Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Німецький окупаційний режим в Україні /1941-1944/.

Поиск

Гітлерівська Німеччина проводила загарбницьку агресивну політику, скеровану на розширення життєвого простору для «вищої раси». Завойовані народи мали бути знищені цілком (євреї, цигани, поляки, росіяни) або частково (українці, білоруси та ін.), у кращому випадку переселені або ж перетворені на дешеву робочу силу. Виходячи з цього, гітлерівське керівництво могло використовувати національно-визвольний рух підкорених іншими державами народів у своїх інтересах, але тільки до певної межі. Власне, у загарбаних народів не було іншого вибору. Однак прихід третьої сили (у даному випадку німців) давав їм певний шанс на реалізацію кінцевої мети національно-визвольної боротьби: здобуття незалежної держави.

Серед нацистського керівництва були прихильники, зокрема Розенберг, створення українцями їхньої незалежної держави, але сам Гітлер та більшість з його оточення дотримувалися іншої думки, яку й почали реалізовувати. Ця політика була дуже схожа на ту, яку гітлерівці проводили у Польщі. В Україні їм насамперед були потрібні промислові об'єкти, родючі землі й дешева робоча сила. Не випадково ідеологи «третього рейху» розглядали Україну як «німецьку Індію». Тому Гітлер наполягав на тому, щоб Україна була розчленована так само, як раніше окупована Польща, що стала об'єктом нещадної експлуатації. На нараді 16 липня 1941 р. він так окреслив суть своїх планів щодо України: «Тепер перед нами стоїть завдання розчленувати територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею, по-друге — управляти нею, по-третє — експлуатувати її». Відповідно до цих настанов було розроблено план «Ост», який передбачав перетворення України у колонію Німеччини. Перш за все її було поділено на дві основні частини: «Рейхскомісаріат Україна» з центром у Рівному і «дистрикт (область) Галичина», причому останню було приєднано до генерал-губернаторства, основною частиною якого були польські землі з центром у Кракові. «Рейхскомісаріатом» управляв гауляйтер Еріх Кох, а «дистриктом» — генерал-губернатор Ганс Франк. Прифронтові області перебували в безпосередньому управлінні військового командування.

Крім того, частина українських земель (Закарпаття, яке угорські фашисти завоювали у 1939 р. і назвали підкарпатською територією) була передана Угорщині, а також Румунії як винагорода за лояльність до Німеччини і компенсація за втрату Трансільванії (остання 1940 р. була передана Угорщині). 19 липня 1941 р. румунська влада запанувала в Північній Буковині, Бессарабії та на українських землях до Південного Бугу включно з Одесою. За Дністром було створено генерал-губернаторство «Трансністрія» (Задністров'я), яке поділялося на 13 повітів.

І румунська, й угорська влади на окупованих територіях запроваджували поліцейський терор і колоніальний визиск. Чітко простежувалося прагнення пануючих кіл зденаціоналізувати українців, перетворити їх на румунів чи угорців. Румунська влада заборонила всі українські організації. Щоб хазяї «Трансністрії» збавили свій запал, довелося втручатися навіть німцям. Скрізь, навіть на рівні району, запроваджувалася румунська мова, подекуди дозволялося вживати російську, але аж ніяк не українську. Перейменовувались українські топоніми, змінювались українські прізвища. У цей споконвіку православний край (ще в V ст. тут діяла автокефальна єпархія!) надсилали місіонерів з Румунської православної Церкви, в церковне життя було запроваджено григоріанський стиль, заборонено українську мову у церкві.

Угорський уряд спекулював на низькій національній свідомості частини закарпатських українців, які за інерцією ще називали себе русинами, і робив спроби штучно відділити закарпатців нібито як окремий народ від українців. Водночас свідомі українці нещадно переслідувалися, про що свідчить процес над членами ОУН у Мукачевому 1942 р.

