Історіографія культурного розвитку України козацької доби.

Висвітлення проблем культурного розвитку українського суспільства другої половини XVIІ–XVIІІ ст. є обов’язковим атрибутом усіх узагальнюючих праць з історії України. Крім того, існує чимало досліджень, присвячених вивченню сутніх проявів еволюції окремих художньо-мистецьких галузей, шкіл чи напрямків. Вітчизняна історіографія містить також ряд досліджень життєвих та творчих шляхів найбільш відомих діячів української культури.

Проблеми історії розвитку образотворчого мистецтва, орнаменталістики, графіки, граверства, іконографії тощо надзвичайно продуктивно почали розроблятися на початку ХХ ст. в дослідженнях М.Біляшівського «Про український орнамент» (1909), Г.Павлуцького «Історія українського орнаменту» (К., 1927), В.Січинського «Історія українського граверства» (Львів, 1937) та ін.

В останні десятиліття здобутки початку століття були розвинуті у монографіях і статтях П.Білецького «Український портретний живопис XVIІ–XVIІІ ст.: проблеми становлення та розвитку» (К., 1969) та «Украинская портретная живопись XVIІ– XVIІІ вв.» (М., 1981), П.Жовтовського «Український живопис XVIІ–XVIІІ ст.» (К., 1978), «Монументальний живопис на Україні в XVIІ–XVIІІ ст.» (К., 1983) та «Художнє життя на Україні в XVIІ–XVIІІ ст.» (К., 1988), В.Свєнціцької та О.Сидова «Спадщина віків: українське малярство ХІV–XVIІІ ст. у музейних колекціях Львова» (Львів, 1990), Д.Степовика «Українська графіка XVI–XVIІІ століть: еволюція образної системи» (К., 1982), «Українська ікона Х–ХХ ст.» (К., 1996), В.Александровича «Образотворчі напрями в діяльності майстрів західноукраїнського малярства XVI–XVIІ ст.» (Львів, 1994), В.Овсійчука «Українське малярство Х–XVIІІ ст.: проблема кольору» (Львів, 1996) та ін.

З 20-х рр. ХХ ст. розпочалось і комплексне дослідження української архітектури – як церковної, так і світської. Зокрема історія розвитку церковного будівництва на українських землях висвітлюється в працях Д.Антоновича «Із історії церковного будівництва на Україні» (Прага, 1925), В.Січинського «Дзвіниці і церкви Галицької України XVI–ХІХ вв.» (Львів, 1925), М.Драгана «Українські дерев’яні церкви» у 2-х т. (Львів, 1927).

Світське оборонне будівництво та народне зодчество представлено в роботах В.Січинського «Оборонні замки Західного Поділля» (К., 1928), Ф.Ернста «Київські архітектори 18 ст.» (К., 1918), С.Безсонова «Архітектура Західної України» (К., 1946), П.Юрченка «Українська народна архітектура» (К., 1947), В.Самойловича «Українське народне житло» (К., 1977), А.Данилюка «Українська хата» (К., 1991) та ін.

Досить повно і всебічно досліджено розвиток літературного процесу на українських землях доби бароко. Велика заслуга в цьому належить С.Єфремову, автору дослідження «Історія українського письменства» (1911), І.Франку – «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), В.Перетцу – «Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI–XVIІІ вв.» (М., Л., 1962), О.Мишаничу – «Література Закарпаття XVIІ–XVIІІ ст.» (К., 1964), Д.Наливайку – «Спільність і своєрідність української літератури в контексті європейського літературного процесу» (К., 1988), Д.Чижевському – «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (Тернопіль, 1994), М.Возняку – «Старе українське письменство» (Львів, 1921) та «Історія української літератури» (Львів, 1992), Б.Крисі – «Перетворення світу: українська поезія XVI–XVIІІ ст.» (Львів, 1997).

Упродовж ХХ ст. з’явилось немало досліджень, що висвітлюють історію розвитку українського книгодрукування. Зокрема на найпильнішу увагу заслуговують праці І.Огієнка «Історія українського друкарства» (Львів, 1925), С.Маслова «Етюди з історії українських стародруків» (К., 1925), М.Макаренка «Орнаментація української книжки 16–18 ст.» (К., 1926), Я.Запаско «Мистецтво книги на Україні в XVI– XVIІІ ст.» (Львів, 1971), Г.Логвин «З глибин: Давня книжкова мініатюра ХІ– XVIІІ ст.» (К., 1974) та ін. Своєрідним узагальненням розробки цієї важливої наукової проблеми стала публікація монографії відомого сучасного українського історика Я.Ісаєвича «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (Львів, 2002).

