Наказний гетьман Павло Полуботок

Наказний гетьман Павло Полуботок

11 липня 1 722 року Петро І своїм указом доручив правління Гетьманщиною наказному гетьманові Павлу Полуботкові, який був надзвичайно енергійною людиною та відзначався твердою вдачею. Він мав великий авторитет серед козаків і старшини, які по праву вважали його захисником прав українського народу.

Незважаючи на перешкоди, які чинили царські урядовці обранню нового гетьмана, козаки відверто говорили: «Як буде наш полковник гетьманом, він постоїть за Україну, і москалі не будуть її розоряти». Про ці настрої знав і московський уряд, і Петро І, тому вони не дуже довіряли П. Полуботку.

Боротьба між двома владами. Між гетьманом та його прибічниками, з одного боку, і Малоросійською колегією — з другого, виникли гострі суперечки. У Глухові утворилося ніби два уряди: один — Генеральна військова канцелярія на чолі з П. Полуботком, другий — Малоросійська колегія, очолювана С. Вельяміновим. Сучасники згадували, що голова Малоросійської колегії дуже брутально поводився з українцями. Наприклад, гнівно кричав на П. Полуботка: «Що твоя служба проти моєї? Ти бачиш, що я — бригадир і президент, а ти переді мною — ніщо», а старшині відверто закидав: «Зігну я вас так, що й інші тріснуть, ваші давнини скасувати звелено, а з вами по-новому поводитися».

Маючи підтримку Петра І, С. Вельямінов дав наказ розміщувати російські гарнізони по містах і селах України.

Російські кореспонденти були призначені в Полтаву, Чернігів, Переяслав, Стародуб. Ці коменданти відверто втручалися у справи полковників, великими податками обкладали старшинські маєтки. Окрім цього, за хліб та інші речі впроваджені різноманітні збори, що мали надходити до царської скарбниці.

У цій складній ситуації П. Полуботок уступив у відкриту боротьбу з Малоросійською колегією. Він активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство повною мірою та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові та військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління на Лівобережжі. Рішучі протести козацької старшини проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні були підтримані всім українським суспільством. Звичайно, активні спроби П. Полуботка обмежити владу Малоросійської колегії та протистояти заходам президента колегії С. Вельямінова викликали незадоволення російського уряду.

Крім того, гетьман розпочав низку реформ, які мали сприяти розширенню автономії України. Серед них:

• реорганізація судів на засадах колегіальності;

• установлення порядку судової апеляції;

• сувора боротьба з хабарництвом і тяганиною;

• призначення інспекторів для нагляду за виконанням розпоряджень гетьмана;

• політика пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві тощо.

Коломацькі петиції. Царські шпигуни доносили з України, що за ініціативою П. Полуботка по всій Гетьманщині козаки збирають підписи щодо повернення колишніх прав і вільностей. Усе це дуже розлютило Петра І.

Та гетьман і старшина на цьому не зупинилися: у військовому таборі над р. Коломак улітку 1723 року були написані два звернення до російського імператора Петра І. Невдовзі П. Полуботка, генерального писаря С. Савича й генерального суддю І. Чарниша викликали до Петербурга. Тоді ж гетьман уперше вручив Петру І свою петицію про відновлення державних прав України. Цей запит цар залишив без відповіді, і П. Полуботок був змушений удруге звернутися до Петра І з проханням дозволити обрати гетьмана й скасувати Малоросійську колегію.

Цього разу відповідь не забарилася — за наказом імператора П. Полуботка разом з полковником Д. Апостолом, генеральним бунчужним Я. Лизогубом, генеральним осавулом В. Журавським, управителем Генеральної військової канцелярії Д. Володковським та деякими іншими старшинами заарештували й кинули до Петропавлівської фортеці. Усі вони перебували в петербурзькій в'язниці аж до початку 1725 року, коли помер Петро І.

Сам П. Полуботок, як і більшість його старшин, загинув у неволі, але його життя та смерть стали сюжетом численних переказів і легенд.

Після смерті імператора українців, які залишилися живими, випустили з в'язниці, але затримали в Петербурзі. Тільки через деякий час їм дозволили повернутися в Україну, але вони мусили залишити в столиці заручниками своїх дітей.

