Україна в роки окупації: історіографія

Розкриваючи тему «Україна в роки окупації», ми вже мали нагоду зробити головне спостереження: у недалекому минулому вона була майже суцільною «білою плямою». Відсутність головних аспектів теми а узагальнюючих працях компенсувалася підвищеною увагою до дій радянських партизанів, до праці евакуйованих з України робітників та спеціалістів, і, нарешті, до висвітлення перебігу битв на фронтах Великої вітчизняної війни (при майже повному ігноруванні подій на інших фронтах Другої світової війни).

Без сумніву, боротьба партизанів в Україні і дії мільйонів наших співвітчизників на фронтах та в радянському тилу мали бути висвітлені широко і повно. Проте сама окупована Україна раніше залишалася поза увагою вчених які із завидною постійністю кожні п’ять років друкували ювілейні узагальнюючі праці про історію Великої вітчизняної війни. Навіть у тих хто пережив окупацію, радянська пропагандистська машина намагалася виштовхнути з пам’яті події тих років..

Тому праця професора Сорбонни Володимира Косика «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», яка була надрукована у Львові в 1992 і 1993 рр., стала для українського читача справжнім одкровенням. Майже всі аспекти цієї праці були йому або зовсім невідомі, або давали незвичну інтерпретацію подій. Аби читач не сумнівався в достовірності висновків, В.Косик включив у книгу майже дві сотні документів з висвітлюваних тем.

Уперше дослідження нашого співвітчизника В.Косика (народився у Дрогобичі) з’явилося в Парижі у 1986 р. французькою мовою під назвою «Націонал-соціалістична Німеччина і Україна». Воно одразу було помічене у світовій науці, тому що в усіх попередніх дослідженнях західних або радянських авторів Україна завжди розчинялася в Радянському Союзі. Оскільки Косик вивчав події війни на території України, головною темою його дослідження став окупаційний режим. Дослідники історії Другої світової війни разом з усіма, хто цікавився цією тематикою, уперше змогли порівняти нацистський «новий порядок» у Західній і Східній Європі. Вперше вони усвідомили разючу різницю між окупованими територіями на згодних і східних кордонах гітлерівського рейху. Якщо до західних держав нацисти ставилися як до частини цивілізованого світу, в якому бажали панувати, то окуповану територію на Сході розглядали як «лебенсраум», тобто невід’ємну частину «тисячолітнього рейху». Українці, поляки, білоруси й представники інших народів на цій території підлягали знищенню або онімеченню.

В.Косик побудував свою книгу на матеріалах німецьких архівів, що є одночасно її перевагою і недоліком. Перевага полягала в тому, що ми уперше побачили, як нацисти ставилися до України. Автор показав, що вони завжди виділяли її з-поміж інших республік СРСР і навіть мобілізували для роботи в ній тих чиновників, які мали досвід першої окупації 1918 р. Недолік такого підходу до джерельної бази дослідження теж очевидний: він звужує поле зору.

Оскільки В Косик не приховував своїх політичних симпатій, знайшлося немало опонентів, які піддали сумніву об’єктивність дослідження. Особливо дісталося документальному додатку до монографії, оскільки матеріали друкувалися переважно в уривках Автору закидали, що він наводив тільки ті уривки з джерел, які відповідали його політичним уподобанням.

Спеціально для недовірливого українського читача В.Косик підготував до друку найбільш цікаві і змістовні документи з числа тих якими користувався при написанні монографії. За допомогою науковців Львівського національного університету ім. І.Франка й Інституту української археографії та джерелознавства їм. М. Грушевського HAH України він видав у Львові за 1997-2000 рр. чотиритомний збірник ретельно відібраних німецьких архівних матеріалів під назвою «Україна в другій світовій війні у документах». Кожний документ чотиритомника друкувався двічі: у вигляді ксерокопії з архівної справи і в українському перекладі.

