ТОП 10:

Сармати, готи, гуни, печеніги, хозари.



2. Уроки і наслідки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

1917 рік відкрив нову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу як Російської, так і Австрійської імперій. У 1917 р. впала Російська імперія: Лютнева революція ліквідувала самодержавство, Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918 р. розпалася Австро-Угорщина.

Українські сили вирішили скористатися ситуацією, що склалася, для відродження української державності. У зв'язку з цим у 1917-1920 рр. в Україні розгорнулася національно-демократична революція, в ході якої було створено незалежну державу.

До основних наслідків віднесемо занепад Центральної Ради. В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Центральну Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.

Мотиви окупаційної влади, яка сприяла перевороту, цілком очевидні: втративши контроль на місцях, Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства. До того ж, Німеччину й Австро-Угорщину не задовольняв соціал-демократичний склад Центральної Ради та характер її соціально-економічних перетворень, у першу чергу, аграрних.

Українська Центральна Рада проіснувала 13 місяців - з березня 1917 р. по квітень 1918 р. Головний підсумок її діяльності - це відтворення української державності. Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила державну незалежність УНР і відстоювала її до останніх днів свого існування. 29 квітня, в день державного перевороту, Центральна Рада схвалила Конституцію УНР: Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, всім громадянам УНР гарантувалися рівні громадянські і політичні права.

3. Політичний портрет С.Петлюри.

Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямів політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра - на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою.

З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.

У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 4

1. Антична колонізація в Північному Причорномор'ї.

Із VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Tipa (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці нинішнього Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі) та інші.

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці поселення невдовзі стали незалежними державами (VII-І ст. до н.е.), а пізніше (І ст. до н.е. - III ст. н.е.) опинились під протекторатом Риму. Найбільшого розквіту держави досягли у VI-IV ст. до н.е. Провідну роль серед них відігравали Ольвія, Херсонес, Боспорське царство.

Головні причини заснування греками колоній - дефіцит землі і хліба, перенаселеність грецьких міст, воєнно-політичні конфлікти. Лідерство у заснуванні колоній належало малоазійському місту Мі-лету, "родоначальнику" понад 90 міст у басейні Чорного моря. Саме з малоазійських грецьких міст, які потерпали від постійних нападів персів і лідійців, рухався основний потік грецьких колоністів.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес. Як свідчать джерела, демократизації суспільного життя міст передувала гостра внутрішня соціальна боротьба. Так, переломним моментом в історії Ольвії можна вважати осаду міста македонським полководцем Зопіріоном у 331 р. до н.е. У цей період у місті спалахнула гостра соціальна боротьба: було звільнено рабів, наділено громадянськими правами іноземців, пом'якшено боргові зобов'язання, збільшено повноваження народних зборів. Соціальні реформи заспокоїли населення, в результаті Ольвія змогла дати відсіч Зопіріону.

Єдина монархія - Боспорське царство - виникла у V ст. до н.е. в результаті об'єднання більш як 20 міст на чолі з Пантікапеєм. Причому спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд із греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов'ї та на Кубані). У період свого розквіту (IV-III ст. до н.е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря.

Правлячими династіями були Археанактиди (480-438 рр. до н.е.) та Спартокіди, що стояли при владі до 107 р. до н.е., коли під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перісада V. Повстання виявилося згубним для Боспорської держави: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом потрапила під владу Риму, а у 70-х роках IV ст. н.е. остаточно розпалася під ударами гунів.

Господарство античних міст-держав було засноване на жорстокій експлуатації рабів.

Економіка була багатогалузевою:

- Торгівля велася у двох напрямках - з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, пушнину, рабів. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва та ін.

- Ремесло досягло високого рівня розвитку і славилося виробництвом металевих, керамічних, ювелірних виробів, ткацтвом.

- Землеробство: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші тощо.

- Скотарство і рибальство.

Духовна культура досягла високого рівня розвитку: розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура.

Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури.

