Культура модерну в україні кінця хіх – початку ХХ ст. : історіографічний огляд

Культура модерну в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. і досі залишається дискусійною темою в літературі.

В радянській історіографії історія української культури 2 половини ХІХ – початку ХХ ст. була занадто політизована. В академічних виданнях з історії України історія культури подавалася у світлі ленінської теорії «2-х культур»: буржуазно-поміщицької та народної, демократичної. Буржуазна культура кінця ХІХ – початку ХХ ст. (за радянською термінологією «період імперіалізму») переживала кризу (Історія Української РСР: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1967. Т.1. – С.682). Ця культура відбивала «інтереси національної буржуазії». Представники цієї культури, стверджувалося в офіційній багатотомній «Історії Української РСР», проводили в своїх творах ідеї «відрубності» України, «безкласовості» української нації, «єдиного потоку» в українській культурі. Типовим представником буржуазно-націоналістичної культури кінця ХІХ ст. був М.Грушевський (Історія Української СРСР: В 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка. 1978. Т.3. – С.500).

Другим важливим постулатом радянської історіографії було твердження про «єдність розвитку передової російської та української культур». Передова російська культура відігравала вирішальну роль у «зміцненні демократичного напряму української культури».

У цілому, новітні явища в українській культурі на рубежі ХІХ–ХХ ст. у російських і навіть пострадянських виданнях тлумачились як декаданс, занепадництво, регрес. Модерн – «декадентський напрям у мистецтві і літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.» Таке визначення подає «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (– К. 2002. – С.535).

Сучасні українські автори – культурологи, літературознавці, мистецтвознавці та історики широко вживають поняття «модерн» в українській культурі.

На думку відомого українського філософа, автора «Нарису історії культури України» М.Поповича, модерн – це «суб’єктивна течія» в культурі, це «складне різнолике явище, яке з легкої руки критиків стародумів одержало спільну назву «модерн», «декадентами, модерністами чи символістами» народницька естетика «вилаяла всіх, хто писав у різних нових манерах». На думку М.Поповича, яка може вважатися спірною, український модерн «різко відрізнявся від російського» і в Україні вплив модерну йшов з Польщі на Галичину і звідти – на Наддніпрянщину» (Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 2001. – С.504, 505).

Проблема модерну в архітектурі України в радянській літературі навіть не ставилась. В офіційних виданнях щодо стану архітектури кінця ХІХ – початку ХХ ст. стверджувалось, що переважав «еклектизм, суміш елементів різних стилів, міста забудовувались хаотично, різностильно, (Історія Української РСР. Т.3. – С.551). Архітектура запозичувала і модернізовувала старі стилі. Щоправда, визнавалось, що Полтавське земство представляло «український стиль» (Там само Т.1. – С.694).

Вивчення модерну в українській архітектурі розпочато ще його сучасниками і активними діячами. Так, В.Кричевський виступив на захист українського модерну у статті «Розуміння українського стилю»// Сяйво. – 1914. – №3. Український стиль пропагував його колега та однодумець А.Сластіон у статті «Существует ли южнорусский стиль?»// Киевская старина. – 1903. – № 7-8. Національній течії в українському архітектурному модерні були присвячені розвідки В.Ейснера «Земский дом в Полтаве»// Искусство и печатное дело. – 1910. – №1 та М.Шумицького «Український архітектурний стиль», – К., 1914. Як виняток, можна вважати розвідку О.Молокіна «Український модерн в архітектурі ХХ ст.»// Архітектура Радянської України. – 1940. – №4, що з’явилася у 1940 р.

Радянські автори 50 – початку 80-х рр. ХХ ст. зверталися здебільшого до висвітлення творчості окремих представників українського архітектурного модерну. Так, дослідженню творчості архітектора О.Бекетова були присвячені роботи І.Ігнаткіна «Олексій Миколайович Бекетов» – К.: Вид-во АН УРСР, 1949 та В.Ясієвича «Мастер модерна и эклектизма: К 125-летию со дня рождения академика архитектуры А.Н.Бекетова»// Строительство и архитектура. – 1987. – №12.