Вельми пильну увагу науковців привернуло дослідження ролі Києво-Могилянської академії в розвитку освіти, науки, духовності та культури не лише на українських землях, а й в усьому східному та південному слов’янському світі. Зокрема цій проблематиці присвячені праці таких відомих істориків другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як: В.Аскоченського, Д.Вишневецького, О.Голубєва, М.Петрова. Своєрідним узагальненням напрацювань у цій галузі стали дослідження З.Хижняка «Києво-Могилянська акдемія. Суспільно-політичні та ідеологічні передумови виникнення вищої освіти на Україні» (К., 1991), Ф.Корчмарика «Духовні впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України» (Львів, 1993), В.Нічика «Києво-Могилянська академія і німецька культура» (К., 2001).

Вітчизняними істориками створено галерею визначних діячів української культури. Насамперед варто відзначити такі: В.Січинський «Григорій Левицький, український гравер XVIІ ст.» (Львів, 1936), Л.Махновець «Григорій Сковорода» (К., 1970), Б.Смирнов «Теофан Прокопович» (М., 1994), В.Нічик «Теофан Прокопович» (М., 1977), І.Огієнко «Св.Димитрій Туптало. Його життя й праця» (Вінніпег, 1960), Д.Степовик «Іван Щирський» (К., 1988), «Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко» (К., 1986), «Олександр Тарасевич» (К., 1975), С.Захар «Стефан Яворський» (Львів, 1991) й інші.

Грунтовні узагальнення історії розвитку української культури козацької доби містяться в синтетичних працях І.Огієнка «Нариси з історії нашої культури» (ост. акад. вид. – К., 1992), І.Крип’якевича «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (Львів, 1932), Є.Маланюка «Нариси з історії нашої культури» (К., 1992), Д.Антоновича «Українська культура» (лекції за ред. Д.Антоновича) (К., 1993), М.Семчишина «Тисяча років української культури: історичний огляд культурного процесу» (К., 1993). Доволі нетрадиційними підходами до узагальнення культурного поступу української нації за всю історію її розвитку відзначається монографічний виклад М.Поповича «Нарис історії культури України» (К., 1998, що вже витримав декілька перевидань).

Крім того, історіографічна скарбниця культурної проблематики містить у собі цілий ряд колективних узагальнюючих праць: «Культура і побут населення України» (К., 1993), «Культура українського народу» (К.. 1994), «Українська культура: історія і сучасність» (Львів, 1994), «Феномен української культури: методологічні засади осмислення» (К., 1996) та інші. Найновішою колективною працею, де узагальнено надбання істориків, культурологів, філософів, етнологів, антропологів тощо, став третій том п’ятитомної праці «Історія української культури» (К., 2003) під редакцією академіка В.Смолія.

 

Історіографія політико-адміністративного і

Соціально-економічного статусу українських територій у

Складі Російської та Австрійської монархій.

Проблема політико-адміністративного і соціально-економічного статусу українських територій у складі двох великих монархій, Російської та Австрійської, здобула неоднозначні, а інколи, зовсім протилежні оцінки в історіографії. Ці різноманітні оцінки можна поділити на 3 групи: радянських, діаспорних і сучасних українських істориків.

Офіційна точка зору радянської української історіографії репрезентована в багатотомній «Історії Української РСР» – колективній академічній праці українських істориків (Історія Української РСР: У 8 тт. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1979. – Т.2, 3.). Засадничими принципами української радянської історіографії були формаційно-класовий підхід, проросійська спрямованість та політико-ідеологічна заангажованість у висвітленні історії України кінця XVIII – поч. ХІХ ст. Історія України, окремих українських територій розглядалася з точки зору розкладу феодально-кріпосницької формації і формування в її надрах капіталістичного укладу. З цієї формаційної формули випливає теза про посилення соціального гноблення, і як наслідок, активізація класової боротьби народних мас. Відповідають цим підходам й основні розділи багатотомної «Історії української РСР», присвячені історії українських земель кінця XVIII – поч. ХІХ ст.: Розділ ІХ – «Розклад феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичного укладу (друга половина XVIII ст.)»; Розділ Х – «Загострення класової боротьби на Україні в другій половині XVIII ст.».

