Більшовицька експансія та встановлення радянської влади в Україні

Довгий час терміни «радянський» і «комуністичний» сприймали як синонімічні. Лише під час вільних виборів 1990 року «сіамські близнята» розділилися. Тоді у Галичині народилася антикомуністична радянська влада. Поділ термінів на етапі їх виникнення дозволяє намалювати, як ми бачимо, незвичну картину революції – не Лютневої або Жовтневої, а Російської. Наявність в цій революції буржуазного і радянського струменів є безсумнівною. Як в цій ситуації можна ототожнювати Російську революцію з комуністичною?

Знову треба домовитися про термінологію. Ми не помилимося, якщо назвемо жовтневий переворот більшовицькою, або комуністичною революцією. Однак це словосполучення вказує тільки на перехід політичної влади нелегітимним шляхом до більшовиків.

Комуністична революція в Росії і Україні відбулася, але вже після жовтневого перевороту і розгону Всеросійських установчих зборів. Вона тривала повних два десятиліття і перевернула в країні геть усе. Сумніватися у революційності здійснених перетворень не доводиться.

Повернемося у 1917 р. і запитаємо, хто тоді мріяв про запровадження комуністичної системи влади і власності? Десятки тисяч членів більшовицької партії, так само як мільйони безпартійних селян, робітників та солдатів, проголошували радянські гасла. Лише невелика купка більшовицьких ідеологів бажала втілити в життя комуністичну доктрину. Проте й вона не здогадувалася, який жахливий урожай дасть насіння революційного марксизму, посіяне в ґрунт, що був удобрений віковим кріпацтвом і трирічною світовою війною.

Більшовики у березні 1918 р. виповзли зі старої назви партії і залишили її меншовикам. VII екстрений з'їзд назвав партію комуністичною – РКП(б). Щоб пояснити цей крок, Микола Бухарін написав і видав товстелезну популярну брошуру «Програма комуністів (більшовиків)». Яскраві замальовки світлого майбутнього, що містилися в ній, пригадувалися йому, мабуть, через два десятки років, в очікуванні уже оголошеної кулі від товаришів по партії.

Отже, комуністичний струмінь Російської революції був представлений тільки ленінською партією, самі члени якої ясно не розуміли партійної доктрини. Щоб збільшитися чисельно і завоювати довіру населення, партія відклала комуністичні і привласнила радянські лозунги. Звідси випливає, що комунізм був не самостійним струменем Російської революції, а тоталітарною мутацією стихійно-анархічної радянської течії. Пануючий спочатку буржуазний струмінь не зміг протистояти радянському.

Комуністичні перетворення не мали нічого спільного і з Українською революцією. Вони розпочалися вже після поглинення УНР більшовицькою Росією. Головною «рушійною силою» комуністичної революції в Україні стала мільйонна російська армія.

Однією з головних функцій компартійних комітетів стало так зване «радянське будівництво», тобто створення мережі рад з контрольованим складом депутатів. На себе партія взяла обмежену кількість державних функцій. Управлінська робота покладалася на виконкоми рад різних рівнів.

Отже, партапарат зберігав за собою політичну владу, але не брав відповідальності за поточні справи. Радянський апарат позбавлявся політичного впливу, але наділявся повним обсягом розпорядчих функцій. Можливі тертя між ними попереджувалися просто: посади в радянських установах заміщувалися переважно членами партії.

Аналіз дослідження дозволяє зробити висновок, що сконструйований В Леніним тандем «партія – ради» не випадково дістав назву радянської влади. З одного боку, через конституційно визначену систему рад він заглиблювався в народні низи. Мільйони громадян наділялися реальними, хоч обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Створювалася цілковита ілюзія народовладдя. Свої кадри радянський режим брав з народних глибин. Робітничо-селянське походження стало знаком вищої соціальної якості, подібно до того, як до революції таким знаком вважалося дворянське походження. З іншого боку, панувала не відбита в конституції диктатура партійних вождів. Симбіоз прихованої компартійної диктатури з владою радянських органів, яка перебувала на поверхні політичного життя, давав можливість будувати державу в будь-яких зовнішніх формах.

Така особливість режиму була використана, щоб відновити ефективний контроль над Російською імперією, яка розвалилася. З цією метою В.Ленін сконструював національну радянську державність. Головним полігоном у випробуванні ленінської національної політики стала Україна.

