Історіографія культурно-національного відродження в Україні

(кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)

Проблема українського культурно-національного відродження після здобуття Україною незалежності стає дедалі актуальнішою і популярнішою у наукових дослідженнях. Протягом 1990-х рр. з’явилося дуже багато праць зарубіжних і вітчизняних істориків присвячених загальним, теоретико-концептуальним та регіональним проблемам українського відродження. Серед робіт американо-канадських авторів слід назвати дослідження Р.Шпорлюка «Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII – початку XIX століть» (Україна. Наука і культура. – 1991. – Вип.25), «Комунізм і націоналізм» (К.: Основи, 1998), П.Магочі «Українське національне відродження: нова аналітична структура», «Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)» – Ужгород, 1994. Серед європейських авторів варто згадати роботи австрійського дослідника А.Каппелера «Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння» та «Структура українського національного руху в Російській імперії» // Сучасність – 1992. – № 7.

Серед вітчизняних істориків до вивчення проблем українського відродження одним з перших звернувся В.Сарбей, зокрема в розвідці «Етапи формування української національної самосвідомості» (кін. XVIII – поч. XIX ст.), монографії «Національне відродження в Україні» (К: Видавничий дім «Альтернативи», 1999), а також В.Кравченко в книзі «Нарис з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.) – Харків, 1997.

Разом з тим ціла низка питань українського національного відродження, особливо в його регіональних вимірах, залишаються дискусійними.

Наприклад, досі існують різні, інколи протилежні, точки зору щодо визначення характеру діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та його місця в українському Відродженні.

В радянській історіографії діяльність Кирило-Мефодіївського товариства оцінювалася як складова визвольного руху проти російського самодержавства. Основною метою товариства, з точки зору радянських істориків, було знищення кріпацтва та освіта народу. Основний наголос радянська історіографія ставила на існуванні двох течій або груп серед діячів товариства: революційно-демократичної і буржуазно-ліберальної. Революційно-демократичну групу товариства очолював Т.Шевченко. Ця гілка становила меншу частину товариства, до якої входили: М.Гулак, О.Навроцький, І.Посяда та Г.Андрузький. «Революційний демократ» Т.Шевченко та його однодумці «відстоювали програму скасування кріпацтва шляхом селянської революції». Радянські історики всіляко намагалися «революціонізувати» діяльність кириломефодіївців і основну роль в цьому процесі відводили Шевченку, який начебто і вступив до Кирило-Мефодіївського товариства «з метою організації цілеспрямованої боротьби за революційно-демократичні ідеали». Більшість товариства становили представники буржуазно-ліберальної течії, до якої належали М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш, Д.Пильчиків, О.Маркович, О.Тулуб, М.Савич. Вони додержувалися «ліберальної» концепції розв’язання селянського питання, тобто, мирним шляхом, засобами пропаганди.

«Книги буття українського народу» радянська історіографія схильна сприймати не як програмовий документ товариства, а як «твір безцензурної політичної публіцистики на Україні, що був спрямований насамперед проти самодержавства і кріпосництва».

Специфічно тлумачили радянські автори ідею федералізму, слов’янської єдності: «у возз’єднанні України з Росією кирило-мефодіївці вбачали початок здійснення великої ідеї майбутнього єднання всіх слов’янських народів». Сформульовану кирило-мефодіївцями ідею месіанства українського народу радянська історіографія не сприймала взагалі, наголошуючи на релігійно-містичній формі викладу «Книги буття українського народу». Оцінюючи значення діяльності товариства і каральні заходи уряду проти кирило-мефодіївців, радянська історіографія підкреслювала широкий резонанс від цієї події в Росії та інших європейських країнах: «вісті про арешт поширювалися в Росії, за кордоном – в Австрії, Німеччині, Франції та інших країнах» – Історія Української РСР. У 8 т. – К.; Наукова думка, 1978. Т.3. – С.124-129.

Представники української історіографії в діаспорі також не уникнули вад радянської концепції історії Кирило-Мефодіївського товариства. Під впливом радянської класової позиції в роботах діаспорних істориків (Д.Дорошенка, М.Полонської-Василенко та ін.) надмірно політизувалися усі процеси в суспільстві, акцентувалося протистояння України-Росії. Правління царів таврувалося як «реакційне», як «тяжка реакція», а всі опозиційні рухи характеризувалися як революційні. На думку М.Полонської-Василенко «реакційне правління» Миколи I не в змозі було припинити революційних рухів, а одним з осередків таких збурень став Київ.

