Соціальний поступ України в другій половині ХІХ ст.: історіографія проблеми

Однією з центральних проблем соціальної історії України в складі Російської імперії була проблема зміни економічного і правового статусу селянства, пов’язаного із скасуванням кріпацтва. Протягом тривалого часу в українській історіографії домінувала радянська точка зору щодо оцінки селянської реформи 1861 р. та її соціальних наслідків. У рамках офіційної радянської історіографії в Україні реформа 1861 р. оцінювалася як «непослідовна», «половинчата». З одного боку, вона звільняла селян від кріпосної залежності і давала їм «можливість вільно розпоряджатися своєю робочою силою». З іншого боку, розмежування поміщиками селянських земель, позбавлення селян луків, випасів, лісу, викупні платежі – усе це означало пограбування селян у результаті реформи. І після скасування кріпосництва, стверджував В.Ленін, селяни залишалися «в тій самій, безвихідній кабалі у поміщиків» (Ленін В.І. Повне зібр. творів. – Т.20. – С.133).

Загалом, радянські історики оцінювали селянську реформу та її наслідки крізь призму формаційної теорії, згідно з якою реформа стала «рубежем на зламі двох соціально-економічних формацій – відживаючої феодальної і зростаючої капіталістичної». Більше того, радянські історики наслідкам реформи надавали політичного змісту, підпорядковуючи їх офіційній ідеологічній доктрині: «реформа відкрила шлях розвитку більш прогресивному капіталістичному способові виробництва, створила умови для формування робітничого класу – суспільної сили, здатної очолити боротьбу трудящих мас за соціальне і національне визволення» (Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. К.: Наукова думка. 1978. – Т.3. – С.281, 283).

Усталеною в радянській історіографії була запроваджена В.Леніним формула соціальної диференціації селянства внаслідок реформи на три групи: куркулі, середняки, бідняки, (Історія Української РСР: В 8 т. 10 кн. - К.: Наукова думка. 1978. – Т.3. – С.334–336).

Представники старшого покоління істориків в українській діаспорі Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко досить стримано оцінювали наслідки реформ 1860–1870-х рр., зокрема селянської. На їхню думку селянська реформа мала досить обмежений характер і не задовольняла селянство, зокрема українське, про що свідчать численні заворушення в різних частинах України (Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – С.520; Полонська-Василенко Н. Історія України: 2 т. – К.: Либідь, 1993. – Т.2. – С.314-315). Наслідком селянської реформи, на думку Н.Полонської-Василенко було «катастрофічне збільшення» селянського малоземелля (до 3 дес. землі). Із всієї низки реформ 1860–1870-х рр. найбільш позитивну оцінку з точки зору української справи дослідниця віддає земській реформі. Земства з одного боку, «сприяли піднесенню національної свідомості», а з іншого – були «тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме із земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.» (Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.2. – С. 314).

Представники сучасного покоління діаспорних істориків, зокрема О.Субтельний, пропонують більш зважену та аргументовану оцінку соціальних наслідків реформ 60–70-х рр. ХІХ ст.

На відміну від радянської історіографії, яка ці реформи визначала терміном «буржуазні», О.Субтельний використовує означення «великі реформи». Хоча ці реформи не революціонізували умов життя українців, вони спричинилися до суттєвих змін. Канадський історик визнає, що реформи мали «серйозні недоліки», але без них була неможлива «подальша соціально-економічна модернізація імперії». Увесь комплекс реформ – удосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення місцевого самоврядування, все це сприяло вираженню «національних особливостей і місцевих інтересів».

Особливу увагу дослідник звертає на оцінку передумов та значення селянської реформи. Основна причина реформи – економічна, тобто непродуктивність кріпацької праці, яка себе не виправдовувала. Безпосереднім приводом до реформи служив «шок» від поразки у Кримській війні. На відміну від своїх попередників, О.Субтельний звернув увагу на особливості проведення і наслідки реформи саме в Україні. На відміну від Росії, в Україні общинне землеволодіння було рідкістю. 80% селян Правобережної і близько 70% Лівобережної України «вели одноосібне господарство.» Внаслідок реформи українське селянство отримало землю в індивідуальне (сімейне, а не общинне) володіння і несло особисту відповідальність за сплату боргу за землю. Саме така ситуація сприяла, на думку О.Субтельного, «зміцненню й без того розвиненої прив’язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських» (Субтельний О. Україна: Історія – К.: Либідь, 1993. – С.316-322).