Багатонаціональний характер країни, яку більшовицька партія бажала взяти під контроль, мав відбитися на її організаційній структурі. Питання про утворення національно-територіальних більшовицьких організацій вперше було поставлене у зв'язку з підготовкою І Всеукраїнського з'їзду рад. У листопаді 1917 р. в Києві відбулася більшовицька конференція, учасники якої запропонували три можливі варіанти побудови своєї організації в Україні: перший – звичайні парткоми без заснування всеукраїнського партійного центру; другий – утворення самостійної партії; третій – заснування республіканського центру з статутними правами, які не перевищували прав губернських парткомів в Росії. У третьому випадку виходило так, що нібито існувала окрема національна партійна організація, а насправді цілком зберігалася унітарність більшовицької партії.

Комуністична революція почалася в Росії у 1918, а в Україні – у 1919 р. з націоналізації засобів виробництва. Управління націоналізованими підприємствами було зосереджене в центральних главках Вищої ради народного господарства. Це дало можливість централізувати ресурси. Спроба націоналізувати засоби виробництва у сільському господарстві зазнала невдачі, однак продовольчі ресурси все одне вилучалися у селян шляхом реквізицій (продрозкладки). Ефект від таких дій спочатку був дуже помітний. Мобілізовані ресурси спрямовувалися на розбудову велетенської армії, за допомогою якої більшовики перемогли у громадянській війні. Європейські країни в цей час уже завершили демобілізацію, і їхні сукупні збройні сили істотно поступалися Червоній армії. Континент опинився перед загрозою вторгнення зі Сходу під гаслами світової революції. Більшовицькі газети почали називати В.Леніна і Л.Троцького вождями всесвітньої радянської федерації.

Та незабаром з'ясувалося, що одержавлення ефективне при мобілізації вже наявних ресурсів, але нездатне забезпечити їх постійне відтворення. Розруха, яку в радянських підручниках історії розглядали як наслідок воєнних дій, після націоналізації почала охоплювати «командні висоти» народного господарства. Централізоване управління одержавленою промисловістю на засадах «єдиної фабрики» не спрацьовувало. Нищівна поразка під Варшавою, параліч промисловості та залізниць і масові виступи селян проти продрозкладки змусили більшовиків відкласти гасла світової революції.

Лише півтора місяці функціонував у Києві новий уряд УНР – Директорія. Крім вищевказаних чинників, важливу, якщо не вирішальну роль у її поразці, відіграло чергове військове втручання Радянської Росії у справи України.

У листопаді 1918 р. Радянська Росія анулювала Брестський мир, а отже, і своє визнання незалежності України. Раднарком РСФРР видав директиву про підготовку до військового походу в Україну.

При цьому 28 листопада 1918 р., більшовики створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.Пятаковим в Харькові, а спроби Директорії домовитися з Раднаркомом про мир не мали успіху. З січня за допомогою харківських робітників радянські війська, що вторглися в Україну, вступили до Харкова, а разом з ними – і радянський уряд України. У відповідь на запитання щодо вторгнення (причому без оголошення війни) російських військ в Україну, уряд УНР отримав від Раднаркому РСФРР таку відповідь: це не російські війська, а збройні сили незалежного радянського уряду України.

Просте населення підтримало більшовиків, війська яких 5 лютого 1919 р. захопили Київ. Директорія не змогла організувати відсіч навалі, а надії на Антанту виявилися марними. Попри формальне існування колегіального органу – Директорії, реальна влада була в руках однієї особи – С.Петлюри, який продовжував боротися з більшовиками. Під натиском Червоної армії петлюрівці 6 березня 1919 р. залишили Вінницю й подалися до Жмеринки.

Політика радянської влади в Україні у першому півріччі 1919 р. виходила з тимчасового характеру «параду національних держав». Радянський уряд України заявив про об'єднання з Радянською Росією на засадах «соціалістичної федерації», яка фактично була лише маскою оновленої Російської імперії. Проголошувалася нова назва держави – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (проіснувала до прийняття «сталінської» конституції 1936 р., коли було запроваджено нову назву – УРСР (слово «радянська» перейшло з третього на друге місце)).

