Великого князівства Литовського

Перелік праць, присвячених висвітленню історії українських земель у складі Великого князівства Литовсько-Руського, з повним правом мають відкривати твори засновника нової української історіографії Володимира Антоновича. Саме з-під пера цього метра вітчизняної історичної науки вийшли такі – тепер уже класичні – праці, як: «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти в.к. Ольгерда» (К., 1877; 2-е вид. – К., 1885), «Киев, его судьба и значение с XIV по XVI ст.: 1362–1569» (К., 1882; 2-е вид. – К., 1885), «Содержание актов об околичной шляхте» (К., 1867) та ін. У них відомий учений проаналізував проблеми виникнення та розпаду Великого князівства Литовського, відмітив самобутність народів, що входили до єдиного політичного організму, висвітлив процес феодалізації південноруських земель, розглядаючи його як явище не іманентно руське, а привнесене іззовні прийшлим литовським елементом, що об’єднався тут з рештками давньоруського боярства. Останньому в концепціях історика відводилася роль посередника, через якого в Україну впроваджувалися чужоземні ідеали та норми суспільного життя.

Комплексністю підходів і грунтовністю висновків відзначаються праці сучасника В.Антоновича М.Дашкевича: «Заметки по истории Литовско-русского государства» (К., 1885), «Литовско-Русское государство, условия его возникновения и причины упадка» (Опубліковано в: «Университетские известия». – К., 1882).

Чимало з вироблених Антоновичем ідей і концепцій згодом були успішно розвинуті його учнями, що належали до так званої «київської історичної школи». Найбільш відомим з-посеред них, безумовно, був М.Грушевський. Найпершими ж творами відомого українського вченого, присвяченими литовській добі, стали роботи: «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV в.» (К., 1891), «Барское староство, исторические очерки» (К., 1894), яка у вигляді передмови була включена до корпусу джерел «Архив Юго-Западной Руси» (Ч.8, т.2). Розгорнуту ж характеристику литовської доби української історії, з висвітленням політичних, економічних, соціальних відносин, культурного та церковного життя народу тощо, М.Грушевський представив у своїй праці «Історія України-Руси», де присвятив цій добі 4–6 томи (Львів, 1905–1907; репринтне вид. – К., 1993–1995). Саме названі томи, на думку відомого дослідника історіософії М.Грушевського Омеляна Пріцака, є найдосконалішими в усьому його синтетичному курсі.

Зазначені книги написані вченим на основі аналізу великого масиву нового на той час архівного матеріалу, введеного М.Грушевським і опублікованого ним у серії «Жерела до історії України-Руси», т. 1–3, 7. Концептуально ж вчений відстоював думку про те, що у сфері політичних відносин український народ жив самостійним політичним життям лише в княжу добу, а від ХІV ст. він був підпорядкований чужим елітам і, відповідно, чужим інтересам. Входження України до складу інших держав, на переконання історика, перетворювало український народ або на пасивний об’єкт чужої управи, або робило з нього більш чи менш опозиційно налаштовану по відношенню до цієї управи силу.

Близькими до концептуального бачення історії України часів Великого князівства, викладеного Антоновичем і Грушевським, були історичні погляди дослідника політично-адміністративного життя та феодального землеволодіння Київщини П.Клепатського, реалізовані в праці «Очерки по истории Киевской земли» (Одеса, 1912).

Проблема політико-адміністративного та правового устрою українських земель у складі Великого князівства Литовсько-Руського розглядалася в працях М.Любавського «Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства» (М., 1892) та «Очерки истории Литовско-Русского государства» (М., 1915), а також Ф.Леонтовича «Очерки истории литовско-русского права: образование территории Литовского государства» (СПб., 1894).

Проблеми ж соціально-економічного розвитку українських земель за литовської доби висвітлюються в дослідженнях І.Лінніченка «Из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси в ХІV–ХV вв.», М.Владимирського-Буданова «Крестьянское землевладение в Западной России до половины XVI века» (К., 1893) та «Формы крестьянского землевладения в Западной России XVI века» (К., 1911), М.Довнар-Запольського «Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах» (К., 1901), «Очерки по организации западно-русского крестьянства в XVI веке» (К., 1905) та В.Пічети «Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Русском государстве» (М., 1917).

Проблеми правових відносин на українських землях в роки їх входження до складу Великого князівства стояли в центрі уваги досліджень цілого ряду істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст., а саме: Ф.Леонтовича «Русская правда и Литовский Статут» (1965), О.Єфименко «Копные суды в Левобережной Украине» (1885), Р.Лащенка «Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій (1925), А.Яковліва «До питання про генезу копних судів на Україні» (1928) та ін.

