Історіографічний огляд історії революції 1905–1907 рр. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історіографічний огляд історії революції 1905–1907 рр.




Основне завдання цього історіографічного огляду полягає в ревізії усталених стереотипів й оцінок історії революції 1905–1907 рр. та усвідомленні й систематизації нових підходів і концепцій революційних подій.

Протягом багатьох десятиліть панувала радянська концепція історії революції 1905–1907 рр., що базувалася на ленінських оцінках і характеристиках характеру рушійних сил, особливостей революції. Радянська історіографія створила офіційно-усталений образ революції, який не можна було піддавати критиці або сумніву, припускалися лише фактичні уточнення та доповнення. Згідно з цим образом революція 1905–1907 рр. була першою революцією доби імперіалізму, мала «буржуазно-демократичний характер», тому що метою її були «демократична республіка, 8-годинний робочий день, конфіскація великого поміщицького землеволодіння». Гегемоном революції виступав «пролетаріат, очолюваний більшовиками». Союзником пролетаріату в революції було селянство, яке найбільше терпіло від залишків кріпосницького гніту». Радянська концепція, спираючись на ленінські оцінки, підкреслювала «національну особливість» революції 1905–1907 рр. – її селянську спрямованість: «В.І.Ленін називав революцію 1905–1907 рр. селянською буржуазно-демократичною революцією. Це становило її національну особливість» (Історія Української РСР: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1967. – Т.1. – С.538).

Сучасну концепцію історії російської революції 1905–1907 рр. знаходимо в низці робіт англійського дослідника Теодора Шаніна «Незручний клас. Політична соціологія селянства у суспільстві, що розвивається» (Shanin T. Awkward Class. Political Sociology of Peasantry in Developing Sosiety: Russia 1910–1925. Oxford, 1972), «Росія, як суспільство, що розвивається» (Shanin T.: Russia as a «Developing Sosiety» L., 1985), «Революція як момент істини. 1905–1907 – 1917–1922» (1986) (Shanin T. Russia, 1905–1907: Revolution as a Moment of Truth. New Haven, 1986. Пер. с англ. Шанин Т. Россия 1905–1907 – 1917–1922 – М.: «Весь мир», 1997). Т.Шанін свідомо виступає проти радянської концепції двох революцій «першої 1905–1907 рр.» та «революції і громадянської війни» 1917–1920 рр. Згідно з його версією революція 1905–1907 рр. – це момент в історії кризового перелому ХІХ– ХХ ст., період «великої селянської війни» 1902–1922 рр. Період кризового перелому – це революція «знизу» 1905–1907 рр., з якої випливали два основні висновки: перше – це епоха «столипінських реформ» 1906–1911 рр., другий – «революція 1917– 1922 рр.», як центральна подія селянської війни 1902–1922 рр. (Шанин Т. Революция как момент истины 1905–1907 – 1917–1922. – М., 1997. – С.15).

Історію російської революції 1905–1907 рр. Т.Шанін подає в історико-соціологічному ракурсі, тобто з точки зору «теорії середнього рівня» як найпродуктивнішого виду аналізу, точки перетинання теорії та емпіричних узагальнень» (Шанин Т. Революция как момент истины 1905–1907 – 1917–1922. – М., 1997. – С.20).

Як соціолог, Т.Шанін дає своє визначення революції, під якою розуміє «різку зміну соціальної структури», тобто систему влади, власності, класове розшарування, трансформацію державного апарату та зміщення його керівників (Там само).

Як історик, Т.Шанін наполягає на «нетиповості» російської революції 1905–1907 рр., яка виявилася ані буржуазною, ані соціалістичною, на що свого часу звернув увагу К.Каутський, і тим самим не відповідала традиційним очікуванням і стратегіям відповідно до «базової моделі революції 1848 р.» (там само – С.30). В російській революції 1905–1907 рр. західний дослідник визначає дві лінії боротьби: за демократизацію, у розумінні російських лібералів та соціалістів; та за землю і волю, як це розуміли селяни, які становили 4/5 населення Росії (там само – С.13, 14).