 

Павло Полуботок (бл. 1660-1723)

Походив з козацько-старшинського роду Полуботків. Навчався в Києво-Могилянській колегії, по закінченні якої служив у козацькому війську, а з 1689 р. став значковим товаришем. У 1691 р. разом з батьком брав участь у старшинській змові проти гетьмана І. Мазепи, за що був заарештований, позбавлений маєтностей і надовго усунений від державної діяльності.

Лише 1706 року став чернігівським полковником, а в 1708 році вже був одним з претендентів на гетьманство. Через недовіру до нього Петра І кандидатура чернігівського полковника була відхилена московським урядом, а гетьманом був обраний І. Скоропадський. (За «Довідником з історії України»)

Легенда

Ув'язнений у Петропавлівській фортеці П. Полуботок захворів. Довідавшись про це, Петро І прислав до нього лікаря. В'язень відмовився: «Нащо мені життя, коли я не можу бути корисним моєму народові», — сказав він. Тоді російський цар, уражений такою мужністю й відданістю справі, сам відвідав хворого й просив у нього пробачення.

Ліквідація автономії України
§69. Гетьманування Данила Апостола

Після смерті імператора політична ситуація в Росії змінилася. Несподівано дістала престол друга Петрова дружина, «слаба волею, малокультурна Катерина І», проте фактично правив Росією О. Меншиков. Нова самодержиця мусила піти на поступки козацькій старшині, що наполегливо прагнула поновити гетьманську владу. Наближалася велика війна з Туреччиною, тому царський уряд хотів мати серед своїх союзників і українських козаків. До того ж Малоросійська колегія, зокрема С. Вельямінов, попали в немилість до О. Меншикова. Річ у тому, що колегія запровадила нові податки з українських землевласників, серед них і з О. Меншикова, який мав чи не найбільше землі та маєтків. 1727 року, коли померла Катерина І, влада перейшла до Петрового онука, малолітнього Петра II, а фактичним правителем так і залишився О. Меншиков. Відтоді перша Малоросійська колегія припинила своє існування, а 1 жовтня 1727 року в Глухові новим гетьманом України був обраний 70-річний миргородський полковник Данило Апостол.

«Рішительні пункти». Маючи значний авторитет серед козаків, Д. Апостол одразу після обрання розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Березневих статтях Б. Хмельницького. На гетьманський запит цар дав відповідь у вигляді документа з 28 статей, відомого під назвою «Рішительні пункти». Цей документ став законодавчою основою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації. За цим документом:

• гетьман позбавлявся права на дипломатичні відносини з іноземними державами без згоди Петербурга;

• гетьманська столиця залишалася в Глухові;

• українське військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрових козаків) і підпорядковувалося російським воєначальникам;

• генеральну старшину й полководців обирала з-поміж себе козацька верхівка, але затверджував їх імператор тощо.

«Рішительні пункти» ще більше обмежували права українців, але царський уряд мусив визнати, хоча й дуже обмежену, автономію України.

Незважаючи на контроль з боку Петербурга, Данилові Апостолу вдалося провести ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно впорядкували життя Гетьманщини. Серед них:

· на важливі державні посади призначалися висуванці гетьмана;

· укладення «Зводу» українських законів, в основу яких покладено Литовський статут 1588 року та магдебурзьке право;

· проведення так званого «Генерального слідства про маєтності», під час якого на основі документів і повідомлень старших людей визначено та повернуто в державне користування рангові землі — державні землі, безпідставно захоплені в приватне володіння;

· заборона селити російських кріпаків на українських землях;

· реорганізація фінансової системи України, уперше встановлено точний бюджет державних видатків, які становили 144 тис. крб.;

· «Інструкція українським судам» 1730 року, яка встановлювала порядок апеляції в судових справах;

· відновлення права призначати Генеральну військову канцелярію та полковників;

· значне зменшення кількості росіян в адміністрації гетьмана;

· наказ про матеріальне сприяння тим з представників росіян у гетьманському уряді, які бажали виїхати з України;

· заборона російським урядовцям скуповувати землі в Україні;

· обмеження кількості російських полків в Україні до шести; перехід Києва з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана;

· повернення під гетьманську владу запорожців, які були змушені жити на території Кримського ханства з 1708 року; отримання дозволу на заснування в 1734 році Нової Січі на р. Підпільній.

