Походження та раньої історії слов’ян

Огляд історіографії

Історіографія ключових проблем історії Київської Русі

Давньоруська проблематика є однією з ключових в українській історіографії. Досить поважне місце вона посідає також і в російській та європейській історичних літературах. Серед українських істориків найперше варто назвати праці Д.Бантиш-Каменського, М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича. М.Грушевського, М.Брайчевського, П.Толочка, М.Котляра та інших.

Найбільший вклад у дослідження зазначеної проблематики в російській історіографії внесли В.Татищев, М.Карамзін, С.Соловйов, В.Ключевський, С.Юшков, А.Насонов, Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, В.Пашуто, І.Фроянов, В.Янін, А.Сахаров та інші.

Давньоруська проблематика викликає гостре зацікавлення і серед зарубіжних фахівців, з-під пера яких вийшло немало висококваліфікованих праць. Зокрема ця оцінка стосується наукового доробку Г.Вернадського, Е.Доннерта, Л.Мюллера, Д.Оболенського, Я.Пеленського, О.Пріцака, І.Шевченка, Ф.Дворнік, С.Френклін.

Одним з перших власну наукову інтерпретацію історії Давньої Русі у середині XVIII ст. представив В.Татищев у праці «История Российская». Праця В.Татищева містить у собі дуже багато поширених цитувань давньоруських літописів (Розкольницького, Єропкінського, Хрущовського, Чернігово-Сіверського та ін.), які згодом було втрачено. Через це вона являє собою не лише зразок для аналізу російської історіографії середини XVIII ст., а й у багатьох випадках слугує як історичне джерело. Щоправда, варто відзначити, що достовірність наведених вченим історичних джерел, а то й навіть сам факт їх автентичності, в нинішній історіографії ставиться частиною фахівців під сумнів (у сучасній українській історіографії найбільш послідовно заперечує достовірність наведених В.Татищевим відомостей О.Толочко). Але є й немало тих, хто цілком довіряє наведеним у праці джерельним відомостям (зокрема, переконливими апологетами В.Татищева в російській історіографії були М.Тихомиров, Б.Рибаков, А.Кузьмін та ін.).
Концептуально погляди В.Татищева на Київську Русь як на єдину державу, що скріплювалася спільністю князівського роду, а пізніше через порушення принципу князівського старшинства цю єдність втратила, впавши в добу роздроблення та князівських усобиць, поділяли М.Карамзін – «История государства Росийского» (СПб., 1892), Д.Бантиш-Каменський – «История Малой России от водворения в ней словян до уничтожения гетьманства» (М., 1820), М.Погодін – «Исследования, замечания и лекции по русской истории» (М., 1850) та інші історики. Згідно з концепцією М.Карамзіна, Київська Русь втратила свою могутність і велич після смерті Ярослава Мудрого, із її дробленням на малі області. Наступних же триста років давньоруської історії являли собою процес її повної руйнації та занепаду. Погляди М.Карамзіна повною мірою поділяв його наступник М.Погодін, котрий створив добре відому концепцію великоросійської етнічної основи Київської Русі, що дуже скоро вийшла за рамки суто історіографічного дискурсу, перетворившись на інструмент ідеологічної та політичної боротьби. За Погодіним, у давньоруські часи на території Київщини та Середнього Подніпров’я проживали великороси. Лише після нашестя монголо-татар на Русь у 1240-х рр. вони перемістилися на північний схід, звільнивши територію Подніпров’я для заселення малоросів, котрі згодом прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині.

Проти висловлених М.Погодіним тверджень рішуче виступив М.Максимович, котрий у своїх філологічних листах відстоював тезу про відсутність будь-яких широкомасштабних етнічних переміщень давньоруського населення під час чи після навали орд Батия. М.Максимович також наголошував на тому, що «малоросійське та великоросійське наріччя... – рідні брати, сини однієї мови».

Ідею політичної єдності Русі в різноманітних її модифікаціях підтримували С.Соловйов, В.Ключевський, М.Костомаров. Так, наприклад, Соловйов у своїй праці «История России с древнейших времен» наголошував на єдності князівського роду, у спільному володінні якого перебувала Русь; Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств. Стосовно ж етнічного розвитку Русі останній вважав, що вона мала не одну, а дві головні руські народності, одна з яких сформувалася на основі південної групи слов’янських племен (полян, древлян, уличів, волинян, хорватів), а друга – північно-східної (кривичів, радимичів, в’ятичів).

