Періодизація та основні риси первісного суспільства на території сучасної України.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Періодизація та основні риси первісного суспільства на території сучасної України.



Періодизація та основні риси первісного суспільства на території сучасної України.

 

Первісна людина на територію сучасної України, мабуть, прийшла з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномо-ментним актом, а тривала протягом багатьох тисячоліть. Залишки найдавніших стоянок знайдені біля с Королево (Закарпаття), м. Амвросіївки (Донбас), С - Луки-Врублевецької (Житомирщина) — всього ж в різних регіонах України близько 30-ти.

Українські землі в доісторичні часи. Палеоліт (150 тис. років — 10 тис. років до н. е.). Почався процес формування та розвитку первісного ладу.

З'явилися перші люди на території України в ранньому палеоліті - Відбулося освоєння вогню. Виникло первісне людське стадо як перша соціальна організація людей. Стоянки верхнього палеоліту дають уявлення про розвиток первісної орди в бік утворення матріархату. Збиральництво і рибальство були основою життя первісної людини.

У пізньому палеоліті (50-10 тис. років до н. є.) відбувається розвиток родового ладу. Формою суспільного устрою первісної людини є матріархат, зокрема материнська община. Жінка стоїть на чолі сім'ї, роду і суспільства. Мисливство стає основним видом діяльності людини. Виникають і розвиваються мислення і мова. Проявляються основні особливості расового поділу людства — расогенез.

Мезоліт (9-6 тис. років до н. є.) — середній кам'яний вік, коли ще існує привласнюючий спосіб ведення господарства. Були винайдені лук і стріли, почалося приручення тварин, зокрема одомашнення собаки. Продовжується використання в основному кам'яних знарядь праці. Правда, щезли мамонти, з якими тісно було пов'язане життя первісної людини. Оскільки населення збільшилось і підвищилась ефективність полювання, то це порушило рівновагу в навколишньому природному середовищі. З'являються нові форми господарювання — рибальство або морський промисел. Людина винаходить човна в кінці мезоліту — на початку неоліту.

Неоліт (6—4 тис. років до н. є.) — це період, коли відбулась так звана неолітична революція, як назвав англійський археолог Гордон Чайльд виникнення скотарства і землеробства. Відбувається перехід від привласнюючого до виробляючого способу ведення господарства. Удосконалюється техніка обробки каменю. З'являються вироби з кераміки. Було винайдено жінкою гончарство, плетіння, прядіння, ткацтво. Одомашнення коня, очевидно, сприяло винаходу колісного транспорту.

У племен, що заселяли Правобережну Україну, основним заняттям було осіле мотижне землеробство, що доповнювалось у кінці неоліту розвинутим тваринництвом.. Мисливство і рибальство мали допоміжне значення. Ця нова культура отримала назву «трипільської» , за назвою села Трипілля біля Києва, де вона вперше була відкрита в 90-х роках XIX ст. українським археологом В. Хвойкою. Внаслідок указаних якісних змін відбувся розквіт первіснообщинного ладу. Тобто в цей період відбувався розклад матріархально-родового ладу і появлялись перші патріархальні роди. Спостерігається розвиток стародавніх землеробсько-скотарських культур на українських землях.

На просторах Східної Європи від Слобідської України до Словаччини він відбувається в одному напрямку; і від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балкансь-кого півострова — у другому напрямку. Деякі з істориків вважають, що ця культура існувала в VI-I тисячоліттях до н. є., інші ж — що в IV—III тисячоліттях до н. є. Мабуть, трипільська культура була найяскравішою культурою енеоліту. Зразки гончарного мистецтва цієї культури зі складним спіральним кольоровим орнаментом зберігаються в історичному музеї Львова і археологічному музеї Одеси.

В епоху міді-бронзи (3—1 тисячоліття до к. є.) відбувається розклад первіснообщинного ладу. Це були три етнічно-культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями.

Цими зонами були Поділля, Степ і Лісостеп.

