Історіографія культурно-національного відродження в Україні у 60 – 80 рр. ХІХ ст.

Вивчення народництва в Україні протягом десятиліть сформувало різні історіографічні традиції, усталені штампи та стереотипи оцінок, більшість з яких застарілі і не відповідають стандартам сучасної концепції української історії.

Найбільш поширеними і звичними були оцінки та стереотипи досліджень радянської історіографії, які у дещо трансформованому вигляді зустрічаються в новітній літературі з історії народництва в Україні.

Для радянської історіографії взагалі характерна була політизація проблеми. В офіційній 8-томній «Історії Української РСР» у т. 3. широко вживаються поняття народництво та народників як синоніми понять «суспільно-політичний рух», «визвольний рух» та «революціонери-демократи», «революціонери-народники».

Згідно з радянською концепцією історії народництва, відображеній у названому виданні, народництво виникає наприкінці 60 – початку 70-х рр. ХІХ ст. Попередниками народництва були «революціонери-демократи» О.Герцен, М.Чернишевський, які розробили теорію «російського селянського соціалізму». Революціонери-різночинці 70-х рр. перейняли у «революційних демократів» 60-х рр. ідеалістичні уявлення і насамперед ідею «селянської соціалістичної революції». Разом з тим, згідно з офіційною радянською концепцією, «ідейно-теоретичний рівень народників 70-х років був дещо нижчий, ніж революціонерів-демократів 60-х років». Поступаючись у теорії, народники 70-х рр. разом з тим збагатили досвід революційної боротьби.

Традиційно радянські історики виділяли два напрямки в народництві: революційно-демократичний та ліберальний.

Проблему народництва в Україні радянські дослідники розв’язували однозначно і беззастережно. Народницький рух в Україні визначався насамперед «складовою», «невід’ємною частиною загальноросійського визвольного руху». Зважаючи на особливості України, революціонери-народники, щоб мати успіх серед селян повинні були «знати українську мову, побут і звичаї місцевого населення». Практично вся історія народницького руху в Україні зводилася до вивчення його російського різновиду, що знайшло відображення в практиці «ходіння в народ», діяльності «Київської комуни», Чигиринській змові. Історію народництва в Україні другої половини 70-х рр. ХІХ ст. пов’язували з російськими народницькими організаціями «Земля і Воля» та «Народна воля». В оцінці діяльності народовольців для радянської історіографії характерний прийом «подвійних стандартів». З одного боку, радянські історики визнавали засіб «індивідуального терору» народовольців «помилковим», з іншого, услід за В.Леніним, з повагою ставилися до «блискучої плеяди революціонерів 70-х років», чий практичний досвід активної революційної боротьби оцінювався як «певний внесок у розвиток загальноросійського визвольного руху».

Показовою для радянської історіографії була оцінка головної терористичної акції російських народників – вбивства царя: «1 березня 1881 р. народовольці виконали смертний вирок, винесений ними Олександру ІІ. Однак у політичному ладі Росії нічого не змінилося.» (Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, – 1978. – Т.3. – С. 372-376, 383-388).

Концепцію народництва в Україні представлено і в книзі О.Субтельного «Україна: Історія». Автор дає доволі спрощене визначення народництва: «починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії звичайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди які ототожнювали себе з народом, а в таких обставинах це означало – з селянами». Виникнення народництва він пов’язує не стільки з соціальними або економічними факторами, як радянські історики, скільки з психологічними: почуттям вини радикально налаштованої інтелігенції перед народом за своє «привілейоване становище» у порівнянні з тяжкою долею селянства. Ідеалізацію народниками селянства О.Субтельний вважає «різновидом підсвідомої компенсації селянові за його злигодні». Ідеалізація селянства була властива не лише народникам, але і хлопоманам. Іншими словами, ні хлопоманів, ні українофілів канадський дослідник не розглядає як українських народників. Українофільство, яке виникає в другій половині ХІХ ст., він визначає як «романтичне», «позбавлене політичного забарвлення, поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському».