Погляди Костомарова щодо етнічного розвитку Київської Русі знайшли свою еволюції в концепціях М.Грушевського, котрий у своїй праці «Схема «руської» історії і спроба раціонального укладу історії східного слов’янства», оприлюдненій в 1904 р., переконливо довів наукову неспроможність поглядів Погодіна. Зокрема, вчений наголошував на тому, що Київська держава була плодом діяльності українсько-руської народності, а Володимиро-Московська – другої, великоросійської. Загалом же М.Грушевський вніс великий вклад у дослідження історії Київської Русі. У своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» (т.1–3), опрацювавши широке коло писемних і археологічних, лінгвістичних джерел, представив панорамне полотно історичного розвитку Давньої Русі – його політичної, економічної та культурно-духовної складових. Як переломну віху в цьому процесі вчений розглядав 1169 р., тобто час оволодіння Києвом військами Андрія Боголюбського. Фінальним же акордом для Київської Русі, на думку М.Грушевського, була навала Батиєвих орд на Київ.

Концептуальні погляди Грушевського на історію Київської Русі викликали категоричне заперечення радянських істориків. З-поміж них у середині століття чи не найбільшим авторитетом користувалися праці Б.Грекова (зокрема його робота «Киевская Русь», що витримала декілька перевидань (1944, 1953), якого наприкінці життя, в 1950-х рр., напівофіційно було визнано главою радянської історичної науки. Учений пов’язував занепад Русі з економічним запустінням Середнього Подніпров’я, вважаючи, що вже з другої половини ХІІ ст. процес ослаблення Києва та натомість піднесення його конкурентів пішов настільки далеко, що він перестав бути стольним містом Русі.

Погляди Б.Грекова справили потужний вплив на розвиток радянської історіографії наступних часів. Щоправда, чимало ідей цього вченого були переглянуті його учнями та колегами. Зокрема, С.Юшков («Общественно-политический строй и право Киевского государства», М., 1949) та М.Тихомиров («Древнерусские города», М., 1956) не пов’язували настільки жорстко, як це робив Греков, процеси політичного занепаду Києва від економічного розвитку інших земель. А.Насонов («Русская земля» и образование территории Древнерусского государства», М., 1951) відстоював думку про те, що самостійність руських князівств не виключала певних елементів державної єдності.

Досить значним вкладом у дослідження проблематики Київської Русі стали праці В.Пашуто, Л.Черепніна, Д.Лихачова. Попри сучасну критику дещо заідеологізованих поглядів Б.Рибакова, його праці «Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв.» (М., 1982), «Язычество Древней Руси» (М., 1987) та інші становлять науковий інтерес і понині.

Проблематику південної частини Русі, на землях якої згодом постала Україна, успішно досліджували М.Брайчевський, П.Толочко, М.Котляр, О.Моця, О.Толочко та інші.

Історіографія історії українських земель у складі

Історіографія Люблінської та Берестейської уній

Найбільш контроверсійними історіографічними проблемами історії України другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст., безумовно, є оцінки причин і результатів Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої постала Польсько-Литовська республіка – Річ Посполита та до складу Корони Польської перейшли українські землі; а також проблеми генези та реалізації ідеї церковної унії, що була реалізована на соборі в Бересті 1596 р.

Перші оцінки акту Люблінської унії були дані вже його сучасниками. В українській політико-історичній думці одним з перших концептуально завершений відгук про акт 1569 р. сформулював Захарія Копистенський у праці «Полинодія» (1621 р.). У ній мислитель, обгрунтовуючи регіональні права православного населення України, високо оцінював одержані українською шляхтою на сеймі в Любліні «артикули, свободи й вольності», вбачаючи в них запоруку наступного процвітання українських земель у складі Речі Посполитої.