Значення революції 1905–1907 рр. у Росії Т.Шанін визначав як «фундаментальний урок прикладної політичної соціології» (там само – С.34), обіграючи відому характеристику В.Леніна першої російської революції як «генеральної репетиції» революції 1917 р.

У сучасній українській історіографії (останніх двох десятиліть) немає робіт узагальнюючого характеру присвячених історії революції 1905–1907 рр. в Україні. Роботи українських істориків з історії революції 1905–1907 рр., що з’явилися в радянські часи, цілком відповідали офіційній доктрині, наприклад: «Революція 1905–1907 років на Україні» – К., 1949; двотомна «Революция 1905–1907 гг. на Украине» – К., 1955; монографії Ф.Лося «Революція 1905–1907 років на Україні» – К., 1955; «Буремний 1905-й на Україні» – К., 1965; П.Шморгуна «1905 рік на Україні» – К., 1980. Висвітленню революційних подій в окремих регіонах України були присвячені роботи В.Астахова та Ю.Кондуфора: «Революционные события 1905–1907 гг. в Харькове и губернии» – Харьков, 1955; Г.Губенка «Революционное движение в Таврической губернии в 1905–1907 годах» – Симферополь, 1955.

Роботи українських істориків останніх десятиліть мають швидше прикладний характер, в них теоретичні питання навіть не порушуються. Разом з тим, прагнучи позбутися нав’язливих радянських стереотипів, більшість сучасних авторів плутаються в термінології, оцінках, характеристиках.

Так, В.Сарбей в підручнику для середньої школи чітко наголошує на демократичному характері першої російської революції, присвятивши їй розділ «Україна в демократичній революції 1905–1907 років», (Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – початок ХХ ст.). – К.: Генеза, 1996).

У монографії А.І.Павка «Повчальний досвід вітчизняної історії: політичні партії і організації в громадському житті України модерної доби» (– К., 2002. – С.241) зустрічається «розливчатий» термін «народно-демократична революція 1905–1907 рр.» У новітньому виданні 6-томної «Політичної історії України ХХ століття» (У 6 т. – К.: Генеза, 2002. – Т.1. – С.145,147), автори тиражують ідеологічно «нейтральні», часом невиразні терміни, поняття: «Революція 1905–1907 рр. в Україні: парадокси стрімкої політизації», «Українське відлуння російських революційних устремлінь», де політичний зріз революційних подій висвітлюється в хронологічній послідовності без натяків на соціологічні оцінки або концептуальні напрямии.

Ключовою у висвітленні революційних подій була проблема розстановки революційних сил, вектор їх політичної діяльності, проблема дійових осіб і виконавців драми під назвою революція.

Офіційна радянська доктрина зафіксувала 3 основних табори на політичній арені: 1) «царизм і поміщики, які рішуче виступали проти революції»; 2) «ліберальна буржуазія, що домагалася конституційної монархії»; 3) «робітничий клас – провідна сила революції та його природний союзник – селянство, які боролися за знищення царизму, за демократичну республіку» (Історія Української РСР. – Т.1. – С.532).

Концепція Т.Шаніна виходить з того, що революція 1905–1907 рр. складалася з кількох битв, які накладалися одна на одну – в містах, селах, «етнічних окраїнах», в армії і на флоті. Усі ці революційні сили мали спільного ворога – російську державу. Але кожна з революційних сил, на думку дослідника, мала свою власну динаміку розвитку. Найпотужнішою складовою сил у революції 1905–1907 рр. Т.Шанін вважав «селянську війну», яка була «здебільшого селянською, у ній брали участь селяни, нею керували, у цілому, селяни і завдання її були відповідно селянськими» (Шанин П. Революция как момент истины 1905–1907 – 1917– 1922. – М., 1997. – С. 274).