Як і радянські науковці, історію народництва в Україні О.Субтельний ототожнює із загальноросійськими його проявами: «Ходіння в народ», що зазнало «жалюгідної поразки», Київська комуна – «невеликий гурток анархістів». Дії «анархістської групи» Я.Стефановича в околицях Чигирина (що проявилося у виступах селян – Чигиринська змова) О.Субтельний пояснював тим, що саме цей край був «одним із вогнищ кривавого гайдамацького повстання століття тому», народники сподівалися на те, що саме тут «і досі тліли жарини бунтарства».

На відміну від радянських істориків, які ідеалізували революційних народників, канадський автор називає народовольців «групою розкольників». «Сумнозвісна «Народна воля» розпочала «кампанію політичних убивств, кульмінацією якого став замах на Олександра ІІ у 1881 р.» Дещо інша, ніж у радянських істориків, його оцінка наслідків політичного терору: «загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію терористів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику».

Досить несподівано О.Субтельний визначив впливи російського народництва в Україні. Під час «терористичної кампанії 1879–1881», на його думку, народники виявилися найбільш активними в Україні. Більш того, він підтримує припущення деяких революціонерів, що винахідниками політичних вбивств були «південці» (українці) – А.Желябов, Д.Лизогуб, М.Кибальчич, (Субтельний О. Україна: Історія. – К.: Либідь, – 1993. – С.350, 357-360).

У сучасній українській історіографії затверджується нова точка зору щодо історії народництва в Україні, репрезентована в роботах С.Світленка «Народницький рух в Україні 1860–1880-х років» (Аналіз джерел архівних фондів Росії. Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996) та «Народництво в Україні 60–80-х років ХІХ ст. Теоретичні проблеми джерелознавства та історії» – Дніпропетровськ: Навчальна книга, – 1999.

Ці роботи легітимізують ідеї українських істориків 1920-х рр., зокрема Д.Яворського, згідно з якими в Україні існували два потоки народницького руху – російський та український, які протягом десятиліть перетиналися, розходилися, але ніколи не змішувалися. Такий підхід доводить існування українського народництва (не плутати з народництвом в Україні) як самостійного історичного явища.

Наступна проблема, що заслуговує на спеціальні історіографічні зауваження, це історія українського народництва. Справа в тому, що історіографічно не усталеним залишається сам термін «українське народництво». В радянській, діаспорній, сучасній літературі зустрічається багато його відповідників: «суспільно-політичний рух в Україні», «визвольний рух в Україні» (термін радянської історіографії), «громадівський рух» (М.Антонович, М.Палієнко), «український рух» (А.Катренко), «українофіли» (О.Субтельний). Поняття «народницький рух» у більшості робіт пов’язується лише з російською його гілкою. Звідси велика термінологічна та ідейна плутанина.

Українське народництво варто розглядати як певний етап (60–80-ті рр. ХІХ ст.) українського руху, національного відродження, який організаційно та ідейно був пов’язаний з попереднім етапом цього руху, представленим кириломефодіївцями, та наступним, у межах якого основним рушієм стає студентство, радикальна молодь.

Специфіка українського народництва 60–80-х рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні полягала в тому, що воно існувало у вигляді громад, громадівського руху.

Спеціально проблема періодизації громадівського (наддніпрянського) руху в Україні не ставилася, однак основні його етапи опрацьовані в літературі достатньо докладно.

Найбільш дискусійним постає початковий етап виникнення українських громад.

По-різному визначається сутність громад. Радянська історіографія сприймає громади як гуртки ліберальної буржуазії в Україні, звідси і назви «гуртки-громади», «ліберали-громадівці». В діяльності громад радянські історики розрізнювали демократичну та ліберальну тенденції. Поміркованість «лібералів-громадівців» радянська історіографія вбачала у їхньому прагненні мирним, легальним шляхом випросити у царського уряду поступки. «Скритий» закид радянської історіографії громадівцям, опозиціонерам самодержавству, полягає в тому, що його представники відкидали активні дії проти існуючої соціальної системи: «громадівці запевняли царський уряд у своїй благонадійності, вірнопідданських почуттях, відмежовувалися від політики і революційного руху» (Історія Української РСР. Т.3. – С.396).

