Історіографія соціально-економічної модернізації України

У другій половині ХІХ ст.

Проблема модернізації розглядалася фахівцями з різних галузей сучасного знання – соціології, історичної науки, політології, філософії, історії культури тощо. Єдиного усталеного визначення поняття «модернізація» ні в західній, ні в вітчизняній літературі немає.

До визначення явища модернізації раніше звернулися західні вчені. Так, один з авторів теорії модернізації Ш.Ейзенштадт ще в середині 60-х рр. ХІХ ст. дав таке визначення цьому явищу: «Історично модернізація – це процес змін у напрямі тих типів соціальної, економічної та політичної систем, що розвивалися в Західній Європі та Північній Америці із сімнадцятого по дев’ятнадцяте століття, а згодом поширилися на інші європейські країни, а в дев’ятнадцятому та двадцятому століттях – на південно-слов’янський, азіатський та африканський континенти» (Eisenstadt S.N. Modernization: Protest and Change. Englewood Cliffs, 1966).

Класичною вважається формула, запропонована Р.Бендиком, який під модернізацією розуміє «тип соціальних змін, що сягають своїм корінням до англійської індустріальної та політичної французької революцій. Він виявляється в економічному та політичному прогресі окремих суспільств-піонерів та наступних змін у відстаючих».

На відміну від своїх попередників, які визначають модернізацію, як «процес змін» або «тип соціальних змін», представник Берлінського наукового центру соціальних досліджень професор В.Цапф розглядає це явище «у тривимірному часовому плані»: як секулярний процес, який почався індустріальною революцією, в перебігу якого виникла певна група модернізованих суспільств; як розмаїтий процес, протягом якого відстаючі наздоганяють тих, хто пішов далі; як спроби модернізованих держав дати відповіді на нові виклики на шляху інновацій та реформ». Іншими словами, предметною галуззю модернізації автор вважає, по-перше, виникнення модернізованих суспільств, по-друге, процес, у якому відстаючі наздоганяють тих, хто пішов уперед, по-третє, інновації модернізованих суспільств. Стрижневими елементами теорії модернізації, на думку В.Цапфа, є оновлення економіки в усьому світі, демократія, універсалізм, (Цапф В. Теория модернизации и различие путей общественного развития // Социс. – 1998. – №8. – С.14, 23).

Зважаючи на те, що модернізаційні процеси в Україні тісно були пов’язані з аналогічними процесами в Росії, певний інтерес становлять теорії модернізації, запропоновані російськими вченими.

По-різному визначають російські автори сутність модернізації. Так, з точки зору директора Інституту соціології РАН В.Ядова, модернізація є рух від традиційного суспільства до сучасного, а решта руху (від сучасного суспільства до найсучаснішого) – розвиток цивілізації цього суспільства. Узагальнюючим критерієм модернізації В.Ядов вважає розширення ступенів свободи діяльності кожного окремого індивіда, особистості. В різні часи, епохи та в різних культурах, на думку дослідника, модернізаційні процеси набувають свого неповторного історико-культурного складу, (Ядов В.А. Российская модернизация: проблемы и перспективы (материалы «круглого стола»)//Вопросы философии. – 1993. – №7. – С.38).

В.Красильщиков визначає модернізацію як перехід від традиційного, аграрного суспільства до сучасного, індустріального, він наголошує, що в центрі модернізації стоїть розвиток людини і як «суб’єкта перетворень», і як їх «головного результату» (Красильщиков В.А. Модернизация и Россия на пороге XXI века // Вопросы философии. – 1997. – №3. – С.41).

На думку автора дослідження «Соціальна історія Росії» Б.Миронова, в Росії імператорського періоду відбувалася соціальна модернізація. Сутністю соціальної модернізації цього періоду автор вважає генезис особистості, малої демократичної сім’ї, громадянського суспільства та правової держави. Це означало, що в перебігу модернізації міські та сільські обивателі в юридичних, соціальних та політичних відносинах перетворювалися «із вірнопідданих його величності на громадян», (Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало ХХ в.) Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: в 2 т. – Спб., 1992. Т.2. – С.288-290).