Радянський уряд України, який з січня 1919 р. очолював надісланий з Москви Х.Раковський, проводив, як і ленінський Раднарком РСФРР, політику «воєнного комунізму». Ця політика передбачала силовими методами замінити товарно-грошові відносини прямим продуктообміном між виробниками. Водночас проводилася найсуворіша централізація управління економікою, передусім промисловістю. Встановлювався жорсткий контроль над розподілом продуктів, заборонялася приватна торгівля, поетапно націоналізувалась промисловість. Робітники і службовці переводилися на воєнний стан, запроваджувалася обов'язкова трудова повинність та карткова система на продовольчі й промислові продукти у містах.

Великим лихом для українства стала продрозверстка на селі, яка передбачала фактично безкоштовну реквізицію майже всього селянського врожаю. До того ж, скасувавши приватну власність на землю, більшовики почали утворювати комуни і радгоспи, що по суті означало оголошення війни селянству.

Політика «воєнного комунізму», яка була зумовлена ідейно-політичними прагненнями більшовицького керівництва швидко, на базі використання ресурсів Росії (безумовно й України), здійснити світову пролетарську революцію, викликала глибоке невдоволення найширших мас населення, особливо селян. Влітку 1919 р. в Україні відбулося більше 300 селянських повстань, спрямованих проти розверстки і створення комун. Отамани, в загони яких селяни йшли тисячами, повернули проти Рад. Отаман Зелений на Київщині мав 12 тис. бійців, М.Григор'єв на Єлизаветградщині – 20 тис., Н.Махно на Катеринославщині – 40-45 тис. Лише навала війська А.Денікіна, який скористався сприятливими для себе обставинами, відволікла селян від боротьби з радянською владою.

Більшовицька влада намагалася придушити опір за допомогою терору. За зразком РСФРР в Україні було засновано Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), яка робила труси, арештовувала і розстрілювала без суду і слідства за підозрою у «контрреволюційних діях», за прихильність до буржуазії, офіцерів тощо. На село були кинуті й регулярні війська. Але опір політиці «воєнного комунізму», передовсім з боку українського селянства, не припинявся.

Політика більшовиків в Україні у 1920 р. здійснювалася відповідно до резолюції VIII Всеросійської конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні», яка визнавала самостійність УСРР і можливість офіційного використання української мови. В аграрному питанні – поміщицьку землю віддали селянам, але основний курс на згортання ринку посилився. Для виконання продрозверстки залучалися війська і активно насаджувалася колективна відповідальність селянства. Все це викликало збройний опір останнього. Знов проти Рад виступив Н.Махно. Більшовики послідовно проводили «класову» політику, спираючись на бідноту (яка мала пільги в оподаткуванні – за умов сприяння продрозверстці вона отримувала 10-25% зібраного) та комнезами. Це дозволило їм зберігати контроль над селом.

У 1920 р., внаслідок введення політики воєнного комунізму, країна стояла на межі господарської катастрофи. Зупинилися заводи, паралізованими були залізниці, мешканці міст, рятуючись від голодної смерті, масово переселялися до сіл. Вихід більшовицьке керівництво (В.Ленін, Л.Троцький) бачило у подальшій мілітаризації економіки, її більшій централізації, посиленні комуністичного штурму. Прискорилася націоналізація промисловості, посилилася натуралізація економіки, на транспорті й промисловості зберігався воєнний стан, жорсткішою стала загальна трудова повинність. На основі військових частин була створена Українська трудова армія, на яку було покладено контроль за заготівлею сировини й продовольства, забезпеченням палива, відбудовою залізниць, постачанням підприємств робочою силою.

Більшовики перемогли завдяки блискучому керівництву, прекрасній організації, наявності в їх розпорядженні порівняно більших людських, матеріальних і промислових ресурсів, насамперед російських. Радянська влада в Україні змогла також максимально використати потенціал своїх прибічників (зрусифікований пролетаріат, сільська біднота, частина світового пролетаріату, прихильники комунізму серед міжнародної інтелігенції) і суперечності між противниками. До того ж більшовики, на відміну від лідерів УНР, білогвардійського руху, проводили набагато гнучкішу соціальну політику і більш вдало використовували політичну пропаганду.

Українська революція у 1920 р. вже вичерпала свій потенціал. Радянсько-польську війну 1920 р., в якій на боці поляків взяла участь невелика петлюрівська армія, потрібно віднести (так само як українсько-польську війну 1918 – 1919 рр.), до міжнаціональних воєн на території імперій, що розпалися. Війну червоноармійців з білогвардійцями П.Врангеля треба кваліфікувати як останній епізод російської громадянської війни. Боротьба «батьки» селянських отаманів Нестора Махна характеризується як соціальна. Жодних національних цілей Махно перед собою не ставив.

