Які причини трагедії і невдач першого періоду радянсько-німецької війни?

Сучасна історична наука розвінчує сталінську оцінку невдач у перший період війни: нібито це був наслідок раптовості нападу, неготовності СРСР до війни, тимчасових прорахунків командування.

Насправді історичні факти підтверджують, що СРСР мав об'єктивні передумови для належної відсічі агресору, особливо кількісну перевагу над ворогом. Наприклад, лише за танками і літаками Червона армія майже удвічі переважала Німеччину, Японію, Італію, Румунію, разом узяті.

Київський військовий округ переважав німецьку групу "Південь" у співвідношенні в живій силі 1,2:1, в танках 4:1, авіації 2,5:1 і т. д.

Причини трагедії криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму:

1. Сталін і його керівництво вперто ігнорували численні попередження про підготовку нападу на СРСР, надіючись виграти час для підготовки превентивного удару по Гітлеру.

2. Згубно позначилося на обороноздатності масове знищення Сталіним і його поплічниками військових кадрів. Протягом 1937–1938 років були репресовані і знищені понад 40 тис. командирів, в т. ч. 1800 генералів Радянської армії.

3. Трагічну роль відіграла наступальна концепція Москви, згідно з якою збройні сили були підтягнуті впритул до західних кордонів. Вони зазнали раптового і нищівного удару в перші години війни.

4. Врешті, народ, який відчув на собі жорстокість сталінізму, його тоталітарного режиму (форсована індустріалізація, примусова колективізація, голодомор, масові репресії тощо), особливо на західноукраїнських землях, не міг одностайно підтримувати і захищати режим, який по-звірячому знищив до 1941 року мільйони людей. Були розпач, пасивність, нейтралітет і навіть сприяння німцям, яких зустрічали спочатку як визволителів.

 

3. Історичний портрет І.Мазепи.

Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній(1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні(1704–1709). Князь Священної Римської Імперії (1707–1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

 

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Ревний покровитель православ'я, він будує в усій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.

Цікаво, що в Апостолі 1695 року було зазначено, що видання книги "За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося".

У народі побутувала й до сьогодні знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13

1. Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького.

Син князя Романа Мстиславовича став князем, коли йому виповнилося чотири роки

Сироті Данилові прийшлося зустрітися з безліччю труднощів. Підрісши, він, разом із братом Васильком, розпочав боротьбу з боярами за об’єднання галицько-волинських земель, яка набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

Серед основних напрямків внутрішньої політики Данила значне місце займає організація державного апарату, який формувався з вірних йому бояр. Найпомітнішими тут були посади двірського – заступника князя в справах війська, суду, “печатника” – охоронця державної печатки, канцлера, міністра закордонних справ. Данило вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади. Данило Галицький об’єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

Данило проводив активну зовнішню політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст.

Його міжнародному авторитетові сприяло коронування папською короною 1253 р. у м. Дорогочині. Отримавши корону, князь надіявся на допомогу Заходу у боротьбі з татарами. Однак цього не сталося. Данило Галицький помер у 1264 р., але назавжди залишився в українській історії визначною постаттю, збирачем південних руських земель у єдину державу, який разом із братом Васильком активно протидіяв монголо-татарській загрозі.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства.

2. Німецький окупаційний режим і антинацистський опір в Україні.

Територія України була розчленована нацистамина чотири частини, які підпорядковувалися різним державним та адміністративним органам:

а) Чернівецька та Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії фашисти об’єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії;

б) західні землі — Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» увійшли до складу генерал-губернаторства, що включало польські землі з центром у м. Кракові;

в) Чернігівська, Сумська, Харківська області й Донбас, як прифронтові зони, підкорялися німецькому військовому командуванню;

г) інші українські землі ввійшли до складу рейхскомісаріату «Україна» із центром у м. Рівне. Він поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Еріх Кох.

Закарпатська Україна була окупована Угорщиною з 1939 р.

В Україні встановився жорстокий окупаційний режим. Фашисти позбавили населення цивільних прав, заявивши, що їхня мета — змусити українців працювати на Німеччину (2,3 млн. мешканців України були вивезені на примусові роботи). Гітлерівці грабували матеріальні ресурси України. Через голод жителі міст змушені були перебиратися в сільську місцевість або міняти речі на продукти харчування (населення Києва скоротилося на 60 %).

Окупанти прагнули потопити в крові партизанський рух, ліквідувати підпільні організації, за допомогою політичних провокацій послабити волю українського народу до боротьби за визволення. Першими жертвами нацистського терору стали радянські полонені, партійні й комсомольські працівники, євреї та цигани, психічно хворі люди, а згодом — усі категорії населення республіки.