Як одна характерна риса українсько-радянської історіографії – тенденційний проросійський підхід щодо відбору й систематизації фактичного матеріалу. Левова частка викладу присвячена висвітленню подій в підросійській Україні -Лівобережжі, Слобідській Україні, Запоріжжі, Північному Причорномор’ї. Так, у ІІ томі академічної «Історії Української РСР», з трьох розділів, які містять 15 підрозділів, лише один присвячений подіям у західноукраїнських землях з точки зору стану класової боротьби: підрозділ 4 – «Антифеодальна і визвольна боротьба на західноукраїнських землях». У третьому томі «Історії Української РСР» із 7 розділів лише один присвячений характеристиці соціально-економічного і політичного стану західноукраїнських земель: розділ VII – «Західноукраїнські землі під гнітом Австрійської монархії в першій половині ХІХ ст.»

Важливою ознакою радянської української історіографії є політико-ідеологічна упередженість в оцінці подій і відборі фактів. Дуже характерна наукова лексика, що використовується радянськими істориками. Ліквідація рештків автономії в Лівобережній, Слобідській Україні, руйнування Запорозької Січі, політика центрального уряду щодо адміністративної і соціально-політичної уніфікації українських територій в складі Російської імперії в багатотомному академічному виданні визначається обережним терміном «зміни»: «зазнав змін адміністративний і військовий устрій Лівобережної та Слобідської України, Запоріжжя і визволених земель Півдня України» (Історія Української РСР. – Т.2. - С. 366.).

Історія Півдня України кінця XVIII – початку ХІХ ст. оцінюється як «визволення північного Причорномор’я і початок його колонізації». З позиції російських зовнішньополітичних інтересів оцінюється приєднання Криму, що мало «велике значення» для «зміцнення політичних і стратегічних позицій російської держави на Півдні». Процес колонізації Півдня висвітлюється здебільшого з класових позицій як селянське і поміщицьке заселення вільних територій. Щодо оцінки заходів уряду, то вони вважаються недостатньо вдалими, бо іноземних колоністів переселилося менше, ніж розраховувалося. Драматична історія Правобережної України кінця XVIII – поч. ХІХ ст. трактується радянськими істориками як «визволення» її з-під гніту шляхетської Польщі і «возз’єднання» з Росією, що мало «величезне прогресивне значення для історичної долі українського народу». І ще така характерна деталь: до 1793 р. найбільша кількість втікачів-селян, що заселили південь, були з Правобережної України (Історія Української РСР. – Т.2. С.511).

Наукова лексика радянських істориків суттєво змінюється, коли мова заходить про західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії. Якщо приєднання Правобережної України до Росії кваліфікується як «визволення» від гніту Польщі, а Півдня – як «визволення» Північного Причорномор’я, то входження західноукраїнських земель до складу Австрійської монархії оцінюється як «експансіоністські дії феодальної Австрії» задля «загарбання» Східної Галичини, Закарпаття, Північної Буковини. Політика Австрійської монархії щодо західноукраїнських земель набула в радянській історіографії явно негативного відтінку. Не згадуючи жодним словом про реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в соціальній та культурній сферах, радянська історіографія стверджує, що «панування Австрійської монархії на західноукраїнських землях негативно позначилось на їх соціально-економічному і культурному розвитку». В світлі офіційної радянської доктрини, політика австрійського уряду на цих територіях визначалася як «реакційна», що була спрямована на обмеження розвитку капіталістичного укладу й забезпечення «необмеженого панування феодалів-кріпосників». (Історія Української РСР. Т.3. – С.157). Посилення соціального і національного визиску з боку австрійської правлячої верхівки вело, за логікою радянських істориків, до посилення класового опору – «антифеодальної та визвольної боротьби на західноукраїнських землях». Типовим для радянської української історіографії було поєднання антиавстрійських та проросійських акцентів. Так, з одного боку, стверджувалося, що австрійський абсолютизм в інтересах панівних класів, закріпив «політико-адміністративну розчленованість» західноукраїнських територій, з іншого, що ці території і Правобережжя (до 1793 р.) у своєму соціально-економічному розвиткові «значно відставали від Лівобережної та Слобідської України» (Історія Української РСР. Т.3. – С.157; Т.2. – С. 366).