Творчість архітекторів В.Городецького та В.Заболотного розглядалась у розвідках С.Кілессо «Владислав Городецкий»// Архитектура СССР. – 1988. – №4 та «Архітектор Володимир Заболотний (до 100-річчя від дня народження)»// Архітектура і престиж. – 1988. – №2 (8). Персоналійний характер мали розвідки Р.Липки «Іван Труш та українське архітектурне середовище початку ХХ ст.»//Зб. матеріалів наук. конф., присвяченої 100-річчю народження Івана Труша. – Львів, 1972, О.Ігнатова «Архітектор О.Л.Красносельський» – К.: Будівельник, 1966, С.Кохана «О.М.Вербицький – архітектор і педагог»// С.В.Кохан, С.К.Кілессо. – К.: Будівельник, 1966, Н.Новаківської «Архітектор П.А.Дубровський на Україні: матеріали для вивчення творчості»// Питання історії архітектури та будівництва України. – К.: Держбудвидав УРСР., 1959, спеціальні дослідження В.Ясієвича «Василь Кричевський – співець українського народного стилю»// Українське мистецтвознавство. – К.: Наукова думка, 1993. Вип.1. та «Київський зодчий П.Ф.Альошин» – К.: Будівельник, 1966.

Наприкінці 1980 – початку 1990-х рр. з’являється низка робіт В.Ясієвича присвячених вивченню різних аспектів і напрямів українського модерну в архітектурі, наприклад «У истоков архитектуры ХХ века»// Строительство и архитектура. – 1975. – №10, «Архитектура Украины периода капитализма и империализма (1840–1917)»// Памятники архитектуры Украины. – К.: НИИТИАГ, 1986, «От модерна к коструктивизму»// Строительство и архитектура. – 1987. – №12 та «Архитектура Украины на рубеже ХІХ–ХХ веков» – К.: Будівельник, 1988.

У новітньому академічному виданні «Історія української архітектури» (– К.: Техніка, 2003. – С.339) окремий розділ присвячений архітектурі українського модерну, в межах якого виділяють такі напрями як декоративний, що переріс у конструктивізм і функціоналізм; напрям орієнтований на історичну спадщину (ренесанс, бароко, класицизм) та національний стиль. У 1990-ті рр. з’явились підготовлені В.Тимофієнком енциклопедично-довідкові видання: «Енциклопедія архітектурної спадщини України: тематичний словник» – К.: УАА, 1995 та «Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ ст.: біографічний довідник» – К.: НДІТІАМ, 1999.

Український модерн у живописі вивчався здебільшого через творчість його окремих, найбільш яскравих, представників та ідейних попередників.

Творчості українських художників присвячена монографія В.Афанасьєва «Товарищество южнорусских художников» – К., 1961. Творча спадщина Сергія Васильківського стала предметом дослідження О.Ніколаєва «Сергій Васильківський. Життя і творчість» – Харків, 1927 та І.Огієвської «Сергій Іванович Васильківський» – К., 1980.

Аналізу творчості українських художників кінця ХІХ – початку ХХ ст. присвячені монографічні дослідження Л.Членової «Микола Дмитрович Кузнецов» – К., 1962 та Ю.Дюженко «Михайло Степанович Ткаченко» – К., 1963.

Українські художники-модерністи репрезентували різні стилі і напрями в «новому мистецтві». Так, засновниками і провідниками національного стилю та народних традицій в художній культурі Сходу і Заходу України були В.Кричевський, І.Труш, М.Жук. Творчість В.Кричевського в останні десятиліття «повертається» до шанувальників його таланту, широкого загалу, про що свідчить ціла низка досліджень, зокрема В.Павловського «Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість» – Нью-Йорк, 1974, В.Ханко «Василь Кричевський. До 100-річчя з дня народження українського архітектора» // Народна творчість та етнографія. – 1973. – №1, В.Габелко «Митець національного відродження (про художника та сценографа Кричевського) // Музика. – 1990. – №3, г.Лебедева «Витоки творчості Василя Кричевського»//Народна творчість та етнографія. – 1994. – № 2, 3, «Трикутник-виноград. Графіка Василя Кричевського: від «українського стилю» до Art Deco»// Музейний провулок. – 2004. – №1.