Розгортається партизанська боротьба — на 1942 р. радянські партизанські загони в Україні нараховували десятки тисяч бійців. Їхні дії координував Український штаб партизанського руху — філія НКВС на чолі з генералом Т. Строкачем. Особливо уславилися своїми діями великі партизанські з’єднання на чолі з С. Ковпаком, О. Сабуровим, О. Федоровим, що діяли в північних районах України. Окремою трагічною сторінкою є історія радянського підпілля, що існувало в більшості значних українських міст.

3. Історичний портрет П.Орлика.

О́рлик Пили́п Степанович (* 11 (21) жовтня 1672, Косута, Ошмянський повіт, Віленське воєводство, тепер Вілейський район, Мінська область, Білорусь — † 24 травня 1742, Ясси,Молдавське князівство, нині Румунія) — український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору.

Народився в сім'ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів. Батько Степан Орлик служив у війську польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Мати — Ірина Орлик (з білорусько-українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком).

Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.

Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами — схвалює) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»), укладає зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.

Створення цих документів вважається значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 14

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші.

Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

2. Визволення України від німецьких загарбників. Закінчення Другої світової війни. Вклад України в розгром гітлерівської Німеччини і її сателітів.

 

Українські фронти, разом з бійцями й офіцерами інших радянських фронтів та місцевими силами Опору, внесли значний вклад у визволення європейських країн і остаточний розгром нацистської Німеччини. Зокрема вони брали участь у вигнанні гітлерівських військ з Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії, у заключній операції війни – Берлінській битві. За директивами ЦК ВКП(б) і Державного Комітету Оборони, ЦК КП(б)У Український штаб партизанського руху надавали значну допомогу партизанському рухові й підпільникам Польщі, Чехословаччини, Румунії й Угорщини.

 

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою «столицю» у традиційному центрі України Києві й натомість вибрав невелике провінційне волинське місто Рівне. Замість того щоб приєднати Галичину до решти України, німці перетворили її на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Румунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Ці дії з усією ясністю свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географічне поняття».

 

Структура й чисельність німецької цивільної адміністрації на Україні не лишали сумнівів щодо намірів німців зберегти за собою цілковитий контроль. Сюди було виряджено велику кількість чиновників. Але оскільки Україна була однією з останніх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки німецького чиновництва.

 

Тому пихатість німців нерідко поєднувалася з невмілістю. Непорушним принципом нацистських властей стало те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.

 

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС, замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

 

Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні. Завжди залишатиметься загадкою те, до якої міри нацисти дозволили своїй теорії расової вищості затьмарити сприйняття політичних реалій. У деяких високопоставлених урядовців Третього райху грубі помилки, яких припустилися німці, здавалося, викликали розгубленість. Так, ще на початку 1942 р. близький прибічник Розенберга Отто Браутігам визнавав, що «сорок мільйонів українців, які радісно вітали нас як визволителів, сьогодні байдужі до нас і вже починають перекидатися до ворожого табору».

 

Але навіть коли нацисти визнавали власні помилки, вони не дуже поспішали виправляти їх. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно Будинок-музей В. ґ. Короленка в Полтаві, зруйнований фашистськими загарбниками. 1943 р. використати проти радянського режиму неросійські народи, й зокрема українців, була однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

 

Багато славних сторінок в історію європейського руху Опору вписали радянські люди, в тому числі й з України, вивезені на каторжні роботи до Німеччини або які опинилися у фашистському полоні. Разом із зарубіжними патріотами радянські люди вели героїчну боротьбу в концентраційних таборах і таборах військовополонених – Бухенвальді, Освенцімі, Маутхаузені, Дахау, Майданеку та ін. У Бухенвальді всі підпільні групи 15 березня 1943 р. об’єдналися в єдину організацію, що включала 1176 чол., в тому числі 400 – з України. Зразки мужності та героїзму виявили радянські громадяни під час збройного виступу в’язнів у Маутхаузені 3 лютого 1945 р., зокрема кияни Михайло Рибинський і ворошиловградець Микола Цемкало.

 

 

У січні – травні 1945 р. розгорнулися завершальні бої Другої світової війни в Європі. Протягом січня – першої половини квітня Польща, Угорщина, значна частина території Австрії і Чехословаччини, були очищені від гітлерівських військ. 16 квітня війська 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів почали Берлінську наступальну операцію, яка закінчилася 2 травня капітуляцією берлінського угруповання. У числі 589 воїнів 23 національностей, удостоєних за взяття Берліна найвищої нагороди – звання Героя Радянського Союзу, було 108 українців, багато тисяч одержали ордени і медалі СРСР. 8 травня 1945 р. представники німецького командування підписали акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Оголосивши 8 серпня 1945 р. війну Японії, Радянський Союз взяв участь у розгромі її збройних сил. 2 вересня 1945 р. Японія підписала акт про беззастережну капітуляцію. Друга світові війна закінчилася повною перемогою прогресивних сил[8, c. 166-168].