Завдання обгрунтування законності існування української автономії та шляхетських правах українського нобілітету домінували в оцінках люблінських актів, представлених на початку XVIII ст. в козацьких літописах, а також історичних розвідках та історико-політичних трактатах кінця століття – «Записка о малороссийском дворянстве» В.Полетики та анонімній «Історії Русів». Доволі близькими до них були й оцінки, дані в перших синтетичних курсах української історії «История Малой России» Д.Бантиша-Каменського (М., 1830) та «История Малороссии» М.Маркевича (М., 1842). Не зазнали суттєвих змін оціночні характеристики люблінського акту і в працях істориків середини ХІХ ст., зокрема Пантелеймона Куліша «Книга о ділах народу українського і славного війська козацького Запорозького» (опубліковано в: «Кирило-Мефодіївське товариство». К., 1990, т.2) та Миколи Костомарова «О причинах и характере унии в Западной России» (Харьков, 1841). Названі історики дивилися на унію 1569 р. як на добровільну справу української шляхти, внаслідок якої Україна здобула «безцінні привілеї», а шляхта – повноту прав і свобод.

До перегляду існуючих історіографічних канонів у висвітленні Люблінської унії істориків, котрі жили і працювали в межах Російської імперії, значною мірою спонукало польське повстання 1863–1864 рр. Так, уже в 1663 р. з’явилася праця М.Кояловича «Люблинская уния или последнее соединение Литовского княжества с Королевством Польским на Люблинском сейме 1569 г.» (СПб., 1863), де автор, обгрунтовуючи права російської династії на українські та білоруські землі, аргументує погляд на люблінські акти як на насильницьке приєднання колишніх земель Великого князівства Литовського до Корони Польської. Концепції Кояловича дуже скоро стали пануючими в російській історіографії та справили значний вплив на розвиток унійної проблематики в українській історіографії. Зокрема, погляди Кояловича поділяли київські історики М.Дашкевич «Люблинская уния и ее последствия» (К., 1885) та М.Довнар-Запольський «Польско-литовская уния на сеймах до 1569 г.» (М., 1897), львівський дослідник О.Барвінський «Історія Руси» (Львів, 1884).

З відмінних позицій до оцінки причин і наслідків унійних процесів, передовсім з точки зору не пізніших російських інтересів, а власне українських потреб, підійшов до розгляду проблеми М.Грушевський. Проаналізувавши широке коло історичних джерел і вичленивши українські землі Великого князівства Литовського в окрему соціально-політичну структуру, у томі 4 «Історії України-Руси» (Київ–Львів, 1907, репринтне видання – К., 1993) вчений уперше в українській історіографії представив комплексне висвітлення унійного процесу загалом та перебігу Люблінського сейму 1569 р. зокрема. Ставлення Грушевського до люблінських постанов, як видно з його трактувань, – негативне: «прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершений пресією державної власті й тяжких політичних обставин». Досить важливим в оцінках ученого є й те, що вони далекі і від ідеалізації позицій противників унії в середовищі еліти Великого князівства. Грушевський в цьому випадку звертав увагу на їх егоїзм, переслідування насамперед своїх власних чи корпоративних корисливих інтересів.

Оцінка визначного українського історика Люблінської унії як акту, що «широко відкрив полякам двері в Україну», куди вони несли «зневажливий погляд на все руське», незважаючи на загалом доволі неприхильне ставлення до нього, як до «українського буржуазного націоналіста» радянської історичної науки, міцно укорінилась в історіографії 1950–80-х р. У ній проблематика Люблінської унії розглядалася лише в площині оціночних характеристик, без глибокого дослідження її суті.

Спроби переосмислити суть історіографічної проблеми у вітчизняній науці розпочинаються з рубежу 1980–90-х років. Зокрема, у цей час Наталя Яковенко в ряді своїх праць, насамперед «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)» (К., 1993), відштовхуючись від концепції української шляхти як політичної еліти середньовічного українського суспільства, загалом вельми позитивно трактує люблінські постанови, критикуючи їх лише в сенсі нереалізованості потенційних можливостей, закладених у них. За її переконанням, сейм 1569 р. «реалізував політичну програму з’єднання двох сусідніх держав – польської і русько-литовської», і, враховуючи той факт, що цей акт був ухвалений «на законодавчій основі при відповідній згоді депутатів, обраних українською шляхтою – єдиним правоспроможним у політичному відношенні станом тодішнього суспільства», визнання унії як «загарбання» чи «захоплення» не має під собою ні юридичної, ні логічної підстави.