Певний інтерес становлять власні розвідки і спостереження І.Труша, зокрема «Нові напрями в малярстві»// Літературно-науковий вісник. – 1899. – №5, «Про мистецтво і літературу» – К., 1958, де автор дав власне визначення імпресіонізму. Творчість І.Труша висвітлюється в монографії Я.Нановського «Іван Труш» – К., 1967.

Творча біографія М.Жука стала предметом вивчення Ю.Михайліва «М.І.Жук» – Харків, 1931 та І.Козирода «Михайло Жук»// Образотворче мистецтво. – 1983. – №6.

Серед українських майстрів були представники модерну європейського рівня. Однією з представників українського імпресіонізму була Марія Башкирцева, талановита художниця українського походження, про яку писали вітчизняні дослідники, зокрема Слабошпицький – «Мария Башкирцева» – К., 1986 та Є.Нестерова – «Творчество Башкирцевой в восприятии современников»// Проблемы развития русского искусства. – 1980. Вып. 12.

Маловідомою в Україні залишається творчість класика світового авангарду, українського митця Олександра Архипенка, про що свідчить досить давнє дослідження П.Ковжуна «Олександр Архипенко»// Мистецтвознавство. – 1935. – Зошит 1. Річник 2. Зараз зростає інтерес до його творчості, що знайшло відображення в першому числі журналу «Музейний провулок» – «Найбільше скульптур – в Ізраїлі, найменше – в Україні (Олександр Архипенко)»// Музейний провулок. – 2004. – №1.

Творчість визнаної на Заході представниці українського авангарду Олександри Екстер досліджувалась у розвідках Д.Горбачова «Вчителька багатьох»// Україна. – 1984. – №45, «Олександра Екстер у Києві та Парижі»// Всесвіт. – 1988. – №10 й праці Я.Тугендхольда «Александра Екстер как живописец и художник сцены» – Берлин, 1922.

Певний інтерес становить розвідка Д.Горбачова «Малевич мужицький»// Хроніка 2000. – 1993. – № 3-4.

Художнім зв’язкам українського та європейського мистецтва, впливу течій європейського модерну на українських митців, які в свою чергу привносили в культуру модерну національні традиції присвячені роботи П.Білецького «Скарби нетлінні. Українське мистецтво у світовому художньому процесі» та Н.Асеєвої «Украинское искусство и европейские художественные центры (конец ХІХ – начало ХХ века)». За спостереженням П.Білецького типовим явищем в українській художній культурі кінця ХІХ – початку ХХ ст. був «підвищений інтерес художників до національної спадщини, до народного мистецтва, прагнення відродити кустарні промисли, використовувати в нових умовах традиційні форми» (Білецький П.О. Скарби нетлінні. Українське мистецтво у світовому художньому процесі. – К., 1974. – С.118).

В монографії Н.Асеєвої вперше аналізується зв’язок українських художників з трьома європейськими художніми центрами – Парижем, Мюнхеном, Краковом. Багато хто з представників українського модерну залишались маловідомими українському загалу. Так, творчість таких відомих майстрів як О.Архипенко, М.Бойчук, Д.Бурлюк, підкреслює дослідниця, «або просто ігнорувалась, або не розглядалось у зв’язку з художнім процесом в Україні». Деякі художники – М.Башкирцева, І.Похитонов, – які народилися в Україні, вважали її своєю батьківщиною, створили тут цілу низку творів, але тривалий час жили за кордоном і «по інерції причислялися до руської художньої школи» (Асеева Н.Ю. Украинское искусство и европейские художественные центры (конец ХІХ – начало ХХ века) – К.: Наукова думка, 1989).