Діаспорні автори, як і радянські історики, мету Кирило-Мефодіївського товариства вбачали у боротьбі проти кріпацтва, експлуататорських станів, поширенні освіти та об’єднання усіх слов’янських народів в єдиній федерації. Однак, на відміну від радянських істориків, діаспорні дослідники не відкидали ідею українського месіанства, яку проповідували братчики.

Діаспорна історіографія, як і радянська, визнавала наявність двох течій в товаристві: поміркованої, представники якої, Костомаров і Куліш, відстоювали поступові реформи, та радикальної, ідеологи якої – Шевченко, Гулак, Савич виступали за організацію збройного повстання і повалення царизму (Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. – С.307). Цікаво, що діаспорні історики, аналізуючи ставлення української політичної організації в суспільстві, наводять точку зору Миколи I, який сприймав діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, як «вплив польської інтриги». В історії з братством, на думку Д.Дорошенка, Микола I побачив намір відірвати Україну від Росії й відновити часи гетьманства. Страхом перед «українським сепаратизмом» та загальною реакційною стратегією політики російського уряду пояснював Д.Дорошенко його заходи щодо остаточної асиміляції українських провінцій. В світлі націоналістичної концепції діаспорні автори наголошували не стільки роль і значення діяльності кирило-мефодіївців, скільки дії центрального уряду проти України та українського руху.

Існує ще одна точка зору щодо ідейного розмежування та течій в рамках Кирило-Мефодіївського товариства, що сягає своїм корінням до безпосередніх учасників подій. Це бачення «зсередини» належить члену товариства Г.Андрузькому, що також підтримувалась шефом жандармів О.Орловим. За оцінкою Г.Андрузького братчики поділялися на «слов’янофілів» та «українофілів». Цього ж розподілу дотримувався і М.Зеров, який підтверджував доволі стримане ставлення російської інтелігенції до діяльності київських братчиків, зокрема В.Бєлінського та відомого слов’янофіла Ю.Самаріна, який кваліфікував програму кирило-мефодіївців як «нелепость и отсталость».

В українському середовищі згадки про Кирило-Мефодіївське товариство, як вважає М.Зеров, були неповні та уривчасті, бо воно «не встигло ще пустити коріння». Зеров наводить спомини В.Антоновича, який, прибувши до Києва у 1850 р., ні в кого із студентів не міг допитатись про українську літературу та джерела української історії, ніхто із студентів не говорив українською мовою. І лише на четвертий рік В.Антонович зустрів тих, хто відчував «українську національність». Від одного з них, медика Панченка, В.Антонович вперше «почув про кирило-мефодіївських братчиків».

Саме М.Зеров сприймав діяльність кириломефодіївців як вияв українського романтизму. Здебільшого, як «виразний слід розриву українського романтизму з офіційною народністю» (Зеров М. Київські романтики та Кирило-Мефодіївське братство // Твори: 2 т. – К.: Дніпро, 1990. Т.2. – С.138-139).

Відродження на Галичині також по-різному оцінюється істориками. Так, у радянській історіографії проблема національного відродження в Україні, або в її окремих регіонах, не ставилася взагалі. Діяльність «Руської трійці» розглядалася у контексті суспільно-політичного чи літературного рухів. «Трійцю» радянські історики визначали як «демократично-просвітницький гурток», який вніс «певний вклад у боротьбу проти кріпосництва та пропаганду передових, визвольних ідей». Термін «суспільно-визвольний рух» радянською історіографією наповнювався класовим змістом, як виступ, спрямований проти кріпосництва і самодержавства. При такому підході нехтувалися як соціальна диференціація цього руху (революційна діяльність, народні виступи, дворянська опозиційність, помірковане реформування), так і національні різниці між російським, польським та українським національно-визвольними рухами. Звідси і намагання радянської історіографії дещо радикалізувати і модернізувати діяльність «Руської трійці»: «Сувора кріпосницька дійсність, піднесення визвольного руху в Австрії та інших країнах Європи викликали у членів «Руської трійці» бажання боротися проти існуючих порядків і засобами друкованого слова пропагувати передові визвольні ідеї». Літературно-науковий альманах «Русалка Дністрова», підготовлений трійчанами, радянська історіографія визначала, як «початок нової української літератури в Східній Галичині» (Історія Української РСР. Т.3. – С.175-176).

