Трагічний розвиток подій й ліквідація державності

Одночасно з внутрішніми подіями ЗУНР доводилося вести війну, нав’язану їй Польщею. У лютому 1919 р. українські війська розгорнули успішний наступ і 20 лютого перервали зв’язок поляків між Львовом і Перемишлем. Але на вимогу місії Антанти на чолі з французьким генералом Бартелемі українські війська змушені були припинити наступ і укласти перемир’я з польським командуванням. У квітні з Франції була перекинута 80-тисячна армія генерала Галлера, яка мала вести бої проти радянських військ, але розгорнула наступ проти частин УГА. Війська УГА змушені були відступити. У цій критичній ситуації Національна Рада і Державний Секретаріат 9 червня 1919 р. надали Є.Петрушевичу повноваження диктатора –«право виконувати всю військову й цивільну владу». Замість генерала М.Омеляновича-Павленка командуючим УГА було призначено генерала О.Грекова. 6 червня галицькі війська почали наступальну операцію, яка стала відомою як Чортківська офензива. Вони прорвали польський фронт, зайняли Чортків і ряд інших міст, підійшли до Львова. Але польське командування, перекинувши на галицький фронт свіжі сили, 28 червня почало контрнаступ. УГА відступила в трикутник річок Збруч і Дністер, а потім, 16-17 липня 1919 р., змушена була перейти Збруч, де з’єдналася з армією УНР. Польські війська окупували Східну Галичину, Західну Волинь і частину Полісся. Майже одночасно з цими подіями 25 червня 1919 р. Рада Десяти на Паризькій мирній конференції санкціонувала окупацію Східної Галичини Польщею.

Улітку 1920 р., коли Червона Армія вступила до Східної Галичини, у 16 повітах (із 51) була встановлена радянська влада. Очолив її Галицький революційний комітет (Галревком), створений за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У 8 липня 1920 р. Головою Галревкому був В.Затонський. Утворювалася Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Але радянська влада в Східній Галичині проіснувала недовго, оскільки вже у серпні 1920 р. Червона Армія змушена була відступати, і Західну Україну знову захопила Польща. За договором про перемир’я і прелімінарні умови миру від 12 жовтня 1920 р., а потім за Ризьким мирним договором, укладеним 18 березня 1921 р. РСФРР і УСРР, з одного боку, і Польщею, з іншого, територія Східної Галичини залишилась у складі Польщі.

На 1917 р. більша частина Хотинського повіту, населеного переважно українцями, входила до складу Бессарабської губернії Російської імперії. З початком німецько-австрійської інтервенції на Хотинщину посунули австро-угорські війська, які 28 лютого 1918 р. й зайняли її територію. Восени 1918 р. почався розпад Австро-Угорської імперії. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, на якому були присутні кілька тисяч чоловік. Віче одностайно прийняло рішення про прилучення української частини Буковини до України. Віче вирішило об’єднатися з Галичиною в складі Західноукраїнської Народної Республіки і визнало Національну Раду ЗУНР вищою владою в краї. 6 листопада на заклик створеного 25 жовтня у Чернівцях Українського крайового комітету солдати, робітники й молодь оволоділи головними пунктами міст Чернівці, Сучава, Сторожинець і Кімполунгу. Влада перейшла до рук Крайового комітету на чолі з О. Волошиним. Але розгорнули наступ румунські війська, які 11 листопада захопили Чернівці, а незабаром усю Північну Буковину та Хотинський повіт. Загарбавши Північну Буковину й Хотинщину, румунські окупанти запровадили там стан облоги і встановили жорстокий режим. Але українці не примирилися зі своїм поневоленням. Вони продовжували боротьбу за своє визволення, за возз’єднання своїх земель з Україною. Найбільшим спалахом революційної боротьби було Хотинське повстання. Під керівництвом ревкому повстанські загони в ніч з 22 на 23 січня 1919 р. визволили Хотин. Був створений тимчасовий революційний орган – Хотинська Директорія. Вона проголосила загарбання Румунією Хотинщини незаконним і закликала до подальшої боротьби за визволення рідного краю. Повстання охопило весь Хотинський повіт і частину Сорокського повіту Бессарабії – близько 100 населених пунктів. У ньому взяли участь понад 30 тис. чол. Румунські власті кинули на придушення Хотинського повстання значні військові сили. Після запеклого бою в ніч з 31 січня на 1 лютого повстанці залишили Хотин. 4 тис. повстанців і 50 тис. біженців перейшли через Дністер на Поділля, на територію УНР. Але й після придушення Хотинського повстання трудящі Північної Буковини й Хотинщини не припиняли революційної і визвольної боротьби. Не рахуючись з волею буковинського населення, країни Антанти Сен-Жерменським договором, підписаним 10 вересня 1919 р. між країнами Антанти і Австрією, санкціонували передачу Північної Буковини Румунії.