Сучасні українські історики, як і їх попередники – радянські історики, віддають перевагу вивченню окремих революційних сил, опозиційних потоків у революції. Ще за радянських часів традиційним було вивчення селянського руху в цілому (як у багатотомному виданні «Історія селянства Української РСР.» Т.1. Від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. – К., 1967) та в окремих регіонах, наприклад, Київщині (А.Буцик «Селяни і селянський пролетаріат Київщини в першій російській революції» – К., 1957). Визнаним авторитетом із селянської тематики був український історик М.Лещенко, автор монографій «Селянський рух в Україні в роки першої російської революції» – К., 1956 та «Українське село в революції 1905–1907 рр.» – К., 1977. Боротьбі селян за землю в революції 1905–1907 рр. присвячені сюжети в книзі відомого французького дослідника Д.Бовуа «Битва за землю в Україні. 1863–1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах» – К., 1998.

Пріоритетним напрямом вивчення подій революції 1905–1907 рр. у радянській історіографії вважалась історія робітничого руху, засобів боротьби, органів влади та повстань робітників.

Робітничому рухові були присвячені як колективні праці «Революційна боротьба трудящих України в 1905–1907 рр.» – К., 1980, «Рабочий класс в первой российской революции 1905–1907 гг.» – Луганск, 1955, так і спеціальні монографії, наприклад, М.Яковліва «Вооруженное восстание в декабре 1907 г.» – М., 1957, П.Шморгуна «Ради робітничих депутатів на Україні в 1905 р.» – К., 1955, Н.Дьомочкіна «Советы 1905 года – органы революционной власти» – М., 1963. Революційна боротьба робітників в окремих регіонах України висвітлюється у роботах Н.Гончаренка «Донецкий пролетариат накануне и в годы первой русской революции 1905–1907 гг.» – Луганск, 1955, А.Максимова «Революционная борьба пролетариата Донбасса в 1905 г.» – Сталино, 1956, Д.Поклада «Робітнича Шулявка в революції 1905 р.» – К., 1965.

Однією з найпопулярніших тем в радянській українській історіографії була історія діяльності більшовицьких організацій під час революції 1905–1907 рр. Цьому сюжету була присвячена низка робіт українського історика П.Шморгуна: «Большевистские организации Украины в годы первой русской революции» – М., 1955., «З історії більшовицьких організацій України (1905)»// УІЖ. – 1965. – №1, «Більшовицькі організації на Україні в період першої російської революції (1905–1907 рр.)» – К., 1975, «1905-й рік на Україні» – К., 1980, «З історії соціал-демократичних організації України напередодні і в період першої російської революції (1903–1907 рр.): новий підхід»// УІЖ. – 1990. – №2, «Політичні партії на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія»// Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1991. – Вип. 172. Цікаво простежити на прикладі ідейної революції конкретного історика тенденції ідейного руху української історіографії в цілому, від російськомовних робіт 1950-х рр. до україномовних досліджень діяльності більшовиків в Україні у роботах 1970–1980-х рр. і подальшого розширення проблематики вивчення не лише історії більшовицьких організацій, але й інших соціал-демократичних угрупувань (меншовиків, анархістів, українських соціал-демократів) у працях 1990-х рр.

У роботах радянських дослідників переважно досліджувалася роль В.Леніна, ставлення більшовиків до селянства, національного питання. Типовими були роботи О.Юрченка «Ленін і більшовицькі організації України в 1905–1907 рр.» – К., 1960; «В.І.Ленін і більшовицькі організації України» – К., 1970; колективна праця «Більшовицькі організації України в боротьбі за гегемонію пролетаріату в трьох російських революціях» – К., 1976; а також монографії П.Варгатюка, В.Солдатенка, П.Шморгуна «В огне трех революций: из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях» – К., 1986., О.Михайлюка «Більшовики України в боротьбі за селянство (1905 – лютий 1917)» – Львів, 1967, Т.Бурмістрової «Национальная политика партии большевиков в первой русской революции 1905–1907 гг.» – Л., 1962.