Українці, як і білоруси та литовці, землі яких майже повністю були окуповані вже влітку 1941 p., мали небагато варіантів для вибору. Позаду був гіркий досвід кривавого більшовицького режиму, а майбутнє в умовах приголомшуючих успіхів вермахту породжувало ілюзії на краще. Як уже говорилося, на перших порах окупанти з тактичних міркувань здійснили певні кроки в цьому напрямі. Зловісна ж суть прихованих до часу планів верхівки «третього рейху» розкрилася пізніше, а в повному обсязі — тільки під час Нюрнберзького процесу 1946 р. Влітку ж 1941 р. навіть на Донбасі українське населення поставилося до приходу німецьких військ більш-менш лояльно. Що вже казати про Галичину, де добре пам'ятали про ліберальну політику Австро-Угорщини і сподівалися на її продовження, плекали надію, що нова влада принаймні не перешкоджатиме прагненню українців відродити незалежну державу.

Після того як у 1941 р. майже вся Україна була завойована німецько-фашистськими військами, на її території було встановлено окупаційний режим в особливо жорстокій формі. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальні війська, насамперед з числа есесівців. Окупанти швидко налагодили систему пограбування України, створили систему потужної експлуатації українського народу. З лютого 1942 р. розпочалося примусове вивезення української молоді на роботи до Німеччини як остарбайтерів — найупослідженішу категорію іноземних робітників. Загалом було вивезено 2,5 млн молодих громадян України, чимало з яких загинули на чужині, втратили здоров'я, в кращому випадку залишилися на Заході. Ті, хто потім повернувся, зазнавали дискримінації, їх часто заарештовували й ув'язнювали у радянських концтаборах, відправляли на заслання.

Гітлерівці ставили за мету також винищення євреїв, циган та психічно хворих людей. Якщо на Західній та частково на Правобережній Україні нацисти створили гетто, то на Сході України вони проводили масові одноразові винищувальні акції. Так, відбувалися масові розстріли євреїв у Бердичеві, Житомирі, Дніпропетровську і багатьох інших містах та містечках. У Києві основним місцем винищення єврейського населення став Бабин Яр, де були розстріляні й десятки тисяч українців, росіян та представників інших національностей. Тільки восени 1941 р. гітлерівці знищили в Україні майже 1 млн євреїв. Що стосується комуністів, то, всупереч поширеному міфу, їх звичайно ставили на облік у гестапо і не переслідували, якщо тільки для цього не було особливих підстав (участь у русі Опору тощо).

Дуже тяжка доля випала військовополоненим Червоної армії. Тільки в 1941 р. до німецького полону потрапило понад 3,6 млн радянських солдат і офіцерів (65% кадрової армії), які були приречені на повільну смерть від голоду та хвороб, у кращому випадку — на каторжну працю. Розенберг — німецький міністр окупованих територій, писав, що в лютому 1942 р. із 3,6 млн радянських в'язнів лише кількасот тисяч були здатними до роботи.

Доля військовополонених могла бути дещо кращою завдяки гуманітарній допомозі з боку Червоного Хреста, однак СРСР не приєднався до Гаазької конвенції 1907 р. щодо військовополонених, крім того, Сталін цинічно відкинув усі пропозиції про допомогу. Відомо, що, згідно із сталінською настановою, всі без винятку, хто потрапив до німецького полону, вважалися зрадниками.

Взимку 1941—1942 pp. у німецьких таборах від голоду й холоду загинули сотні тисяч полонених Червоної армії.

Прагнучи використати злочини радянської влади у своїх інтересах, гітлерівці спочатку не заперечували проти відродження Православної Церкви на окупованих територіях. Відновлювались православні храми, почала видаватися богослужбова література, відкривались духовні училища та семінарії, проводились церковні з'їзди.

На той час домінували дві основні гілки православ'я: УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським), ядром якої було українське духовенство Волині та Полісся з числа Польської автокефальної православної церкви (ПАПЦ), і РПЦ, яка діяла в цей час під назвою Автономної православної церкви (формально її створення було проголошено архієпископом Олексієм (Громадським) 18.08.1941 р.). УАПЦ продовжила курс на розбудову національних підвалин церкви, хоча і непослідовно, а Автономна Церква вважала за потрібне спиратися на Московську патріархію. Проте у Автономної церкви і УАПЦ був ґрунт для об'єднання. Цього вдалося формально досягти внаслідок підписання «Акта поєднання» (8.10.1942). Та гітлерівці зробили все можливе, щоб тези документа не були реалізовані де-факто, адже, спираючись на об'єднану УАПЦ, зросла б сила спротиву українців у боротьбі за незалежну державу. Митрополит Олексій (Громадський) під тиском нацистів і чорносотенців змушений був відкликати свій підпис.