Унаслідок цих реформ стала відроджуватися економіка України, зросла торгівля, активно розвивалися ремесла та промисли.

Д. Апостол подавав меморандуми, у яких вимагав від російського уряду змінити дискримінаційну торговельну систему, запроваджену ще Петром І,

На початку 1728 року Д. Апостол зібрав у Глухові представників купецтва й перед російськими урядовцями гостро поставив питання про скасування заборони на експорт традиційних українських товарів — зерна, воску, шкіри, прядива та ін.

Проте російський уряд ігнорував питання, порушені в гетьманських меморандумах. На Україну чекали дуже важкі події. 1731 року почали будувати «Українську лінію» — укріплення між Дінцем і Дніпром. За три роки з України на це будівництво вислано 70 тис. осіб (козаків і посполитих). Крім того, 1732 року для підтримки Августа III в його боротьбі зі Станіславом Лещинським за польський престол відряджено український корпус з 11 тис. козаків. Такі події негативно вплинули на стан здоров'я Д. Апостола. У 1733 році він тяжко захворів. Цим скористалося самодержавство, яке при першій-ліпшій нагоді прагнуло знищити українську автономію. Нова російська імператриця Анна Іоанівна, що вороже ставилася до України взагалі й до здобутків гетьмана зокрема, усунула козацьку старшину від влади й скасувала гетьманський уряд, навіть не дочекавшись смерті Д. Апостола. Він помер 1734 року в Сорочинцях на Полтавщині.

Так закінчився черговий період автономного управління Лівобережною Україною. Гетьман Д. Апостол тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії (За «Довідником з історії України»).

Данило Апостол (1654-1734)

Гетьман України (1727—1734 рр). Походив з козацько-старшинського роду Апостолів. Народився в с Великі Сорочинці на Полтавщині. Як миргородський полковник у 1683—1727 pp. брав участь у походах проти турків і татар, зокрема здобував фортеці Кизи-Кермен та Очаків, під час Північної війни відзначився в боях під Ерестофером у Лівонії в 1701 р. та в битві під Варшавою в 1705 р. Був не просто прихильником незалежницької політики гетьмана І. Мазепи, але й одним з найактивніших учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 1708 р. разом з українськими полками приєднався до шведської армії, але вже в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. У 1722 році, очоливши 10-тис. козацькі загони, брав участь у поході російської армії проти Персії.

Ставши одним з найближчих співробітників наказного гетьмана П. Полуботка, Д. Апостол разом зі значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Виступив ініціатором вироблення Коломацьких петицій. Опозиційна діяльність української старшини привела до того, що наприкінці 1723 року Петро І наказав заарештувати гетьмана П. Полуботка та його прихильників, серед яких був і Д. Апостол.

Ліквідація автономії України
§70. Правління гетьманського уряду

Зі смертю Д. Апостола в 1734 році закінчилася недовга відлига, що настала в політичному житті Гетьманщини після петровського терору. Цариця Анна Іоанівна, серйозно побоюючись посилення державницьких тенденцій в Україні, доручила управління краєм новоствореному органові — Правлінню гетьманського уряду — видозміненій Малоросійській колегії. До цього керівного органу входило шестеро осіб, половина з яких була українцями, а половина — росіянами. Проте ця кількісна «рівність» сторін була примарною, адже головою Правління був призначений російський князь Олексій Шаховськой, який ретельно виконував усі таємні інструкції царського уряду й відверто вважав, що «російський уряд надто панькається з українцями».

Крім О. Шаховського, членами Правління були також князь І. Баратинський, який з 1737 року очолив цей орган, полковник Гур'єв та представники козацької старшини — генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А. Маркович та генеральний осавул Ф. Лисенко. Проте стосовно українських представників не все так однозначно. Історики, посилаючись на деякі джерела, стверджують, що замість одного з двох останніх названих представників козацтва до Правління гетьманського уряду міг уходити генеральний суддя М. Забіла.

Не тільки Україна потерпала в ті роки від жорстокого режиму цариці Анни (1730-1740 pp.), а, фактично, її фаворита, жорстокого й брутального німця Бірона. Діяльність «Таємної канцелярії», численні переслідування, арешти та страти на колесі (колесування) стали чорною сторінкою в історії російського народу.

