Суспільства кінця ХVІІІ – початку XІХ ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суспільства кінця ХVІІІ – початку XІХ ст.




Проблема соціальної структури українського суспільства в узагальнюючих працях, навчальних посібниках і підручниках для вищої школи або не формулюється взагалі як окремий предмет вивчення, або розглядається мимохідь у вигляді коротких довідок про становище таких верств українського суспільства кінця XVIII – початку ХІХ ст., як дворянство, селянство, купецтво, міщанство, козацтво.(Історія Української РСР: у 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка, 1978-1979. Т.2; Т.3; Дорошенко Д.І. Нарис історії України – Львів: Світ, 1991; Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 тт. – К.: Либідь, 1993. Т.2.; Субтельний Орест. Україна: історія. 3-тє вид. перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної нації ХІХ–ХХ століття (Навчальний посібник). – К.: Генеза, 1996). Історія окремих соціальних груп українського суспільства подається в цих працях в контексті або перебігу політичних подій, або класової боротьби. Наприклад, Н.Полонська-Василенко у спеціальному розділі «Суспільний лад України за Російської окупації» характеризує стан шляхетства, селянства, козацтва. У багатотомній «Історії Української РСР» у центрі уваги знаходиться селянство в процесі розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи в кінця XVIII – першій половині ХІХ ст. Дворянство і козацтво, як окремі соціальні групи, практично не виокремлювалася.

Певний виняток становить «Історія України» (Magocsi Paul. R. A History of Ukraine. University of Toronto Press. Toronto Buffalo London, 1996) канадського автора П.Магочі, в якій він як самостійний сюжет розглядає соціальну структуру Наддніпрянської України. Автор не просто фіксує статус та еволюцію основних соціальних станів кінця XVIII – початку ХІХ ст., а намагається прослідкувати зміни в їх становищі та взаємодії за регіональним принципом, виокремлюючи такі регіони Наддніпрянської України, як Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Слобідська Україна (Харківщина), Новоросія або Степова Україна (Херсонська, Катеринославська та Таврійська губернії) і Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волинська губернії). Всі ці регіони у різний час увійшли до складу Російської імперії і мали свої особливості соціального складу. Зміни, що відбулися у соціальній структурі Наддніпрянської України кінця XVIII – початку ХІХ ст., автор відобразив у спеціальній таблиці:
Соціальні стани Наддніпрянської України

XVIII ст. 1. Дворянство російське дворянство польська шляхта 2. Козацтво старшина рядові козаки підпомічники 3. Селянство державні селяни поміщицькі селяни 4. Міське населення 5. Духовенство XIX ст. 1. Дворянство 2. Військові поселенці 3. Селянство державні селяни кріпаки піддані (після 1861) 4. Міське населення 5. Службовці урядовці духовенство 6. Козацтво Кубанське Чорноморське Азовське.


Проблема історії українського дворянства висвітлюється в літературі у різних ракурсах. Скажімо, у відомій праці українсько-американського історика О.Оглоблина «Люди Старої України» історія лівобережного дворянства подається через біографії його найвизначніших представників у контексті подій в Малоросії, Російській імперії та європейських країнах. Автор висвітлює життєвий шлях, діяльність, політичні ідеї та думки, широкі дружні й родинні взаємини лівобережного дворянства на прикладі таких діячів, як В.Капніст, А.Гудович, О.Лобисевич, А.Полетика, М.Миклашевський, А.Худорба; родин Ханенків, Туманських, Дівовичів та ін. (Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці. Острог – Нью-Йорк, 2000).

Один з найкращих оглядів історії лівобережного дворянства-шляхти знаходимо в монографії канадського дослідника Зенона Когута. Автор простежує етапи трансформації української старшини в російське дворянство: 1783-1785 рр., коли практично вся українська шляхта була допущена у дворянство; на рубежі XVIII – ХІХ ст., коли Герольдія скасувала тисячі патентів і запровадила судові обмеження на отримання дворянства відповідно до українських старшинських рангів. Ця боротьба за визнання українських рангів, як дворянських, тривала майже 25 років, і сповільнювала асиміляцію української шляхти.