Протилежних поглядів на проблему притримуються В.Смолій та В.Степанков, котрі у праці «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999) звертають увагу на ту обставину, що Україна на середину XVI ст. не виступала окремішньою політичною силою. Акти про включення українських земель до складу Польщі стали наслідком ініціативи тільки польської сторони й були нав’язані нею в брутальній формі литовсько-руській стороні. І хоча з формально-правового аспекту цей акт виглядав «вповні парламентарним», за своєю суттю, на думку названих учених, він був проявом експансіоністської політики тогочасної Польської держави. До того ж, як акцентують увагу дослідники, унія принесла українському населенню «різке посилення визиску, що супроводжувався національно-релігійною дискримінацією, полонізацією й покатоличенням».

Проблематика генези Берестейської церковної унії, зважаючи на сфокусованість на ній пильної уваги не лише вчених-істориків, а й представників православного, католицького і греко-католицького духовенства, а також широкого громадського загалу, викликає не менші, а то й значно більші, аніж люблінські сюжети 1569 р., наукові та суспільні дискусії. Ці дискусії прислужилися тому, що проблема має одну з найчисельніших у тематиці даної доби бібліографій. Попри це, її наявність не наблизила учених до консенсусу при висвітленні вузлових і найбільш принципових аспектів теми. Тісне переплетіння наукової проблематики з церковною догматикою та традиціями, а підчас і політикою – привносить у її тлумачення немало упередженості та заважає утвердженню академізму в дискусіях навколо неї.

Зародження ж перших історіографічних традицій у підходах до дослідження цієї суспільно важливої та складної для розв’язання проблеми збіглося у часі з народженням самої греко-католицької церкви. Уже наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. у полемічних творах як прибічників, так і противників унії було покладено початок двом, діаметрально протилежним за своїми оціночними характеристиками, концептуальним поглядам на питання зародження та становлення ідеї унії православної та католицької церков. Апологети першої з них вбачали в церковній унії повернення до природного стану речей відновлення єдності християнських церков. Речники ж другої – зраду справжній вірі і жорстокий удар по православній церкві, спровокований римською курією та підтримуваний королівською владою Речі Посполитої.

Науковий аналіз проблеми походження унії було започатковано у ХІХ ст. книгою М.Бантиша-Каменського «Историческое известие об унии». Її автор зібрав чималий масив історичних документів, які переконливо ілюстрували спротив вірних православної церкви насадженню унії. Незважаючи на той факт, що книга була написана на замовлення Катерини ІІ, а тому від самого початку мала на собі відповідний оціночний карб, наукова добросовісність ученого принесла важливі наукові результати і тривалий час робота була найбільш фундаментальним дослідженням проблеми.

Науково-критичне вивчення генези Берестейської унії розпочалося вже з другої половини століття. Пальма першості тут належить М.Кояловичу, котрий у праці «Литовская церковная уния» (СПб., 1859–1861, т.1-2) дослідив, як зароджувалась і як розвивалася ідея церковної унії, якою була політика Ватикану в цей час і, особливо, в добу реалізації ідеї в другій половині 1590-х рр. Головну причину, яка спонукала до реалізації унійних задумів, Коялович вбачав у цілеспрямованій діяльності католицької церкви та особливо членів Ордену Ісуса.

Обгрунтоване Кояловичем концептуальне бачення суті унійних процесів було тиражовано й інтерпретовано в цілому ряді популяризаторських книг і розвідок, найбільш солідним з-поміж яких стало дослідження І.Малишевського, присвячене висвітленню ролі Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса в організації спротиву акціям прибічників унійних постанов – «Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви» (К., 1872, т.1-2).

Наступним етапом у розробці проблеми стала праця митрополита Макарія (Булгакова) «История Русской церкви» (М., 1866, т.4.; М.,1879, т.9.). Макарій вважав, що унія стала прямим наслідком агресивної політики польського уряду та католицької церкви, реалізованої в умовах поглиблення кризи православної церкви і розладу духовенства. Таке бачення суті унійних процесів отримало розвиток у дослідженнях О.Левицького, зокрема в його працях «Внутреннее состояние западно-русской церкви в Польсько-литовском государстве в конце ХVІ ст. и Уния» (1884), «Южнорусские архиереи в ХVІ–ХVІІ вв.» (1882), «Ипатий Потий, киевский униатский митрополит» (СПб., 1885). Базуючись на свідченнях джерел, учений доводив, що унія була породжена насамперед внутрішньополітичною кризою православної церкви, за наявності якої частина духовенства та мирян схилилася до об’єднання з католицькою церквою.