З точки зору дослідниці «авангард в Україні не міг виявитися з «нічого», так само, як і пленеризм, імпресіонізм, модерн мали тут своє коріння і були зіперті на «місцеві традиції». «Перед українськими мистецтвознавцями, підсумовує Н.Асеєва, – стоїть завдання прослідкувати генезис авангарду» (там само – С.196).

Для розуміння культурної ваги і шляхів розвитку українського модернізму (авангарду) мають значення розвідки Дмитра Горбачова «Барвистий космос українського авангарду»// Феномен українського авангарду 1910-1935. The Winnipeg Art Gallery, 2001 та Мирослави Мудрак «Розрив чи тяглість? «Авангард» України в пошуках системи»// Феномен українського авангарду 1910-1935. The Winnipeg Art Gallery, 2001.

Нові тенденції в розвитку української літератури знайшли відображення в праці Н.Калениченко «Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Напрями, течії» – К., 1983. – С.170. В літературі, як і в живопису цього періоду переважає ескізність, що відповідало творчій програмі імпресіонізму; автори, щоб передати один момент людських почуттів прагнули до невеликих за розміром форм, в основі яких лежав один епізод, враження, настрій – це «ескіз, начерк, замальовка», «психологічні арабески», «уривок, невеликий образ, фрагмент».

Проблемам українського літературного модерну присвячена низка робіт сучасних літературознавців, таких як Т.Гундорова «Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація» – Львів, 1997, С.Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» – К., 1997, В.Агеєвої «Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму» – К.: Факт, 2003.

До української модерної культури зараз повертається ім’я Л. фон Захер-Мазоха, який вважав себе «русином за походженням» і писав на українські сюжети, про що свідчить низка розвідок сучасних авторів: А.Горбач «Українська тематика в творчості Захер-Мазоха» – Сучасність. – 1995. – №1, Л.Богуславець, І.Голуб, О.Шевчук «Письменник, який звеличував жінку»//Дзвін. – 1993. – №10-12, А.Опель «Леопольд фон Захер-Мазох – Колумб Сходу»// Всесвіт. – 1994. – №3, М.Вальо «Л.Захер-Мазох і Україна»// Всесвіт. – 1994. – №3, О.Середа «Леопольд фон Захер-Мазох і український національних рух у Галичині у 60-х роках ХІХ ст.»// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць. – 1998. Вип. 5.

Історії становлення національного театру в Україні присвятили свої роботи З.Мороз «Українська драматургія і театр другої половини ХІХ ст.» – К., 1950, А.Казимиров «Український аматорський театр (дожовтневий період)» – К., 1965, М.Йосипенко «Ідейно-творчі зв’язки української та російської театральних культур. Російсько-українські мистецькі зв’язки» – К., 1955. Становленню українського театру в Галичині присвячена розвідка І.Чарнецького «Нарис історії українського театру в Галичині» – Львів, 1934. Предметом спеціального дослідження була і творчість видатних засновників українського театру, зокрема М.П.Старицького, в книзі автора Л.Г.Сокирко «М.П.Старицький»– К., 1960.

Певний інтерес представляє фундаментальне видання «Український драматичний театр. Дожовтневий період» В 2 т. – К., 1967. Т.1.

Історія музичної культури в Україні доби модерну знайшла відображення в монографіях В.Заболотного «Музично-оркестрова культура України до Великої Жовтневої революції» – Харків, 1970, І.Дремлюги «Українська фортепіанна музика (дожовтневий період)» – К., 1958, а також у такому фундаментальному виданні як «Історія української музики» – К., 1989-1990. Т.2, 3. Музичній культурі в західноукраїнських землях присвячена праця І.Загайкевича «Музичне життя Західної України другої половини ХІХ ст.» – К., 1960.

