Кінця XVIII – першої пол. Хіх ст.

Радянська історіографія створила і пропагувала свою концепцію українського культурного розвитку кінця XVIII – першої пол. ХІХ ст. на сторінках впливових академічних видань, зокрема багатотомної «Історії Української РСР». Ця концепція була зіперта на формаціонну теорію та вчення про класову боротьбу. Згідно з радянською концепцією, в ХІХ ст. відбувалися «великі зміни» у духовному житті й культурі України. Ці зміни були зумовлені розвитком «капіталістичних відносин», що формувалися в надрах «феодально-кріпосницького ладу». Загострення класової боротьби, розгортання визвольного руху проти самодержавства спричинилися до зрушень у «культурі, громадському житті, побуті українського народу». Нові риси культурного життя в Україні, що входила до складу Російської імперії, радянська історіографія вбачала у звільнені від «тривалого і неподільного впливу церковної ідеології», зростанні елементів демократичної культури поряд з пануючою культурою. З точки зору радянської історіографії культура в наддніпрянській Україні «розвивалася в органічній єдності з культурою великого російського, білоруського та інших братніх народів» і ця «єдність зумовлювала її багатство.»

«Якісні зміни» в різних галузях української культури означали, що в літературі романтизм поступався реалізму, в мистецтві та архітектурі утверджувався стиль класицизму, в театральному житті аматорство витіснялося професіоналізмом (Історія Української РСР: В 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978. – С.193-194).

З 1990-х рр. в українській історіографії розпочався і триває досі процес формування нової концепції розвитку української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. Певним підсумком в цьому процесі можна вважати «Нарис історії культури України» відомого сучасного культуролога і філософа М.Поповича. Дослідник використовує новий арсенал літературних і дослідницьких засобів для характеристики цього періоду в українській культурі. Цей етап він визначає як «новий культурний ландшафт» України і прагне розкрити нові соціальні механізми розвитку культури. Ліквідація решток автономного устрою «різко погіршила стан національної культури і змінила всю структуру культурного життя». Основною формою і засобом продукування культурних цінностей в таких умовах, на думку М.Поповича, стають культурні осередки, що постають в Україні і в двох російських столицях. У Петербурзі та Москві виникають своєрідні українські земляцтва, що грали роль культурно-освітніх гуртків, центрів українського культурного життя. В Петербурзі – це українське оточення М.Гоголя, гурток Є.Гребінки, салон В.Григоровича, конференц-секретаря Академії мистецтв і секретаря Товариства заохочування художників. Важлива роль в збереженні українських культурних традицій належала вихідцям із Закарпатської України – В.Кукольному, М.Балудянському, П.Лодію, І.Орлаю. В Москві до українського кола входили О.Бодянський, П.Редькін (Редька) – професори Московського університету, які гуртувалися навколо професора М.Каченовського, вихованця Харківського університету.

В Україні культурними осередками, як зазначав М.Попович, були панські маєтки. Центрами культурного життя на Чернігівщині стають Сокиринці Галаганів, Качанівка Г.Тарновського, де бували письменник Н.Кукольник, композитор М.Глінка, художник В.Штернберг. У Седневі, маєтку Лизогубів, зупинявся Т.Шевченко. На Полтавщині осередком українського культурного життя стали Кибинці Д.Трощинського, маєток князя М.Рєпніна, малоросійського генерал-губернатора, в Яготині. Українське панство, нащадки вчорашньої козацької старшини, пов’язані дружніми стосунками створювали, вважає М.Попович, «певну поміщицьку громадськість, що характеризувалася спільними культурно-політичними вподобаннями», наприклад, громада панства Полтавщини. (Попович О. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 2001. – С.308-309, 310-311, 313).

Важливе значення для вивчення української культури кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. мають новітні енциклопедично-довідкові видання, такі як «Мистецтво України. Біографічний довідник» – К.: «Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана» – 1997 та «Провідники духовності в Україні»: Довідник // За ред. І.Ф.Кураса. – К.: Вища школа, 2003, де подаються стислі начерки та біографічні відомості про письменників, поетів, публіцистів, учених, діячів освіти, мистецтв, театральних діячів, музикантів тощо.

Історії освіти та науки, які були тісно пов’язані, присвячена ціла низка робіт. Про стан початкової освіти йдеться у статті О.Удода «Початкова освіта на Україні наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст.» – УІЖ. – 1969. – № 9. Ніжинській гімназії присвячена стаття В.Хохлачова «Третій промінь слави (Ніжинська гімназія)» – Вісник АН України. – 1992. – №2. У книзі відомого історика науки В.Онопрієнка «Історія української науки ХІХ – ХХ століть» (Навчальний посібник. – К.: Либідь, – 1998) розглядається стан науки в університетах і вищих технічних закладах України, сільськогосподарської науки та діяльність наукових і краєзнавчих товариств, а також розвій освіти та науки в Західній Україні.

