Історіографія історичної оцінки життя і політичної діяльності гетьмана івана мазепи.

У контексті висвітлення суспільно-політичного життя України початку ХVІІІ ст., тобто в перші роки Великої північної війни та становлення українсько-шведського союзу, найбільш контроверсійною та актуалізованою є проблема історичної оцінки життя і політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи та, особливо, його політичного вибору 1708 р.

Варто відзначити, що завдяки зусиллям цілого ряду європейських митців – Вольтера, Дж. Байрона, В.Гюго, О.Пушкіна, Р.Готтшаля, Ф.Ліста, Т.Жерімо, Е.Делакруа, П.Чайковського та багатьох інших – ім’я Івана Мазепи вже у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. було широко відомим у Європі. Значно менше постаті гетьмана було приділено уваги в науковій літературі. В існуючому ж масиві історичних праць російська історіографія, представлена творами Н.Карамзіна, С.Соловйова, В.Ключевського та інших, трактувала її головним чином крізь призму політичного вибору Мазепи на користь союзу з шведським королем, реалізованим наприкінці життя. Причому, в переважній більшості праць негативна оцінка його «зради» Петра І переносилась і на більш ранні етапи його життя та діяльності.

Досить близькими є також й оцінки його постаті вітчизняними істориками першої половини ХІХ ст. Зокрема М.Маркевич у своїй роботі «История Малороссии» (М., 1842, т.2.) подає Мазепу як брехливого й облесливого лицеміра, котрий «оградил себя от наветов льстивыми письмами, притворною преданностью». А.Скальковський, описуючи історію запорозького козацтва, також акцентує увагу на тому, що «гнусные, честолюбивые замыслы Мазепы вовлекли Запорожье в бездну измены и преступлений» («История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского» – Одесса, 1846, т.2.). Про «коварство» гетьмана І.Мазепи, котрий «скрывал в сердце злобу к обладателю России» і був «ненавидимый народом и войском», говорить у своєму курсі української історії й Д.Бантиш-Каменський. Щоправда, він вказує і на незаперечні таланти цього українського гетьмана у сфері адміністрування, просвіти, звертає увагу на високоосвіченість і багатогранність натури Мазепи.

Українська мазепіана другої половини ХІХ ст. представлена насамперед працями М.Костомарова «Мазепа» (1882–1884) та О.Лазаревського «Заметки о Мазепе» (1899). Сповідуючи народницькі погляди на історичний розвиток України, дослідники не лише закидали Мазепі його «безпринципність» та «егоїзм», «нехтування інтересів свого народу», а й здійснили серйозну критику тогочасної соціальної політики гетьмана та козацької старшини, яку загалом оцінювали дуже негативно.

Своєрідним переломним моментом в оцінці політичних діянь Івана Мазепи стала книга Ф.Уманця «Гетьман Мазепа» (СПб., 1897). Саме Уманець, відмовившись від негативних упереджень, уперше представив постать відомого українського гетьмана у контексті розвитку національної державної ідеї, як свідомого своєї історичної місії державного діяча.

Дослідження Ф.Уманця започаткувало становлення нової історіографічної традиції у висвітленні постаті І.Мазепи. Незважаючи на те, що названа праця хибувала на різного роду неточності, перебільшення та явні прикраси історичного минулого, саме їй випало намітити контури наукових концепцій, що з часом відвоювали провідні позиції в українській історіографії, насамперед серед тих вітчизняних істориків, котрі працювали в діаспорі.

Досить важливою для перегляду пануючих поглядів на особу гетьмана Мазепи та мотиви його політичного вчинку 1708 р. стала публікація на сторінках «Записок Наукового товариства імені Шевченка» розвідки М.Грушевського «Шведсько-український союз 1708 р.» (1909 р.), де вчений обгрунтував думку про те, що, по-перше, союз 1708 р. спирався на стару традицію шведсько-української співпраці, котра сягала своїми витоками часів Б.Хмельницького й І.Виговського, а, по-друге, ініціатива розриву з Москвою належала не стільки Мазепі, скільки його оточенню.

Як втілення принципово нових підходів до проблеми можна розцінювати розвідки І.Борщака, присвячені переосмисленню місця І.Мазепи в українській історії (опубліковані на початку 1930-х рр. на сторінках часопису «Записки Наукового товариства імені Шевченка»), а також підготовлена спільно з Рене Мартелем книга «Життя Мазепи» (Париж, 1931).