Коли восени 1918 р. розпалася Австро-Угорська імперія, Закарпатська Україна залишилася в складі Угорщини. 21 січня 1919 р. у Хусті, у залі гімназії відбулися Народні збори, на яких були присутні 420 представників від 175 міських і сільських громад і 1,5 тис. чол. без мандатів. Ці збори прийняли одностайно рішення про возз’єднання Закарпаття з Україною. Але через нестачу військових сил, зайнятих на польському фронті, військові частини ЗУНР не змогли реально встановити українську владу в краї та реально допомогти закарпатським українцям. Коли 21 березня 1919 р. в Угорщині був утворений радянський уряд – Революційна Урядова Рада на чолі з комуністом Бела Куном, а Угорщина проголошена Радянською Республікою, Закарпаття під назвою «Руської Крайни» на федеративних засадах стало автономною одиницею Угорської Радянської Республіки. Як і в усій Радянській Угорщині, на Закарпатті проводилася націоналізація промислових підприємств, банків, транспорту, конфісковувалися й націоналізувалися поміщицькі землі й великі маєтки тощо. На Закарпатті була сформована Русинська Червона дивізія в складі 6 тис. українців-добровільців. Вона стала складовою частиною Червоної Армії Угорщини. 16 квітня 1919 р. з півдня і сходу на Закарпаття почали наступ румунські, а 27 квітня з заходу – чехословацькі війська. Бійці Русинської Червоної дивізії чинили опір. Особливо запеклими були бої під Чопом, що тривали з 22 квітня до 3 травня. Але сили були нерівні. Інтервенти на початку травня 1919 р. окупували Закарпаття. За Тріанонським мирним договором, підписаним 4 червня 1920 р. між країнами Антанти, з одного боку, і Угорщиною, з другого, Закарпатська Україна була передана до складу Чехословаччини.

Таким чином, боротьба за національну державність в Україні наприкінці 1917-1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). Другий етап - період з кінця квітня 1918 р., - правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у національно-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже водночас із проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснювалися спроби об’єднання її з ЗУНР. Це також важливий етап у національно-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 – на початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території України й окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Історія боротьби за державне відродження свідчить про те, що успіх міг бути досягнутий у важкі 1917-1921 рр. тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося.

Тільки опора на власні сили могла забезпечити перемогу. А вона, передусім, потребувала злагоди в Україні. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо. І все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед, у сфері соціально-економічної політики.

Поряд із гіркотою поразки цей період (1917-1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість. Значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася переможна соціально-політична революція, однак безперечним є те, що національна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був суттєвий крок уперед – крок до справжньої державності.

В процесі дослідження даної теми можна визначити кілька проблемних питань. Зупинимось на деяких з них.