Позитивні зрушення в ставленні до України почалися тільки після смерті імператриці Анни 1740 року, з приходом до влади дочки Петра І Єлизавети. Щасливий збіг обставин зробив простого українського козака Олексія Розума спочатку близькою людиною, а згодом і чоловіком нової російської імператриці. Під прізвищем Розумовського він став одним з найвищих сановників Російської імперії.

Ліквідація автономії України
§71. Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ»

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

Кодекс мав чітку структуру: він складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1 716 пунктів. До нього були додані «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. У кодексі містилися пояснення цитат, наведених у тексті, алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою та внутрішньою структурою ця пам'ятка права відрізнялася від усіх інших джерел, якими користувалася комісія та які діяли тоді на теренах Російської імперії. Обробка різних за походженням, змістом, мовою й характером збірників, тлумачення й формулювання основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їхню ерудицію та загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі.

У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей:

• з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину;

• розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару;

• був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо);

• було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань:

• смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види;

• калічницькі й болісні кари;

• церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так звану куну й ув'язнення в монастир;

• тюремне ув’язнення;

• позбавлення честі (шельмування);

• вигнання;

• усунення з посади;

• майнові покарання (конфіскація та викуп);

• примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини);

• догана.

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.

Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази, якими були:

• власне визнання;

• письмові докази;

• показання свідків;

• присяга;

• тортури й мучення.

Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші за 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами й могли бути оскарженими в порядку апеляції до вищого суду (за винятком справ про безспірні зобов'язання й вироків, винесених на підставі власного визнання).

Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

Довідка.

Куна — прикутий до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці залізний обруч, який охоплював шию засудженого або його

праву руку. Зазвичай у такий спосіб карали жінок за порушення правил пристойності.

Персоналії

Джерела

З універсалу гетьмана К. Розумовського про обмеження права переходу селян на території Лівобережної України (22 квітня 1760 р.)...наказуємо: оголосити по всій Малій Росії, щоб посполитий народ, переходячи з одного володіння в інше, не забирав нажитого ним на землях володільців майна й цим не завдавав збитків зазначеним володільцям. Так само й володільці, приймаючи до себе посполитих із чужих володінь, не приймали б майна, нажитого в іншому володінні, а хто буде в цьому викритий, матиме право той володілець, від якого посполитий перейшов з нажитим майном до іншого володільця і там його прийнято без письмового дозволу, шукати від того володільця слушного вдоволення та винагороди відповідно до малоросійських прав, керуючись у малоросійських судах тими ж малоросійськими правами, які вказані в указі її імператорської величності про вільний перехід посполитих без усякого скасування...

Ліквідація автономії України
§73. Антиукраїнська політика уряду Катерини II

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії.

Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку. Замість гетьманської посади він отримав високий чин генерала-фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Подальша доля К. Розумовського. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 pp.), але невдовзі відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Петербурзі, потім — за кордоном (1765-1767 pp.), після чого оселився в підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер 1803 року.

Катерина II (1729-1796)

(роки царювання 1762—1796)

Прийшла до влади внаслідок двірського перевороту. З її наказу був убитий Петро III. Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.

 

Джерела

Уривок з постанови Катерини II князю О. Вяземському при вступі його на посаду генерал-губернатора (1764 р.)

Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщилися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс. Почати це буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...

 

Закріпачення селян

З часів правління Катерини II Лівобережна Україна стала називатися Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а південна частина України — Новоросією. За указами імператриці 1775 року була остаточно знищена легендарна козацька вольниця — Запорізька Січ. 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, до яких згодом приєдналися Харківське та Катеринославське. У новостворених адміністративних підрозділах була запроваджена єдина для всієї Російської імперії система управління. 1783 року полково-сотенний адміністративний устрій був скасований і замість полків у цивільному управлінні ввели повіти, а у військовому створили 10 карабінерських полків із шестирічною службою.

Як і раніше, серйозною проблемою для царського уряду були масові втечі українських селян від своїх панів в інші регіони країни. Незважаючи на цілу низку прийнятих постанов про заборону чи обмеження переходів, спійманих утікачів не карали жорстоко. їх намагалися «напоумити», щоб вони протягом двох років повернулися в панські маєтки. Однак З травня 1783 року вийшов імператорський указ, який остаточно прикріплював селян до місць їхнього проживання на час останньої ревізії, проведеної 1782 року, забороняючи залишати своїх власників. Цим самим Катерина II юридично узаконила кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині.