Інший погляд на українські громади, як напівтаємні організації з розвинутою мережею, осередки опозиції самодержавному ладу утверджується в сучасній українській історіографії. Так, С.Світленко визначає громади як «напівлегальні осередки демократично й патріотично орієнтованої частини літературної, мистецької, лікарської, військової інтелігенції та найбільш соціально активних і свідомих студентів, учнівської молоді». Громадівці, на думку С.Світленка, «належали здебільшого до опозиційної частини «середнього» класу тодішнього суспільства», становили «ядро вітчизняного національного руху» (Світленко С. Українські громади другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Особливості ідеології та діяльності) // Київська старовина. – 1998. – №2. – С.9).

З погляду професора Київського університету А.Катренка, громади – це «своєрідні напівтаємні організації», що були «осередками організаційного єднання патріотично настроєної інтелігенції України» (Катренко А.М. Український національний рух. – К.: 1999. – С.7). С.Світленко, А.Катренко вважають громади репрезентантами «українського» або «визвольного» руху.

У 60-ті рр. ХІХ ст. існувало 5 українських громад. Найбільш потужною за впливом і характером діяльності була Петербурзька українська громада. Щодо часу її виникнення у дослідників практично немає розбіжностей. На думку найбільш відомого американо-українського дослідника громадівського руху М.Антоновича (онука В.Антоновича – лідера громадівського руху в Україні), Петербурзька громада, постала у 1858 р. Однією з перших дій новоствореної громади був збір коштів, за ініціативою Т.Шевченка, на які було куплено золотий браслет Марії Маркович (Марко Вовчок) для підтримки творчості молодої письменниці (Антонович Марко. З історії громад на рубежі 1850-1860-х років // Київська старовина. – 1998. – №2. – С.33, 35).

А.Катренко дещо уточнює обставини утворення Петербурзької громади, яка «почала формуватися у другій половині 1858 р.», а «як згуртований осередок вона виступила через рік». У центрі діяльності Петербурзької громади, як констатують історики, була культурно-громадська, освітня діяльність та видання журналу «Основа».

Радянська історіографія дуже побіжно згадує про виникнення «українських ліберально-буржуазних громад» наприкінці 50-х – початку 60-х рр. ХІХ ст. у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін. Щодо ідейно-політичної спрямованості «Основи», то радянська історіографія визначала її «нечіткою», в якій поєднувалися «ліберальні та демократичні тенденції, переважали, однак, перші» (Історія Української РСР. – Т.3. – С.272, 297).

Найбільш дискусійним в історіографії залишається питання про час заснування Київської громади. Відправним пунктом для висновків численних дослідників є свідчення самого В.Антоновича, що після розриву з хлопоманами, він та його прибічники об’єдналися з українською громадою і встановили контакти з редакцією «Основи».

На цій підставі М.Антонович, знавець громадівського руху, доходить висновку, що виникнення Київської громади можна віднести «або до кінця 1860 р. або ж до початку 1861» (Антонович Марко. З історії громад на рубежі 1850-1860-х років // Київська старовна. – 1998. – №2. – С.31).

Літературознавець М.Зеров також вважає, що студенти-хлопомани зв’язалися з редакцією «Основи» завдяки стосункам з українськими гуртками, і після кількох місяців взаємного зближення, восени 1861 р. заснували Київську українську Громаду (Зеров М. Літературне життя 60-х рр. «Основа» // Твори: В 2 т. – К.: Дніпро. – Т.2. – С.218).

Сучасні українські дослідники А.Катренко та М.Палієнко також вважають датою заснування Київської громади 1861 р. (Катренко А.М. Український національний рух. – К.: 1999. – С.27. Палієнко М. Київська Стара Громада у суспільному та науковому житті України (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – Київська старовина. – 1998. – №2. – С.53).