Рух Опору в Україні: радянські партизани та підпільники, УПА.

Радя́нський партиза́нський рух на території України — Рух Опору громадян Української РСР проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941–1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941–1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.
Організація руху опору в Україні у 1941–1942 рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні були до стройової військової служби, створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що масово засилались супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів), та від місцевих кримінальних елементів, а також — забезпечували в координації з військами НКВД належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни. Після відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на схід, залишалась на окупованій території свого району. Слід прийняти до уваги падіння віри в могутність Радянського Союзу серед населення та деморалізацію серед комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних батальйонів НКВД пішли в глибоке підпілля, інші були викриті німцями й розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким вдалося вижити зуміли наладити зв'язок з командуванням Червоної Армії та з її допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці партизанські підрозділи поповнювались бійцями Червоної Армії, котрі попали в оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб намагалися чинити опір німецьким каральним групам, об'єднувались в партизанські з'єднання, створювали цілі партизанські зони та райони, в яких діяла радянська влада та правила більшовицька ідеологія.

В Україні, як і в усій Європі, рух Опору поділявся на дві течії: радянську та націоналістичну. Підпільний опір окупантам почався в Україні з перших днів війни. Його розвитку сприяла та обставина, що німці не мали сил і можливості постійно контролювати кожен населений пункт України. Разом із тим далеко не вся територія країни могла бути використана для активного партизанського руху. Волинь, Полісся і Карпати, через свої природні умови, стали центрами озброєного опору окупантам.

Радянські партизани

Ради, відступаючи з території України, залишали підпільні партійні органи й озброєні групи, які повинні були стати у недалекому майбутньому сильними партизанськими загонами. До вересня 1941 р. в Україні були створені 33 підпільні обкоми партії і 3,5 тис. диверсійно-партизанських груп. Проте дуже скоро німці, не без допомоги місцевого населення, змогли виявити і розгромити підпільників. Так, до літа 1942 р. з 3,5 тис. вищезазначених груп залишилося тільки 22. Проте на початок 1942 р. на території України діяло більше 90 партизанських загонів. Серед них своєю чисельністю, організованістю й активністю виділялися партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, Є. Руднєва, А. Сабурова, Н. Наумова, П. Вершигори. Зрозуміло, всі вони були безпосередньо підпорядковані Москві, звідки отримували все необхідне для ведення бойових дій. У червні 1943 р. в Москві був організований Український штаб партизанського руху, начальником якого став полковник НКВС Т. Строкач. У місті Енгельс Саратовської області була створена спеціальна школа з підготовки партизанських командирів, підривників, зв'язківців, диверсантів і так далі. Випускників школи літаками закидали до німецького тилу, де вони вливалися до партизанських загонів. Всього за роки війни школа підготувала близько 4,5 тис. фахівців.

Особливо активний радянський партизанський рух в Україні розвернувся в 1943 р., коли більшість загонів, що раніше базувалися в брянських лісах, були перекинуті на українську територію, в основному до Полісся. У лютому-березні 1943 р. здійснив свій знаменитий рейд по Карпатах найчисленніший із партизанських загонів - С. Ковпака. Однією з причин того, що цей рейд виявився достатньо успішним, була та обставина, що ковпаківці досягли тимчасової угоди про нейтралітет із командирами УПА. Проте дуже швидко ця угода була порушена, і бої між радянськими партизанами і частинами УПА поновилися.

 

Гітлерівці оголосили всіх партизанів "бандитами", оскільки партизани не мали військової форми і часто носили свою зброю приховано, нападаючи "із-за рогу". Тому партизан у полон не брали, а розстрілювали на місці. Партизани відповідали окупантам тим же. Боротьба з партизанами відволікала значні сили німців. Інколи вони кидали в каральні рейди до 50 тис.солдатів і офіцерів, але знищити партизанський рух були не в змозі.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 762; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.97.14.83 (0.009 с.)