицарської верстви,» як конструктивного державотворчого елементу. У дослідженнях Липинського гетьман Хмельницький постає свідомим творцем нового державного утворення. Cпроби гетьмана узурпувати владу в державі через впровадження спадкової монархії в оцінках вченого постають як єдино можливий спосіб забезпечення стабільності Української держави, як крок, продиктований тогочасними політичними реаліями. Спираючись на ідеологію українського консерватизму, Липинський переконливо обгрунтовує концепцію української монархічної держави на базі дідизного гетьманату.

Історіософські підходи Липинського до оцінок доби знайшли свій розвиток у ранніх дослідженнях І.Крип’якевича, з-поміж котрих особливо виділяються опубліковані в 1920-х роках «Студії над державою Богдана Хмельницького». Головні методологічні засади свого дослідження автор демонструє вже тим, що в історіографічному аналізі наголошує на потребі вийти за межі історичної моделі, залишеної попередниками, коли увага акцентувалася на руйнуючій стихії Хмельниччини. Крип’якевич же ставить перед собою завдання доповнити цю картину «дослідами нової державної будови, що виринає з перших хвиль революції». Загалом же у «Студіях...» представлено узагальнюючий погляд на державно-організаційну працю Хмельницького та його оточення, висвітлено питання функціонування окремих владних інституцій, фінансової системи, війська, становлення кордонів тощо.

Реконструкції історії Української революції з державницьких позицій містяться також у працях ще цілого ряду галицьких істориків початку ХХ ст. – М.Кордуби, Д.Олянчина, С.Томашівського, О.Терлецького.

На території радянської України проведення досліджень у такому вимірі було штучно перервано з початком 1930-х років. З цього часу швидкими темпами проходить формування офіційної точки зору на події середини ХVІІ ст., в якій превалюють тези щодо соціального спрямування боротьби українського народу і, відповідним чином, ігнорується національно-визвольний характер війни, за якою на деякий час навіть утверджується нова назва – Селянська війна. Надалі на перші ролі висувається ідея прагнення українського народу до «возз’єднання з братнім російським народом» як головний спонукальний мотив і причина вибуху революції.

У концентрованому вигляді концепція «возз’єднання» постає у сумнозвісних «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією». Освячені відповідною постановою ЦК КПРС, вони на багато років визначили основні напрями, підходи, коло дозволених акцентів при подальшому висвітленні подій української історії середини ХVІІ ст. Найперше, що звертає на себе увагу, так це те, що історичні заслуги великого українського гетьмана зводилися лише до ініціювання та реалізації Переяславського акту 1654 р., що, безумовно, вельми звужувало багатогранність його діяльності як творця Української держави, видатного полководця та дипломата, а також розставляло історично невмотивовані акценти. Штучно локалізувались причини війни, завдання і мета визвольних змагань українського козацтва. Все це жорстко пов’язувалось із прагненням до «возз’єднання» з Росією.

Попри все, незважаючи на серйозні перепони на шляху об’єктивного наукового дослідження доби, у середині 1950-х – початку 1960-х років з’являється цілий ряд праць, що внесли немало нового у розробку цієї важливої проблематики. Насамперед, варто згадати монографічне дослідження І.Крип’якевича «Богдан Хмельницький» (К., 1954; друге видання – Львів, 1990), де автор головну увагу зосередив на з’ясуванні соціально-економічних, військових, дипломатичних сторін діяльності великого гетьмана, причому виконав це на широкому історичному тлі.

Значним вкладом у дослідження історії Визвольної війни стала монографія Ф.Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХVІІ ст.» (К., 1959). У ній автор розглянув різні аспекти політики гетьманського уряду Хмельницького, вперше в радянській історіографії проаналізував їх з позицій історичної обумовленості конкретними, відомими на той час, обставинами, способом мислення та світоглядом її творців.

Фундаментальністю підходів до аналізу матеріалу відзначається і монографічне дослідження В.Голобуцького «Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг.» (К., 1962).

Від середини 1960-х років інтерес до історії Визвольної війни помітно згас. Нова ж хвиля зацікавлення піднімається наприкінці 1980-х років у перебігу під-готовки до відзначення 500-ліття від часу виникнення українського козацтва та досягає свого піку, вочевидь, напередодні святкування 350-ліття від дня початку Національно-визвольної війни. У цей час в Україні було опубліковано цілий ряд збірників наукових праць, зокрема: «Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку», Київ-Черкаси, 1991–2002, вип.1–7), «Доба Богдана Хмельницького» (К., 1995), «Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво» (К., 1998) та багато інших. У них було вміщено змістовні праці В.Смолія, В.Степанкова, Ю.Мицика, Л.Мельника, О.Гурія, В.Борисенка, І.Стороженка, В.Горобця, Я.Федорука, Т.Чухліба та інших дослідників, котрі висвітлювали різноманітні аспекти визвольних змагань українського народу, що охоплювали сфери військової історії, дипломатії, державного будівництва, трансформації соціально-економічних відносин тощо. У цей час домінуючими стають підходи до подій 1640–1650-х років не лише як до вибуху соціального та національного невдоволення, а й прояву державотворчого потенціалу українського народу.

Першими ж в сучасній українській історіографії аргументовано обгрунтували такий погляд на важливу проблему відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков. З-під їхнього пера упродовж 1990-х років вийшли у світ такі фундаментальні дослідження як: «У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу ХVІІ ст.» (К., 1992), «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення» (К., 1993), «Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет» (К., 1995; друге вид.: К., 1998), «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема формування, еволюції, реалізації» (К., 1997), «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999). У них автори переконливо заперечили існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обривала її верхню межу 1654 р., тобто часом укладення українсько-російського союзу, аргументували необхідність розгляду соціально- політичних процесів, що мали місце на українських землях у другій половині 1650 – середині 1670-х років також у контексті розвитку та занепаду української національної революції. Дослідники виявили також цілий ряд типологічних подібностей і відмінностей, що були притаманними Українській революції та аналогічним соціально-політичним вибухам, що сталися в Європі впродовж ХVІ–ХVІІІ ст.

Комплексністю підходів, фактологічним багатством матеріалу (значна частина якого введена до наукового обігу вперше) та оригінальністю ідей відзначаються й авторські реконструкції життя та діяльності великого українського гетьмана Богдана Хмельницького, представлені на широкому тлі суспільно-політичних процесів, перебігу воєнних кампаній, дипломатичних акцій тощо. Особливу увагу дослідники звернули на конструктивну складову революційних процесів, в епіцентрі яких перебував гетьман Хмельницький, його діяльність, спрямовану на розбудову незалежної Української держави, забезпечення в ній соціального миру та спокою.