Цілком зрозуміло, що згідно з радянсько-українською історіографічною традицією, окремі територіально-історичні регіони України розглядалися з точки зору їх адміністративно-політичної залежності від великих держав – Росії та Австрії, а не як спеціальний об’єкт історичного дослідження.

Виключенням можна вважати історію Південної України, якій була присвячена низка грунтовних робіт О.І.Дружиніної, В.І.Тимофеєнка, В.Кабузана та інших радянських істориків: Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775-1800 гг. – М., 1959; вона ж. Южная Украина 1800-1825. – М., 1970; вона ж. Южная Украина в период кризиса феодализма. – М., 1981; вона ж. Возникновение городов на Юге Украины и в США: общее и особенное. // Новая и новейшая история. – 1979. – № 2; Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во 2-й пол. XVIII в. – К., 1984; Кабузан В.М. Заселенне Новоросии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII века. – М., 1976.

Особливий історіографічний блок становить дослідження істориків в українській діаспорі. Визнаним авторитетом серед діаспорних істориків був Д.Дорошенко. В його грунтовному «Нарисі історії України» історія українських земель кінця XVIII – початку ХІХ ст. подається доволі докладно: багато фактажу, цифр, цитат. Заслуга Д.Дорошенка полягає в тому, що в праці узагальнюючого характеру він розглядає як окремі сюжети історії Слобідської України на етапі скасування її полкового устрою, стан Лівобережних земель після ліквідації рештків автономії, так і сюжети: «Правобережна Україна в XVIII ст.», «Прилучення Галичини до Австрії», «Підкарпатська Русь». Коротку довідку з історії Буковини автор подає у зв’язку з історією прилучення Галичини до Австрійської держави. Характеризуючи реформи просвічених австрійських монархів Марії-Терезії та Йосифа ІІ на західноукраїнських землях, Д.Дорошенко в дусі своєї історико-націоналістичної схеми доходить висновку, що хоча реформи за австрійські часи і були впроваджені «бюрократичним способом і не доведені до кінця», але вони підняли «дух українського народу». Треба сказати, що історична термінологія, якою користується дослідник, обережна й малонаукова: наприклад, «об’єднання українських земель під Росією», «прилучення Галичини до Австрії», «Галичина під Австрією».

У праці узагальнюючого характеру Н.Полонської-Василенко, термінологія набуває більш конфронтаційного характеру, що було властиве свідомості дослідників повоєнних часів. Частина дев’ята двотомника «Історії України» цієї авторки має характерну назву «Україна під чужою окупацією». Дослідниця рівнозначно вживає це поняття відносно східно- і західноукраїнських земель: «Україна під окупацією Росії в XVIII столітті» та «Західня Україна під окупацією Австрії». Заслуга дослідниці в тому, що вона однією з перших зробила предметом спеціального розгляду історію окремих регіонів України кінця XVIII – початку ХІХ ст., таких як «Галичина», «Буковина», «Закарпаття», «Південна Україна» – виокремлюючи їх у самостійні підрозділи. Історія Слобідської, Лівобережної та Правобережної України не були виділені автором в окремі підрозділи, а розглядалися позиції стану адміністративного, соціального устрою цих земель в складі загальноросійської історії. На відміну від свого попередника Д.Дорошенка Н.Полонська-Василенко намагалася вписати факти української історії, зокрема кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., у більш широкий європейський контекст, торкаючись подій у Прусії, Франції, Польщі, Туреччині, кордонах Австрійської імперії тощо.

У діаспорній історіографії виникають перші праці, присвячені історії України нового часу. «Нариси з історії України (кін. XVIII – поч. ХХ ст.)» В.Вериги мають науково-популярний характер і написані в традиціях «націоналістичної школи». Автор розглядає окрему історію Галичини, Буковини і Закарпаття. Що стосується Наддніпрянської України, то її історія розглядається без диференціації на регіони, а в великих розділах з характерними назвами «Україна під чужою окупацією», «Під російською займанщиною (1861-1914 рр.)». (Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів: Світ, 1996).

Дослідники в українській діаспорі зверталися і до грунтовного вивчення історії окремих українських земель. Прикладом такого монографічного підходу може слугувати колективна праця «Буковина – її минуле і сучасне», видана у 1956 р. під редагуванням Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського. Період в історії Буковини кінця XVIII – початку ХІХ ст. визначається в монографії як «австрійський», в межах якого автори виділяють 4 підперіоди: 1774-1786; 1786-1848; 1848-1861; 1861-1918 (Буковина – її минуле і сучасне // Під ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського. Париж – Філадельфія – Детройт: Зелена Буковина, 1956). Незважаючи на застарілу термінологію («Окупація Буковини Австрією»). сприйняття історії Буковини відбувається через призму ідеї національного відродження. У монографії розглядаються економічні, соціальні, політичні, церковні, культурні аспекти життя краю на підставі широкого кола німецьких, румунських, українських, англомовних джерел, що зберігають своє значення до сьогодні.