Історію українського дворянства З.Когут розглядає з точки зору його інтеграції до складу Російської імперії, що являється дуже вмілою модифікацією знайомого постулату націоналістичної концепції української історіографії про протистояння російського централізму та українського автономізму. Навіть представників малоросійського дворянства автор поділяє на дві нерівні групи «асиміляторів», прихильників інтеграції в імперські структури й нобілітет – вища соціальна верства у суспільстві (О.Безбородько, П.Завадовський, Д.Трощинський, В.Кочубей), а також «традиціоналістів», які виступали за збереження місцевих традицій і норм, і яких об’єднувала повага до минулого і прихована критика сучасного (В.Капніст, А.Чепа). (Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. – К.: Основи, 1996. – С.260-261; 226-241). Дослідження З.Когута виконане дуже професійно, проте не позбавлене ідеологічної упередженості. За основними поняттями автора – «асиміляція», «інтеграція», «російський централізм» приховуються тим самим нехтуються внутрішні мотиви (економічні, соціальні) трансформації українського суспільства на зламі XVIII – ХІХ ст.

У висвітленні еволюції духовенства в соціальній структурі українського суспільства можна визначити два підходи. Перший, усталений, який характеризується докладним описом церковного життя в різних українських землях з точки зору політичної, культурно-освітньої та соціально-правової. Прикладом такого «традиційного» підходу може слугувати розлогий нарис в «Історії України» Н.Полонської-Василенко. Навіть структура відповідного розділу «Церква» – підрозділ перший, «Українська церква під російською окупацією», і параграфи а) «Православна церква на Правобережній Україні»; б) «Ліквідація уніятської церкви на Холмщині та Підляшші»; в) «Православна церква в Україні в ХІХ ст.» У другому підрозділі розглядається історія церкви в західноукраїнських землях, яка подається в ідеологічному обрамленні «поствоєнної лексики» – «2. Українська церква під окупацією Австро-Угорщини», а) «Українська католицька церква в Галичині»; б) «Церква на Буковині»; в) «Церква на Закарпатській Україні» (Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. – К.: Либідь, 1993. Т. 1. – С.351-373).

Новітній підхід до розуміння ролі церковного стану в соціальній і політичній історії різних українських земель демонструє розвідка австрійського дослідника А.Каппелера: «Національний рух українців в Росії та Галичині: спроба порівняння», в якій автор висловлює думку, що духовенство в західноукраїнських землях, зокрема в Галичині, виступає соціальною елітою. Історик посилається на загальну закономірність: у так званих «малих народів», які не мали своєї аристократії та буржуазії, провідну роль відігравала інтелігенція. Традиційно інтелігенцією селянських народів репрезентувало духовенство. Ось чому в українцях Галичини дослідник вбачає «класичну картину сільського населення з елітою у вигляді священиків». На противагу західноукраїнським землям у Росії священство не було елітою. Духовенство в підросійських землях, на думку В.Каппелера, було замкненою групою, а освітній рівень православних священиків був нижчий, порівняно з Галичиною. Значна частина їх була зрусифікована і лише половина православного кліру визнавала українську мову рідною (Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідом. зб. наук. пр. – К., 1992. Вип. 1. – С.111-112).