Але найбільш важливу роль у формуванні принципово нового історіографічного образу великого гетьмана відіграла публікація Українським науковим інститутом у Варшаві збірки наукових праць «Мазепа» (Варшава, 1938–39 рр., т.1–2). У збірнику змістовних досліджень відомих українських істориків М.Андрусяка, В.Біднова, М.Возняка, Д.Дорошенка, Б.Крупницького, О.Лотоцького, О.Пріцака та інших на належному науковому рівні розглянуто широкий спектр діяльності Мазепи у сфері державного будівництва, зовнішньополітичних справ, освітньої політики, опікування справами церковного та культурного розвитку України тощо.

Наступною знаковою подією на шляху розвитку наукової мазепіани стала публікація монографії Б.Крупницького «Гетьман Мазепа та його доба» (нім. мовою – Лейпциг, 1942; українською – К., 2002). Перед цим учений опублікував цілий ряд історичних розвідок і статей: «Мазепа в світлі шведської історіографії», «Мазепа і шведи в 1708 р.», «Плани Мазепи в зв’язку з планами Карла ХІІ перед українським походом шведів», «Гетьман Мазепа в світлі психологічної і політичної методи» та інші, що дозволило скрупульозно дослідити цілий ряд нез’ясованих на той час факторів і узагальнено представити їх на сторінках монографії як складний та багатоплановий комплекс історичних процесів і обставин. Проаналізувавши різноманітні сторінки життя, політичної діяльності та риси особистої вдачі Мазепи, вчений дійшов висновку, що, хоч ментальні орієнтири та приватні інтереси гетьмана мали певний вплив на лінію його поведінки, все ж визначальними в ній були об’єктивні чинники – геополітична ситуація в регіоні та тогочасна політика Москви щодо України.

Справжньою енциклопедією України мазепинської доби стала монографія О.Оглоблина «Гетьман Мазепа та його доба», опублікована в Нью-Йорку в 250-у роковину смерті великого гетьмана 1959 року (перевидання – Нью-Йорк; Київ; Львів; Париж; Торонто, 2001), адже, за визнанням самого історика, у книзі він підсумував свої багатолітні студії над «добою мазепинського ренесансу», а в ширшому сенсі – дослідження козацько-гетьманської доби в цілому. Монографія синтезувала історію Української держави другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., її піднесення та занепад у «контексті багатовимірного українського історичного процесу того часу». Оглоблин підійшов до висвітлення цього процесу з позицій інтегрального розуміння української історії та ідеї її тяглості й безперервності від княжих часів до – козацьких. При висвітленні мазепинської епохи історик характеризує її як час відродження України – політичного, економічного, духовного, культурно-освітнього. Відродження по часах Руїни, яка знищила великі плани Б.Хмельницького, І.Виговського та П.Дорошенка. Учений ставив перед собою завдання представити врівноважено-об’єктивний образ мазепинської доби та її головного персонажа – гетьмана Івана Мазепи. Чи вдалося задану тональність витримати впродовж всього викладу? Вочевидь, не повністю, оскільки тривала попередня історіографічна традиція приниження його справжніх заслуг та навішування вигаданих провин змушувала дослідника велику увагу приділяти спростуванню помилкових чи свідомо неправдивих тез і тим самим висувати на передній план позитивний бік діяльності Івана Степановича, навіть на шкоду цілісності картини. Ще одним недоліком праці – на який, до речі, звертав увагу і сам О.Оглоблин – була її відірваність від архівних джерел, що обумовлювалося їх об’єктивною недоступністю в умовах існування «залізної завіси» в СРСР.

Тим часом радянські історики, маючи змогу долучатися до архівних матеріалів, були позбавлені можливості їх адекватного трактування. У радянській історіографії 1940–80-х рр. постать І.Мазепи й надалі залишалася в числі найбільш одіозних і «виклятих» офіційною ідеологією. В тогочасних історичних працях і узагальнюючих курсах гетьман був представлений винятково як «зрадник українського народу», котрий прагнув «розгрому Росії у війні й поневолення України Польщею та Швецією», а його інтриги були спрямовані проти «корінних, спільних інтересів українського та російського народів». Як відзначав з цього приводу В.Шутой у праці «Измена Мазепы» («Исторические записки АН СССР»– М., 1950, т.31): «имя Мазепы вошло в историю как символ предательства. Мазепа изменил Украине, украинскому народу и братской России».

Принципових змін оцінки діяльності Мазепи в українській історіографії почали зазнавати з кінця 1980-х рр. Саме тоді в періодиці було опубліковано ессей В.Марочкіна «Гірка чаша Мазепи» (ж-л «Україна», 1985., №25), згодом його ж – у співавторстві з М.Брайчевським «Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні наточки)» («Україна», 1990., № 6), а також статті С.Білоконя, Р.Горака, Ю.Мицика, В.Сергійчука, М.Слабошпицького та інших. У названих працях, як правило, реанімувалися оціночні характеристики, що перед тим існували в історіографії діаспори, але були жорстко табуйовані в Україні. Тим часом у російській історіографії й надалі продовжували побутувати старі підходи, наочним прикладом чому може слугувати передмова Б.Литвака до перевидання праці М.Костомарова «Мазепа» (М., 1992) із промовистою назвою «Гетман-злодей».