Найбільш різноманітним за жанрами, ідеологією, підходами постає сучасний період у вивченні історії окремих українських територій наприкінці XVIII – поч. ХІХ ст. На початку 1990-х рр. відбувався активний процес повернення до наукового вжитку робіт істориків 1920-1930-х рр., створення узагальнюючих праць і спеціальних монографій з історії окремих українських територій зарубіжних і вітчизняних українських учених. У 1988 р. з’явилася праця канадського історика О.Субтельного «Ukraine: A History», (Субтельний Орест. Україна: історія. 3-тє вид. перероб. і доп. – К.: Либідь. 1993 // Orest Subtelny. Ukraine: A History. University of Toronto Press, 1988) переклад якої українською мовою витримав три видання. Праця О.Субтельного є найбільш відомим і популярним оглядом української історії в англомовному середовищі. Дві наскрізні ідеї, які пронизують роботу, за визначенням самого автора – бездержавність та модернізація українського суспільства. О.Субтельний використовує і нову історичну лексику. Замість застарілих понять, вжитих радянською або діаспорною історіографією («возз’єднання» українських земель з Росією, «загарбання» Австрією українських земель, «окупація» Росією та Австрією українських земель) сучасний канадський дослідник використовує більш нейтральне «Україна у складі Російської та Австрійської імперій», «російська імперська присутність на Україні», «українці під владою Габсбургів», «імперське панування». Стан окремих культурно-територіальних регіонів автор розглядає не як спеціальний предмет, а швидше як політику Росії відносно України та Австрії щодо західноукраїнських земель. Австрію автор визначає як «імперське утворення», «слабо скоординований конгломерат».

Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ, на думку О.Субтельного, мали «величезне значення для українців», особливо реформи цісаря-реформатора, за часів якого «імперія прагнула й могла зміцнюватися та самооновлюватися», щоправда, реформи не були доведені до кінця.

Впроваджуючи нові підходи до вивчення української історії, О.Субтельний ставить проблему української ментальності. Для східноукраїнських земель характерною була так звана «малоросійська ментальність», що ототожнювалася з імперською лояльністю української еліти. Для західноукраїнських земель типовою була династична лояльність щодо Габсбургів, що плекала ідеологію «рутенства», властиву для західноукраїнської еліти – греко-католицького духовенства. Рутенство – «граничний провінціалізм», згідно з яким українці – це галичани й уніатська церква. (Субтельний О. Україна: історія. – С.262, 277). Але і сам автор не позбавлений деяких анахронізмів «рутенства». На його думку, імперська доба призвела до «роздвоєння українського суспільства – одне було частиною Російської імперії, друге – Австрійської». У новий час історія України йшла двома паралельними шляхами: один формували західні українці в Австрійській імперії, а інший – східні українці в Російській. Але у ХІХ ст. під владою Австрії становище західних українців докорінно змінюється і вони починають грати «першорядну роль в історії свого народу» (Субтельний О. Вказ. праця. -С.278).

До англомовних робіт з української історії належить грунтовне дослідження ще одного канадського історика П.Магочі «A History of Ukraine», видане Торонтським університетом у 1996 р. (Magocsi. Paul. P. History of Ukraine. University of Toronto Press. Toronto. Buffalo. London. 1996. – 784 p.). Автор, як і його попередники, розглядає окремо історію Наддніпрянської України та українські землі у складі Австрійської імперії. Засадничою тезою канадського історика є твердження, що Україна – це багатонаціональна і полікультурна територія. Основну увагу автор приділяє аналізу адміністративної структури, положенню різних соціальних станів та національному складу населення Наддніпрянської України на тлі російської імперії (дворянство, міщанство, селянство, чиновництво). П.Магочі в спеціальному розділі розглядає етнічні групи, які жили в Наддніпрянській Україні: росіяни, поляки, євреї, німці та меноніти, кримські татари, румуни тощо. Стан західноукраїнських земель Галичини, Буковини, Закарпаття у складі Австрійської імперії, автор аналізує у демографічному, політико-адміністративному і соціально-економічному аспектах.