Загальному стану історичної науки в Україні в цей період присвячені дослідження М.Марченка «Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.), – К., 1959. та В.Кравченка «Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга пол. XVIII – середина ХІХ ст.)», – Харків, 1996. Протягом 1980-1990-х рр. з’явилася низка монографій і статей присвячених легендарному автору «Історії русів» (В.Шевчук «Нерозгадані таємниці «Історії русів», – К., 1991) історику, поету, етнографу і музиканту М.Маркевичу (Є.М.Косачевська «М.А.Маркевич. 1804–1860», – Л., 1987), Ап. Скальковському (Л.Новікова, В.Хмарський «Аполлон Скальковський», Історіографічні дослідження в Україні. Визначні постаті української історіографії ХІХ-ХХ ст. – К., 2003. – Вип.12).

Напрями та школи в українській літературі кінця XVIII – початку ХІХ ст. розглядаються в працях М.Зерова «Українське письменство ХІХ століття» (Зеров М. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т.2), К.Волинського «Теоретична боротьба в українській літературі (перша пол. ХІХ ст.)», – К., 1959., «Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст.», – К.: Дніпро, 1965.

Романтичний напрям в українській літературі досліджували Айзеншток І. Українські поети-романтики // Українські поети романтики 20-40-х років ХІХ ст. – К., 1968 та Яценко М.Т. Українська романтична поезія 20-60-х років ХІХ ст. // Українська романтична поезія 20-60-х років ХІХ ст. // Українські поети романтики. – К., 1968.

З нових ідейних позицій розглядається творчість провідних діячів українського літературного процесу цього періоду. В центрі уваги дослідників перебуває творчість Т.Шевченка, яка знаходить нові інтерпретації, зокрема в дослідженнях таких сучасних авторів, як Г.Грабович («Шевченко як міфотворець», – К., 1991) та О.Забужко («Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу», – К., 1997). Нові трактовки творчості М.Гоголя знаходимо в роботах М.Поповича «Микола Гоголь», – К., 1995. та Ю.Луцького «Між Гоголем і Шевченком», – К., 1998. Новий погляд на творчість Марко Вовчок зустрічаємо в дослідженнях С.Павличко «Марко Вовчок» (Павличко С. Фемінізм. – К., 2002) та В.Агеєвої «Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму», – К.: Факт, 2003.

Історія української архітектури розглядається у таких загальних працях, як «Нариси історії архітектури української РСР (Дожовтневий період)» (К.: Держбудвидав УРСР, 1957) та «Історія української архітектури», – К.: Техніка, 2003. Архітектурній історії Києва, Одеси, Полтави присвячені роботи таких авторів як О.Сімзен-Сичевський «Історія забудови і планування Києва в дореволюційний період» // Архітектура Радянської України. – 1938. – №4-5, М.Сімікін «Забудова і планування Полтави (Історичний нарис)» // Архітектура Радянської України. – 1939. – №1, В.Тимофієнко «Одесса: Архитектурно-исторический очерк», – К.: Будівельник, 1984. Особливості садибно-паркової архітектури в Україні розглядаються у роботах І.Косаревського «Искусство паркового пейзажа», – М.: Стройиздат, 1977 та В.Тимофієнка «Українська садибна архітектура другої половини XVIII – першої третини ХІХ століття» – К., 1993.

Особливості українського мистецтва кінця XVIII – першої пол. ХІХ ст., діяльність видатних митців-кріпаків розглядаються у дослідженнях Я.Затенацького «Українське мистецтво першої пол. ХІХ століття» (К.: Мистецтво, 1965); В.Познанського «Таланты в неволе» (М.: Учпедгиз, 1962).

У центрі культурного життя України цього періоду перебуває музично-театральне мистецтво. Домашні театри з кріпосними акторами були поширеним явищем у ті часи. Театрам Трощинського в Кибинцях, Тарновського у Дягтярях присвячені розвідки І.Лисенка «Українські Афіни (родина Трощинських, 1822)» // Україна. – 1992. – №27 та К.Шимаєвої «Побут Дягтярів»(Музика. – 1984. – №6).

Історія музично-театрального мистецтва в Україні досліджується в роботах І.Волошина «Джерела народного театру», – К., 1960; О.Кисіль «Український театр», – К.: Мистецтво, 1968; Й.Миклашевського «Музична і театральна культура Харкова кінця XVIII – першої пол. ХІХ ст.», – К.: Наукова думка, 1967, а також «Історії української музики», – К., 1986. Т.2.

Нові факти творчої біографії відомого українського музиканта і виконавця С.Гулака-Артемовського наводяться у публікаціях М.Варварцева «Перший бас» флорентійської опери»: В Італії знайдено документи про виступи на оперній сцені С.С.Гулак-Артемовського // Культура і життя. – 1982. – 14 березня. та П.Найденко «Новоявлені документи до біографії С.С.Гулака-Артемовського»// Публ. підгот. П.Найденко // Архіви України. – 1988. – №1.