Успішну спробу науково-критичного аналізу життя та діяльності гетьмана І.Мазепи, з акцентуванням уваги як на незаперечних його успіхах і заслугах, так і прорахунках та невдачах, було представлено в ряді історичних узагальнень В.Смолія, опублікованих в таких колективних працях, як: «Історія України в особах: ІХ–ХVІІІ ст.» (К., 1993), «Володарі гетьманської булави. Історичні портрети» (К., 1994) та ін.

Більшою мірою історико-публіцистичний, аніж науковий характер має опублікована чернігівським істориком і журналістом С.Павленком книга «Міф про Мазепу» (Чернігів, 1998), в якій автор поставив перед собою завдання спростувати існуючі «фальсифікації, помилкові твердження, тенденційно-наклепницькі умовисновки», що свідомо спотворюють образ великого українського гетьмана. З точки зору суспільної значимості та формування історичної свідомості української нації книга Павленка, безумовно, відіграє велику позитивну роль. Стосовно ж науково-критичної розробки проблематики, то вона все ще чекає на свого об’єктивного і належним чином підготовленого фахово вченого-історика.

 

Історіографія Коліївщини.

Однією з найбільш контроверсійних історіографічних проблем вітчизняної історії ХVІІІ ст. є комплекс питань, пов’язаних із вибухом на Правобережжі народного повстання 1768 року, відомого в історичній літературі під назвою Коліївщина, оцінками його характеру та місця в українському визвольному русі та соціальній боротьбі селянства.

Першим науковим дослідженням історії повстання 1768 р. в українській історіографії стала розвідка М.Максимовича «Сказание о Колиивщине» (1839). Подальший розвиток концептуальні погляди вченого на проблематику отримали в його історико-полемічному творі «Известие о гайдамаках» (1845). В них Максимович аналізував Коліївщину як продовження національно-визвольної боротьби українського народу, що точилася ще з ХVІІ ст. і яка, на його думку, стала останнім відлунням тих великих повстань. При з’ясуванні конкретних історичних причин вибуху 1768 р. великого значення вчений-енциклопедист надавав церковно-релігійному фактору, а тому акцентував увагу на насильницькому поширенні унії у Правобережжі та конфліктних ситуаціях, що виникали на цьому грунті.

З принципово інших позицій до висвітлення історії Коліївщини підходив сучасник Максимовича А.Скальковський у праці «Наезды гайдамак на западную Украину в ХVІІІ столетии» (Одеса, 1845). Погляди Скальковського, що значною мірою були навіяні польською тогочасною історіографією, викликали заперечення української громадськості. Досить показовим у цьому сенсі є те, що крім згаданого вище історико-полемічного твору Максимовича, Тарас Шевченко, у відповідь на публікацію Скальковського, написав про гайдамацький рух свою славнозвісну поему «Холодний Яр».

Як Максимович і Скальковський, так і Д.Мордовець, котрий у 1870 році опублікував у Петербурзі книгу «Гайдамаччина (или Колиивщина). Разбойничьи общины», свої праці писали переважно на інформації народних переказів, мемуарах сучасників, лише незначною мірою залучаючи архівні матеріали. Першим же, хто поставив дослідження проблеми на грунт критичного переосмислення архівних документів, став В.Антонович, котрий спочатку опублікував акти про гайдамацький рух 1700–1768 рр. (вміщено в корпусі джерел «Архив Юго-Западной России»), а згодом на їх основі підготував монографічне дослідження «Исследование о гайдамачестве по актам 1700–1768 гг.» (К., 1876) та нарис «Розвідка про гайдамаччину» (Львів, 1897).

Наступною епохальною подією в дослідженні проблеми стала праця Я.Шульгіна «Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов» (опубліковано на сторінках «Киевской старины» упродовж 1890 р.). Як Антонович, так і Шульгін, розглядали гайдамацький рух як вияв стихійного протесту українських народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного поневолення польською шляхтою. Тягар цього подвійного гніту, на думку вчених, й обумовлював жорстоку реакцію на нього народних мас, що набрала настільки кривавих форм.

З діаметрально протилежних позицій до висвітлення цієї складної історичної проблеми підходила тогочасна польська історіографія. Вона трактувала Коліївщину переважно як звичайнісінький розбій, породжений «дикістю» та «ледарством» українських селян, котрі віддавали перевагу бунтам перед мирною хліборобською працею. Так, польський історик кінця ХІХ – початку ХХ ст. Тадеуш Корзон заперечував існування будь-яких політичних чи національно-релігійних ідей в керівництва повстання, для якого, начебто, визначальними були «дикі прояви козацького свавільства» та «темного релігійного фанатизму».