Детально проаналізувавши різноманітні прояви релігійно-політичної боротьби, на тлі якої відбувалося становлення греко-католицької церкви в Україні та Білорусі, П.Жукович у праці «Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.)» (СПб., 1901), показав, що для православної ієрархії Київської митрополії унія була виходом з існуючої кризи. Учений також одним з перших акцентував увагу на тому, що в уявленні православних ієрархів унія не лише не передбачала повного підпорядкування Риму, а й не мала на меті допущення перебудови існуючих церковних традицій.

Проблеми утворення греко-католицької церкви в Україні від початків зародження унійних ідей до їх реалізації наприкінці ХVІ ст. займають значну частину праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси», зокрема її 5-го тому: «Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях ХІV– ХVІІ віків» (Львів, 1905; репринтне вид.: К., 1994). У своїй праці вчений висловлює переконання, що у розглядувану добу релігійні відносини були тим фокусом, в якому зосереджувалися політичні, національні і навіть суспільні змагання української народності. Церковними ж гаслами прикривалися змагання і рухи, які у своїй суті могли бути дуже далекими від власне церковних інтересів. М.Грушевський не хотів і не міг механічно відтворювати лише фактичну сторону процесу утвердження церковної унії, він послідовно прагнув відшукати те глибинне, що, як правило, приховувалося за церковними, а часто і за догматичними суперечками. За переконанням ученого, йшлося про речі глобальні – бути чи не бути українському народові як окремій етнічній спільності. Як зауважив Грушевський трохи згодом, у томі 8 своєї синтетичної праці, з насіння церковної незгоди, засіяної між Руссю, «збирали овочі полонізм, католицтво і святкували свої тріумфи над Руссю, що падала все глибше і глибше. Український елемент відтіснявся все далі на далекі плани політичного і суспільного життя».

Узагальнюючий погляд на роль унійних процесів в історії церкви представлено в також у синтетичних працях І.Огієнка, І.Власовського, А.Великого, виданих у міжвоєнний та повоєнний час за межами України.

На противагу українській та російській історіографіям, переважна більшість представників яких, відверто симпатизуючи православ’ю, загалом негативно оцінювала результати унійних змагань, у роботах католицьких і греко-католицьких авторів, навпаки, наголошувалося на тому, що унія була нічим іншим, як відновленням колишньої єдності, до якої прагнули обидві сторони, що унія несла в собі реальну можливість подолання кризи, що існувала на той час в православній церкві тощо.

Новітня ж українська та російська історіографія, принаймні академічна її частина, намагається позбутися застарілих стереотипів конфронтаційного погляду на важливу наукову проблему, виокремивши її глибині причини та суб’єктивні нашарування. Аналізуючи причини появи унійних тенденцій у другій половині ХVІ ст., що привели до скликання церковного собору в Бересті 1596 р., С.Плохій вважає, що ініціатива унійних рухів головним чином виходила все ж з Риму. С.Яковенко наголошує на визначальній ролі в підготовці Берестейської унії папських нунціїв. Б.Флоря доводить, що звернення православних ієрархів до Риму було передовсім відповіддю на загрозу становим позиціям православного духовенства з боку церковних братств і шляхетських патронів, а також переслідувало мету уникнути поглиблення кризи організаційних структур Київської митрополії. М.Дмитрієв, досліджуючи генези Берестейської унії, наголошує на тому, що не існувало прямого наступництва між унійними ініціативами православного духовенства 1590-х років і попередньою політикою Польської держави, Риму та католицької церкви. Головні причини, що привели до формування православної унійної програми, на думку вченого, крилися в середині самого українсько-білоруського православ’я (М.Дмитрієв, Б.Флоря, С.Яковенко «Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце ХVІ – начале ХVІІ в. Часть І.» М., 1996); М.Дмитриев. «Киевская митрополия во второй половине ХVІ в. и генезис Брестской церковной унии 1595–1596 гг.// Автореферат доктора исторических наук» (М., 2001).