У 1995 р. вийшла в світ німецькою мовою книга відомого дослідника А.Каппелера «Коротка історія України», яка мала певне значення для популяризації української історії на Заході і затвердження нових підходів щодо її вивчення. Новочасній історії України присвячені два розділи: 7 – «Україна під царем та імператором і початок українського національного руху в першій половині 19 століття»; 8 – «Модернізація та національний рух до 1914 р.» З одного боку, А.Каппелер розглядає історію України традиційно, як поділену між Російською та Австрійською коронами, з іншого, услід за О.Субтельним, з точки зору національного відродження і модернізаційних процесів в українському суспільстві.

В Україні на початку 1990-х рр. стали з’являтися праці з української історії, автори яких свідомо використовували і пропагували досвід та ідеологію своїх західних колег. Широкою популярністю користується одна з перших праць у цьому ряду львівського історика Я.Грицака «Нарис історії України. Формування модерної нації ХІХ – ХХ століття» (Навчальний посібник). – К.: Генеза. 1996. Заслугою автора є спроба інтерпретації нових підходів – ідей модернізації та націоналізму, як основних важелів української історії новочасного періоду. Пропагуючи нове бачення українського історичного процесу, автор під час викладу демонструє рецидив комплексу «рутенства» – перебільшення ролі Галичини в українському історичному процесі ХІХ ст.

Надбанням сучасної української історіографії, яка об’єднує в своїх лавах зарубіжних і вітчизняних дослідників української історії, стала поява протягом останнього десятиліття низки монографій, спеціальних досліджень, присвячених вивченню окремих регіонів. Важливу роль у реалізації регіональної програми вивчення історії України відіграє перевидана праця видатного українського історика Д.Багалія «Історія Слобідської України» (Харків: Основа, 1990), що була підготовлена автором у 1917 р. Принципове значення для вивчення особливостей історичного розвитку Лівобережної України має книга канадського історика З.Когута «Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760-1830» (- К.: Основи, 1996. // Переклад з Zenon. E. Kohut. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy. Imperial Absorption of the Hetmanate 1760s.-1830s. 1988). Політичній, адміністративній та соціальній історії Правобережної та Лівобережної України кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. присвячена низка робіт В.Смолія: «Возз’єднання Правобережної України з Росією» – К., 1978; «Правобережна Україна в другій пол. XVII-XVIII ст.: проблема державотворення» – К., 1993; та В.Шандри «Адміністративні установи Правобережної України кінця XVIII – поч. ХХ ст. в російському законодавстві» – К.; 1998; «Київське генерал-губернаторство. 1832-1914» – К.: 1994; «Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1852: функції, структура, архів» – К.: [Держ. ком. архів України], 2001. Суттєвим внеском у вивчення історії Південної України є грунтовна монографія американської дослідниці Патриції Герлігі: «Одеса. Історія міста, 1794-1914». – К., 1999.// переклад з Patricia Herlihi Odessa. A History, 1794-1914. Harvard Ukrainian Research Institute. 1986, де на прикладі одного міста сфокусовано широкий спектр проблем розвитку цілого регіону України – колонізація краю, склад населення, адміністративний уклад, види господарчої діяльності, іноземна торгівля, стан фінансів, промисловості, культурне і політичне життя.

Прямим наслідком пожвавлення регіональних досліджень в 1990-х рр. стала поява колективних праць присвячених історії Закарпаття та Буковини. «Нариси історії Закарпаття», підготовлені авторським колективом ужгородського університету під редагуванням І.Гранчака, ставили за мету показати роль Закарпаття у розширенні зв’язків України з Європою, а також прагнення русинів Закарпаття об’єднатися з усім українським народом (Нариси історії Закарпаття. Том 1. (з найдавніших часів до 1918 року). – Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного управління по пресі, 1993). У колективній праці, виданій в Чернівецькому університеті за редакцією В.Ботушанського: «Буковина: історичний нарис» (Чернівці: Зелена Буковина, 1998) особливий інтерес становить розділ ІІІ – «Буковина у складі Австрії (Австро-Угорщини) (1774-1918 рр.)», «Хотинщина в складі Російської імперії (1812-1918 рр.)», у яких на підставі залучення широкого кола джерел дається панорама соціально-економічного, політичного та культурно-релігійного життя краю.