«Кривавою бійнею» вважав Коліївщину й український історик П.Куліш, котрий загалом вельми негативно ставився як до гайдамак, так і козаків, сприймаючи їх винятково як деструктивну соціальну силу.

Ще більш різким у своїх оцінках був його польський колега Францішек Равіта-Гавронський, котрий прояви соціального та визвольного руху в Україні трактував не інакше як «розгнузданий інстинкт напівдикого суспільства».

Поважне місце проблематика Коліївщини посідала і в працях радянських істориків. Непоганий почин тут було зроблено вже в 1920-х рр., коли світ побачили дослідження О.Гермайзе «Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів» (1924) й «Епізод з Коліївщини 1768 р.» (1928) та М.Горбаня «Гайдамаччина 1750 року» (1926). Названі дослідники загалом розвивали ідеї В.Антоновича, лише дещо модернізувавши їх «марксистськими концепціями» офіційної радянської історіософії М.Покровського та М.Яворського.

Справжній бум публікацій, присвячених висвітленню тих чи інших аспектів народного руху 1768 р., спостерігався в радянській історіографії напередодні відзначення 200-річчя Коліївщини. Саме у другій половині 1960-х рр. було опубліковано розвідки В.Грабовецького «Відгук гайдамацького руху на західноукраїнських землях» (1968), І.Гуржія та В.Кулаковського «Визначна подія в історії українського народу» (1968), Ф.Шевченка «Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні» (1968) та ін. У цей же час було опубліковано й низку спеціальних монографічних досліджень про повстання 1768 р. та його ватажків, а саме: В.Голобуцького «Максим Желєзняк» (К., 1962), О.Лоли «Гайдамацький рух на Україні в 20–60-х рр. ХVІІІ ст.» (К., 1965), В.Грабовецького «Антифеодальна боротьба карпатських опришків ХVІ–ХІХ ст.» (Львів, 1966), В.Кулаковського «Полум’я гніву народного» (К., 1968). Одну з найбільш детальних документальних розповідей про Коліївщину наприкінці 1960-х рр. представив Г.Храбан у монографії «Спалах гніву народного (антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–69 рр.)» (К., 1969).

Аналізуючи причини вибуху повстання, радянські історики головну увагу зосереджували на критиці існуючих соціальних відносин та пошуку в діях повсталих ознак класової боротьби. Саме на цьому аспекті проблеми вперше наголосив К.Гуслистий у праці «Коліївщина: історичний нарис» (К., 1947). Надалі такий ракурс розроблявся О.Лолою, В.Кулаковським, І.Гуржієм та ін. Крім того, Г.Храбан наполягав на тій обставині, що за своїм ідеологічно-політичним спрямуванням Коліївщина розвивала традицію боротьби за возз’єднання всіх українських земель у складі Російської держави. Водночас, автор звертав увагу і на дворушній політиці царизму щодо повстання 1768 р., який зрештою і придушив цей народний виступ.

Незважаючи на значну кількість опублікованих у цей час праць, рівень розробленості проблематики не можна охарактеризувати як досить високий. Головна причина цього крилась, очевидно, в надмірній її заполітизованості та заідеологізованості, превалювання в радянській історіографії методології вульгарної соціологізації історичної проблеми. На наявність значних пластів не досліджених належним чином важливих наукових питань звертав увагу на початку 1990-х рр. В.Смолій у своїх узагальнюючих статтях «Деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р.» та «Коліївщина 1768 р.: малодосліджені сторінки історії». Зокрема учений наголошував на необхідності перегляду існуючих трактувань причин вибуху повстання, його суспільно-політичних передумов, ставлення повстанців до російської правлячої династії та, навпаки, політики уряду Катерини ІІ щодо розвитку подій на Правобережжі, тлумачення змісту так званого «возз’єднавчого руху», прояви якого відстежуються в суспільно-політичному житті Правобережної України впродовж усього ХVІІІ ст.

Наукові дослідження І.Бутича, В.Замлинського, В.Панашенко, В.Матях, А.Морозова та інших науковців, опубліковані в спеціальному випуску збірника наукових праць «Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку» (Київ-Черкаси, 1993), лише намітили певні проблемні вузли, що потребують свого розв’язання. Публікація відомим українським джерелознавцем й істориком Ю.Мициком монографії «Умань козацька та гайдамацька» (К., 2002), де вміщено як збірку новознайдених архівних матеріалів, так і їх грунтовний аналіз, демонструє можливі шляхи розробки цієї важливої історіографічної проблеми в майбутньому.