Разом з тим, в історіографії існують інші дати. М.Драгоманов визначає інший час заснування Київської Громади – 1862 р., коли українські студентські гуртки «злились у велику громаду, душ в 250–300» (Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867-1877) // Літературно-публіцистичні праці. В 2 т. – К., 1970. – Т.2. – С.157). До речі, сам М.Драгоманв став членом Київської громади у1869 р.

Канадський дослідник О.Субтельний називає 1863 р., коли «напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з польським суспільством, проголосивши себе українцями, вступали до київської громади, поринувши у справу просвіти селянства» (Субтельний О. Україна: Історія. – С.349).

Суттєві розбіжності існують у літературі й щодо дати виникнення решти українських громад 60-х рр. ХІХ ст. – Полтавської, Чернігівської та Харківської. Знавець українського громадівського руху, М.Антонович, спираючись на різноманітне коло джерел, відносить заснування Полтавської, Чернігівської та Харківської громад до 1858 р. На його переконання, «українські громади існували задовго до 1861 р., хоча більшість учених вважає, що вони саме тоді постали з п’яти громад... Петербурзька і Полтавська напевно існували вже у 1858 році, Київська правдоподібно, а Чернігівська і Харківська можливо. У всякому разі на базі наявних даних можна сміло твердити, що у 1859 році всі згадані громади вже існували» (Антонович М. З історії громад на рубежі 1850-1860-х років. – С. 33-34, 35).

Сучасний український дослідник громад А.Катренко вважає датою заснування трьох периферійних громад – Полтавської, Чернігівської та Харківської 1861 рік, (Катренко А.М. Український національний рух. – С.48-71). Очевидно, і М.Антонович, і А.Катренко праві по-своєму, оскільки 1858 та 1861 рр. можна вважати послідовними віхами становлення та діяльності цих громад.

В історії вивчення громадівського (народницького) руху 70-х рр. ХІХ ст. найбільш дискусійним є питання про течії, напрями, угрупування в межах цього руху. Безпосередній учасник подій О.Кістяківський констатує принципове розходження у цілях і засобах між «соціалістичним радикальним українофільством», про яке мріяв М.Драгоманов та поміркованим – «українофільством, як національною свідомістю», якого додержувалася більшість київських старогромадівців (Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874-1885): В 2 т. – К., 1995. – Т.2. – С.455).

Існування двох течій в громадівському русі визнають практично всі його дослідники, щоправда, оцінка двох течій у різних авторів суттєво різниться в залежності від їхніх ідейних настанов та політичних уподобань.

У радянській історіографії фіксація цього розмежування набуває класового змісту, як «боротьби між ліберально-буржуазними і демократичними угрупованнями.» Поступово цей розподіл радянські історики звели до конфлікту поколінь між «молодогромадівцями», які переходили на демократичні позиції, та «старогромадівцями», котрим «не вдалось утримати під своїм впливом передову молодь, що згрупувалася у молодіжних гуртках» (Історія української РСР. – Т.3. – С.398).

Популярна в радянській історіографії, ця точка зору про конфлікт поколінь у громадах, що мала політичне підгрунтя, була трансформована і розвинута в роботах А.Катренка. Той факт, що Київську громаду 70-х рр. ХІХ ст. називали «Старою» дослідник пояснює тим, що серед її членів залишалася частина громадівців-шестидесятників, які були «людьми літнього віку» і навколо неї (громади) «поступово утворилася молодіжна організація – Молода громада». Молода громада, стверджує А.Катренко, виникла в Києві на початку 70-х років ХІХ ст. і діяла впродовж цього десятиліття. До її складу входило понад 50 молодих людей, здебільшого студентів. Серед них виділялися Ф.Винниченко, М.Драгневич, р.Житецький, К.Юр’єв та ін. Київська Стара громада, на думку автора, «відіграла велику роль в ідейному становленні й організаційному згуртуванні Молодої громади». «Між старогромадівцями і молодогромадівцями, –констатує А.Катренко, – інколи виникали непорозуміння, оскільки останні схилялися до радикальніших методів практичної діяльності» (Катренко А.М. Український національний рух. – С.72, 83).