Користуючись цими книгами, дослідник або читач бачив фактуру самого документа з усіма зробленими чорнилами позначками його користувачів і навіть міг визначити ступінь відповідності українського перекладу оригіналу (як правило, високий, але, на нашу думку, З деякими винятками).

Проф. Михайло Коваль написав свою книгу «Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії» у 1994 р. і видав її до 50-річчя перемоги у Великій вітчизняній війні у 1995 р. Як і книга В.Косика, вона стала одкровенням для читачів, вихованих на радянській історіографії.

М.Коваль присвятив половину обсягу критичному оглядові радянської історіографії Великої вітчизняної війни від Сталіна до Брежнєва і визначенню місця України в подіях Другої світової війни Друга половина його дослідження була поділена на два розділи: «На захід від лінії фронту» і «На схід від лінії фронту». Розділ, присвячений розглядові німецького окупаційного режиму, набагато перевищував за обсягом розділ про події в радянському тилу. Все дослідження було побудоване на архівних матеріалах, у тому числі німецьких. Працю В.Косика М.Коваль знав, але майже не посилався на неї.

Названі праці, а також остання (1999 р. видання) монографія М.Коваля «Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній) війнах (1939-1945 рр.)» й досі є основними науковими досягненнями з дослідження окупаційного періоду. Проте тепер до них «підтягнулася» когорта авторів, які присвятили свої зусилля висвітленню проблеми ОУН-УПА.

Діяльність ОУН і боротьба УПА в німецькому тилу піддавалася нищівній критиці в радянській і нестримній глорифікації в антирадянській історіографії. Й досі ця частка нашої недавньої історії по-різному сприймається українським суспільством. Адже в ньому живуть ветерани, які боролися один проти одного в лавах Червоної армії і УПА. Примирення з німцями – колишніми військовослужбовцями вермахту виявилося набагато простішим, ніж примирення співвітчизників. Це пояснюється, окрім причин суто психологічних елементарним незнанням того, що відбуваюся на території окупованої України.

Тому монографічні дослідження А.Кентія (1998-1999), Ю.Киричука (2000), І.Ільюшина (2000-2003), В.Дзьобака (2002) та деяких інших авторів поглиблюють наше розуміння проблеми ОУН-УПА Ці книги були надруковані мізерними тиражами, але вони існують у науковому обігу, а тому справляють вплив на дальше вивчення історії України в період Другої світової війни.

На думку А. Кентія заслуга ОУН полягає в тому, що ця Організація своєю впертою і тривалою боротьбою (1929-1956), спочатку проти польської окупації Західної України, а потім в роки Другої світової війни та повоєнні часи проти нацистів і радянської влади, закарбувала у свідомості певного прошарку українства віру у можливість здобуття державної незалежності, у неминучість падіння компартійного режиму в СРСР. Ударною силою ОУН в реалізації її програмної мети стала УПА, яка своїми діями підтримувала бойові традиції українських військових формувань всіх часів.

За міркуванням А. Кентія, нирокий розкид поглядів і оцінок на роль і місце ОУН-УПА у визвольних змаганнях середини XX ст. є цілком закономірним. Однак діяльність ОУН-УПА, особливо в роки Другої світової війни (1939-1945), становить не тільки науковий інтерес, але й має прагматичне значення з огляду на те, якими повинні бути політика й стратегія визвольних змагань, коли їх ставка -це життя або смерть цілого народу, нації. Бо відомо, що у випадку перемоги лаври, звичайно, перебирають "верхи", тобто політичні діячі, партії й рухи. У випадку невдачі, як правило, все звалюють на "низи", народні маси, на їх незрілість тощо.

З розумінням ставлячись до того, що було написано про ОУН-УПА впродовж понад п'ятдесяти років по обидва боки барикад (бо й фальсифікація в оцінці тих чи інших подій і явищ є таки одним з кроків у пошуках історичної правди), не можна не відмітити, що в цих працях переважають емоції й пристрасті, ідеологічна упередженість.