3. Історичний портрет П.Скоропадського.

Павло́ Петро́вич Скоропа́дський (3 (15) травня 1873 — 26 квітня 1945) — український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904—1905) та Першої світової воєн (1914—1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився в бою під Краупішкеном. Подальша військова служба проходила вдало, і незабаром він вже командував ґвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився в боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади. Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15

1. Наступ Польщі на українські землі. Утворення Речі Посполитої.

Наступ Польщі на західні землі України розпочав король Казимир ІІІ Великий, у квітні 1340 р. вступивши в Галичину. Місцеве населення не захотіло сприйняти цю владу. Невдовзі галицькі бояри відновили своє правління краєм. Їх підтримала у цій боротьбі Литва.

Після смерті Вітовта в 1430 р. українці, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, обрали великим князем литовським молодшого брата короля Ягайла – Свидригайла, сіверського князя, який підтримував тісні зв’язки з українським православ’ям. Побоюючись втрати частини земель, поляки окупували Поділля та Волинь. Водночас вони підбурили частину литовців обрати великим князем Сигізмунда, молодшого брата Вітовта. Якійсь час між цими сторонами тривали сутички, та потім почалися переговори, в яких взяв гору Сигізмунд (1506–1548), котрий тримався пропольської політики.

На початок XVІ ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відбила в нього Чернігів і Стародуб на північному сході України, а в 1549 та 1552 рр. воно постраждало від двох великих вторгнень татар. Криза досягла своєї критичної межі під час війни з Московським царством, що тривала з 1562 до 1570 рр. Тепер вже Литва дивилася на Польщу як на свого рятівника.

Впродовж XІV–XV ст. на теренах України сформувалися три суспільні стани: шляхта (знать, що отримувала привілеї за службу королю чи великому князеві), міщани (мешканці міст) та селяни. Останні складали майже 80% всього населення. Колективістську общинну форму землекористування було зламано, запроваджувалося наділення землею кожної сім’ї. Водночас селяни мусили нести повинності перед феодалами, спершу досить невеликі: за право користування землею справляли відробіткову або натуральну ренту.

2. Труднощі відбудовчого періоду в Україні. Голод 1946-1947 рр.

До мирного життя український народ повернувся у надзвичайно тяжких умовах. Великих втрат зазнало народне господарство. Із 31 850 зруйнованих більших промислових об'єктів Радянського майже 42% припало на Україну. Перед країною стояло велетенське завдання відбудови господарства, і насамперед важкої промисловості. У 1945р. розпочалась відбудова великих підприємств металургії — „Азовсталь”, "Запоріжсталь", Макіївського, Криворізького та інших заводів. До кінця 1945 р. досягнуто близько 44% довоєнних виробничих потужностей машинобудівної і 30% — легкої промисловості, введено в дію 123 великих і 508 дрібних шахт у Донбасі. Загалом промислове виробництво в Україні у 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня. Це пояснюється надзвичайно великими втратами від воєнних дій та окупації, а також тим, що значна частина майна була евакуйована в східні райони.

Проводились певні роботи з відновлення житла, лікувальних закладів, культурно-побутових об'єктів тощо. На кінець 1945 р. в республіці було відновлено та побудовано 7,9 млн м2 житла, функціонувало 4025 поліклінік і амбулаторій, На початок осені 1945 р. працювало 30512 шкіл, 150 вузів і 532 технікуми

У березні 1946 р. Верховна Рада затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Основні завдання четвертої п’ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства, і навіть його перевищенні. Нехтуючи потребами й можливостями людей, план вимагав відбудови народного господарства менше ніж за п'ять років, відновлення розорених районів, підняття промисловості і сільського господарства на довоєнний рівень і навіть його перевищення, підвищення продуктивності праці на 36%. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати.

І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво на 15% перевищувало довоєнний рівень. Незважаючи на те що українська промисловість стала потужнішою порівняно з довоєнною, її відбудова значно відстала від загальносоюзних темпів. У 1950 р. народне господарство України майже у всіх галузях промисловості мало найнижчі показники за весь час її перебування у складі Радянського Союзу.

Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Тут позначилася й економічна політика центру, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток, насамперед, нових індустріальних східних російських центрів, щоб у такий спосіб унезалежнити союзне народне господарство від українського промислового потенціалу та перевести його на другорядні позиції.

Однак зі зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80% довоєнного рівня. Складно було купити продукти споживання. Особливо ці труднощі посилилися після грошової "реформи" 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.