Причини занепаду:

- загальна криза рабовласництва, яка почалася з III ст. н.е. і підірвала сили держав;

- натиск кочівників. У III ст. н.е. під натиском готів загинула Ольвія та інші міста, в IV ст. н.е. під натиском гунів загинуло Боспорське царство. У V ст. н.е. античні міста-держави припинили існування. - Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, у т.ч. і слов'ян.

2. Союзний договір від 30 грудня 1922 року, його сучасна політична оцінка.

10 грудня 1922 p. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу PCP і проект основ Конституції СРСР, а також звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави. Було запропоновано скликати загальносоюзний з'їзд рад. Через кілька тижнів делегати від УСРР прибули у Москву на І Всесоюзний з'їзд Рад, що тривав тільки один день - 30 грудня 1922 р.

На з'їзд було винесено для обговорення два підходи щодо майбутньої державної конструкції. Сталінська концепція автономізації передбачала створення унітарної держави. У свою чергу, проект українського "прем'єра" X. Раковського обмежував компетенцію союзних органів, передбачав ліквідацію союзного громадянства і окреслював у загальних рисах конфедеративний тип союзних відносин ВКП(б) як носій нейтралістських тенденцій засудила українську точку зору, усунувши водночас найбільш неприйнятні для республік положення проекту "автономізації" і розробивши концепцію Союзу - федеративної держави, що зберігає республіканську державність.

З'їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу PCP і Договір про утворення СРСР (причому несподівано виявилось, що обидва документи, за спиною делегатів з'їзду, були напередодні - 29 грудня 1922 p.- прийняті Конференцією повноважних делегацій). Уст.26 Союзного договору урочисто проголошувалося: "За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу". Проте, зауважимо, що впродовж усього часу існування СРСР механізми здійснення цього права не прописувалися ні в конституціях, ні в законах чи підзаконних актах. Було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) СРСР і чотирьох (за кількістю суб'єктів Союзу) голів ЦВК, від України - Г. Петровського.

Однак ретельний аналіз подій навколо офіційної історії укладенні Союзного договору й аналіз документів І Всесоюзного з'їзду Рад ставлять під сумнів легітимність утворення 30 грудня 1922 р. СРСР.

По-перше, долю України ще раз вирішував не її народ. Дослідники (Я. Дашкевич) справедливо підкреслюють, що майбутнє вже раніше поневоленої республіки вирішували ніби парламентським шляхом (пригадаймо більшовицьку виборчу систему за Конституцією 1919 р.) неукраїнці: на загальну кількість 782 депутати було лише 46% (362 депутати) українців. Це відбувалось у країні, в якій понад 80% мешканців становили українці. Відповідно, такі обставини ставлять під сумнів - з чисто формальних міркувань - легітимність рішення VII Всеукраїнського з'їзду Рад про бажання України приєднатися до Союзу.

По-друге, Союзний договір 1922 р. так і не вийшов зі стадії проекту, який ще треба було доповнювати, затверджувати, вводити в дію. Аргумент - на з'їзді текст, який мали за Союзний договір 1922 p., було прийнято лише за основу ("в основному"). Цей проект мав доопрацьовуватися ЦВК разом з урядами республік. Лише після того, тобто після внесення доповнень і змін, Договір мали ввести в дію спершу тимчасово на наступній сесії ЦВК СРСР. а остаточно ратифікація його мала відбутися на II з'їзді Рад СРСР. Лише після проведення усіх заходів проект Договору міг і мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР (Я. Дашкевич).

3. Політичний портрет Є.Коновальця.

Євге́н Мих́айлович Конова́лець - полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (з 1927), перший голова ОУН.

З студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність.

В січні 1918 р. Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — початку лютого 1918 рр. частини Січових Стрільців відзначились у ході придушення антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. В період діяльності Української Центральної Ради Січові Стрільці на чолі з Коновальцем фактично виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду в найскладніші часи української державності. 1-2 березня 1918 стрілецькі частини під командуванням Коновальця спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким Кошем Слобідської Українивизволили від більшовиків Київ.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 5

1. Проблема етногенезу східних слов'ян.