У сучасній російській історіографії окремі аспекти проблеми досліджувались у роботах О.Дворниченко «Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): очерки истории общины, сословий, государственности» (СПб., 1993), М.Крома «Меж Русью и Литвой: западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца XV – первой половины XVI века» (М., 1995), С.Думіна «Другая Русь: великое княжество Литовское и Русское» (Опубліковано в кн.: «История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России ІХ – начала ХХ в.» (М., 1991). У двох останніх з названих праць відстоюється погляд на Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське як на балто-слов’янську державу, що впродовж ХІV ст. виступала головною спадкоємницею давньої княжої Русі. Пройдений же цією державою історичний шлях у ХІV–ХVІ ст. трактується як можлива альтернатива політичному розвитку Московської держави. Власне, чи не вперше концепція правонаступництва Литовсько-Руського та Московського князівств на спадок Давньої Русі була обгрунтована ще у 60–70-і рр. ХХ ст. польським ученим Х.Ловмянським у працях «Агресія Ордену хрестоносців на Литву у ХІІІ–ХV віках» (опубліковано польською мовою наприкінці 1960-х рр.) та «Русско-литовские отношения в XIV–XV вв.» (опубліковано в кн.: «Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе» (М., 1972), а також російським істориком Б.Грековим – «Восточная Европа и упадок Золотой Орды» (М., 1975) та «Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV–XVI вв.» (М., 1975).

Немало нового й цікавого матеріалу містять праці, в яких аналізуються литовсько-московські та литовсько-татарські взаємини, наприклад дослідження О.Хорошкевич «Русское государство в системе международных отношений конца XV – начала XVI века» (М., 1980) та Б.Флорі «Литва и Русь перед битвой на Куликовском поле (опубліковано в кн.: «Куликовская битва» (М., 1980).

З новітньої української літератури, присвяченої історії України литовської доби, на увагу заслуговують передовсім праці сучасного вітчизняного історика Фелікса Шабульдо, зокрема: «Включення Київського князівства до складу Литовської держави у другій половині ХІV ст. (Опубліковано в: «Український історичний журнал», 1973), «Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского» (К., 1984), а також «Проблема Синьоводської битви та можливий спосіб її вирішення» (К., 1998), в яких учений підняв цілий ряд важливих наукових проблем з історії українських земель литовської доби, акцентував особливу увагу на питаннях організації Великим князівством антиординської боротьби у степах Північного Причорномор’я, в якій активну участь брали військові ополченці з українських земель.

У монографічному дослідженні Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця ХІV – до середини ХVІІІ ст. (Волинь і Центральна Україна)» (К., 1993), підготовленому на опрацюванні величезного масиву документальних свідчень, у тому числі й оригінального, архівного, досліджено соціальну структуру української знаті з наголосом на її витоках, персональному і чисельному складі, правовому та майновому статусі існуючих елітарних груп. Регіонально дослідження Н.Яковенко охоплює землі Київської та Волинської земель, що до 1569 р. входили до складу Великого князівства Литовського, а відтак перебували в однакових соціально-політичних і правових умовах (на відміну від Галицької та Чернігово-Сіверської України, яка була у складі різних державних утворень). На противагу народницьким концепціям В.Антоновича та М.Грушевського, авторка розвиває елітаристські погляди В.Липинського та його послідовників, підходячи до оцінки історичної ролі української еліти як охоронця та гаранта цілісності народу. За її переконанням, вже сам факт існування місцевої землевласницької знаті, об’єднаної корпоративною порукою, забезпечував «цілісність України-Русі у водах чужих держав, що заливали її після падіння давньоруських князівств». Визнання ж правителями чужих держав прав місцевої знаті як цілісної корпоративної одиниці за мірками того часу було рівнозначним визнанню територіальної автономії.

Проблемам соціально-економічного розвитку України литовської доби, зокрема суті господарської політики великокнязівського уряду на українських землях, напрямкам і завданням реформування аграрних відносин, еволюції феодальної ренти, соціальній структурі тощо, присвячені дослідження А.Гурбика «Аграрна реформа в Україні XVI ст.» (К., 1997) та «Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні» (К., 1998). У них автор простежив головні закономірності і виділив етапи розвитку соціально-територіальних спільнот на українських землях, критично переосмислив теоретичні погляди М.Довнар-Запольського, М.Владимирського-Буданова та ін.

Обласна історія Сіверщини як частини Великого князівства Литовського розглядається в книзі Олени Русиної «Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського» (К., 1998). Узагальнений же погляд дослідниці на проблему перебування України в складі Великого князівства міститься в іншій її монографії «Україна під татарами та Литвою» (К., 1999).