Досить успішну спробу перегляду цілого ряду застарілих історіографічних стереотипів в українській історичній науці здійснив В.Ульяновський, опублікувавши узагальнюючу працю в трьох книгах «Історія церкви та релігійної думки в Україні.» (К., 1994).

У такому ж, акцентовано нейтральному і політично незаангажованому, тоні представлено проблему і в праці докторанта Гарвардського університету, ректора греко-католицького Богословського університету у Львові Бориса Гудзяка «Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генези Берестейської унії» (английською мовою – Cambridge, 1996; українською мовою – Львів, 2000). На думку історика, Берестейська унія була однією з вирішальних подій історії Української церкви. У роботі Б.Гудзяк ставить перед собою завдання зрозуміти історичний процес, який призвів до унії, причому, у всіх його аспектах, не висуваючи штучно на перший план лише один чи декілька з них. Одну з причин наростання кризових явищ у церковному житті автор вбачає в тому, що в результаті втрати державної самостійності та включення території Південної Русі до складу Великого князівства, а згодом – Речі Посполитої, православна церква Київської митрополії опинилася в ситуації політичної незахищеності з боку нових володарів, а домінація католицької панівної верстви призвела до втрати православ’ям колишнього суспільного престижу. Кризові явища посилювалися внаслідок негативних тенденцій всередині самої церкви, коли «гонитва за церковними маєтностями, нездатність до співпраці й компромісів довели вище духовенство до скрутного становища, з якого воно не могло вибратися». Гудзяк звернув також увагу на повний занепад авторитету соборноправного устрою церкви, коли майже впродовж усього ХVІ ст. єпископи так і не скликали жодного церковного синоду. Важливе значення у занедбанні цієї важливої сфери церковного життя мало те нелегке становище, в яке потрапив Константинопольський патріархат після загарбання Константинополя османами.

Ще одним важливим фактором визрівання унійних ідей, на переконання Гудзяка, стало поширення в Європі реформаційних течій. Власне, автор усвідомлює феномен Берестейської унії саме через поняття реформи. Водночас, Гудзяк акцентує увагу на несприйнятті українськими православними ієрархами запропонованої константинопольським патріархом Ієремією моделі реформування Київської митрополії, що передбачала послаблення її ієрархічної структури. На цьому тлі автор і демонструє прагнення єпископів Київської митрополії, зберігаючи принципи непорушності візантійських традицій та внутрішнього церковного життя, визнати зверхність римського папи. Для розуміння суті унійних процесів вкрай важливими є міркування Гудзяка щодо принципових відмінностей у сприйнятті унії з боку її ініціаторів з числа православних і – Ватикану, оскільки в той час, коли київські ієрархи дорожили духовним багатством православ’я і вартостями власної традиції, католицькі кола бажали навернення русинів до Риму в якості розкаяних.

 

Початок наукового вивчення проблеми соціально-політичного розвитку України часів громадянських війн й іноземних інтервенцій кінця 1650-х – середини 1670-х років поклали праці відомого українського історика середини – другої половини ХІХ ст. М.Костомарова. З-під його пера вийшла у світ серія праць, присвячених висвітленню політичної та військової діяльності головних дійових осіб тієї доби – «Гетманство Выговского», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Руина. Гетманство Брюховецкого». Сповідуючи народницькі погляди на історію, Костомаров розглядав процес руйнації здобутків визвольних змагань середини ХVІІ ст. насамперед під кутом зору розвитку внутрішніх соціальних і політичних процесів. Учений наголошував на тому, що українське козацьке військо, не досягнувши внутрішньої консолідації, було не в змозі витримати натиску агресивних сусідів. Саме Костомарову належить першість у введенні до наукового обігу терміну «Руїна», під яким він розумів спустошення краю внаслідок громадянських війн й іноземних інтервенцій, розпад козацької України на Правобережний і Лівобережний гетьманати. Початок «Руїни» вчений відносив до 1663 р. Причини ж розколу України вбачав насамперед у прагненні лівобережної старшини, залишившись у підданстві царя, отримати за це різного роду соціальні та політичні привілеї, майнові пожалування.

Акцентовану увагу на критику соціальної політики козацької старшини та відсутність конструктивної програми дій звертав й В.Антонович у працях «История малорусского казачества» (К., 1882) та «Бесіди про часи козацькі на Україні» (Чернівці, 1897). Концептуально близькими погляди на проблему були і у В.Вовка-Карачевського, представлені в роботі «Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVІІ века» (К., 1899).