Російські дослідники пропонують і різні схеми модернізаційного процесу в Росії. Тема модернізації вважається доволі «модною» в сучасній соціологічній, філософській, політологічній та історичній літературі й недостатньо методично обгрунтованою.

Більшість російських авторів (В.Мілецький, В.Кантор, Ф.Федотова, І.Яковлев) у процесі модернізації Росії виділяють три етапи: від реформ Петра І до Першої світової війни (1689–1914); соціалістичний (1917–1992); постсоціалістичний (з 1992).

Є інші варіанти модернізаційного процесу в Росії. Л.Поляков, який під модернізацією розуміє «деархаїзацію» суспільства, вважає, що російська модернізаційні процеси тривають від часів петровських перетворень аж до сьогодення. У процесі модернізації Росії він розрізняє 4 фази:

1-а виводиться від другої половини XVIII ст., і пов’язана з кризою «колективної свідомості» – православ’я внаслідок розколу;

2-а починається з утвердженням петровського самодержавства і триває до зречення Миколи ІІ. Ця фаза пов’язана із зняттям такого «параметру» архаїчного суспільства, як деспотизм (необмежене самодержавство);

3-я фаза – деархаїзації – пов’язана з «большевистським переворотом», що мало наслідком руйнування такого «базисного елементу» традиційного суспільства як «общинний (аграрний та посадський) комунізм»;

4-а – з 1956 р., десталінізації, починається перехід до заключної фази деархаїзації. Долається останній параметр традиційного суспільства – принцип екстенсивності розвитку, тобто перенесення на нові території традиційних форм організації суспільства. Освоєння цілини, Далекого Сходу, розбудова соціалістичного табору, війна в Афганістані свідчили, що традиційне суспільство досягло фінальної фази самознищення («самоизживания») – (Поляков Л.В. Методология исследования российской модернизации // Полис. – 1997. – №3. – С. 9-15).

Свою систему модернізації Росії пропонує Б.Миронов. Оскільки темпи модернізації в дореволюційній Росії випереджали можливості й готовність народних мас до цих змін, то, вважає дослідник, формування соціальних змін призвело до соціальної напруженості такого ступеня, що суспільний лад, не витримавши її, впав і поховав більшість досягнень модернізації. Іншими словами, в полум’ї революції були знищені здобутки модернізації дореволюційної Росії.

Радянська модернізація, на думку дослідника, мала дуже неоднозначний характер. Для радянської модернізації притаманною була перевага технологічного, матеріального прогресу і відмова від політичної та соціальної модернізації.

«Формула радянської модернізації» багато в чому відрізнялася від західної моделі – пріоритет держави над суспільством, колективу над особистістю, обмеження свободи особистості, централізація, планування, експлуатація радянського ентузіазму. Разом з тим, радянська модель модернізації в інших аспектах нагадувала західну – формування раціональної, освіченої, по-світськи орієнтованої особистості, індустріалізація, демократична сім’я, емансипація жінок та дітей. У цілому, доходить висновку автор, «дистанція між Заходом та Росією в економічній та культурній сферах скоротилася. У багатьох аспектах Радянська Росія стала належати до простору модерністської культури, а не країн, які розвиваються» (Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало ХХ в.). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: в 2 т. – Спб., 1992. Т.2. – С.299, 332-333).

Українські автори також зверталися до теоретичних та конкретно-історичних проблем модернізації. Так, М.Михальченко вважає, що для України вкрай актуальним є пізнання своєї модернізації. Під модернізацією дослідник розуміє будь-яке динамічне, свідомо регульоване «якісне покращення в економічній, політичній сферах». Цікаво, що автор прагне зіставити «модернізацію» з поняттям «трансформація», «зміни», «розвиток». Якщо поняття «модернізація» акцентує увагу на покращенні, вдосконаленні соціальних інститутів та суспільних відносин, то поняття «трансформація», «розвиток», «зміни» у порівнянні з «модернізацією» більш нейтральні щодо динаміки суспільного процесу. Тобто, автор переконаний, що модернізація «орієнтує суспільство та його структури, сфери на осучаснення, просування уперед, на розробку та реалізацію нових цілей, задач, пріоритетів, стратегій». «Модернізація, – констатує автор, – це творчо-перетворююча функція розвитку», це засіб «поновлення суспільств».