На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвро-пейських племен. Поряд з ними мешкали племена праугро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвиткові. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські енео-літичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди із східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром та Південною Волгою великий індо-іранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

Використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до н. є. на Закавказзі, в області, відомій пізніше як «Вірменія».

Отже, обробка міді й бронзи сприяла розвитку плужного землеробства. У цей період відбувся перший поділ праці — відокремлення тваринництва від землеробства.
Ці племена під загальною назвою скіфи-сколоти лісостепу були осілими племенами, які вже знали плужне землеробство. Вони жили родовими общинами, щорічно перерозподіляючи землю між господарствами

Початок доби заліза (IX cm. до н. є. - IV ст. н. е.) ознаменувався другим суспільним поділом праці — відокремленням ремісництва від землеробства, а також появою держави

Три. епохи соціального розвитку первісного суспільства як підсумок. В історії первісного суспільства можна виділити три епохи у відповідності з його соціальним розвитком:

I. Епоха праобщини, або первісного людського стада.

II. Епоха первісної або родової общини відкривається появою перших міцних форм соціальної організації — роду і родової общини. Саме в цей час найвиразніше виявляються основні риси формації — послідовний колективізм у виробництві і споживанні, загальна власність і рівномірний розподіл. У цю епоху людина переходить від привласнюючого способу ведення господарства до виробляючого.

III. Епоха первісної сусідської (протоселянської) общини в багатьох, хоч і не в усіх, суспільствах починається з появи металу, який використовували замість каменю, і в усіх суспільствах — з прогресуючого розвитку господарської діяльності. У результаті цього зростав надлишковий продукт, поширювались грабіжницькі війни за нагромадження багатств. Рівномірний розподіл витісняється трудовим. Спільна власність общини починає витіснятись відособленою власністю окремих домогосподарств, родові зв'язки поступово розриваються і поступаються місцем сусідським.

Як наслідок цього відбувається диференціація однорідного перед цим суспільства, зароджуються різні, протилежні за своїми інтересами верстви населення.

Причини роздробленості Київської Русі. Феодальні усобиці.

Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули до самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі.Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер.

Роздроблення дістало в науці назву «феодального», оскільки його визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.

Проте політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників.

Боротьба Русі проти монголо-татарської навали.

Монгольська держава сформувалася наприкін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Темучин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії — Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Десятки держав і тисячі міст було розорено.

У 1223 р. на р. Калка сталася перша збройна сутичка монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед грізною небезпекою не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

Нова хвиля монгольської навали розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Бату-хана (Батия). Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237—1238 рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 р. монголо-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. оволоділо Києвом.

Протягом 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вдерлися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку.

Повернувшись у пониззя Волги, вони заснували нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хан Батий розіслав послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори к визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава припинила існування.

Залежність руських земель від завойовників виявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть тому. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста.

Проте державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня спадкоємиця Русі з центром у Києві.

Передумови

7 (20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом створення автономноїУкраїнської Народної Республіки зі столицею в Києві. Це викликало роздратування російського уряду — більшовицькоїРади народних комісарів, тому вона вирішила захопити владу в Україні шляхом збройного повстання в Києві.

Проте, в ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) 1917 року українські війська, лояльні до Центральної Ради, придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада (12 грудня) 1917 рокуспалахнуло більшовицьке повстання в Одесі, яке так само закінчилося поразкою більшовиків[1].

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх розброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомадувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Овсієнка. З грудня того ж року біля північно-східних кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська[1].

7 (20) грудня Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася більшовицько-українська війна. Війська Радянської Української Народної Республіки та Радянської Росії концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і підБрянськом. Вони нараховували 160 тисяч вояків [Джерело?] і складалися з частин регулярної Російської імператорської армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів балтійських моряків. Вище політичне керівництво військом здійснював більшовик Володимир Овсієнко, а воєнне — есер Михайло Муравйов. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва та українізовані добровольчі частини Російської імператорської армії. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.