Особливості відбудови в Україні:

§ Значні масштаби відбудовчих робіт (більше ніж у будь-якій іншій країні Європи)

§ Розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської фінансової та технічної допомоги. Широке використання для відновлення потужностей промисловості, залучення техніки та обладнання, що отримував СРСР як репарації

§ Під час відбудови ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7 % капіталовкладень)

§ Відбудова здійснювалася централізовано за чітким державним планом

§ Економіка України відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р.

§ Вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу в короткий термін мобілізувати і зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певних об'єктах

§ Непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах: соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;

§ Ускладнення процесу відбудови голодом 1946—1947 pp.

§ Нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій

§ Широке використання під час відбудовчого періоду праці в'язнів ГУЛАГу і військовополонених (222 тис. осіб, що утримувалися у 23 таборах)

3. Концепція соціалізму М. Драгоманова.

Діяльність М. Драгоманова (1841-1895) була помітним явищем в історії української суспільно- політичної думки другої половини ХІХ ст. Його теорія громади формувалася під впливом політичних умов, які склалися в кінці ХІХ - поч. ХХ ст. у Російській та Австро-Угорській імперії [13, с. 3]. Тобто в той період, який «можна охарактеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність, як добу «соборності» України» [16].

На формування його концепції громади вплинуло виникнення перших дієвих товариств (своєрідних громад), що боролися за інтереси українського народу (наприклад, Кирило-Мефо- діївське товариство), друкованих органів грома- дівців (перший український літературно-мистецький і публіцистично-історичний журнал «Основа»), діяльність культурних інститутів (діяльність українського театру).

Значне місце в творчій спадщині М. Драго- манова відведено питанням місцевого самоврядування, а саме проблемі територіальної організації населення та об' єднання населення в громади. Питання місцевого самоврядування входили до політичних проектів Драгоманова як їх організаційно-адміністративна основа, як базисний рівень діяльності демократичної федеративної держави, підвалини якої складають громади, «вільні спілки вільних людей, об' єднаних для спільної справи» [6; 15, с. 280-283]. На досвіді країн Європи та Північної Америки Драгоманов формулює основні закономірності формування та розвитку територіальних громад як необхідної складової в ефективному функціонуванні системи державних політичних інститутів.

На думку М. Драгоманова, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 16

1. Соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва. Реєстрове козацтво.

Виникнення українського козацтва - це історично-об'єктивний процес. Спричинили до цього:

─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;

─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації.

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва - реєстрові козаки.

Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і козацьким гетьманом призначено Черкаського старосту, князя Михайла Вишневецького.

Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, литаври й інші інсигнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю (див. Трахтемирівський монастир). Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорозького або Низового війська.

2. Соціально-економічні перетворення в західних областях України в післявоєнні роки. Тактика боротьби ОУН-УПА в 1945-1953 рр.

В західних областях України протягом 1948-1949 рр. здійснювалась примусова суцільна колективізація До середини 1950 року 7190 колгоспів об’єднали 98% селянських господарств. Потім за кілька місяців було проведене примусове укрупнення колгоспів. До кінця 1950 р. їх залишилося не більше 800. Методи колективізації західноукраїнського селянства були такими ж брутальними й безжалісними, як і ті, що застосовувалися у східних областях у 30-і рр.Ситуація ускладнювалась і тим, що колективізація здійснювалась без врахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації у регіоні. Звичайними методами здійснення перетворень стали не переконання, а тиск, терор, масові репресії, депортація населення. Не дивно, що селяни чинили відчайдушний опір державі, яка відібрала власність і перетворила селянина у найману робочу силу.

Одним із трагичних явищ у житті українського народу був голод 1946-1947 рр. 1946 р. був роком страшної посухи. Незважаючи на повідомлення першого секретаря КП(б)У М.Хрущова про те, що посуха знизила врожайність хлібів наполовину проти попередніх оцінок, Сталін не побажав скорочувати хлібозаготівельний план. На початок жовтня 1946 р. попри всіх зусиль, план було виконано лише на 60%. Колгоспники залишилися без хліба. Виникла загороза голоду. Вона не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Приблизно 800 тис. жителів України загинуло. Незважаючи, на трагедію власного народу, сталінське керівництво санкціонувало експорт хліба в країни Східної Європи. В 1946 р. було вивезено 1,7 млн.т. Продовольча допомога була важливим засобом втягування цих країн в “соціалістичний табір”

Таким чином, характерними рисами економічного розвитку країни у повоєнний період були: високі темпи відбудови, в першу чергу важкої індустрії; величезний вклад народу у відбудову; докорінні соціально-економічні перетворення в Західній Україні; збереження і посилення диспропорцій і деформацій в економіці – хронічне відставання легкої промисловості та сільського господарства.

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на початок радянсько-американської війни, ОУН і командування УПА з 1947 р. переходить до тактики партизанської війни. Якщо спочатку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність крупних формувань), то в 1947 р. відбувається перехід до тактики