Історіографія створення комуністичного режиму в Україні

Сучасна українська історіографія при вивченні подій 1917-1920 рр. користується переважно парадигмою Української революції, в якій радянським сюжетам відведено другорядне місце. Вони, як правило, виникають тоді, коли йдеться про безпосередні зіткнення українських та більшовицьких сил. Це стосується жовтневих подій 1917 р. у Києві, двох українсько-більшовицьких та радянсько-польської воєн. З цих проблем з’явилась література, яка критично переосмислювала радянську історіографію.

Дослідження історії більшовицького режиму в тому масштабі, як це було до 1919 р., не ведеться. Тут відзначається втрата дослідницького інтересу до цієї проблематики. Проте не означає, що робота істориків у цьому напрямі зовсім припинилася. Навпаки, лише в останні часи, коли з великої кількості партійних документів знято гриф секретності, стало можливим опублікувати стенограми перших з’їздів КП(б)У. Сьогодні вони стали широкодоступними й активно використовуються дослідниками.

Загалом, за останні 10-15 років схема історії радянської влади в Україні зазнала суттєвих змін. Історики припинили говорити про всесвітньо-історичне значення революції 1917 р., про керівну і направляючу роль Комуністичної партії, союз робітничого класу і селянства, пролетарський інтернаціоналізм тощо. Відбулася зміна понятійного апарату і методології дослідження історії революції. Важливу роль у цьому відіграло знайомство із зарубіжною літературою, скажімо, такою, як роботи Е.Карра чи Р.Пайпса. Вони зробили кілька суттєвих підказок для дослідження внутрішньої природи більшовизму.

До таких книжок-підказок можна віднести і працю А.Граціозі «Большевики и крестьянство на Украине, 1918-1919 годы: очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских восстаниях» (М., 1977). Працюючи над біографією Г.Пятакова, італійський дослідник відкрив для себе тему Української революції, відкрив через селянський повстанський рух, який став предметом його особливого зацікавлення. Треба сказати, що з кінця 80-х рр. минулого століття тема повстанського руху надзвичайно інтенсивно досліджується українськими істориками. Особливий інтерес має підтема – махновщини. За останні 15 років створилась ціла історіографія махновського руху, детально описана біографія Н.Махна, зародження і розвиток махновщини, її ідеологія, виписані локальні епізоди. Серед цієї літератури найвагомішими є праці В.Верстюка та В.Волковинського.

Зокрема, сильною стороною дослідження першого автора є вивчення природи більшовицького режиму, деконструкція радянської версії «воєнного комунізму». В цьому контексті варто також згадати монографію С.Кульчицького та докторську дисертацію Я.Малика.

С.Кульчицький почав досліджувати більшовицький терор як метод управління суспільством. Ця ідея складає наскрізну лінію докторської дисертації С.Білоконя та є темою спеціальної узагальнюючої праці про терор.

Близьким до радянської тематики є вивчення українсько-радянських відносин 1917-1921 рр. тут можна назвати публікацію документів російсько-українських мирних переговорів 1918 р. Збірник має розлогу передмову О.Лупандіна, в якій проаналізовані найважливіші аспекти дипломатичного діалогу. Надзвичайно перспективним виглядає радянський контекст українсько-польського переговорного процесу кінця 1919 – початку 1920 р. До нього звернулась молода дослідниця – О.Михайлова.

Загалом, величезна джерельна база, зосереджена в українських та російських архівах, використана лише незначною мірою. Вона дозволяє зробити серйозні уточнення і важливі акценти в тематиці, про яку йдеться.

Історіографія непу

Історіографія періоду нової економічної політики й історіографія непу – не різні речі. Неп був явищем, яке позначалося на різних аспектах життя суспільства, але не вичерпувало його собою. В даному разі йдеться про історіографію історичного періоду.

Безсумнівно, що період 1921-1928 рр. в історії радянської України може були поділений на певні хронологічні етапи. Зокрема, з 1923 р. Україна почала жити в Союзі РСР. З 1926 р. капітальне будівництво у промисловості стало дестабілізувати економічне життя. Однак ці або інші події не підривали існуючої реальності. Точніше кажучи, повороти 1921 і 1929 рр. були настільки радикальними, що все інше у порівнянні з ними не привнесло в життя суспільства якісних змін. Тому період між цими двома поворотами уявляється в очах істориків досить однорідним.

Зовсім недавно періодизація вітчизняної історії була іншою. Неп не виринав у періодизації, позначаючи собою певний історичний період. Початок непу ототожнювався з початком відбудовного періоду після громадянської війни, а кінець розчинявся в рамках перших п’ятирічок. Неп вважався неминучою за будь-яких умов, тобто об’єктивно існуючою політикою перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Тому радянські історики починали розглядати неп як явище з весни 1918 р., одразу припинили цей розгляд у зв’язку з тим, що країні була нав’язана контрреволюційними силами громадянська війна, яка покликала до життя політику «воєнного комунізму», а потім продовжували аналіз непу по сюжетних лініях, обірваних війною. Однак цим займалися тільки ті, хто вивчав неп як явище. Всі інші досліджували свої теми в рамках усталених хронологічних періодів – відбудовного (1921-1925), початкового періоду соціалістичної реконструкції (1926-1929), розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту (1929-1932), завершення соціалістичної реконструкції (1933-1937).

