Історіографія соціально-політичного розвитку України

Часів громадянських війн й іноземних інтервенцій

Кінця 1650-х – середини 1670-х років

Початок наукового вивчення проблеми соціально-політичного розвитку України часів громадянських війн й іноземних інтервенцій кінця 1650-х – середини 1670-х років поклали праці відомого українського історика середини – другої половини ХІХ ст. М.Костомарова. З-під його пера вийшла у світ серія праць, присвячених висвітленню політичної та військової діяльності головних дійових осіб тієї доби – «Гетманство Выговского», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Руина. Гетманство Брюховецкого». Сповідуючи народницькі погляди на історію, Костомаров розглядав процес руйнації здобутків визвольних змагань середини ХVІІ ст. насамперед під кутом зору розвитку внутрішніх соціальних і політичних процесів. Учений наголошував на тому, що українське козацьке військо, не досягнувши внутрішньої консолідації, було не в змозі витримати натиску агресивних сусідів. Саме Костомарову належить першість у введенні до наукового обігу терміну «Руїна», під яким він розумів спустошення краю внаслідок громадянських війн й іноземних інтервенцій, розпад козацької України на Правобережний і Лівобережний гетьманати. Початок «Руїни» вчений відносив до 1663 р. Причини ж розколу України вбачав насамперед у прагненні лівобережної старшини, залишившись у підданстві царя, отримати за це різного роду соціальні та політичні привілеї, майнові пожалування.

Акцентовану увагу на критику соціальної політики козацької старшини та відсутність конструктивної програми дій звертав й В.Антонович у працях «История малорусского казачества» (К., 1882) та «Бесіди про часи козацькі на Україні» (Чернівці, 1897). Концептуально близькими погляди на проблему були і у В.Вовка-Карачевського, представлені в роботі «Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVІІ века» (К., 1899).

На кінець ХІХ – початок ХХ ст. вченими-істориками, що належали до народницького табору, було проведено плідну роботу з дослідження соціально-політичної історії другої половини ХVІІ ст., піддано критиці соціальну політику козацької старшини та зовнішньополітичні акції суміжних з Україною держав. Вивчення аграрних відносин на українських землях в досліджувану добу започаткував О.Лазаревський, опублікувавши праці «Малороссийские посполитые крестьяне (1648– 1783 гг.)» (К., 1908), «Описание Старой Малороссии» (К., 1898–1902, тт.1–3) та ін. Згодом його напрацювання розвинули В.Барвінський, І.Лучицький, В.Модзалевський, О.Єфименко та ін.

Спробу комплексного дослідження українського суспільно-політичного життя другої половини ХVІІ ст. вчинив О.Левицький, перу якого належать праці «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине ХVІІ века» (К., 1875) та «Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVІІ века» (К., 1902). У них учений пояснював причини невдачі боротьби козацької старшини за збереження автономії України відсутністю підтримки з боку широкого народного загалу, якому еліта намагалася нав’язати власне бачення шляхів вирішення соціальних протиріч і тим самим об’єктивно відштовхувала його від себе у визначенні нагальних політичних завдань.

Від часів становлення в українській історіографії державницької школи увага дослідників фокусувалася більшою мірою на політичних та геополітичних процесах, що протікали в Україні в цей період. Зокрема, О.Терлецький, визначаючи причини занепаду української козацької держави, наголошував на факторі несприятливого географічного розташування щодо основних цивілізаційних осередків, сусідстві зі Степом і, відповідно, войовничим кочовим світом, а також агресивній політиці Польщі та Росії. Терлецький відстоював думку щодо внутрішнього поділу України на дві стихії – державотворчу хліборобську та нестабільну степову. Під степовою вчений розумів передовсім Запорозьку Січ, яка з другої половини ХVІІ ст. неодноразово перебувала в опозиції до гетьманського проводу, а тому являло собою негативний чинник тогочасного суспільно-політичного розвитку України. Розгорнуту характеристику державотворчої праці гетьмана Івана Виговського саме як своєрідного уособлення конструктивного хліборобського елементу козацької України він представив у своїй роботі «Україна на переломі: 1657–1659. Замітки до історії державного будівництва в ХVІІ столітті» (К., Відень, 1920; друге вид. – 1991).

Переконливі портрети головних дійових осіб епохи, а також розгляд ключових подій кінця 1650 – початку 1660-х рр. подано в дослідженнях В.Герасимчука «Виговський і Юрій Хмельницький» (надруковано в: «Записки НТШ», 1904), «Чуднівська кампанія 1660» («Записки НТШ», 1913), «Виговський і Гадяцький трактат» («Записки НТШ», 1909) та ін. Праці Герасимчука характеризуються як широтою джерельної бази (ним було залучено архівні матеріали польських і віденських архівосховищ), так і грунтовним дослідженням історичного тла процесів, що висвітлюються.

Важливе значення для розуміння суті історичних явищ мало дослідження А.Яковлєвим юридичної сторони українсько-російських взаємин середини – другої половини ХVІІ ст., виявлення політико-правової основи двосторонніх договорів між Військом Запорозьким і царем. У 20–30-х рр. ХХ ст. вчений опублікував цілий ряд розвідок, присвячених угодам 1654 та 1659 рр. – «Договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 р.» (К., 1928), «Статті Богдана Хмельницького» в редакції 1659 року» (К., 1928. Ч.1.), «Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Іваном Виговським» (Львів, 1933. Т.152.) та інші, які узагальнив у працях «Українсько-московські договори в XVІІ–XVІІІ віках» (Варшава, 1934) та «Договір Богдана Хмельницького з Москвою року 1654» (Нью-Йорк, 1954). Серед іншого вчений переконливо довів неавтентичність договору, накинутого Ю.Хмельницькому восени 1659 р. під виглядом оригіналу статей його батька.