Етногенез (від грецького «етнос» — плем'я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов'ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.

Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури

2. Українське національно-культурне відродження 1920 - х років.

Україна в цей період не становила єдиного цілого. Вона знаходилася у складі двох імперій:

- 9-10 території України (Слобідська, Лівобережна, Правобережна, Волинь, Південь) - у складі Російської імперії. Ці землі пізніше отримали назву Наддніпрянської України;

- 1-10 території України, а саме Західна Україна (Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина) - у складі Австрійської імперії (Австро-Угорщини).

Поділ України російсько-австрійським кордоном, політика гноблення з боку імперій негативно впливали на формування української нації.

При розгляді цього надзвичайно насиченого подіями, періоду головна увага буде приділена тим питанням, які відповідають найбільш характерним тенденціям української історії XIX - поч. XX ст.

Початок культурного відродження

Зачинателі національного відродження в Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі "Клерикальне товариство" з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив "Граматику" української мови, довівши, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-тих рр. ХГХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток "Руська трійця". Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах " Русалка Дністровая", майже весь тираж якого був конфіскований. При цьому начальник поліції Львова зазначив: "...ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ".

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів.

3. Політичний портрет С.Бандери.

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909, Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області — † 15 жовтня 1959, Мюнхен, ФРН) — видатний український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття, після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б.

Після вбивства радянським агентом Судоплатовим Євгена Коновальця Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Проте група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни вичікувальної тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. У лютому 1940 року утворився «Революційний Провід ОУН» на чолі з Бандерою.

Через рік Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Ця частина ОУН відома під назвою ОУН-революціонерів (ОУН-р) (пізніше — ОУН-СД, популярна назва бандерівці).

Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення у Кракові Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність.

Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. Ця подія стала спробою «поставити перед фактом» керівництво Третього Рейху та змусити визнати українську боротьбу. Проте Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували Бандеру вже через кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави — 5 липня 1941. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА, як союзника проти Москви. Тепер німецьку пропозицію Степан Бандера відкинув.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера,Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерті.

У 1948 році в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Він категорично виступає проти ідей демократизації ОУН та відмови від авторитарних, тоталітарних методів у її діяльності.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 6

1. Перші державні утворення на території України.

Скіфське державне утворення.Державний устрій. Скіфське державне утворення стало одним з перших державно-правових формувань на території сучасної України. За формою правління держава скіфів була рабовласницькою монархією.

На чолі Скіфської держави знаходився спадковий цар (у VI - V ст. до н.е. при владі перебувало одночасно – три царі, один з яких головував). Передача влади здійснювалася у формі мінорату (молодшому сину). Історії відомі імена п’яти скіфських царів: Атея, Скілура, Палака, Фарзая, Інесмея. У них зосереджувалася військова та судова влада, вони виконували жрецькі функції, були верховними власниками землі. Влада царя обмежувалася Радою та Народними зборами всіх воїнів.

До кінця V ст. до н.е. Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Уся ж територія поділялася на номи, на чолі з номархами, які були на своїй території воєнноначальниками, організаторами щорічних свят, виконували функції жерців. У місцевому самоврядуванні довгий час значну роль відігравали старійшини та вожді племен.

Суспільний устрій. Соціальна структура суспільства складалася з вільного та невільного населення. Вільне населення – аристократія (царська родина, військова знать, родоплемінна знать, жерці), общинники (кочівники й осіле населення, яке поділялось на заможних, небагатих, бідняків), ремісники і торговці. Невільне населення – раби (військовополонені і продані за борги).

Джерела та основні риси права. Основними джерелами права у скіфів було звичаєве право, правила, установлені царями, рішення народних зборів, міжнародні договори.

Зобов’язальне право регулювало відносини

 

обміну, купівлі-продажу, дарування, сплати данини тощо. Усі договори скріплювалися клятвою.