Перші солідні монографічні дослідження з історії відбудовного періоду з’явилися у Харкові. Архіви були відкриті після XX з’їзду КПРС. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, без систематичного вивчення якого такі дослідження були б неможливі, тоді знаходився у Харкові. Монографії харківських вчених О.Кучера «Боротьба робітників України за відбудову важкої промисловості після громадянської війни.» – Харків, 1959) і К.Шияна «Боротьба робітничого класу України за відбудову промисловості (1921-1925 рр.)». – К., 1959, з’явилися в один рік і були присвячені одній темі – відбудові промисловості.

Пізніше і з великим розривом у часі з’явилися монографічні дослідження, присвячені аналізу змін у складі робітничого класу. Обидва автори – киянин Г.Діденко і полтавчанин В.Лобурець предметом дослідження обрали не промисловість, а робітників. У книзі Г.Діденка «Рабочий класс Украины в годы восстановления народного хозяйства (1921-1925)». – К., 1962, аналізувалися кількісні і якісні зміни у складі робітників. Праця В.Лобурця «Формування кадрів робітничою класу України (1921-1932 рр.)». – Харків, 1974, мала більш широкі хронологічні рамки, але в ній повторювалися основні сюжетні лінії попередньої книги.

Свою нішу у дослідженні діяльності робітничого класу знайшли працівники Інституту історії АН УРСР. Перехід від непу до політики індустріалізації досліджений в книзі С.Кульчицького «Участь робітників України у створенні фонду соціалістичної індустріалізації» – К., 1975. На архівних матеріалах, які раніше не аналізувалися під цим кутом зору, побудована монографія П.Гудзенка, С.Кульчицького і Є.Шаталіної «Трудові почини робітничого класу 1921-1937. На матеріалах Української РСР.» – К., 1980.

Представники харківської історичної школи мали найбільші здобутки у висвітленні процесів, що відбувалися в українському доколгоспному селі. Заслуговують згадки праці вчених трьох різних поколінь – П.Денисовця «Колгоспне будівництво на Україні в 1921-1925 рр». – Харків,1969; Б.Мигаля «Здійснення аграрної політики на Україні у відбудовний період (1921-1925 роки)- Харків, 1974; В.Калініченка «Селянське господарство України в період непу» – Харків, 1997. Остання з названих праць буде жити довго, і не тільки тому, що автор здійснив комплексний аналіз всіх сторін індивідуального селянського господарства. В.Калініченко першим з істориків підійшов до аналізу колосального статистичного матеріалу як фахівець: упорядкував його, зробив перехресну перевірку; визначив ступінь достовірності, склав за власними методиками десятки таблиць і т.і. Після цього дослідження селянське господарство непівської доби перестало бути загадкою для істориків.

На жаль, після 1991 р. інтенсивність досліджень у галузі історії радянської України 1921-1928 рр. різко впала. Представники вузівської науки знайшли для своїх кандидатських і докторських дисертацій зовсім іншу тематику. Вірність обраній тематиці зберегли тільки окремі вчені, такі як В.Калініченко. Найбільший здобуток у вивченні проблем непу мав колектив вчених Інституту історії України НАН України. Власне, до цього зобов’язує сама структура інституту, де наукові підрозділи «прив’язуються» до певного хронологічного періоду.

Нагромаджений кількома поколіннями вчених колосальний фактичний матеріал був заново переосмислений в монографії С.Кульчицького «УСРР в добу нової економічної політики (1921-1928 рр.). Спроба побудови концептуальних засад реальної історії». – К., 1995. В цій книзі, а також в книзі того ж автора, що вийшла з друку роком пізніше «Комунізм в Україні; перше десятиріччя (1919-1928)», переглянуті всі основні постулати історії радянської доби. С.Кульчицькому належить й монографія, яка є частиною 15-томного видання «Україна крізь віки», реалізованого в 1998-2000 під редакцією акад. В.Смолія «Україна між двома війнами. (1921-1939 рр.)» – К., 1999. Можна твердити, що в другій половині 90-х рр. в Інституті історії України сформована якісно відмінна від сталінської концепція історичного процесу на етапі формування радянського ладу.

Заслуговує на увагу монографія «Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі (1921-1928 рр.)», створена у відділі інституту, який вивчає проблеми міжвоєнного періоду (К., 2000). С.Кульчицький, О.Ганжа, М.Дорошко, В.Марочко, М.Мовчан, Л.Нізова та ін. розкрили в ній з нових методологічних позицій основні процеси, що відбувалися в українському селі до суцільної колективізації сільського господарства. Інші книги названих авторів теж використані при підготовні цього розділу.

Окремий сегмент пострадянської історіографії становлять дослідження репресивної політики держави. Останнім часом дослідники все більше звертають увагу на репресії 20-х рр. Серед них – праці В.Пристайка і Ю.Шаповала «Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934». – К., 1996; О.Бута і П.Доброва ««Экономическая контрреволюция» в Украине в 20-30-е годы XX века: от новых источников к новому осмыслению.» – Донецк, 2000; В.Ченцова «Політичні репресії в Радянській Україні.» – К., 2000; М.Шитюка «Масові репресії проти населення півдня України в 20-50-ті роки XX століття». – К., 2000.