Відзначаючи переважно полемічний характер більшості праць про ОУН і УПА, підкреслюючи їх надмірну політизованість, не можна разом з цим не визнати, що важливим друкованим джерелом для сучасних дослідників історії УПА є багатотомний "Літопис Української Повстанської Армії", відомі праці М. Лебедя, П. Мірчука, Л. Шанковського, П. Содоля,^* кожну з них слід розглядати як важливий внесок у розроблення історії Української повстанської армії.

Стосовно історії УВО і ОУН, то тут слід відмітити спогади і праці В. Мартинця, З. Книша, П. Мірчука, Л. Шанковського, С. Бандери, Я. Стецька, сучасного дослідника О. Багана та інших авторів, а також збірники "Євген Коновалець і його доба" (Мюнхен, 1974), "Непогасний огонь віри (Збірник на пошану полковника Андрія Мельника, голови Проводу українських націоналістів)" (Париж, 1974) "На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів" (К., 1993) та ін.

Ґрунтовим підходом до вивчення історії збройної боротьби ОУН-УПА характеризуються наукові дослідження, вміщенні у збірках: "Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної конференції (27-28 жовтня 1994 р.)" К, 1995; "Друга світова війна і Україна. Матеріали наукової конференції, 27-28 квітня 1995 р." К., 1996. Серед документальних публікацій привертають увагу: "Літопис УПА. Нова серія. Видання Головного командування УПА." К., 1995, В. Сергійчук "ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали", К., 1996 та праці інших авторів. Певний інтерес з огляду на спробу систематизованого викладу тактики, способів і форм збройної боротьби УПА становить книга С. Ткаченка "Повстанческая армия (Тактика борьбы") (Минск, 2000), яка побачила світ в білоруському видавництві "Харвест".

Важливим етапом в дослідженні історії ОУН-УПА стала діяльність робочої групи Урядової комісії з вивчення ОУН-УПА, створеної при Інституті історії України НАН України. Внаслідок цієї діяльності впродовж 1998-2001 рр. побачила світ низка цікавих праць, в тому числі інформаційно-довідкових видань. Серед них книжки автора: "Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис" (К., 1998), "Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.) (К, 1998), "Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942 рр.". (К., 1999), "Українська повстанська армія в 1942-1943 рр."(К., 1999), "Українська повстанська армія в 1944-1945 рр." (К, 1999), "Нарис боротьби ОУН-УПА (1946-1956 рр.) (К., 1999), І. Ільюшин "ОУН-УПА і польське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів) (К., 2000); Ю. Шаповал "ОУН і УПА на території Польщі (1944-1947)" (К., 2000), В. Нікольський "Підпілля ОУН(Б) у Донбасі" (К., 2001).

Джерелом до вивчення історії виникнення і діяльності УВО, ОУН і УПА, за умов критичного підходу, можуть слугувати й праці противників та опонентів українського націоналістичного руху. Це, зокрема роботи радянських дослідників С. Даниленка (Карін), Клима Дмитрука (Гальський), В. Замлінського, а також В. Поліщука (Канада), С. Мислінського (Польща) А. Герена (Франція) та інших. Найбільшим недоліком цих праць слід визнати прагнення авторів за будь-яку ціну затаврувати боротьбу ОУН і УПА проти радянської влади і польської меншини, всіляко оминаючи в той ж час національно-державницький чин українських націоналістів, їхню антинімецьку діяльність, оголошуючи учасників націоналістичного руху посібниками і спільниками нацизму.

У вирі політичних пристрастей зберегти наукову об'єктивність дуже важко, і це підтверджують слова відомого письменника С. Цвейга, що "правда і політика рідко вживаються в одній хаті". Нелегко, мабуть, досліднику домогтися й того, щоб його бачення тих чи інших історичних явищ і діючих осіб вподобалося більшості. Але якщо історик, маючи необхідну наукову компетенцію, толерантно ставитиметься до об'єкту свого дослідження, то він дістане можливість дати ймовірну правдиву відповідь на найболючіші питання історії свого народу. Бо слід погодитися з думкою великого німецького філософа І. Канта, що ніколи "не пізно взятися за розум".