Деякі автори початок національного відродження в Галичині пов’язують саме з діяльністю «Руської трійці» (Зеров М. Галицько-українське відродження // Твори: В 2 тт. К.: Дніпро, 1990. Т.2. – С.129-135).

На сучасному етапі діаспорні та вітчизняні дослідники початки національного відродження на Галичині виводять від реформ австрійських імператорів Марії-Терези та Йосифа ІІ в кінця XVIII ст. Засадничою є теза канадського дослідника П.Магочі про галицьке відродження «зверху» і поступове його занедбання на початку ХІХ ст., яке в 20-40-рр. змінилося відродженням «знизу» завдяки діяльності греко-католицької інтелігенції (Магочі П. Українське національне відродження. Нова аполітична структура // УІЖ. – 1991. – №3 – С.97-107).

Більш докладно початковий етап національного відродження на Галичині висвітлюється в роботах львівських авторів Ф.Стеблія: «Початки українського національного руху в Галичині» // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. Вип. 2. Львів, 1995. – С.59-70; та О.Сухого «Галичина між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ – початку ХХ ст.» – Львів: Львів. держ. ун-т, 1997. Так, Ф.Стеблій першопочатки галицького відродження за аналогією з іншими країнами Європи датує кінцем XVIII – серединою 40-х рр. ХІХ ст. У межах цього етапу дослідник виділяє два підперіоди: кінця XVIII ст. – 1820-ті рр.; 30 – середини 40-х рр. ХІХ ст. Якщо перший з них проходив під знаком ідей просвітництва, то другий – романтизму. Якщо центрами національного руху на першому етапі стають Львів та Перемишль, то на другому – Львів. Особи М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького автор визначає як романтиків, «які перейняли естафету від своїх попередників-просвітників», усвідомлюючи самобутність і єдність українського народу.

Певним здобутком сучасної української історіографії є постановка і розв’язання проблеми відродження на Закарпатті. Щоправда, ужгородські історики знаходяться під впливом стереотипів радянської історіографії, розвиток культури вони розглядають не як складову процесу відродження (будительства), а як «будительський період в розвитку культури». Іншими словами, на початковому етапі процесу будительства (культурно-національного відродження на Закарпатті) вони цілком слушно виділяють окремі підперіоди: І – кінець 80-х рр. XVIII ст. – період «йожефеністських» (йосифлянських) реформ і поширення ідей французького просвітительства до 1815 р. Це також «період реформ у галузі освіти, зростання шкільництва, появи сподівань на краще»; ІІ – 1815–1830 рр. – період реакції, посилення еміграції передової молоді до Росії та України, коли відбувався перехід «від ідеології просвітительства» до вироблення національної ідеології»; ІІІ – 30– 40-і рр. ХХ ст., період, коли процес культурного відродження Закарпаття «значно прискорився і наповнився новим змістом».

Заслугою дослідників закарпатського відродження слід вважати виділення ними різних течій – проросійської (О.Духнович, І.Орлай, І.Раковський, Ю.Гуца-Венелін), що «орієнтувалася на Росію, вбачаючи в ній єдиного захисника інтересів поневолених слов’янських народів Австрії, в тому числі і русинів Закарпаття», та проавстрійської (А.Добрянський), яка вважала «за доцільне об’єднати русинів зі словаками в єдину територіальну область або приєднати їх до Галичини і Буковини з метою створення автономної одиниці у складі Австрії» (Розвиток культури в Закарпатті у період відродження (кінець XVIII – перша половина XIX ст.) // Нариси історії Закарпаття. Ужгород, 1993. Т.1 (з найдавніших часів до 1918 року). – С.257-258).

Суттєвим внеском у вивчення проблеми культурно-національного відродження в Закарпатті стали роботи відомого дослідника Д.Данилюка: Історія Закарпаття в біографіях і портретах (з давніх часів до початку ХХ ст.). Ужгород: Відкрите акціонерне товариство «Патент», 1997; Історична наука на Закарпатті (кінець XVIII – перша пол. ХХ ст.). Ужгород, 1999.