Найбільш переконливою є позиція українсько-канадського дослідника І.Лисяка-Рудницького, який лінію демаркації серед громадівців проводив між радикальною політичною течією під проводом М.Драгоманова та аполітичним культурництвом більшої частини громадівців. М.Драгоманов, на його думку, був «речником політизації українського руху й поборював концепцію т.зв. аполітичного культурництва», (Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «переднє слово до «Громади» Михайла Драгоманова // Історичне есе.: В 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т.1. – С.362).

І.Лисяку-Рудницькому належить ціла низка робіт, у яких дається грунтовний аналіз політичного світогляду та історичних поглядів М.Драгоманова, визначається місце і роль в українському русі, його ставлення до українського народництва-громадівства: «Михайло Драгоманов», «Із Драгоманівських студій», «Драгоманов як політичний теоретик», «Перша українська політична програма: «переднє слово до «Громади» Михайла Драгоманова» (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.1. – С.281-389). Заслугу М.Драгоманова, як політичного мислителя, дослідник вбачає в тому, що йому вдалося поєднати демократичні, соціалістичні ідеї з національною ідеєю, що знайшло відображення в одному з драгоманівських афоризмів, який наводить автор: «Український соціалізм не партія, а громада», (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.1. – С.360). Разом з тим Драгоманов, припускає канадський історик, був «менше обтяжений народницьким комплексом, ніж багато його українських і російських сучасників, але він не був від нього вільний» (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.1. – С.370).

Для радянських істориків засадничими були оцінки, що дав М.Драгоманову В.Ленін. Класові за змістом та образливі за формою ці вислови В.Леніна загальмували процес вивчення багатої та складної спадщини публіциста. М.Драгоманов, за характеристикою В.Леніна, був «національним міщанином», він «виражав точку зору селянина, настільки ще дикого, сонного, прирослого до своєї купи гною, що через законну ненависть до польського пана він не міг зрозуміти значення боротьби цих панів для всеросійської демократії», (Ленін В.І. Повне зібр. творів. – Т.25. – С.283).

Інтерес до творчої спадщини та суспільно-політичної діяльності М.Драгоманова відновлюється під час «відлиги» кінця 1950–1960-х рр., що знайшло відображення в роботах М.Бернштейна «Українська літературна критика 50–70-х років ХІХ ст.» – К., 1959; М.Комишанченка «Літературна дискусія 1873–1876 рр. на Україні» – К.: Вид-во КДУ, 1958; В.Лукеренка «Світогляд М.П.Драгоманова» – К.: Наукова думка, 1965; Д.Заславського та І.Романенка «Михайло Драгоманов (1841–1895). Життя і літературно-дослідницька діяльність» – К., 1964; В.Сарбея «Антицаристська публіцистика М.П.Драгоманова і ставлення до неї основоположників марксизму-ленінізму»//УЇЖ. – 1966. – №9; р.Іванової «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України» – К., 1971.

У 1990-х рр. спостерігається певний «ренесанс» драгоманівських студій, про що свідчить поява низки досліджень світогляду, історіософських та політико-правових поглядів українського політичного мислителя. Це роботи Л.Гаєвської «Концепция национального возроджения в историософии М.Драгоманова»// Радуга. – 1992. №3-4; М.Поповича «Драгоманов і ми»// Наука і суспільство. – 1991. – №8; О.Скакун «М.П.Драгоманов як політичний мислитель» – Харків: Основа, 1993; А.Круглашова «Політико-правові погляди М.Драгоманова» та «Конституційні ідеї М.Костомарова та М.Драгоманова»//Радянське право. – 1991. – №9; його ж Конституційні ідеї М.Костомарова та М.Драгоманова//Драгоманівсьий збірник. – Харків, 1996 тощо.