Історію купецтва, як окремої групи населення в українських землях розглядають з традиційної та модерної точок зору. В узагальнюючих і спеціальних працях з історії України та її окремих регіонів (Дорошенко Д.І. Нарис історії України – Львів: Світ, 1991; Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. – К.: Либідь, 1993. Т.2.; Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998; Нариси історії Закарпаття. Т.1. (з найдавніших часів до 1918 року) – Ужгород, 1993) історія міського населення аналізується за національним складом купецтва (відомо, що в західноукраїнських землях переважали греки, вірмени, євреї, в Наддніпрянщині до купецьких гільдій, окрім іноземців входили росіяни та українці). Розглядаються також форми обміну (ярмарки, базари, торги), постійної торгівлі (шинки, крамниці, лавки, магазини), види торгівлі (зовнішня, внутрішня), характер експорту тощо. В монографії американської дослідниці Патриції Герлігі, присвяченій історії міста-порту Одесі, звертається увага на те, що до складу одеських купців входили іноземці, розглядаються і такі групи торговців як правобережні магнати та німецькі колоністи Півдня, які самі привозили зерно до порту іноземним покупцям, а також склад та обсяг іноземної торгівлі збіжжям, характер імпорту, торгівельні маршрути тощо.(Герлігі Патриція. Одеса. Історія міста 1794-1914. – К.: Критика, 1999).

Два основних підходи можна визначити у вивченні історії козацького стану. В підручниках, узагальнюючих працях з історії України, минуле українського козацтва подається як єдине ціле, історія його поступового перетворення на державних селян, утворення козацьких полків що формувалися під час зовнішньої загрози. (Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. – К.: Либідь, 1993; Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної нації ХІХ – ХХ століття (Навчальний посібник). – К.: Генеза, 1996; Magocsi Paul. R. A History of Ukraine. University of Toronto Press. Toronto Bussalo London, 1996).

Інший підхід, репрезентований вивченням історії козацького стану в різних регіонах України, тобто – історії чорноморського і запорозького козацтва. В дослідженні Д.Багалія висвітлюється еволюція козацького стану Слобідської України. (Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Основа, 1993.). Історії запорозького і чорноморського козацтва присвячені роботи радянського українського історика В.Голобуцького «Черноморское казачество» та «Запорожское казачество» – К., 1957, й сучасного автора І.Сапожнікова: «Запорозькі та чорноморські козаки в Хаджибеї й Одесі» – Одесса, 1998. Складна доля козаків Півдня – чорноморських, бузьких, кубанських, Запорозької Січі та Азовського козацького війська знайшла відображення в «Нарисах з історії України (кін. XVIII – поч. ХХ ст.)» ( Львів: Світ, 1996) В.Вериги. Історія боротьби лівобережного козацтва за збереження свого особливого статусу докладно висвітлюється у монографії З.Когута: «Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760–1830» – К.: Основи, 1996.

У літературі радянського періоду історія українського селянства на зламі XVIII – ХІХ ст. подавалася з точки зору посилення соціального визиску, кризи і розпаду феодально-кріпосницьких відносин і як реакція на це – загострення класової боротьби селянства. Останнім часом автори приділяють увагу вивченню особливостей соціально-економічного життя селянства в різних регіонах України, що зумовлено історичними традиціями, кордонами, етнічним складом населення, характером господарчого життя. Історію селян Правобережної України подають роботи українського дослідника В.Смолія: «Возз’єднання Правобережної України з Росією», «Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби (друга пол. XVII–XVIII ст.)» та французького історика Д.Бовуа: «Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863 рр.)».

По-різному оцінюється значення інвентарної реформи 1847 р. Якщо в радянській історіографії вона замовчується, то в роботах істориків української діаспори та сучасних авторів вона здобула належне висвітлення. Н.Полонська-Василенко вважає, що ця реформа не дала «дійсного контролю за діями поміщиків», навпаки, вони збільшували панщину і зменшували селянські наділи. (Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. – С.302). О.Субтельний причину запровадження цієї реформи пояснює прагненням російської адміністрації краю здобути прихильність українських селян і ще більше підбурити їх проти польських панів. (Субтельний О. Україна: історія. – С.268).

Виклад історії повсякденного життя українського суспільства, зокрема дворянства, знаходимо в роботах Д.Багалія «Історія Слобідської України» – Харків: Основа, 1993; Д.Бовуа «Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863 рр.)» – К.: ІНТЕЛ, 1996; Свербигуз В. Старосвітське панство. – Варшава, 1999.




Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.217.174 (0.01 с.)