Враховуючи те, що тема ЗУНР являла собою одну з найбільш негласно заборонених тем у радянський період, то об’єктивне її дослідження було більш, ніж проблематичне. 1920-40-і роки, радянська історіографія висвітлювала національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під кутом зору здійснення Жовтневого перевороту та встановлення радянської влади, тому утворення ЗУНР розцінювалося не як реалізація прав українців на самовизначення, а як контрреволюційні дії української буржуазії з метою протистояння радянській владі й світовій комуністичній революції. Тому ЗУНР зображалась як «антидемократична, антинародна держава та ворог українського народу». Підтвердженням цього служить доповідь В. Леніна на ІХ конференції РКП(б) уже по завершенні українсько-польської війни і невдалого походу Червоної армії на західноукраїнські землі 1920 р.: «Отримуючи східну Галичину, ми мали би базу проти всіх сучасних держав... За це варто повоювати». Українсько-польська війна трактувалася як протистояння між буржуазією різних національностей, цілі яких суперечать інтересам «трудящого» населення.

Пізніше в радянських публікаціях історія регіону висвітлювалася в контексті єдиного революційного потоку, який охопив Росію та країни Центральної та Східної Європи під впливом Жовтневого перевороту 1917 р. Стверджувалося, що революційний рух на цих землях сприяв розвалу Австро-Угорської імперії, а політика новоутворених держав − Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини щодо українських земель була загарбницькою, яку підтримали країни Антанти. Визнавався національно-визвольний характер боротьби проти іноземної агресії. Водночас критикувалася політика уряду ЗУНР у визвольному русі, гіперболізувалася роль і місце комуністичних організацій, а боротьба за соборність кваліфікувалася як рух за возз’єднання з УСРР.

Досліджуючи становлення державності на західноукраїнських землях деякі вчені почали застосовувати термін «Західноукраїнська революція» (О.Павлишин).

Одним з аспектів, який привернув увагу багатьох дослідників, є Акт Злуки ЗУНР і УНР. взаємовідносин ЗОУНР і УНР після 22 січня 1919 р., причин одностороннього рішення уряду ЗУНР про розрив Акту Злуки з УНР.

Ще однією проблемою є закиди С.Петлюрі у зраді ЗУНР. Намагаючись розірвати міжнародну ізоляцію і відшукати союзників для продовження боротьби з більшовиками за українську державність, С.Петлюра вдався до здійснення комплексу політичних кроків, проведення яких чи не найбільше дискутувалося різними угрупованнями української еміграції. Мається на увазі його політика зближення з Польщею. Логіку дій головного отамана можна збагнути, якщо у цілому охопити поглядом міжнародне і військове становище України у другій половині 1919 р. Підписання травневої угоди 1919 р. (яка, до речі, так і не була реалізована через продовження стану війни між ЗУНР і Польщею) переслідувало завдання забезпечити надійний тил для боротьби з більшовицькими військами, які захопили значні терени України. Також треба було враховувати і дії Антанти, найпотужнішої мілітарної сили на той час, яка зовсім не симпатизувала прагненням України, підтримуючи постулат відновлення «єдиної і неподільної Росії». Реальністю був той факт, що вже наприкінці лютого 1919 р. на Паризький конференції Рада десяти (керівний орган Паризької мирної конференції) погодилася з територіальними претензіями Польщі на Східну Галичину, дозволивши ввести туди польські війська для «охорони від більшовицьких банд».

Фіаско дипломатичних зусиль української делегації в Парижі значною мірою стимулювало подальший розвиток відносин УПР з Польщею з метою вирішення проблеми західноукраїнських територій.

Окремого розгляду потребують такі важливі аспекти проблеми, як ставлення тодішньої міжнародної громадськості (зокрема й української діаспори), країн Антанти, більшовицької партії, Комінтерну до українського питання. Спеціального аналізу вимагає весь широкий спектр українсько-польських відносин 1918–1920 рр., і особливо договори і угоди, підписані від імені Директорії між УНР і Польською державою, що по суті ліквідували Акт Злуки. Те ж саме слід сказати і про взаємини Радянської України з РСФРР, підписані ними в цей період угоди та союзи, які врешті-решт й звели нанівець національну українську державність.