Існує ще одна точка зору російського історика соціальної історії селянства Б.Миронова, згідно з якою уряд Олександра ІІ здійснив низку великих реформ «які випереджали суспільні потреби» (принаймні, селянства і міського стану). Кріпацтво було скасовано «зверху», на думку Б.Миронова, перед тим, як воно стало «економічним та соціальним анахронізмом, ось чому його ліквідації жадало селянство, але не бажала більшість поміщиків», (Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало ХХ в.) Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: в 2 т. – Спб., 1992. Т.2. – С.298).

По-різному оцінювали в історіографії соціальну роль та функції класу підприємців.

Сучасники та вчені-експерти дореволюційної доби визнавали роль підприємців як передового прошарку, рушія економічного прогресу. Підприємці, констатував у 1902 р. професор К.Сокальський, становлять «фалангу передових діячів у цьому русі, який охопив нове життя», вони відіграють роль «передового прошарку», на їхньому боці «всі сили нового прогресу», їхні дії, «звичайно законні, обставлені пристойно» (Сокальський К. У подножия агрономического перевала [Б.м.] 1902. – С.20).

Принципово іншу оцінку цієї соціальної групи знаходимо в радянській історіографії. Всі оцінки та характеристики соціальної страти торговопромисловців подаються під кутом зору формаційної теорії та згідно з класовою термінологією. Для означення цієї соціальної групи в радянській історіографії існував досить широкий набір термінів, таких як «буржуазний клас», буржуазія, «клас буржуазії», «промислово-торговельна буржуазія», «клас капіталістів», «капіталісти» тощо. Соціальну роль класу підприємців радянські історики визначали як «основного експлуататорського класу доби капіталізму». Радянська історіографія звертала увагу на соціальні джерела формування класу буржуазії, відштовхуючись від формули Ф.Енгельса про обуржуазнювання дворянства в Росії в результаті розвитку промисловості: навіть «бояри» почали перетворюватися на буржуа. Окрім дворянства, лави підприємців поповнювали купці, чумаки, скупники, кустарі, сільські лихварі, технічна інтелігенція та капіталісти-іноземці.

Основною причиною виникнення буржуазії як класу в пореформений період радянські історики вважали промисловий переворот, який завершився у 80- 90-ті рр. ХІХ ст. «Саме внаслідок промислового перевороту, – стверджувалося в багатотомній «Історії Української РСР» (У 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.3. С.350), як виразника офіційної позиції української радянської історіографії, – завершилося формування промислово-торговельної буржуазії як класу».

Дещо штучними виглядають структурні характеристики радянських істориків, щодо буржуазії як класу. Так, у структурі промислово-торговельної буржуазії виділяють 3 групи: велику, середню та дрібну. До дрібної буржуазії відносять власників невеликих промислових закладів, ремісничих майстерень. В Україні різні групи буржуазії разом із сім’ями становили: велика – 290 тис., середня – 413 тис., дрібна – 910 тис. осіб.

За сферою діяльності радянська історіографія поділяла буржуазію на промислово-торговельну та сільськогосподарську. Національний склад буржуазії в Україні радянські історики визначали як «багатонаціональний». Факт зростання «багатонаціональності буржуазного класу» в дусі інтегральної радянської історіографії пояснювався розвитком капіталізму, «який владно руйнував національні перегородки, створював інтернаціональну сутність капіталу в усій країні» (Історія Української РСР. – Т.3. – С. 353).

Помітне місце в промисловості України посідала російська та єврейська промислово-торговельна буржуазія. Надзвичайно строкатим був склад промислової буржуазії Півдня, до якої входили окрім означених груп – молдавани, німці, греки, вірмени. Ті українські підприємці, які вкладали свої капітали в легку та харчову промисловість і сільськогосподарські підприємства (Терещенки, Харитоненки, Римаренки, Симиренки), «ввійшли до складу найзаможнішої буржуазної верхівки» (Історія Української РСР. – Т.3. – С.354). З ідеологічних причин ця теза української радянської історіографії так і не здобула докладного та аргументованого опрацювання. «Буржуазія України, – наголошувала радянська історіографія, –була частиною буржуазного класу всієї Росії» (Історія Української РСР. – Т.3. – С.351).