Шлюбно-сімейні відносини будувалися на принципах патріархату. Існувало багатоженство, де головна роль належала старшій дружині. Після смерті чоловіка вдова переходила разом із майном до старшого брата померлого (левірат). При розподілі спадщини перевага віддавалася молодшому сину (мінорат).

Злочини і покарання. Найбільш небезпечними вважалися злочини проти царя (замах на його життя), злочини проти звичаїв і віри (чаклунство). Усі ці злочини карались стратою. Відомі злочини проти власності (крадіжка) і особи (убивство). Крім страти, злочинцю могли відрубити праву руку або вигнати за межі поселення, накласти штраф. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста.

Судочинство. Верховним суддею був цар. Цією же функцією володіли монархи і старійшини родів. Як видно, судовий процес носив змагальний характер. Це відносилося до злочинів, які не торкались основ царської влади й інтересів держави. З найбільш небезпечних злочинів застосовувався слідчий процес.

2. Соціально-економічні перетворення в Україні на основі НЕПу.

Причини переходу до непу

На кін. 1920 - поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної:

- воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

- політикою "воєнного комунізму", яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

- промисловість знаходилася у стані розрухи. У 1921 р. в Україні промислове виробництво становило 1-10 частину довоєнного рівня, виробництво металу - 5%, вугілля - 30% і т.д.;

- сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. осіб. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор;

- у галузі фінансів - повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

- почалися повстання селянства проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чоловік). Усього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. осіб;

- тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у тому числі - "Ради без більшовиків";

- склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики "воєнного комунізму" до нової економічної політики (непу).

Сутність непу

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством.

Проте більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети - побудови комунізму.

Основні зміни в період непу:

1. У сільському господарстві:

- заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);

- дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;

- дозвіл на оренду землі і використання найманої праці. Неп сприяв розвитку сільського господарства: в 1925 р. обсяг сільськогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня.

2. У промисловості:

- продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств. В Україні було здано в оренду 5200 підприємств - майже половина наявного фонду;

o децентралізація управління промисловістю. Багато підприємств об'єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок. Найбільшими в Україні стали трести "Дон вугілля", "Хімвугілля", "Південь-сталь", "Цукротрест";

o ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці;

- залучення іноземного капіталу у формі концесій (в Україні не було укладено жодного концесійного договору), змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисловості, зростання продуктивності праці. У1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні. Навпаки, сповільнювались темпи розвитку важкої промисловості, яка була під контролем держави.

У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99% рівня 1913 р.

3. У галузі торгівлі і фінансів:

- відмова від розподілу продукції за картками, від прямого продуктообміну і перехід до вільної купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі: кооперативна, приватна, державна;

- у великих містах відкрилися торговельні біржі;

у 1922-1924 рр. проведено грошову реформу: були випущені конвертовані десятикарбованцеві банкноти - червінці, а також казначейські білети вартістю 1, 2, і 5 крб. Досить швидко зміцнювалася грошова система, спадала інфляція. Зріс життєвий рівень населення.

Причини згортання непу

Неп не міг бути тривалим, оскільки:

o комуністична партія від початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізмові, її стратегічна мета залишалася незмінною - побудова комуністичного суспільства;

o він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на встановлення в краііні тоталітарного режиму.

У кін. 20-х рр. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

3. Політичний портрет А.Волошина.

Августи́н Іва́нович Воло́шин (* 17 березня 1874, с. Келечин, Міжгірський район, Закарпатська область — † 19 липня 1945, м. Москва, Росія) — український політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття, греко-католицький священик, 1938 прем'єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939 став президентом цієї держави, Герой України (посмертно).

Активною політичною діяльністю в українських громадсько-політичних організаціях Закарпаття почав займатися з 1919. 17 грудня 1919 увійшов до складу Директорії Підкарпатської Русі. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923–1939), від якої обирався послом до чехословацького парламенту (1925–1929). Був провідним діячем Учительської Громади Підкарпатської Руси.