У центрі уваги дослідника перебувають проблеми сучасної модернізації України, усвідомлення її подальших перспектив з точки зору вивчення попереднього українського досвіду. Такі попередні завдання модернізації як індустріалізація, урбанізація, розвиток середньої та вищої освіти, певною мірою вирішувалися. На думку М.Михальченка, невирішеними у рамках СРСР залишалася індустріалізація сільського господарства, а також модернізація у сфері обслуговування. Тому Україні терміново «необхідно вирішувати проблеми не стільки «наздоганяючої», скільки «випереджаючої» модернізації. Це означає залучення передових світових технологій у промисловість, сільське господарство, сферу обслуговування, політичні та освітні процеси, в науку та культуру. Однак «випереджаюча» модернізація передбачає створення своїх нових науково-технічних, політичних, освітніх технологій, конкурентноспроможних на світовому ринку матеріальних і духовних цінностей (Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Институт социологии НАНУ, 2001. – С.36-39).

Певний інтерес представляє монографія В.Горбатенка «Cтратегія модернізації суспільства. Україна і світ на зламі тисячоліть» –К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – С.12, 88-107, де аналізується сутність модернізації у цілому і своєрідність української модернізації зокрема. Український автор поділяє загальновизнане в науці розуміння модернізації як «процесу переходу від традиційного суспільства до сучасного, оновлення його в дусі вимог сьогодення, тобто безперервного руху від простих до більш складних форм організації суспільно-політичного життя».

В.Горбатенко пропонує свою схему української модернізації (яких, до речі, не так багато в сучасній науковій літературі), яка має здебільшого теоретичний, історико-соціологічний характер. Автор виділяє три основних етапи української модернізації.

Перший етап – «ранньомодернізаційний» – охоплює середину XVII – початок ХХ ст. У межах цього етапу дослідник розрізнює три основних «модернізаційних імпульси».

Перший модернізаційний імпульс він пов’язує з «Народно-визвольною війною українського народу XVII ст.», яка сприяла становленню української державності, і яку автор ставить в один ряд з революціями У Нідерландах та Англії.

Розглядаючи історію України у складі Російської імперії, другий «модернізаційний імпульс» автор ототожнює з реформами 60-х рр. ХІХ ст., започаткованими Олександром ІІ. За визначенням В.Горбатенка, це був етап індустріальної модернізації, який у Росії мав «суперечливий і незавершений характер». Автор вважає, що модернізація у Росії відбувалася нерівномірно, хоча у деяких регіонах, «до яких належала і Україна, вона розвивалась швидкими темпами»...

Третій модернізаційний імпульс автор пов’язує з реформами П.Столипіна, який «надав російській модернізації друге дихання». Прискорена модернізація у Росії призвела до активізації опозиції, а далі – «більшовицької революції», внаслідок якої російська модернізація «виявилася незавершеною». Другий етап української модернізації автор визначає як «псевдомодернізаційний, тоталітарно-бюрократичний», хронологічні рамки якого збігаються з існуванням СРСР (поч. 20-х – кін. 80-х рр. ХХ ст.).

Важливим «модернізаційним імпульсом» в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. автор вважає політику українізації, ідеологічним підгрунтям якої був український націонал-комунізм.

Затухання «націонал-комуністичного імпульсу» в Україні на початку 30-х рр. збігається з утвердженням «соціалістичної моделі модернізації з її адміністративно-командною системою», що «розвивалася суперечливо й нерівномірно, породжуючи постійні кризи й непомірне зростання бюрократичного апарату».

Третій етап модернізації українського суспільства В.Горбатенко кваліфікує як «сучасномодернізаційний, транзитно-кризовий», який починається від перебудови і досі триває. Для цього етапу характерно здобуття самостійної державності, та «осучаснення навздогін», що властиво для «перехідних суспільств».

Як бачимо, хоча автор і декларує звернення до аналізу української модернізації, його увага зосереджена на характеристиці модернізаційних процесів у Росії та СРСР.

Більш докладне висвітлення специфіки модернізаційного процесу в Україні знаходимо в книзі канадського дослідника О.Субтельного.