Історія освіти в Україні в радянській історіографії висвітлювалася в різних аспектах. Низка робіт присвячена аналізу педагогічних ідей та діяльності видатних діячів української культури: О.Мазуркевич «Визначні українські педагоги – народні просвітителі Х.Д.Алчевська та її сподвижники» – К., 1963, Б.Митюров «Педагогічні погляди І.Я.Франка» – Львів, 1961, І.Шиманська «Леся Українка про освіту та виховання» – К., 1973. Досліджувався рівень освіти різних станів суспільства, зокрема робітників, у монографії В.Кізченко «Культурно-освітній рівень робітничого класу України напередодні революції 1905-1907 рр.» – К., 1972. Загальні тенденції розвитку освіти в Україні знайшли висвітлення в роботах таких авторів як В.Борисенко «Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках ХІХ ст.» – К., 1980, М.Заволока «Загальноосвітня школа України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.» – К., 1971. Історії освіти в окремих регіонах України присвячено дослідження р.Родіна «Народное образование на Правобережной Украине в 70-80-х годах ХІХ века» – К., 1969. Проблеми формування системи вищої технічної освіти в Україні висвітлюються в монографії В.Онопрієнка та Т.Щербань «Становление высшего технического образования на Украине» – К., 1990.

Історія науки в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст. розглядалася досить традиційно. З точки зору розвитку університетської науки певний інтерес становить видання присвячені історії університетів в Україні: «Історія Київського університету» – К., 1959, «Історія Одеського університету за 100 років» – К., 1968, «Львівський університет» – Львів, 1986, Е.Лазаренко «300 лет Львовского университета» – Львов, 1961, «Харьковский государственный университет им. А.М.Горького за 150 лет» – Харьков, 1955. Роль української інтелігенції в розвитку науки в Україні висвітлюється у монографіях Н.Шип «Интеллигенция на Украине ХІХ в.: Историко- социологический очерк» – К., 1991 та Г.Касьянова «Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соціально-політичний портрет»– К., 1993. Історія галузевої науки знайшла відображення в таких спеціальних виданнях як «Из истории Киевского политехнического института» Т.1 – К., 1961 та «Развитие биологии на Украине» Т.1 – К., 1984.

Останнім часом предметом спеціального дослідження стала історія наукових товариств. Якщо за радянські часи лише діаспорні історики вивчали історію та діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка (К.Студинський «Наукове товариство ім. Шевченка у Львові: 1873-1928»// Зап. Наук. т-ва ім.Шевченка. – 1929. – Т.150, «Історія Наукового товариства ім. Шевченка» Нью-Йорк; – Мюнхен, 1949), то зараз з’являються роботи присвячені історії аналога НТШ у Наддніпрянській Україні УНТ, зокрема В.Онопрієнка та Т.Щербань «Українське наукове товариство: Вклад у національну культуру»// Вісник АН України. – 1990. – №11 й Т.Щербань «Фундатори Українського наукового товариства» – К., 1992.

Діяльність видатного українського вченого М.Грушевського, який багато зробив для розвитку української історичної науки, розбудови її організаційних засад – потужних українських наукових центрів НТШ та УНТ, об’єднання зусиль українських учених Східної та Західної України, знайшла відображення в низці робіт американо-українського дослідника Л.Винара «Михайло Грушевський і Наукове товариство ім.Тараса Шевченка: 1882–1939» – Мюнхен, 1970, «Галицька доба життя Михайла Грушевського: 1894–1914 рр.»// Український історик. – 1967. – Ч. 1-2, «Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934)»// Винар Л. Силуети епох. – Дрогобич, 1992.

Відповідність української науки стандартам світової і європейської науки, внесок українських учених в науку, їх роль у світовому науковому співтоваристві, розглядаються у спеціальному виданні «Аксіоми для нащадків. Українські імена в світовій науці» // Упоряд. О.Романчук. – Львів, 1992. У навчальному посібнику В.Онопрієнка «Історія української науки ХІХ–ХХ століть» (Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1998) досліджується роль української науки в розвитку національної свідомості, українському відродженні, модерних націотворчих процесах.