На кінець ХІХ – початок ХХ ст. вченими-істориками, що належали до народницького табору, було проведено плідну роботу з дослідження соціально-політичної історії другої половини ХVІІ ст., піддано критиці соціальну політику козацької старшини та зовнішньополітичні акції суміжних з Україною держав. Вивчення аграрних відносин на українських землях в досліджувану добу започаткував О.Лазаревський, опублікувавши праці «Малороссийские посполитые крестьяне (1648– 1783 гг.)» (К., 1908), «Описание Старой Малороссии» (К., 1898–1902, тт.1–3) та ін. Згодом його напрацювання розвинули В.Барвінський, І.Лучицький, В.Модзалевський, О.Єфименко та ін.

Спробу комплексного дослідження українського суспільно-політичного життя другої половини ХVІІ ст. вчинив О.Левицький, перу якого належать праці «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине ХVІІ века» (К., 1875) та «Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVІІ века» (К., 1902). У них учений пояснював причини невдачі боротьби козацької старшини за збереження автономії України відсутністю підтримки з боку широкого народного загалу, якому еліта намагалася нав’язати власне бачення шляхів вирішення соціальних протиріч і тим самим об’єктивно відштовхувала його від себе у визначенні нагальних політичних завдань.

Від часів становлення в українській історіографії державницької школи увага дослідників фокусувалася більшою мірою на політичних та геополітичних процесах, що протікали в Україні в цей період. Зокрема, О.Терлецький, визначаючи причини занепаду української козацької держави, наголошував на факторі несприятливого географічного розташування щодо основних цивілізаційних осередків, сусідстві зі Степом і, відповідно, войовничим кочовим світом, а також агресивній політиці Польщі та Росії. Терлецький відстоював думку щодо внутрішнього поділу України на дві стихії – державотворчу хліборобську та нестабільну степову. Під степовою вчений розумів передовсім Запорозьку Січ, яка з другої половини ХVІІ ст. неодноразово перебувала в опозиції до гетьманського проводу, а тому являло собою негативний чинник тогочасного суспільно-політичного розвитку України. Розгорнуту характеристику державотворчої праці гетьмана Івана Виговського саме як своєрідного уособлення конструктивного хліборобського елементу козацької України він представив у своїй роботі «Україна на переломі: 1657–1659. Замітки до історії державного будівництва в ХVІІ столітті» (К., Відень, 1920; друге вид. – 1991).

Переконливі портрети головних дійових осіб епохи, а також розгляд ключових подій кінця 1650 – початку 1660-х рр. подано в дослідженнях В.Герасимчука «Виговський і Юрій Хмельницький» (надруковано в: «Записки НТШ», 1904), «Чуднівська кампанія 1660» («Записки НТШ», 1913), «Виговський і Гадяцький трактат» («Записки НТШ», 1909) та ін. Праці Герасимчука характеризуються як широтою джерельної бази (ним було залучено архівні матеріали польських і віденських архівосховищ), так і грунтовним дослідженням історичного тла процесів, що висвітлюються.

Важливе значення для розуміння суті історичних явищ мало дослідження А.Яковлєвим юридичної сторони українсько-російських взаємин середини – другої половини ХVІІ ст., виявлення політико-правової основи двосторонніх договорів між Військом Запорозьким і царем. У 20–30-х рр. ХХ ст. вчений опублікував цілий ряд розвідок, присвячених угодам 1654 та 1659 рр. – «Договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 р.» (К., 1928), «Статті Богдана Хмельницького» в редакції 1659 року» (К., 1928. Ч.1.), «Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Іваном Виговським» (Львів, 1933. Т.152.) та інші, які узагальнив у працях «Українсько-московські договори в XVІІ–XVІІІ віках» (Варшава, 1934) та «Договір Богдана Хмельницького з Москвою року 1654» (Нью-Йорк, 1954). Серед іншого вчений переконливо довів неавтентичність договору, накинутого Ю.Хмельницькому восени 1659 р. під виглядом оригіналу статей його батька.