Встановлено, що державний механізм ЗУНР, незважаючи на тяжке військове та соціально-економічне становище держави, забезпечував її нормальну життєдіяльність. Отже, не існувало серйозних внутрішніх причин втрати незалежності. – У ЗУНР було утворено демократичну політичну систему, в яку входили українські та єврейські політичні партії й організації. – Правоохоронні органи ЗУНР були найбільш професійною та кваліфікованою ланкою державного механізму і, в цілому, виконували поставлені перед ними завдання.

Польські історики та політики міжвоєнного та післявоєнного часу заперечували польську агресію і характеризували ці події як конфлікт двох народів, що заселяли територію Галичини. Українці, на їх думку, мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла господарська і культурна спадщина; тому це була братовбивча війна, яка завдала великих втрат обом народам. Загалом польська політична думка заперечувала право українців на самовизначення, соборність їх земель і фактично стала рупором політики асиміляції українців «Східної Малопольщі». Відстоювали «історичне» право поляків на східні «креси» і заперечували правомірність боротьби українців на державотворчість.

Причинами, що призвели до появи різних національно-політичних ідеологій і воєнного вибуху восени 1918 р. було те що, поляки використовували владну позицію в монархії для того, щоб усіма можливими способами гальмувати процес національно-культурного розвитку українців.

Сучасна російська історіографія, з не багатьма винятками, розглядає історичне минуле заходу України крізь етноцентричні інтереси імперської Москви, для якої український «націоналізм» XX ст. – руйнівна ірраціональна сила, винна у численних жертвах «радянських» людей; що ж до більшості населення Прикарпаття, то воно, на думку російських учених, споконвіку тяжіло до «сходу», тобто Росії. В.Савченко, досліджуючи східнослов’янсько-польське пограниччя після Першої світової війни стверджує, що в політичному житті ЗУНР існували дві течії: одна, «буржуазна», домагалася соборної України від Карпат до Дону, інша – прагнула об’єднання «зі всім російським народом». Автор, за традицією, послуговується терміном «русские» щодо галицьких українців, а проблему польського східного кордону на Паризькій конференції вважає «русским вопросом». У російських воєнно-історичних працях 90-х років чітко простежується небажання відійти від більшовицької схеми подачі історії СРСР.

У польській історіографії останнього десятиріччя (М.Козловський, М.Вжосек, М.Чубінський, Л.Мрочко, Г.Лукомський, Ч.Партач, Б.Поляк, С.Стемпєнь, М.Ягура, Г.Крамаж) простежується тенденція до поглиблення концептуальних підходів вивчення новітньої історії України, зокрема українсько-польської війни. У той же час вимагають переоцінки погляди польських науковців щодо етнодемографічної ситуації у краї, конфігурації східних кордонів Другої Речі Посполитої, «гуманності» ведення бойових дій легіоністів, «непоступливості» українців на переговорах з поляками та місіями Антанти. М.Клімецький досліджуючи проблему, використовує нові археографічні колекції, а також здобутки української історіографії.

ЗУНР у політиці радянської Росії (середина березня 191 р. – липень 1919 р.). Радянська Росія, зовнішньополітичні концепції якої ґрунтувалися на ідеї поширення світової соціалістичної революції, зіткнулася з трьома противниками на Західній Україні – польськими збройними силами, які підтримувала Антанта, армією Української Народної Республіки (УНР) та Українською Галицькою Армією. У цій ситуації радянська Росія розглядала ЗУНР як потенційного союзника у боротьбі з УНР, з Польщею та УНР. При цьому враховувалися відсутність міжнародного визнання і підтримки західними державами уряду ЗУНР, для якого в умовах війни з ІІ Річчю Посполитою нагальною була проблема союзництва. Таким чином, у концепції більшовицького уряду Росії Західна Україна займала важливе місце – як міст для перенесення світової соціалістичної революції на Захід. Однак у виснажливих умовах ведення війни РСФРР з арміями «білої Росії», Польщі, УНР, радянське керівництво йшло на встановлення контактів з представниками західноукраїнського політичного табору. Незважаючи на наявність прорадянських настроїв серед окремих політичних діячів ЗУНР, офіційна лінія західноукраїнського уряду залишалася незмінною – орієнтація на міжнародне визнання і підтримку країнами Антанти, тому встановлення відносин між ЗУНР і РСФРР не відбулося.