У 1990-ті рр. українські історики позбавляються однобічного підходу й переходять до вивчення широкого спектру політичних партій та угрупувань у революції 1905–1907 рр. в Україні – соціал-демократичних, національних, ліберальних, реакційних тощо. Історії анархістського руху в Україні присвячені розвідки В.Савченка «Анархістський рух на Україні у 1905–1907 рр.»// Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1991. Вип. 169, та Л.Петришиної і А.Юрій «Анархісти в Одесі в період першої революції в Росії»//Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. Вип. 172, а також монографії О.Лебеденка «Анархісти на Україні в 1903–1908 рр.»// УІЖ. – 1991. – №11 та «Анархізм в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.)» – К., 1994. У роботах А.Павка досліджується участь в революції 1905–1907 рр. української соціал-демократії («Українська соціал-демократична «Спілка» в роки першої російської революції»// Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім.Вол. Гнатюка. Сер. «Історія» – Тернопіль, 2000. Вип. 10), націонал-лібералів («Товариство українських поступовців: політична організація чи партія» // Вісник Київського університету. Сер. «Історія». –К., 2000. Вип. 50, «Товариство українських поступовців: маловідомі сторінки» // Зб. наук. ст. Національного педагогічного університету ім.М.П.Драгоманова. – К., 2000. Ч.3), селянських партій та угрупувань («Селянські спілки та партії Наддніпрянської України в революції 1905–1907 рр.: проблеми політичного керівництва» // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФП України. – К., 2000. №3.), російських ліберальних і консервативних партій в Україні («Російські ліберальні та консервативні монархічні угрупування у громадському житті в міжреволюційний період» // Наукові записки: Зб. науч. ст. Національного педагогічного університету ім.М.П.Драгоманова. – К., 2000. Ч.4).

Зміни акцентів спостерігаються в оцінках ліберального руху, доктрини й практики лібералізму в революції 1905–1907 рр. Якщо в 1970–1980-ті рр. радянські історики сприймали лібералізм як форму опозиції, фронду, то в 1990-ті – швидше як шлях і засіб переустрою Росії. Перша тенденція характерна для робіт: М.Симонова «Земско-либеральная фронда» // Исторические записки. – 1973. № 91 – М., 1985; К.Шацилло «Русский либерализм накануне революции 1905– 1907 гг.» – М., 1985; друга – для праць В.Шелохаєва «Политическая программа русского либерализма» // Кентавр. – 1995. №6 і «Либеральная модель переустройства России» – М., 1996, колективного видання «Российские либералы: кадеты и октябристы» – М., 1996, збірника документів «Партия «Союз 17 октября». Протоколы отчетов и заседаний ЦК. 1905–1907» – М., 1996.

Предметом спеціального дослідження ще за радянських часів стала участь кадетів та октябристів у революційних подіях 1905–1907 рр., про що свідчать монографії В.Шелохаєва «Кадеты – главная партия либеральной буржуазии в борьбе с революцией 1905–1907 гг.» – М., 1983 і «Партия октябристов в период первой российской революции» – М., 1987.

Низка робіт сучасних українських дослідників присвячена діяльності кадетів в Україні під час революції 1905–1907 рр., зокрема А.Білоус «Кадети в Києві в 1905–1907 рр.»//Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. Вип. 172 та «Українські кадети й національне питання»// Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. Вип. 173, О.Старинець «Виникнення організацій конституційно-демократичної партії (партії народної свободи) в Україні (жовтень 1905 – лютий 1906)»// УІЖ. – 1995. – №6, А.Павка «Виникнення і діяльність партій російського лібералізму в Наддніпрянській Україні у 1905–1907 рр.»//Вісник Академії праці і соціальних ФП. України. К., 2000. – №5; М.Ясир досліджує представників правого флангу ліберального табору – октябристів в Україні в розвідці «З діяльності партійних осередків октябристів на Україні в 1905–1907 рр.»// Наукові праці з питань політичної історії. К., 1992. Вип. 172.

Практично не досліджувалися в радянській історіографії проблеми російського конституціоналізму та першопочатків українського парламентаризму. До думської історії звертався А.Аврех в монографії «Столипін і третя Дума» – М., 1968, К.Шацилло в статті «Первая Государственная Дума»// Отечественная история. – 1996. – №4.

Історію вивчення діяльності українських парламентських фракцій започаткував М.Грушевський, коли на сторінках «Украинского вестника» регулярно друкував матеріали з історії українського парламентаризму. Наприклад, «Депутаты с территории Украины и их деятельность в Государственной думе»//Украинский вестник. – 1906.