Наприкінці 1920 року вже не залишилося регулярних військ, здатних опиратися дислокованій в Україні мільйонній армії Л.Троцького. Україна була поглинута Росією, хоч формально існувала у вигляді незалежної радянської республіки.

Персоналії

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951 рр.) український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч, голова генерального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ. Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 р. та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 р. на пленумі Центральної Ради. 22 серпня 1917 р. Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше чим через місяць він знову його очолив. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу "Між двох сил". Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності. У серпні 1918 р. Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. 11 лютого 1919 р. трудовий конгрес затвердив Винниченка як постійного голову Директорії. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю "Відродження нації" (Історія української революції. Березень 1917 р. – грудень 1919 р.) – твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу. За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б "національніша", тісніше пов’язана з історичним минулим України. Наприкінці 1919 р. Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган – газету "Нова доба", в якій опублікував свій лист-маніфест "До класово несвідомої української інтелігенції", сповістивши про перехід на позиції комунізму. На початку 1920 р. він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У. Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон. Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом. Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – видатний український історик, визначний політичний і державний діяч, публіцист.

14(27).3.1917 р. одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної. В 1919 Грушевський заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-22 рр. редагував орган Української Партії Соціалістів-Революціонерів: "Борітеся - поборете!", часописи "Східна Європа" і "Наш стяг". У 1929 р. Грушевського обрали академіком Академії Наук СРСР. Грушевський – автор понад 2 тис. наукових праць: "Історія України-Руси" (т.І-10, в 13 книгах, 1898-1937), "Нарис історії українського народу" (1904), "Ілюстрована історія України" (1911), "Початки громадянства" (1921), "Історія української літератури" (т.1-5, 1923-27) та багато інших.

Крушельни́цький Анті́н Владиславович (1878–1937) – український письменник, літературний критик і літературознавець, педагог, міністр освіти УНР (1919), редактор шкільних хрестоматій з української літератури (Відень, 1919–1922), видавець-редактор громадсько-літературних журналів прорадянського напрямку «Нові Шляхи» (1929-33 у Львові) і «Критика» (1933, там же), автор біографічного нарису «Іван Франко» та ін. Після падіння влади УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка». Протягом 1929-1932 рр. працює видавцем та редактором журналів «Нові шляхи».

Петлюра Симон Васильович (1879 - 1926) – визначний укр. громад.-політ, і держ. діяч, публіцист. В період Першої світової війни 1914-18 – працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Зх. фронту у Мінську. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. З листопада 1918 р. – Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об'єднаних укр. збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для орг-ції військ.-політ, союзу з Польщею проти більшовицької Росії. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом – Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Симон Петлюра був убитий25 травня1926 р. Анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС.

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – український військовий і державний діяч, гетьман України. У листопаді 1917 був призначений командуючим озброєними силами проголошеною 7 (20) листопада Української народної республіки. 29 квітня 1918 на з’їзді «хліборобів» (крупних землевласників) проголошений «гетьманом всієї України». За час правління Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику, символіку. Водночас йому не вдалося подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, викликані автократичними методами правління гетьманської влади й невирішеністю аграрного питання. 14 листопада 1918 р., намагаючись зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до антигетьманського повстання 13 грудня, і в Києві було проголошено Директорію. Після повстання Скоропадський перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, пізніше оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. 1929 р. бере участь в організації разом з В.Липинським «Українського союзу хліборобів-державників», пізніше – «Союзу гетьманців-державників». 1925 р. засновує при Берлінському університеті Український науковий інститут. Під час Другої світової війни Скоропадський відстоює інтереси українців перед німецькою владою. Допоміг звільненню з німецьких концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька, А.Левицького та ін. Наприкінці життя намагався згуртувати українські сили в діаспорі навколо «Союзу гетьманців-державників». 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Платлінг поблизу Мюнхена був смертельно поранений і помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.

Найважливіші події:

1917р.

Березень – утворення Української Центральної Ради.

Червень – Перший Універсал Центральної ради

Липень – Другий Універсал Центральної Ради, збройний виступ самостійників

Вересень – З’їзд народів Росії у Києві.

Листопад – Третій Універсал Центральної ради, проголошення УНР

Р.