Надзвичайно цінне дослідження літопису Самовидця – як одного з головних джерел вивчення історії України 1650–1670-х рр. – провів М.Петровський у праці «Нариси історії України ХVІІ – початку ХVІІІ століть. Досліди над Літописом Самовидця» (Харків, 1930). Скрупульозно вивчивши історичні джерела та піддавши їх уважній науковій критиці, вчений уточнив чимало спірних питань української історії зазначеної доби, а також висловив цікаві авторські концепції щодо суті історичних процесів, що відбувалися. Петровському також належить авторство серії історичних нарисів про головних дійових осіб тієї епохи – І.Богуна, Т.Цицюру та ін.

Початковому етапу громадянської війни в Україні присвячено том 10 узагальнюючої праці М.Грушевського «Історія України-Руси» (К., 1936, 2-е вид. – 1998). У ньому історик головну увагу зосередив на висвітленні двох блоків питань: по-перше, тих, що характеризують зміни у внутрішній ситуації в козацькій Україні, які сталися після сходження з політичної арени Б.Хмельницького; по-друге, тих, що висвітлюють переорієнтацію гетьмана І.Виговського та його оточення у сфері політики зовнішньої. Тісно пов’язавши ці проблемні блоки, Грушевський у своїй праці представив досить цілісну картину українського державно-політичного життя 1657–1658 рр. Історик зокрема детально проаналізував зародження та розвиток конфлікту між гетьманським урядом Виговського та Запорозькою Січчю й козацтвом південних лівобережних полків, що вилився згодом в антигетьманське збройне повстання, відтворив перші кроки Москви на шляху ліквідації автономії Української держави, продемонстрував напрями дипломатичного маневрування сторін у контексті перегляду ними існуючих концепцій зовнішньополітичної діяльності. Але чи не найбільше уваги вчений приділив процесам українсько-польського зближення, що увінчалося укладенням у вересні 1658 р. Гадяцької угоди Війська Запорозького з польським королем. Характеризуючи саму ж угоду, Грушевський стверджує, що за своєю суттю Гадяцька унія була шляхетською, оскільки «мала забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того – відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те, чим вона колись була або бажала бути». Зважаючи на пануючі в тогочасній Україні суспільні настрої, історик розцінює Гадяцьку угоду як таку, що була «цілком нежиттєздатною».

В умовах утвердження суто класових підходів до висвітлення історичного минулого в другій половині 30-х – 80-х рр. здобутки з вивчення проблематики не отримали належного розвитку. З-поміж історичних розвідок, що в цей час були написані, виділяється грунтівностю підходів і широтою джерельної бази праця К.Стецюк «Народні рухи на Лівобережжі і Слобідській Україні в 50–70-х рр. ХVІІ ст.» (К., 1960). Попри певні вади (зокрема, ігнорування дослідницею політичних прагнень козацької старшини) робота містить розгорнуту картину подій, в якій особливо виразно представлено їх соціально-економічне тло. Усе це дозволяє говорити про збереження монографією своєї наукової актуальності й до сьогодні.

З історичних досліджень доби, що побачили світ останнім часом свіжістю підходів і фундаментальністю викладу матеріалів відзначаються уже згадані вище праці В.Смолія та В.Степанкова, насамперед – «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення» (К., 1993), «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема формування, еволюції, реалізації» (К., 1997) та «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999), а також дослідження Т.Яковлевої та В.Горобця. Праці Яковлевої «Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. Причини і початок Руїни» (К., 1998) присвячена висвітленню початкового етапу громадянської війни в Україні, з’ясуванню її глибинних соціально-економічних причин та особистих мотивів політичної діяльності тогочасних українських лідерів. В оцінках відліку початку Руїни авторка солідаризується з позицією М.Грушевського, котрий перші паростки громадянського протистояння в Україні вбачав уже в останні роки гетьманування Б.Хмельницького. Дослідження В.Горобця «Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665» (К., 2001) охоплює значно більший проміжок часу, коли, на думку автора, змагання нової української еліти за легітимізування свого привілейованого становища повноправного політичного народу протікало головним чином під впливом дії російського та польського факторів і намаганні керівництва Гетьманату побудувати свою політику на використанні суперечностей між ними. Цікаво, що вчений взагалі відмовляється від уживання терміну «Руїна» як публіцистичного за своєю суттю, розглядаючи громадянське протистояння в Україні як одну з реакцій на революційне переоблаштування суспільства, підсилене активним втручанням зовнішніх сил.