Наступ більшовиків

8 (21) грудня 1917 більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова[2]. В ніч на 9 (22) грудня вони заволоділи містом[2]. 12 (25) грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, більшовики провели в місті Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому проголосили створенняРадянської УНР зі столицею Харкові. Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою визнавалася нелегітимною. 17 (30) грудня 1917 року Центральний виконавчий комітет радянської УНР проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського — дала змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її яквнутрішній конфлікт.

24-25 грудня відбувся бій за станцію Лозова, тоді ж повстали юнаки Чугуївської школи(Історія Українського війська: Книга в двох частинах. — Ч. 2. — (Репринт). — Львів: Видання І. Тиктора, 1936. — 568 с.).

25 грудня 1917 (7 січня 1918) року 30-тисячна російська армія чотирма групами вирушила з Гомеля іБрянська в Україну в напрямах Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно у містах Лівобережжя було підготовлене повстання місцевих більшовицьких груп, при чому більшовицькою пропагандою було деморалізовано деякі українські гарнізони.

26 грудня більшовики захопили Харків і, наступаючи звідти, також Лозову, Катеринослав (9.01.1918),Олександрівськ (15.01.), Полтаву (20.01.). Брянська група захопила Глухів (19.01.) і Конотоп (16.01.) В середині січня розпочалися бої українських частин з силами 7-ої червоної армії, що розгорнула наступ від Жмеринки на Браїлів і Вінницю та зайняли Ямпільський повіт. 17 (4) січня червоні ради депутатів взяли владу в місті Лебедин та Старобільську. За допомогою червоногвардійського загону встановлена радянська влада в Верхньодніпровську; червоногвардійські загони, що прибули з РСФРР, вступили вБорзну. В ніч на 18 (5) січня 6 ешелонів революціонізованих частин 2-го Гвардійського корпусу 7-ї армії зайняли Браїлів.

Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти на північ — Бахмач(27.01), де зійшлися 3 російські групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач.

14 (27) січня 1918 року в Одесі та Миколаєві спалахнули більшовицькі повстання.

16 (29) січня 1918 року відбувся бій під Крутами в якому Студентський Курінь з 300 бійців був розбитий 4-тисячним більшовицьким загоном. Незважаючи на таку перевагу, муравйовці втратили 350 вояків, після чого 50 студентів-добровольців, взятих у полон, було розстріляно. Того ж дня в Києві спалахнуло більшовицьке повстання робітників на заводі «Арсенал». 23 січня (4 лютого) 1918 року його придушили вояки куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва

Брестський мир і Україна

Від перших днів існування УНР опинилася в епіцентрі світової політики. Підвищений інтерес до неї виявили не лише країни Антанти, а й Четвертого союзу. Розпочавши в Брест-Литовському переговори з Радянською Росією, Німеччина та Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій у регіонах свого партнера. Опір більшовицькій владі, факти конфронтації з петроградським урядом стали підставою для спроби обмежити прерогативи російської делегації, схилити пристати на те, аби представляти не всю державу (колишню Російську імперію), а виключити з переговорного процесу Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику.

Однак представники Радянської Росії на переговорах погодилися на вилучення з-під свого впливу лише Польщі. Тоді центральноєвропейські держави звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на терені Росії (зокрема й до УНР) з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції.

Центральна Рада та її уряд неодноразово заявляли про намір діяти на міжнародній арені самостійно, а не через посередництво більшовицької Росії. Але для повноцінної участі в переговорах потрібна була не формальна, а юридична державна самостійність. Давалися взнаки федералістські ідеали лідерів української революції, жевріла надія на примирення з російськими більшовиками. Крім того, було зрозуміло, що можливостей для маневрів на переговорах делегація УНР матиме небагато. Та й відповідних кандидатів для делегації (дипломатів із бодай якимсь фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. На переговори відрядили переважно молодих людей: голові делегації В. Голубовичу було 32 роки, а наймолодшому (Є. Севрюку) - 24. Не дивно, що вони, хоч і сповнені патріотизму, були не готові до жорсткого протиборства з грандами європейської дипломатії.