1933 року Папа Римський Пій XII іменував о. Августина Волошина папським прелатом у самостійній Мукачівській греко-католицькій єпархії.

26 жовтня 1938, після того як, празька влада заарештувала прем'єр-міністра Андрія Бродія, оголосивши його угорським шпигуном, і розпустила уряд, Волошин був призначений новим прем'єр-міністром автономного уряду Карпатської України, а 15 березня 1939 став президентом цієї держави.

Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі, де пра­цю­вав в Ук­ра­їнсь­ко­му віль­но­му уні­вер­си­те­ті в Пра­зі про­фе­со­ром пе­да­го­гі­ки, де­ка­ном, рек­то­ром.

У травні 1945 заарештований радянськими спецслужбами СМЕРШ. Помер у московській Бутирській в'язниці 19 липня 1945 року, за офіційною версією — від паралічу серця.

15 березня 2002 року Президент України Леонід Кучма підписав указ про надання Авґустинові Волошинові посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави[

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7

1. Перші київські князі, їхня внутрішня та зовнішня політика.

Аскольд та Дір –варязькі воїни, надали сх. слов’янам військову підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в Києві. На думку укр. Історика Котляра саме під час їхнього правління у сх. європі виникла перша словянська держава – Київське князівство. За їхніх часів зросла могутність Київської д-ви, розширилися її кордони: владу Києва визнавали племена древлян, частина сіверян і дреговичів.

Аскольд: 1..підпорядкував окрім полян, деревлян, дреговичів, частину северян; 2.здійснив кілька вдалих військових походів на Візантію,яка змушена сплачувати Києву данину. 3) Разом з оточенням прийняв християнство; 4) звільнив полян від уплати данини хозарам.

Олег – перший князь об’єднаної Київської Русі. Походив із варягів (норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що поклало межу утворення нової східнослов’янської державності. Київ стає центром руської держави – “матір’ю городів руських”. Олег приєднав до Києва слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців, а також північні слов’янські племена. Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави.

Ігор. Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого ще дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів. Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Здійснив два походи на Кавказ. Був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.

Ольга– удова київського князя Ігоря. Певний час княжила від імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини. Ольга здійснила два візити до Константинополя, під час яких було укладено вигідні союзницькі договори. Прийняла хрещення від глави православної церкви патріарха у головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом.

Святослав.Син Ігоря та Ольги. Видатний воїн і полководець. Усе своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські племена. Розгромив Хазарський каганат. Розширив кордони Русі до Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів). Святослав здійснив ряд походів проти Візантії й болгар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків.

2. Сталінська політика індустріалізації.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні подолати цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації

Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

- не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі;

низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Промислова гонка

Шляхи і методи індустріалізації були хибними, вони суперечили об'єкт

ивним економічним законам.

Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, надшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. - по 45%, на 1932 - 36%. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм".

Ці плани були явно нереальними і економічно необґрунтованими. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації. Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротився до 5%.

Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких - організація з 1929 р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих.

У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортання непу, ліквідація багатоукладності економіки, тоді як індустріалізацію треба було здійснювати методами запровадження ринкових відносин в економіку.

Наслідки індустріалізації

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.

Випереджаючий розвиток важкої промисловості зумовив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтованою на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості. Відбулося падіння життєвого рівня народу.

Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку господарств. Плани довоєнних п'ятирічок виконані не були, хоч за офіційною інформацією вони навіть перевиконувалися. Керівництво прагнуло створити видимість безперервних успіхів.

З індустріалізацією пов'язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах здійснення планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати "ворогів народу", "шкідників", з вини яких нібито і траплялися "зриви" і "провали". Першою політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928 р. над інженерними кадрами шахт Донецького басейну.

Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

- Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;

- у 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів;

- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);

- за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, "Азовсталь" "Запоріжсталь", "Криворіжсталь".

Звичайно, ці результати мали історичне значення. Але українському народу довелося заплатити за них надто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив.







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.240.31 (0.037 с.)