Збройна боротьба УВО, ОУН-УПА це невід'ємна частина історії українського народу і її треба сприймати такою, якою вона була: непримиримою і безкомпромісною, героїчною і трагічною, без прикрас і вигадок.

У центрі уваги фахівців і звичайних читачів залишаються книги, які стали класичними. В західній історіографії – це праця американського журналіста Вільяма Ширера «Злет і падіння Третього рейху» (перше видання 1959 р.), у радянській – об’єктивна, наскільки це було можливо, книга Олександра Самсонова «Крах фашистської агресії. 1939-1945» (видана у 1975 р.).

Для розуміння закономірностей початкового етапу радянсько-німецької війни велике значення мають спогади радянських і німецьких воєначальників. Мемуарна література – не дуже переконливе джерело, але якраз через співставлення позицій і поглядів противників можна винести судження про дійсний стан справ.

Найбільш фундаментальним виданням про світові війни е сучасній російській історіографії є: чотиритомник «Світові війни XX століття», підготовлений в Інституті загальної історії РАН під загальною редакцією О Ржешевського (М., 2002). Кожній світовій війні присвячено по два томи: один з них є історичним нарисом, а інший – збірником документів та матеріалів. Така конструкція цієї узагальнюючої праці є оптимальною. Читач за допомогою кваліфікованих фахівців може розібратися з документальною основою теми і винести власне судження

В українській історіографії ніколи не було, як нема й тепер, монографічних праць про перший, найбільш важкий етап Великої вітчизняної війни Постановка цієї теми пов’язана з відповіддю на багато незручних питань. Якщо навіть дослідники знали відповіді, викласти їх на папері у минулому було неможливо, а – морально обтяжливо. Реальна картина надто відрізняється від стереотипів, сформованих у ювілейних виданнях.

Досі зберігає своє значення відповідний тон десятитомної «Истории Украинской ССР» виданий Інститутом історії АН УРСР у 1984 р. Тільки в ньому зосереджено великий узагальнюючий матеріал по багатьох проблемах Великої вітчизняної війни. Інших праць наукового характеру просто не існує хоч з видання восьмого тому «Истории Украинской ССР» пройшло вже два десятиліття.

У шеститомній «Політичній історії України XX століття» (К, 2003) періоду Другої світової війни присвячено окремий том (автори – В.Кучер, В.Гриневич, В.Коваль). Теми, на яких зупиняються автори висвітлені цілком кваліфіковано, зі знанням архівних матеріалів та наукової літератури, в тому числі західної. Однак у томі порушуються лише окремі теми політичної історії війни. Тому він не може розглядатися як синтетична праця.

У подоланні «ювілейних» поглядів і оцінок на радянсько-німецьку війну велике значення мали дві науково-популярні праці М.Коваля «Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії» (К., 1995), «Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній війнах (1939-1945 рр.)». Ми широко використали ці праці в розповіді про початковий етап війни. Проте серйозне дослідження цієї непопулярної теми – ще попереду.

Серед небагатьох монографічних праць, які з’явилися за останнє десятиліття, заслуговує відзначення книга В. Короля «Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках» (К, 2002). У ній зосереджений великий фактичний матеріал, запозичений з малотиражних видань й архівів. Проте на суперечливу статистику військовополонених це монографічне дослідження ніяк не впливає. Автор, щоправда, зауважив, що, за його підрахунками, в полон за роки Великої вітчизняної війни потрапило 6,3 млн. радянських воїнів (стор.64). Здавалося б, у монографії, присвяченій долі військовополонених повинна бути в першу чергу доведена їхня сумарна кількість. Проте В. Король тільки називає свою цифру, не розголошуючи методики підрахунку та його джерел.