Найбільше цікавили радянську історіографію політичні оцінки ролі буржуазного класу. Лідером буржуазного класу, стверджували історики-марксисти, була велика промислова буржуазія. Незважаючи на свою економічну могутність, вона не мала політичних прав. Відтак, шукаючи «шляхів класового оформлення», захищаючи свої класові інтереси через механізм впливу на економічну політику уряду, буржуазія стала на шлях створення «представницьких» організацій великого капіталу. В Україні з’явилося одно з перших таких об’єднань – з’їзди гірничопромисловців (перший з’їзд відбувся в Таганрозі у 1874 р., а згодом проходив у Харкові). Велика буржуазія, на думку радянських істориків, була «союзником реакційних політичних сил».

Незважаючи на класову упередженість радянської історіографії, заслуга її полягає у спростуванні хибної тези народницької історіографії про неповнокласовість, соціальну недорозвиненість українського суспільства. Щоправда, буржуазія сприймалася як антагоніст іншого основного класу капіталістичного суспільства – пролетаріату: «В процесі розвитку капіталізму в українській нації формувалися основні класи капіталістичного суспільства – пролетаріат і буржуазія» (Історія Української РСР. – Т.3. – С.355).

У сучасній українській історіографії соціальна роль підприємців післяреформеної доби оцінюється з точки зору «модернізації економічного та почасти громадського життя.» Нові підходи щодо оцінки соціальних ролей та функцій підприємницького класу спостерігаються в роботах Т.Лазанської, які однак ще не позбавилися остаточного впливу радянської історичної ідеології. Так, на її думку, місія найбільш енергійної та підприємливої частини населення полягає у розбудові індустріального суспільства, яке зростало на «уламках феодально-кріпосницької системи».

Новітня українська історіографія неоднозначно тлумачить становище нової соціальної групи. З’являєься, по-перше, нова термінологія для позначення цієї групи, більш нейтральна, ніж у радянській історіографічній традиції: «підприємницький клас», «підприємці-капіталісти», «представники ділового світу» тощо. По-друге, сучасні дослідники звертають увагу на неоднозначне становище підприємницького класу в суспільстві та ставлення суспільства до цього класу. З одного боку, підприємець-капіталіст сприймався суспільством як «носій прогресу», який своєю підприємницькою активністю «сприяв розвиткові економіки», з іншого, – як «павук» або «глитай», тобто «експлуататор армії найманих робітників», який збагачувався за їхний рахунок». Це подвійне сприйняття образу підприємця Т.Лазанська пояснює тогочасною історичною реальністю, тобто «незавершеністю процесу первісного нагромадження капіталів, який химерно переплітався у другій половині ХІХ ст. з методами вже буржуазного накопичування», що породжувало «серед новонароджуваної буржуазії непомірну тягу до збагачення, нерозбірливість у засобах його досягнення». Такі негативні риси характеру молодої буржуазії, як деспотизм, обмеженість інтересів, безкультур’я, знайшло відображення в пресі та художній літературі, (Лазанська Т.І. Втрати підприємців в Україні по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу наприкінці ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. – К., 2000. – С.114-115).

Позитивні риси підприємницького класу новітня історіографія пов’язує, по-перше, з політикою соціального партнерства між робітниками та підприємцями, що була ініційована організаторами та творцями економічного життя. Політика соціального партнерства передбачала участь підприємців в організації медичної допомоги робітникам, системи соціального страхування, вирішення житлової проблеми та проблеми освіти робітників. По-друге, у зв’язку з економічним поступом, суттєвих змін зазнала психологія торгово-підприємницького класу, усвідомлення ним зв’язку між своїм, особистим і суспільним багатством, необхідністю дбати не лише про власні, а й громадські інтереси, що знайшло втілення у таких заходах представників великого бізнесу як благодійність і меценатство (Лачаева М.Ю. Социальный идеал и его эволюция в экспозициях отечественных промышленников на Всероссийских выставках // Доклады научно-практической конференции «Предприниматели и рабочие, их взаимоотношения. Вторая половина ХІХ – начало ХХ веков». – Ногинск-Богородск, 1996; Малаков Дм. Симиренки // Вечерній Київ. – 1995. – 7 березня; Раковський Л.Є. Терещенки – представники нової української буржуазії, меценати і винахідники // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. Вип.2. – Чернігів, 1993; Лавров Ю.П. Питання освіти робітників на з’їздах гірничопромисловців Півдня Росії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Історичні дослідження. Сер. «Вітчизняна історія» Вип. 16. 1990; Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) – К., 1999; Лазанська Т.І. Втрати підприємців в Україні по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу наприкінці ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. – К., 2000.