Персоналії

Бара́н Степа́н Іванович (1879 – 1953)– адвокат-журналіст, український політичний, громадський діяч та публіцист у Галичині, дійсний член НТШ, Доктор права (1909). 1913-19 був членом Української Національно-Демократичної Партії, входив до складу Народного Комітету цієї партії і був у 1914–1918 рр. головним редактором тижневика УНДП «Свобода». У 1918-1919 рр. – член Національної Ради ЗУНР і секретар земельних справ у першому уряді ЗУНР. З 1925 член УНДО. 1928-39 рр. – депутат сейму Польщі, де зискав собі і'мя як фахівець аграрних, освітніх та церковних справ. Під час Другої світової війни перебував у Холмі (нині м. Хелм, Польща), від 1944 р. – в Німеччині. 1951-53 рр. – голова уряду УНР в екзилі. Був співробітником львівського часопису «Діло» і часопису «Краківські вісті». У Німеччині в 1946 р. був першим головою Спілки українських журналістів у еміграції.

Ганкевич Лев (1883 – 1962) – український адвокат, політичний діяч, оборонець у кримінальних політичних процесах, журналіст і співредактор української газети "Вперед" у 1918–1922 рр., діяч УСДП. Був членом Національної Ради ЗУНР. У 1939 р. виїхав на еміграцію. Співробітничав з Українською Соціал-Демократичною Партією (УСДП), подорожував на Наддніпрянщину в політичних справах. Під час Першої світової війни співпрацював з Союзом за Визволення України та був його представником в Болгарії. В 1918 р. він був членом Української Національної Ради, Західноукраїнської Народної Республіки. Ганкевич був головою виконавчого комітету в 1921-23 та 1930-34 р. В 30-х роках здобув славу як адвокат в політичних оборонних судових розправах, обороняючи членів ОУН та УВО (Українську Військову Організацію) в польських судах. Був президентом Союзу Українських Адвокатів у Львові та віце-президент організації Львівських Адвокатів. В 1944 емігрував до Мюнхена, а в 1949 до Нью-Йорка.

Голубович Сидір (1873 – 1938) – відомий український політичний і державний діяч. Член Української Національно-Демократичної Партії, депутат австрійського парламенту (з 1911 р.) та галицького сейму (з 1913 р.). В 1915 р. став членом Загальної Української Ради. В жовтні 1918 р. був обраний до складу Української Національної Ради. В листопаді-грудні 1918 очолював Державний Секретаріат судових справ в уряді К.Левицького. З 4.01.1919 – голова Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР з одночасним виконанням обов’язків державного секретаря фінансів, торгівлі та промисловості. Після поразки визвольних змагань емігрував з групою державних діячів до Австрії, де співпрацював з урядом ЗУНР до його саморозпуску 1923 р. Вернувшись до Львова у1924 р. заснував Українську трудову партію, яка наступного року увійшла в Українське національно-демократичне об’єднання – найбільшу центристську партію, що діяла в Галичині у 1925–1939 рр. (її програма базувалася на ідеології соборності й державності). С. Голубович став одним із лідерів партії, невтомною працею заслужив визнання української громадськості. Помер 12 січня 1938 р. і похований у Львові.