Чимало нового було внесено у вивчення проблеми політико-правових взаємин України та Росії й дослідженнями Л.Окиншевича, М.Слабченка та М.Василенка.

Надзвичайно цінне дослідження літопису Самовидця – як одного з головних джерел вивчення історії України 1650–1670-х рр. – провів М.Петровський у праці «Нариси історії України ХVІІ – початку ХVІІІ століть. Досліди над Літописом Самовидця» (Харків, 1930). Скрупульозно вивчивши історичні джерела та піддавши їх уважній науковій критиці, вчений уточнив чимало спірних питань української історії зазначеної доби, а також висловив цікаві авторські концепції щодо суті історичних процесів, що відбувалися. Петровському також належить авторство серії історичних нарисів про головних дійових осіб тієї епохи – І.Богуна, Т.Цицюру та ін.

Початковому етапу громадянської війни в Україні присвячено том 10 узагальнюючої праці М.Грушевського «Історія України-Руси» (К., 1936, 2-е вид. – 1998). У ньому історик головну увагу зосередив на висвітленні двох блоків питань: по-перше, тих, що характеризують зміни у внутрішній ситуації в козацькій Україні, які сталися після сходження з політичної арени Б.Хмельницького; по-друге, тих, що висвітлюють переорієнтацію гетьмана І.Виговського та його оточення у сфері політики зовнішньої. Тісно пов’язавши ці проблемні блоки, Грушевський у своїй праці представив досить цілісну картину українського державно-політичного життя 1657–1658 рр. Історик зокрема детально проаналізував зародження та розвиток конфлікту між гетьманським урядом Виговського та Запорозькою Січчю й козацтвом південних лівобережних полків, що вилився згодом в антигетьманське збройне повстання, відтворив перші кроки Москви на шляху ліквідації автономії Української держави, продемонстрував напрями дипломатичного маневрування сторін у контексті перегляду ними існуючих концепцій зовнішньополітичної діяльності. Але чи не найбільше уваги вчений приділив процесам українсько-польського зближення, що увінчалося укладенням у вересні 1658 р. Гадяцької угоди Війська Запорозького з польським королем. Характеризуючи саму ж угоду, Грушевський стверджує, що за своєю суттю Гадяцька унія була шляхетською, оскільки «мала забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того – відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те, чим вона колись була або бажала бути». Зважаючи на пануючі в тогочасній Україні суспільні настрої, історик розцінює Гадяцьку угоду як таку, що була «цілком нежиттєздатною».

В умовах утвердження суто класових підходів до висвітлення історичного минулого в другій половині 30-х – 80-х рр. здобутки з вивчення проблематики не отримали належного розвитку. З-поміж історичних розвідок, що в цей час були написані, виділяється грунтівностю підходів і широтою джерельної бази праця К.Стецюк «Народні рухи на Лівобережжі і Слобідській Україні в 50–70-х рр. ХVІІ ст.» (К., 1960). Попри певні вади (зокрема, ігнорування дослідницею політичних прагнень козацької старшини) робота містить розгорнуту картину подій, в якій особливо виразно представлено їх соціально-економічне тло. Усе це дозволяє говорити про збереження монографією своєї наукової актуальності й до сьогодні.

З історичних досліджень доби, що побачили світ останнім часом свіжістю підходів і фундаментальністю викладу матеріалів відзначаються уже згадані вище праці В.Смолія та В.Степанкова, насамперед – «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення» (К., 1993), «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема формування, еволюції, реалізації» (К., 1997) та «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999), а також дослідження Т.Яковлевої та В.Горобця. Праці Яковлевої «Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. Причини і початок Руїни» (К., 1998) присвячена висвітленню початкового етапу громадянської війни в Україні, з’ясуванню її глибинних соціально-економічних причин та особистих мотивів політичної діяльності тогочасних українських лідерів. В оцінках відліку початку Руїни авторка солідаризується з позицією М.Грушевського, котрий перші паростки громадянського протистояння в Україні вбачав уже в останні роки гетьманування Б.Хмельницького. Дослідження В.Горобця «Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665» (К., 2001) охоплює значно більший проміжок часу, коли, на думку автора, змагання нової української еліти за легітимізування свого привілейованого становища повноправного політичного народу протікало головним чином під впливом дії російського та польського факторів і намаганні керівництва Гетьманату побудувати свою політику на використанні суперечностей між ними. Цікаво, що вчений взагалі відмовляється від уживання терміну «Руїна» як публіцистичного за своєю суттю, розглядаючи громадянське протистояння в Україні як одну з реакцій на революційне переоблаштування суспільства, підсилене активним втручанням зовнішніх сил.

Дослідженню проблем функціонування Української держави наприкінці 1650-х – початку 60-х рр. присвячено монографію Н.Савчук «Українська держава за гетьманування Юрія Хмельницького (1659 – початок 1663 рр.)» (Кам’янець-Подільський, 2001). Найголовнішим завданням, яке авторка ставить перед собою у праці, є з’ясування ролі внутрішніх чинників і геополітичного фактору в загостренні соціально-політичної ситуації в державі та її розколу на два політичних організми.