 

Наказний гетьман Павло Полуботок

11 липня 1 722 року Петро І своїм указом доручив правління Гетьманщиною наказному гетьманові Павлу Полуботкові, який був надзвичайно енергійною людиною та відзначався твердою вдачею. Він мав великий авторитет серед козаків і старшини, які по праву вважали його захисником прав українського народу.

Незважаючи на перешкоди, які чинили царські урядовці обранню нового гетьмана, козаки відверто говорили: «Як буде наш полковник гетьманом, він постоїть за Україну, і москалі не будуть її розоряти». Про ці настрої знав і московський уряд, і Петро І, тому вони не дуже довіряли П. Полуботку.

Боротьба між двома владами. Між гетьманом та його прибічниками, з одного боку, і Малоросійською колегією — з другого, виникли гострі суперечки. У Глухові утворилося ніби два уряди: один — Генеральна військова канцелярія на чолі з П. Полуботком, другий — Малоросійська колегія, очолювана С. Вельяміновим. Сучасники згадували, що голова Малоросійської колегії дуже брутально поводився з українцями. Наприклад, гнівно кричав на П. Полуботка: «Що твоя служба проти моєї? Ти бачиш, що я — бригадир і президент, а ти переді мною — ніщо», а старшині відверто закидав: «Зігну я вас так, що й інші тріснуть, ваші давнини скасувати звелено, а з вами по-новому поводитися».

Маючи підтримку Петра І, С. Вельямінов дав наказ розміщувати російські гарнізони по містах і селах України.

Російські кореспонденти були призначені в Полтаву, Чернігів, Переяслав, Стародуб. Ці коменданти відверто втручалися у справи полковників, великими податками обкладали старшинські маєтки. Окрім цього, за хліб та інші речі впроваджені різноманітні збори, що мали надходити до царської скарбниці.

У цій складній ситуації П. Полуботок уступив у відкриту боротьбу з Малоросійською колегією. Він активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство повною мірою та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові та військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління на Лівобережжі. Рішучі протести козацької старшини проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні були підтримані всім українським суспільством. Звичайно, активні спроби П. Полуботка обмежити владу Малоросійської колегії та протистояти заходам президента колегії С. Вельямінова викликали незадоволення російського уряду.

Крім того, гетьман розпочав низку реформ, які мали сприяти розширенню автономії України. Серед них:

• реорганізація судів на засадах колегіальності;

• установлення порядку судової апеляції;

• сувора боротьба з хабарництвом і тяганиною;

• призначення інспекторів для нагляду за виконанням розпоряджень гетьмана;

• політика пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві тощо.

Коломацькі петиції. Царські шпигуни доносили з України, що за ініціативою П. Полуботка по всій Гетьманщині козаки збирають підписи щодо повернення колишніх прав і вільностей. Усе це дуже розлютило Петра І.

Та гетьман і старшина на цьому не зупинилися: у військовому таборі над р. Коломак улітку 1723 року були написані два звернення до російського імператора Петра І. Невдовзі П. Полуботка, генерального писаря С. Савича й генерального суддю І. Чарниша викликали до Петербурга. Тоді ж гетьман уперше вручив Петру І свою петицію про відновлення державних прав України. Цей запит цар залишив без відповіді, і П. Полуботок був змушений удруге звернутися до Петра І з проханням дозволити обрати гетьмана й скасувати Малоросійську колегію.

Цього разу відповідь не забарилася — за наказом імператора П. Полуботка разом з полковником Д. Апостолом, генеральним бунчужним Я. Лизогубом, генеральним осавулом В. Журавським, управителем Генеральної військової канцелярії Д. Володковським та деякими іншими старшинами заарештували й кинули до Петропавлівської фортеці. Усі вони перебували в петербурзькій в'язниці аж до початку 1725 року, коли помер Петро І.

Сам П. Полуботок, як і більшість його старшин, загинув у неволі, але його життя та смерть стали сюжетом численних переказів і легенд.

Після смерті імператора українців, які залишилися живими, випустили з в'язниці, але затримали в Петербурзі. Тільки через деякий час їм дозволили повернутися в Україну, але вони мусили залишити в столиці заручниками своїх дітей.