Леви́цький Кость (1859 – 1941) – найвизначніший український громадсько-політичний і державний діяч Галичини кінця 19 століття — першої половини 20 століття, адвокат і публіцист, дійсн. чл. НТШ і «Просвіти». Співзасновник, а згодом голова УНДП. В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту і в 1908 – галицького сейму, керував діяльністю Українського Парламентського Клубу у Відні та Сеймового Клубу у Львові. Підчас Першої світової війни в серпні 1914 очолив Головну Українську Раду у Львові, а з травня 1915 – Загальну Українську Раду у Відні. З листопада 1918 р. – голова Державного секретаріату ЗУНР, потім – голова комісії з виборчої реформи при уряді. 1920-23 рр. – член закордонного уряду Диктатора Є. Петрушевича у Відні, в якому займав пост уповноваженого з питань преси і пропаганди, а з 1921 р. – уповноважений закордонних справ ЗУНР. В 1924 р. повернувся у Галичину, де продовжував громадську і наукову діяльність. Належав до Українського Національно-Демократичного Об’єднання. В 1920-30-х рр. очолював Союз Українських Адвокатів, був членом Начальної Ради Адвокатів у Варшаві (1935-39), редактором видання «Життя і Право», директором Центробанку. В 1939 р. був заарештований органами НКВС, але після дворічного ув’язнення – звільнений. В липні 1941 став засновником і головою Української Національної Ради – органу, який мав представляти інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою (ліквідована за наказом Г. Гімлера в березні 1942 р.). Помер у Львові. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі.

Омелянович-Павленко Михайло (1878-1952) – видний військовий діяч, командувач армії УНР під час Зимового походу. Народився в Тифлісі, професійний військовий, брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 років. Під час Першої світової війни – командир гвардійського полку, начальник штабу корпусу. За Центральної ради та Гетьманату – на керівних військових посадах, з грудня 1918 року по червень 1919 року – командуючий УГА, командир Запорізького корпусу. З 6 листопада 1919 року – командуючий діючою армією УНР (змінив Петлюру на цьому посту). В грудні 1919 року на чолі 10 тисячної армії вирушив у рейд по денікінським тилам, який тривав 180 діб і закінчився 6 травня 1920 року зустріччю з українською Залізною дивізією. 21 листопада 1920 року українські війська були вибиті з території України. З Польщі Михайло Омелянович-Павленко перебрався до Чехословаччини, жив у Німеччині, Франції. Був міністром військових справ УНР у вигнанні. Помер 29 травня 1952 року й похований у Парижі.

Петрушевич Євген (1863 – 1940) – український громадсько-політичний діяч, керівник уряду ЗУНР у 1919-1923 роках. В 1907-18 рр. – посол австрійського парламенту, заступник голови Української Парламентарної Репрезентації. З 1910 р. – депутат галицького сейму, брав активну участь у боротьбі за реформу виборчого закону. Підчас Першої світової війни 1914-18 рр.– член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. В 1917-18 рр.– голова Української Парламентарної Репрезентації в австрійському парламенті. 19.10.1918 р. як президент Української Національної Ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. 04.01.1919 р. обраний Президентом Західно-Української Національної Ради (фактично – Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.01.1919 р. Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР. 09.06.1919 р. у зв’язку з критичним становищем назначений Українською Національною Радою Диктатором ЗО УНР-ЗУНР. Директорія УНР не визнала чинності цього акту і вивела П. зі свого складу. Після укладення 21.04.1920 р. договору між УНР і Польщею, визнав цей акт юридичне неспроможним й очолив дипломатичну боротьбу за самовизначення Галичини на міжнародній арені. В серпні 1920 р. сформував екзильний уряд Диктатора, який ставив собі за мету домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Уряд П. припинив свою діяльність 15.03.1923 р. після рішення Ради Послів про передачу Галичини до складу Польщі (14.03.1923 р.). До кінця свого життя перебував в еміграції у Берліні. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал. Помер 29 серпня 1940 р. Похований на берлінському цвинтарі римо-католицької кафедри св. Ядвіги представниками Українського Національного Об’єднання, які згодом встановили на могилі пам’ятник. Могилу, яка збереглася, нині доглядає посольство незалежної України. Перепохований 1 листопада 2002 р у Львові на Личаківському кладовищі.

Найважливіші події:

Р.