Уже першого дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Народний секретаріат більшовицької України (УСРР) вирішив направити до Бреста свою делегацію, яка мала представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Країни Четверного союзу не погоджувалися укладати договір з утворенням, яке мало дуже нечіткий статус і непевні перспективи - увійде чи не ввійде воно до федерації, якої на той час не існувало, здобуде самостійність. Досвідчені дипломати, відкидаючи специфічний для міжнародного діалогу стиль, прямо вимагали вирішення питання щодо самостійності України. Так, німецький генерал М. Гофман радив українським дипломатам, що "коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки".

Проголошення Четвертим Універсалом Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені. Однак закріплення нового статусу УНР сталося тоді, коли вона була буквально за крок від знищення. На Київ наступали війська більшовиків, і дуже швидко з'ясувалося, що чинити їм ефективний опір просто немає кому. Російська урядова делегація домагалася усунення делегації Центральної Ради від переговорів, доводила західним дипломатам, що підписувати мир із Центральною Радою - однаково що мати справу з "учорашнім днем", оскільки Генеральний секретаріат в Україні фактично не має влади.

Зовнішня політика

· Прагнення домогтися міжнародного визнання країнами Антанти.

· Ведення війни з Польщею за західноукраїнські землі (листопад 1918 - липень 1919 р.)

· Червень 1919 року - УГА провела "Чортківську офензиву" - наступальну операцію, яка змусила польську армію тимчасово відступити.

· Наприкінці липня 1919 року польські війська перейшли у контрнаступ і відкинули УГА до р. Збруч, завершивши окупацію ЗУНР.

Міжнародна ізоляція ЗУНР, відсутність дієвої допомоги з боку УНР, яка сама воювала на кількох фронтах, воєнна перевага Польщі призвели до поразки ЗУНР. Паризька мирна конференція (1919 рік) узаконила окупацію Польщею Східної Галичини, Румунією - Північної Буковини й Бессарабії, Чехо-Словаччиною - Закарпаття.

Безкомпромісні бої з польським військом поставили перед ЗУНР питання пошуку союзників. 6 листопада 1918 року прибули до Києва на переговори з Скоропацьким і висунули ідеб об*єднання всіх укр. земель в одну єдину державу. Після усунення гетьмана уряд ЗУНР вів переговори з Дерикторією. 1 грудня 1918 року у Фастові підписується попередній договір між УНР і ЗУНР. Урочистий Акт злуки відбувся 22 січня 1919 в Києві на Софійській площі. Винниченко оголоси декларацію про об*єднання УНР і ЗУНР, що підлягала затвердженню українськими установчими зборами. До її затвердженя ЗУНР мала називатися Західна область УНР.

Індустріалізація в Україні

1. Проголошення курсу на індустріалізацію. Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії,сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію.

2. Цілі індустріалізації в СРСР. Основними цілями індустріалізації в СРСР були:

- забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

- ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;

-створення технічної бази для модернізації сільського господарства;

- розвиток нових галузей промисловості;

- зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;

-стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту ікультурного рівня трудящих.

3. Особливості радянської індустріалізації. Головні особливості радянської індустріалізації:

- головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

- джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ;

- надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;

- першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки;

- намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізмунад капіталізмом;

- величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав

потребам;

4. Перший п'ятирічний план. Первинним проектом сталінського воєнно-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%.

У 1928-1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 20%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930-1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.

Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.

5.Особливості індустріалізації в Україні.Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

6.1. Позитивні наслідки. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

.

6.2. Негативні наслідки індустріалізації.Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догмбільшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем.

У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку

Колективізація

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінськекерівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнногокомунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів).

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

“Ліквідація” набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже,внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

 

1. Більшовицька політика в аграрному питанні.Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізмунеможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника - людину, яка не має своєї власності. Саме тому Й. Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів.

Основними етапами аграрних реформ більшовиків були:

- перший етап (1917-1918 pp.) - скасування приватної власності на землю, націоналізація землі; розподіл поміщицьких земель, передача їх селянам без викупу



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 361; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.153.166.111 (0.015 с.)