При характеристиці однієї з основних соціальних груп індустріального суспільства – пролетаріату, пануючою залишається точка зору радянської історіографії. Згідно з радянською концепцією пролетаріат виникає на стадії завершення промислового перевороту, коли «капіталізм довів розвиток основних галузей промисловості до великої машинної індустрії» та «створив умови для нової соціальної формації і нову соціальну силу – клас фабрично-заводських робітників, промисловий пролетаріат». Проблема генезису робітничого класу є однією з провідних у радянській історіографії і достатньо опрацьованою Так, радянські історики розрізняють основні групи пролетаріату: кадрові робітники (індустріальний пролетаріат); сільськогосподарський та ремісничий пролетаріат. Досліджуються основні джерела його формування: спадкові робітники, селянство, як основне джерело поповнення пролетаріату та розорені ремісники, кустарі тощо. Особливість вітчизняного пролетаріату українські радянські історики вбачали в тому, що до його складу «в значній кількості вливались вихідці з братерського російського народу,...багато росіян працювало в гірничій, металургійній, металообробній та машинобудівній промисловості» (Гуржій І.О. Розвиток промисловості України в системі всеросійського ринку (60-90-ті роки ХІХ ст.) // УІЖ. – 1966. – № 10. – С.28). Радянська концепція походження та соціальної ролі пролетаріату була демонстративно спрямована проти «брехливих тверджень українських буржуазних націоналістів про відсутність нібито на Україні місцевого, українського пролетаріату» (Історія Української РСР. – Т.3. – С.341-348, 347).

Разом з тим представник нового покоління діаспорної (так званої «буржуазно-націоналістичної») історіографії О.Субтельний в своєму популярному нарисі «Україна: Історія», повторюючи постулати радянської історіографії (про почуття колективної свідомості, солідарность, згуртованість пролетаріату, порівняно із селянами) спеціально зупиняється на особливостях українського пролетаріату.

На відміну від Росії, де кріпаків з XVIII ст. забов’язували працювати на фабриках, в Україні промислові робітники, наголошує О.Субтельний, з’являються лише у ХІХ ст. Спочатку вони були зайняті на цукроварнях Правобережжя. Однак ці робітники не були «пролетарями у справжньому значенні слова, оскільки працювали вони сезонно, а в позасезонний час поверталися до своїх сіл обробляти власні наділи». Для українських цукроварень типовою була «напівселянська, напівпролетарська» природа цих трударів», – стверджує автор.

Натомість «справжніми пролетарями були робітники важкої промисловості», в першу чергу Донбасу і Криворіжжя. Разом з тим, промислові робітники складали лише 7% робочої сили, тобто, робить висновок канадський історик, пролетаріат «лишався у селянському люді невеликою меншістю». Звертає увагу дослідник і на той факт, що рівень життя робітників України був значно нижчий ніж у робітників європейських країн, що мало своїм наслідком збільшення страйків та інших сутичок між робітниками і підприємцями» (Субтельний О. Україна: Історія – К.: Либідь, 1993. – С.337-338).

У найновішій літературі щодо соціальної історії фабрично-заводських робітників Росії та України з’являються натомість інші сюжети: як перехід від споживацької мінімалістської до максималістської етики праці; проблема соціального партнерства між робітниками і підприємцями (Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало ХХ в.). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: в 2 т. – Спб., 1992. Т.2. – С.305-317; Лазанська Т.І. Втрати підприємців в Україні по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу наприкінці ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. – К., 2000. – С.114-136).

Немає єдиної точки зору на визначення характеру й соціальних функцій інтелігенції в цілому та особливостей стану української інтелігенції зокрема. В офіційній радянській історіографії побутувала думка про буржуазний характер інтелігенції: «це був відносно невеликий і соціально несамостійний прошарок суспільства, тісно пов’язаний з буржуазними колами». Радянські українські історики стверджували, що інтелігенція «формувалася в ході розвитку капіталізму», «появи нових галузей виробництва, зростання культури, науки і техніки.» Щодо визначення соціальної ролі інтелігенції, то радянські дослідники вважали її «виразником ідеології різних прошарків буржуазії». Виходячи з тези про буржуазність української інтелігенції ХІХ ст., радянські історики і структурували її відповідним чином: верхній прошарок інтелігенції відігравав визначну роль у формуванні ідеології великої буржуазії та практичному здійсненні її політики, нижчий прошарок, здебільшого селянська інтелігенція, відбивала інтереси безправного, темного, голодного селянства. Радянська офіційна історіографія виокремлювала ще одну частину, «найпередовішу» – демократичної інтелігенції, яка виступала за «революційний шлях перетворення суспільства», за повну ліквідацію пережитків кріпосництва та поліпшення умов життя селянських мас (Історія Української РСР. – Т.3. – С.353).