Січень – Четвертий Універсал Центральної Ради

січень (лютий) 1918 р. – Брестський мир між УНР та державами Четвірного союзу

лютий –листопад – Окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини

березень – Відновлення влади УЦР в умовах окупації. Ухвалення УЦР Конституції УНР

29 квітня – державний переворот і прихід до влади П.Скоропадського

серпень – утворення Українського національного союзу

1 листопада – українське повстання у Львові

листопад – проголошення ЗУНР

14 листопада – Утворення Директорії

грудень – відновлення УНР

22 січня 1919 р. -Акт злуки

листопад 1918-листопад 1921 р. - друга радянсько-українська війна, поразка українського визвольного руху.

18 березня 1921 р. - Ризький мирний договір РСФРР та УСРР з Польщею

Контрольні запитання:

1. Визначте особливості політичної діяльності Центральної Ради в І-й період її існування та її вимоги перед Тимчасовим урядом.

2. Ультиматум Раднаркому Росії Центральній Раді (грудень 1917 р.), причини та наслідки.

3. Українська Держава П.Скоропадського (1918), причини її падіння.

4. Охарактеризуйте політику уряду Директорії на Україні в кінці 1918 – поч. 1919 рр.

5. Назвіть причини виникнення селянсько-повстанського руху на Україні в період 1918-1919 рр.

6. Визначте головні фактори знищення УНР і державності України на протязі 1917-1920 рр.

7. В чому полягають уроки української революції 1917-1920 рр.?

Рекомендована літератури:

1. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. – К.: Заповіт, 1997.

2. Вивід прав України: Збірка документів та матеріалів провідних державних і політичних діячів України. – Львів, 1991

3. Вивід прав України: Збірка документів та матеріалів провідних державних і політичних діячів України. – Львів, 1991

4. Головченко В.І. Від «Самостійної України» до Союзу Визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст. – Харків: Майдан, 1996.

5. Губа П.І. Українське відродження: Спроба джерелознавчої оцінки вітчизняної преси 1917-1920 рр. – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – 263 с.

6. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К., 1991, кн. 2.

7. История Украины / Под ред. Н.И.Бушина. – Уфа, 1996.

8. История Украинской ССР. – К., 1983. – Т. 6. – 655 с.

9. Історико-культурна спадщина України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): Збірка документів і матеріалів. – К., 1995.

10. Історія держави і права України: Хрестоматія /За ред. О.О.Шевченка; Уклад.: В.П. Самохвалов та ін. - К.: Вентурі, 1996.

11. Історія України /під ред. Ю.Зайцева. -К., 1996.

12. Історія України в особах: XIX-XX ст. - К.: Україна, 1995.

13. Історія України: нове бачення. Т. 2. - К., 1996.

14. Історія Українського Війська: (від княжих часів до 20-х років XX ст.) /І.Крип'якевич, Б.Гнатевич, З.Стефанів та ін. - Львів: Світ, 1992.

15. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій.– К., 2004.

16. Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань(1917-1921 рр.). Монографія.–К.,2003.

17. Кульчицький С.В. Нотатки про українські революції. – К.: Інститут історії України НАН України. – 2001. – Вип. VI. – 88 с.

18. Любовець О.М. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 рр. Монографія. – К., 2005.

19. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. –Львів, 1995.

20. Полонська-Василенко Н. Історія України. -К., 1992, кн. 2.

21. Рафальский О.О. Національні меншини України у ХХ столітті. Історіографічний нарис.– К., 2001.

22. Реєнт О.П. Павло Скоропадський. – К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 2003.

23. Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину / Худож.-оформитель А.А. Ленчик. – Харьков: Фолио, 2005. – 415 с. – (Время и судьбы).

24. Сергійчук В. Погроми в України: 1914-1920: від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах. – К., 1998.

25. Сергійчук В. Неусвідомлення України: Ставлення світу до Української держави: погляд у 1917 – 1921 рр.з аналізом сьогодення. –Львів, 2002.

26. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. – К., 1999.

27. Солдатенко В.Ф. У пошуках соціальної й національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). К., 2006.

28. Українська революція: Історичні портрети / Корновенко С.В, Морозов А.Г., Реєнт О.П.. – Вінниця: Вид-во „Фоліант”, 2004.

29. Українська соборність: Відродження українства в 1917- 1920 р. – К., 1999.

ЛЕКЦІЯ 11