Традиція вивчення української діяльності, започаткована М.Грушевським, була продовжена в діаспорній українській історіографії (наприклад, Т.Приймак «Конституційний проект М.Грушевского з 1905 року» // УІЖ. – 1991. – №1, О.Андрієвська «Пролог» до 1917: «Значення конституційного експерименту (1906–1914) для української революції» // Центральна Рада і український державотворчий процес: матеріали наукової конференції. – К., 1997).

У 1990-ті рр. до вивчення діяльності українських думських фракцій звернулися: В.Сарбей в «Історії України (ХІХ – початок ХХ ст.)» – К.: Генеза, 1999; М.Козицький та В.Доморослий в розвідці «Українська парламентська громада в І і ІІ Державних Думах»// Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. Вип. 173; видається збірка джерел, присвячена одному з лідерів українських думців: «І.Шраг. Документи і матеріали» – Чернігів, 1997.

Найбільш традиційною ще з радянських часів залишається тематика пов’язана з революційними подіями в армії і на флоті під час революції 1905–1907 рр. До історії армійських заворушень і виступів зверталися: Х.Муратов «Революционное движение в русской армии в 1905–1907 гг.» – М., 1955, В.Петров «Очерки по истории революционного движения в русской армии в1905 г.» – М. – Л., 1964. Революційними виступами на флоті присвячено багато робіт. Серед них можна назвати дослідження С.Найди «Революционное движение в Черноморском флоте в годы первой русской революции (1905–1907 гг.)» – Симферополь, 1950, О.Тимофеєва «Севастополь выходит на баррикады» – Симферополь, 1980, П.Гришина «Уроки «Потемкина» и тактика вооруженного восстания» – М., 1956, М.Столяренка «Непобежденная территория революции (Восстание на броненосце «Потемкин»)» – М., 1975, С.Томілова «Броненосец «Потемкин» – М., 1975.

Предметом спеціального дослідження стали знакові постаті революційних подій в армії і на флоті, що знайшло відображення в розвідках Ф.Лося «Герої броненосця «Потемкин» г. Вакуленчук і О.Матюшенко»// Історико-біографічний нарис. – К., 1962, Ю.Литвака «Борис Петрович Жаданівський» – К., 1962 , колективній монографії М.Задніпровського та М.Соколова «Афанасий Матюшенко» – Харьков, 1958.

Позиція контрреволюційного табору «сил порядку» в революції 1905–1907 рр. була непопулярною темою у радянській історіографії. Вивчення діяльності консервативних сил, монархічних партій та угрупувань характерно пострадянській історіографії Росії та України. Серед робіт російських дослідників можна назвати видання В.Острецова «Черная сотня и красная сотня» – М., 1991 та В.Кожинова ««Черносотенцы» и революция (Загадочные страницы истории)» –М., 1998. Історії чорносотенного руху, контрреволюційних сил присвячена низка робіт українських авторів, зокрема: І.Самарцева «Чорносотенці на Україні (1905–1917 рр.)»// УІЖ. – 1992 – №1; І.Омелянчука «Чорносотенний рух в Україні на початку ХХ століття // Сучасність. – 1997. – №12; В.Волковинського «Організації великоросійських шовіністів в Україні на початку ХХ ст.»// УІЖ. – 1999 – №3 й «Чорна сотня та її «хрещені батьки» в Україні на початку ХХ ст.» // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. Вип.V.

Увагу українських істориків привертав і такий сюжет, як вплив революції 1905–1907 рр. на політичні процеси в західноукраїнських землях, про що свідчить низка робіт, наприклад: І.Довгаль «Вплив російської революції 1905 року на розвиток революційного руху в Галичині» – К., 1952; І.Компанієць «Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. (1900–1919 рр.)» – К., 1960; М.Волянюк «Зв’язки російської соціал-демократії з прогресивними діячами Галичини»// УІЖ. – 1963. – №3; А.Ярошенко «В.І.Ленін і революційний рух на західноукраїнських землях» – Львів, 1969.