Сучасна українська історіографія багато запозичила з радянської щодо визначення статусу інтелігенції. Так, сучасна дослідниця Н.Шип у широкому розумінні кваліфікує інтелігенцію як «категорію людей, що займалася розумовою, на відміну від фізичної, діяльністю.» Інтелігенція, на її думку, є продуктом соціально-економічного розвитку і тому має своє соціальне обличчя, притаманне конкретній історичній добі. Згідно з формаційним принципом Н.Шип розрізняє рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний типи інтелігенції. «Першорядним джерелом» формування інтелігенції, дослідниця вважає студентство, а «потенційним джерелом», вихованців середніх спеціальних закладів, оскільки інтелектуальна діяльність потребує високої професійної та загальноосвітньої підготовки. Н.Шип вважає доцільним диференціювати інтелігенцію й такі соціальні групи як чиновництво, офіцерство, духовенство та різночинці (Шип Н.А. Джерела формування інтелігенції на Україні (ХІХ ст.) // Історичні дослідження. Вип. 16. 1990. – С.84-85).

Найбільш обґрунтованою в соціологічному плані постає точка зору І.Лисяка-Рудницького щодо проблеми інтелігенції взагалі та української зокрема. Дослідник вживає, окрім терміну «інтелігенція», як однозначні: «інтелігентна кляса», «інтелігентна верства». Сутність інтелігенції, на відміну від російських істориків, він розуміє не в класовому, передусім соціально-психологічному плані. Під інтелігенцією він розуміє «носія і захисника культурних цінностей». «Суть інтелігенції, – наголошував І.Лисяк-Рудницький, – це самовіддана служба духовно-культурним вартостям».

Основна суспільна функція інтелігенції в «усі часи в усіх країнах... це творення суспільної ідеології». Кожна влада, крім влади матеріальної, фізичної потребує влади духовної. Моральне освячення влади дає саме ідеологія, котра являє собою «комплекс поглядів, переконань і відчувань, що духовно держить громадянство в купі». Творцем та носієм такої ідеології виступає насамперед інтелігенція.

Заслуга канадського дослідника полягає в тому, що він намагається відобразити картину розвитку та суспільних функцій української інтелігенції. На відміну від радянських та сучасних українських істориків, які виникнення української інтелігенції відносили до ХІХ ст., у зв’язку з розвитком капіталізму, І.Лисяк-Рудницький вважав, що українська інтелігенція має «мало не тисячолітню традицію свідомого та організованого існування».

За княжої доби інтелігент – це представник духовенства і здебільшого виходець з рядів чорного духовенства (чернецтва), саме у монастирях виникають школи, бібліотеки, лікарні, мистецькі майстерні. Тодішня інтелігенція користувалася в суспільстві такою високою повагою, «що їй може заздрити новий український інтелігент».

Під час козацького періоду починається «поволі та майже непомітно» процес секуляризації¹ інтелігенції. Типовою постаттю цієї доби дослідник вважає мандрівних дяків (відповідник західним клірикам – вагантам²), які однією ногою стоять у духовному стані, а другою – у мирському житті.

І за княжих і за козацьких часів духовна інтелігенція виступала «творцем національної ідеології». У княжу добу інтелігенція відстоювала «принципи політичної та моральної єдності Руської землі проти крамол та міжусобиць, ідею спільної боротьби з поганцями, що відповідала західним хрестоносним походам». Після занепаду княжої державності інтелігентська верства відігравала вирішальну роль «у національному вихованні нової провідної верстви, козацтва».

Третій етап в історії української інтелігенції – ХІХ ст. – найперше означав, на думку І.Лисяка-Рудницкого, «ґрунтовний переворот» відносно її соціальної ролі. Переворот полягав у тому, що саме інтелігенція очолила національне відродження, тут вона була у своїй стихії, займаючись культурницькою діяльністю. По-друге, діяльність інтелігенції, як репрезентантки українського народу на переломі ХІХ–ХХ ст., починає набувати політичного характеру: інтелігенція «перейняла на себе політичний провід» (Лисяк-Рудницький І. Виродження і відродження інтелігенції // Історичні есе: В 2 т. – К.: Основи, 1994. – С. 361-368, 370-371). Соціологічні постулати І.Лисяка-Рудницького щодо долі української інтелігенції у ХІХ – початку ХХ ст. потребують подальшої фактологічної розробки.