жовтень-листопад – розгортання національного визвольного руху на західноукраїнських землях.

16 жовтня – звернення австрійського цісаря з маніфестом «До моїх вірних австрійських народів», у якому він проголосив федеративну перебудову держави.

18 жовтня – утворенняУкраїнської Національної Ради (УНР).

19 жовтня – УНР видала Маніфест, який слід вважати початком процесу утворення на західноукраїнських землях незалежної української держави.

у ніч з 31 жовтня на 1 листопада – Центральний військовий комітет організував зайняття українськими військовими підрозділами всіх головних пунктів Львова.

1 листопада – у відозві «До населення цілої держави» Національна Рада оголосила про перехід влади до її рук.

9 листопада – Українська Національна Рада як законодавчий орган створила виконавчий орган – перший уряд – Державний Секретаріат. Його головою було обрано К.Левицького.

13 листопада – на своїй сесії Національна Рада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії».

1918-1919 рр. – Українсько-польська війна

1919 р.

На початку року в ЗУНР була створена армія (УГА).

22 січня – Акт Злуки ЗУНР і УНР.

25 червня – Рада Десяти на Паризькій мирній конференції санкціонувала окупацію Східної Галичини Польщею.

10 вересня – Сен-Жерменським договором, підписаним між країнами Антанти і Австрією, санкціоновано передачу Північної Буковини Румунії.

1920 р., 4 червня – за Тріанонським мирним договором, підписаним між країнами Антанти, з одного боку, і Угорщиною, з іншого, Закарпатська Україна була передана до складу Чехословаччини.

Контрольні запитання:

1. Західноукраїнська Народна республіка (ЗУНР).

2. Акт злуки УНР і ЗУНР, його історичне значення.

3. Національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.

4. Зовнішня політика ЗУНР.

5. Внутрішня політика ЗУНР.

6. У чому полягає досвід державного будівництва ЗУНР, як вияв прагнення до соборності українських земель?

7. Чому Петлюра співпрацював з поляками?

8. ЗУНРу політиці радянської Росії (середина березня 1919 р. - липень 1919 р.).

9. Українсько-польська війна 1918-1919 рр.: причини, наслідки для українських земель.

Рекомендована література:

1. Історія України: нове бачення: У 2 т. /Під ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 1995. – Т.2. – 1996.

2. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. – Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004.

3. Капелюшний В. П. Українська національна державність доби визвольних змагань (1917–1921рр.):історіографія. – дис. докт. іст. наук: 07.00.06 / Київський національний університет Ім. Тараса Шевченко – К, 2004.

4. Компанієць І.І. Революційний рух в Галичині, Буковині та Закарпатській Україні під впливом ідей Великого Жовтня (1917-1920 рр.). – К., 1957.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993.

6. Литвин М. Українсько-польська війна 1918 – 1919 рр. – Львів, 1998. – 488 с.

7. Михайло Сеньків, Іван Думинець З історії боротьби за соборність українських земель 1917–1945 рр. – Дрогобич, Видавнича фірма "ВІДРОДЖЕННЯ", 1995.

8. Мороз О.Ю. До питання про військово-політичне становище в Україні (березень-квітень 1918 року) // Львівська політехніка: Вісник державного університету. – 1999. – № 377.

9. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К., 1994.

10. Олександр Федорів ЗУНР у політиці радянської Росії (середина березня 1919 р. - липень 1919 р.) /, науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис «Галичина» 2003 – № 9

11. Павлюк О.В. Радянофільство Є. Петрушевича: переконання чи вимушеність? // Український історичний журнал (далі - УІЖ). – 1997. – № 3. – С. 109.

12. Футулуйчук В. Українська Галицька армія: військово-патріотичне виховання та вишкіл (1918-1920 рр.). – Донецьк; Львів: Східний видавничий дім, 2000.

13. Хрестоматія з історії держави та права України. / В.Д. Гончаренко. – К., 2000.

ЛЕКЦІЯ 12