Дискусійною і резонансною в громадській свідомості та історіографії є проблема аграрних реформ 1906–1911 рр. і постать їх ініціатора П.Столипіна. Радянська історіографія аграрних заходів П.Столипіна базувалася на оцінках В.Леніна: «Що таке столипінське аграрне законодавство за 87 статтею, це заохочування грабежу общин куркулями, це ломка старих земельних відносин на користь жменьки заможних господарів ціною швидкого розорення маси?» З класових позицій В.Ленін характеризував основний зміст реформ, спрямованих на розвиток індустріального суспільства (капіталізму): «Це другий великий крок масового насильства над селянством в інтересах капіталізму. Це – друга поміщицька «чистка земель» для капіталізму» (Ленін В.І. Твори. Т.13. – С.242).

Виходячи з ленінського класового аналізу, радянська історіографія кваліфікувала столипінську аграрну реформу як «дальший крок на шляху перетворення кріпосницького самодержавства в буржуазну монархію» (Історія Української РСР: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1967).

В радянській історіографії розглядалась здебільшого аграрна політика П.Столипіна, а не загальна стратегія реформ, що знайшло відображення в роботах: С.Дубровського «Столыпинская земельная реформа»; А.Авреха «Царизм и третьеиюньская реформа»; «Столыпин и третья Дума» – М., 1968; «Царизм и IV Дума»; В.Дякина «Самодержавие: Буржуазия и дворянство» – М., 1981.

Разом з тим, у радянських істориків не було єдиної точки зору щодо оцінки діяльності П.Столипіна. На думку В.Дякіна, П.Столипін репрезентував «монархічний реформізм». Оцінка А.Аверха була жорсткішою, він не бачив розходжень і протиріч між П.Столипіним і реакційним табором, і взагалі він вважав П.Столипіна пересічною і випадковою постаттю.

Під кутом зору «теорії розвитку», модернізації діяльність П.Столипіна оцінює сучасний західний дослідник Т.Шанін.

Політику П.Столипіна дослідник визначає як відповідь на досвід революції 1905–1907 рр., як «революцію зверху». Т.Шанін аналізує не лише аграрну політику П.Столипіна, але весь «пакет» запропонованих ним реформ. «Провідним для столипінської реформи, – наголошував він, – було нове розуміння характеру російського селянства і держави, що зв’язувало розгром революції «знизу» з революцією «зверху», яка мала прийти за першою і зашкодити її поверненню» (Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905–1907 – 1917–1922. – М.: «Весь мир», 1997. – С.31-32). Т.Шанін дуже високо оцінює П.Столипіна як політичного діяча і особистість: «Столипін – це «лицар конртрреволюції», «улюбленець правителів Росії», найкрасномовніший захисник монархії в парламенті» (Шанин Т. Революция як момент истины. Россия 1905–1907 – 1917–1922. – М.: «Весь мир», 1997. – С.367). Для Т.Шаніна П.Столипін і В.Ленін – політики одного ряду. Незважаючи на діаметрально протилежні цілі, вони набагато випереджали сучасників «у розумінні «нового», та його втіленні і чітких стратегіях політичних практик. Т.Шанін звертає увагу на той факт, що ідеї Столипіна і роботи В.Леніна користуються попитом, залишаються «виключно важливими» та «інтуїтивно сприймаються» лідерами країн, що розвиваються (модернізуються).

Причину поразки П.Столипіна Т.Шанін пояснював тим, що він не мав підтримки в суспільстві, не спирався на жодний клас чи соціальну групу: «Столипінська програма була «революцією зверху», котру не підтримував жодний великий суспільний клас, жодна партія або громадська організація».

Основна боротьба, на думку Т.Шаніна, розгорнулася між П.Столипіним і російською владною елітою, яка виступала за збереження старого порядку, і в якій Столипін зазнав поразки (Там само. – С.386, 382).

В сучасній українській історіографії, зокрема в роботах В.Сарбея, столипінська реформа оцінювалася двоїсто: як боротьба з революцією («одним із засобів гасіння найгостріших соціальних конфліктів в суспільстві» і як засіб протидії національним силам «зупинення антиімперських визвольних рухів» – (Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – початок ХХ ст.). – К.: Генеза, 1996. – С.208).






Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 126; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.84.132.40 (0.01 с.)