Остаточно нез’ясованою залишається в історіографії дата розриву М.Драгоманова з Київською Старою Громадою. Більшість дослідників (М.Грушевський, І.Лисяк-Рудницький, С.Світленко) називають 1886 р. (Грушевський М. Украинский народ в его прошлом и настоящем: В 2 т. Птб., 1914. – Т.І. – С.354; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. – К.: Основи. – Т.1. – С.353; Світленко С. Українські громади другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Особливості ідеології та діяльності) // Київська старовина. – 1998. – №2. – С.16); М.Палієнко відносить цю подію до 1885 р. (Палієнко М. Київська Стара Громада у суспільному та науковому житті України (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Київська старовина. – 1998. – №2. – С.70).

Останній період громадівського руху в Україні 80–90-х рр. ХІХ ст. дослідники розглядають з точки зору діяльності журналу «Киевская старина». Деякі розбіжності між сучасними дослідниками існують щодо визначення кількості етапів діяльності журналу як осередку українських інтелектуальних сил.

Історію діяльності журналу «Киевская старина» М.Палієнко періодизує відповідно із зміною його редакторів:

· 1882–1888 рр., коли редактором був Ф.Лебединцев;

· 1888–1889 рр. – О.Лашкевич;

· 1890 – перша половина 1893 рр. – Є.Кивлицький;

· 1883–1906 рр. – В.Науменко. (Палієнко М. Київська Стара Громада у суспільному та науковому житті України (Друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Київська старовина. – 1998. – №2. – С.72-75).

А.Катренко пропонує свою періодизацію діяльності журналу, ознаками якої були посилення впливу на «Киевскую старину» Київської громади та послідовніше і сміливіше відстоювання журналом національно-культурних прав українського народу:

· 1882–1887 рр., коли «вироблялися і установлювалися програмні засади і наукові принципи діяльності» журналу;

· 1887–1892 рр., що характеризується частковою реорганізацією журналу, посиленням впливу Київської Громади на ідейні та громадські позиції редакції, «Киевская старина» стала друкованим органом Громади;

· 1893–1906 рр. характеризується боротьбою з цензурою за вільний розвиток українознавчих досліджень та право публікації художніх творів, історико-фольклорних пам’яток українською мовою.

 

Словом, А.Катренко не бачить кризових явищ у діяльності журналу, і констатує лише його досягнення, вбачаючи в «Киевской старине» «один з найважливіших центрів організаційного і духовного єднання української інтелігенції» (Катренко А. Український національний рух ХІХ ст. – С. 111-112).

Цікаво пригадати і той факт, що протягом ХХ ст. «Киевская старина» відновлювалася двічі: перший раз за радянських часів (1972) у вигляді альманаху, який вже у 1973 р. було заборонено, вдруге, за часи незалежності як «історичний науково-популярний та літературний журнал».

У дослідженнях істориків громадівського руху не йдеться про його кризовий стан на рубежі 80–90-х рр. і остаточний крах у середині 90-х рр. ХІХ ст. Заслуга А.Катренка полягає в тому, що він виділяє три основних етапи в розвитку громад в Україні:

· 60-ті рр. – виникнення громад;

· 70-ті – початок 80-х рр. – освітньо-культурна і політична робота громадівських осередків;

· 80–90-ті рр. – завершальний етап в історії громад.

 

У розвідці М.Палієнко наголошується на поступовій еволюції громадівського руху, який в 90-ті рр. перетворюється на гурток інтелектуалів.

У роботах сучасних авторів йдеться не про кризу, а поступову еволюцію українського народництва, громадівського руху в ліберально-демократичні партії на початку ХХ ст. через утворення українського безпартійного об’єднання, яке не має навіть усталеної назви в літературі; М.Палієнко називає цю організацію ЗУБДО (Загальна українська безпартійна організація), А.Катренко – ВУЗО (Всеукраїнська загальна організація), що була утворена за ініціативою українських старогромадівців у 1897 р. (Палієнко М. Вказ. праця, – С.78; Катренко А. Вказ. праця. – С.129). У 1904 р. на підставі цієї організації була утворена Українська радикально-демократична партія.