Модернізацію в Україні автор розглядає крізь призму індустріалізації внаслідок реформ російського уряду 60-х рр. ХІХ ст. Особливості модернізаційного процесу історик, по-перше, вбачає в тому, що провідна роль в індустріалізації Росії та України належала державі – внутрішній ринок був слабким, а буржуазії зовсім не було. По-друге, економічна модернізація імперії здійснювалася нерівномірно.

Модернізацію в економіці автор ототожнює з індустріалізацією промисловості. Цілком слушно він виділяє такі віхи в процесі індустріалізації: 60-ті рр. – пік у прокладенні залізниць; потреба у вугіллі призвела до буму у вугільній промисловості з 70-х рр.; у 80-ті рр. розпочинається видобуток руди і піднесення металургійного виробництв в Україні.

Модернізаційні процеси в Україні О.Субтельний фіксує і в соціальній сфері. Це і бурхливий розвиток міст, міграція селянства після 1861 р., виникнення пролетаріату, поява нової соціальної групи – інтелігенції, слабкість і нечисленність національної буржуазії (великий та масштабний бізнес зосереджувався у руках росіян та євреїв).

У здійсненні української модернізації канадський історик визначає кілька парадоксів. Перший – він вбачає в тому, що з одного боку відбувалося зростання ролі України, як європейської житниці, а з іншого, поглиблювалося зубожіння села. Другий – у тому, що незважаючи на промисловий бум, чи не найбурхливіший в Європі, Україна лишалася переважно аграрним краєм. Третій парадокс полягав у тому, що більшість населення складали українці, але вони заледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях.

О.Субтельний ставить чимало запитань щодо особливостей української модернізації і намагається дати на них відповідь. Наприклад, «чому ж у районах, котрі зазнали модернізації, проживало так багато неукраїнського населення?» «Чому ж українці так неохоче вливалися у міське середовище і брали участь у модернізації?» Усі пояснення цих проблем канадським істориком зводяться до різниці у ставленні поміщиків до українських та російських селян. Якщо українських селян поміщики змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати її родючість, то російських селян, навпаки, заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті. Це не лише обмежувало можливості пересування українського селянства, й а позбавляло їх нагоди опанувати ремесла, що давало змогу росіянам та євреям легко пристосовуватися до міського оточення. Тому, робить висновок О.Субтельний, коли розпочався промисловий бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти у них участь, (Субтельний О. Україна: Історія – К.: Либідь, 1993. – С.330-341).

Цікаві оцінки соціальної та господарчої модернізації України знаходимо у книзі австрійського історика А.Капелера «Коротка історія України». На думку дослідника темпи модернізації регіонів України, що входили до складу Російської імперії, були динамічнішими, ніж в Австрійській Галичині. Разом з тим, парадокс А.Капелер вбачає в тому, що модернізація майже не дала мпульсів українському національному рухові в Росії. Цей парадокс дослідник пояснює тим, що бурхливий соціально-економічний розвиток підросійської України відбувався здебільшого без участі самих українців. Більш того, модернізація України навіть стримувала український національний рух, тому що сприяла «посиленій асиміляції українців у російському суспільстві», (Andreas Kappeler. Kleine Geschichte der Ukraine. Orig.-Ausg. – Munchen: Beck. 1994. S.128-129).

У стані перегляду та переоцінки перебуває і проблема скасування кріпосного права. Поряд з традиційною точкою зору, яка панувала в радянській українській і залишається незмінною в пострадянській історіографії, в Україні, згідно з якою скасування кріпосного права мало «позитивне значення», створювало «певні умови для розвитку нових капіталістичних відносин» (Історія Української РСР: У 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка. 1978. – Т.3. – С.258) існує і протилежна оцінка цієї події. Так, російський дослідник Б.Миронов у грунтовному дослідженні, присвяченому соціальній історії доби імперії, вважає, що кріпосне право було скасовано зверху до того, як воно стало економічним та соціальним анахронізмом; ось чому «його скасування прагнули селяни, але не бажала більшість поміщиків», (Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало ХХ в.). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 тт. – Спб., 1992. Т.2. – С.238). Оцінка селянської реформи та епохи «великих реформ» 60–70-х рр. ХІХ ст. взагалі, очікує на спеціальне дослідження.