Національна революція й козацька держава в контексті загальноєвропейського простору

Після Переяславської ради 1654 р. становище України залишалося складним, оскільки Річ Посполита не бажала втрачати українські землі. Почалася виснажлива війна Росії з Польщею, під час якої бої йшли в Україні та в Білорусі. Спочатку російсько-українські війська діяли успішно – здобули ряд перемог у Білорусі, в результаті чого її територія була звільнена від польського панування. Але поступово між російським царем Олексієм Михайловичем та Б. Хмельницьким відносини погіршали, бо основні сили цар спрямовував не на визволення Правобережної України, а на білоруський театр військових дій. Б. Хмельницький небезпідставно розцінив такий поворот в політиці як відмову Москви від виконання умов Переяславської угоди і почав шукати союзників серед інших держав. Наслідком його діяльності стало покращення взаємин з Туреччиною і Кримським ханством, а також укладення союзу із Швецією.

Водночас відносини з Росією ставали напруженішими, особливо після того, як російська сторона у 1656 р. без відома уряду України підписала сепаратне Віленське перемир’я з Польщею і почала воювати проти Швеції. Ця угода залишила невирішеними багато проблем, зокрема погіршивши стосунки з Чигирином, українські територіальні питання так і не були розв’язаними. Б. Хмельницький категорично відмовився розірвати союз із шведами і все більше обурювався зазіханнями російського самодержавства на автономію України. Про загарбницькі плани царя свідчило призначення в кілька міст російських воєвод. Невідомо, чим би скінчилися російсько-українські суперечності, але в їх розпалі Б. Хмельницький раптово помер. М. Грушевський та інші історики вважають, що гетьман мав намір розірвати договір з Росією як такий, що не виправдав сподівань українців.

Як би там не було, але смерть Б. Хмельницького стала відчутною для українського народу. Замість конче необхідної єдності в країні відбувся трагічний для її долі розкол. Це був розкол як суспільно-політичний, так і територіальний, що ставало вигідним лише ворогам.

Розкол в суспільстві розпочався внаслідок жорстокої боротьби за гетьманську булаву, яка часто переходила з рук в руки. Але була не лише боротьба за владу, а й за вибір зовнішньополітичної орієнтації. Велика частина козацької старшини і народу залишилася вірною рішенням урядів козацької України та Росії, в той час як інша частина, розчарувавшись у своїх надіях на допомогу Росії, щиро вірила, що курс на зближення з Польщею або з якоюсь іншою державою принесе кращі результати. Виразником інтересів цієї частини суспільства став наступник Б.Хмельницького гетьман Іван Виговський, який у березні 1658 р. уклав з Річчю Посполитою Гадяцький договір, що, на його погляд, створювало кращі можливості існування української державності. Дійсно, польська шляхта, зрозумівши свої прорахунки, пішла на значні поступки, обіцяючи широкі права Україні у складі своєї держави як великого князівства Руського. Після цього розпочалася кривава громадянська війна між тими, хто підтримував І. Виговського, і тими, хто стояв за союз з Росією. Боротьба ставала все жорстокішою, в неї втягувалися нові учасники. За двома політичними угрупуваннями стояли дві держави – Росія й Польща. Кожна з них мала власні великодержавні плани, що загалом ішли врозріз з інтересами ворогуючих між собою українців.

У 1659 р. І. Виговський зрікся гетьманства і старшина передала булаву в руки Юрія Хмельницького. Знову настає мир з Москвою і підписуються нові статті в Переяславі, які значною мірою обмежували автономію України: гетьман не мав права на зовнішні відносини, московські гарнізони розміщувалися у всіх великих містах України, за наказом царя гетьман повинен був виступати в похід зі своїм військом.

У 1660 р., після поразки, завданої Росії Польщею під Чудновим, Ю.Хмельницький переходить на бік Речі Посполитої. Посилення тиску на Україну з боку Москви та Польщі поступово поділило Військо Запорозьке на два політично-територіальні табори, які почали боротьбу між собою. Правобережжя вибирало одного гетьмана, Лівобережжя – іншого. Це був період глибокої кризи української державності, фактично громадянської війни – Руїни.

Дійсно, воєнні дії проходили на території як Лівобережної, так і Правобережної України, перетворюючи її міста та села в руїни. Серед тогочасних гетьманів не знайшлося гідного спадкоємця славного Богдана. Кожен по-своєму бажав кращої долі собі, своєму народу. Серед дійових осіб цієї кривавої драми нерідко зустрічалися й такі, що переслідували лише егоїстично-корисливі цілі. Трагізм ситуації полягав у тому, що українці вбивали українців і своїми діями сприяли здійсненню загарбницьких планів сусідів-недругів: Росії, Польщі, Туреччини, Криму.

У 1665 р. на правому березі Дніпра гетьманом став черкаський полковник П. Дорошенко, людина енергійна, така, що турбувалася про звільнення України. Серед козаків його знали й поважали. Політичні цілі П.Дорошенка були спрямовані на те, щоб за допомогою хана кримського й султана турецького відійти від Польщі і примусити Москву не втручатися в українські справи. Він прагнув, щоб Україна була незалежною і нейтральною державою між Москвою, Польщею та Туреччиною. За допомогою татар Дорошенко вигнав польське військо з Київщини та Поділля. Султан прийняв Україну під свою опіку і обіцяв допомогти їй звільнитися до Сяну й Перемишля на заході, Німану на півночі, Путивля на сході.

Московське військо пішло з України, тільки у Києві та Чернігові залишилися московські гарнізони. П. Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра і сподівався, що цар погодиться дати волю Україні. Але в Москві розмірковували по-іншому.

У 1667 р. російський цар і польський король уклали Андрусівський договір про перемир’я, який був підтверджений у 1686 р. підписанням «Вічного миру».

Під тиском Польщі П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя. У 1668 р. лівобережним гетьманом тутешні козаки обрали Дем’яна Многогрішного, який через деякий час активно виступив проти імперської політики Росії.

У результаті змови козацької старшини у 1672 р. Д. Многогрішного було заарештовано царським урядом і заслано до Сибіру. Гетьманом Лівобережжя став Іван Самойлович (1672–1687 рр.), який також намагався поширити свою владу на всю Україну. Але «Вічний мир» 1686 р. між Росією та Польщею, який фактично підтвердив умови Андрусівського перемир’я, розвіяв ці ілюзії. Після невдалого Кримського походу Росії (1687 р.) Івана Самойловича спіткала доля Д. Многогрішного.

Персоналії

Богун Іван Теодорович (Федоренко, Федорович)(р., м. н. невід.– 1664) – український військовий і державний діяч, козацький полководець, організатор та виконавець блискучих оборонних і наступальних операцій, один із фундаторів Української козацької держави. Іван Богун – виходець з української дрібної шляхти, учасник визвольних повстань 1637–1638 рр. Маючи великий військовий досвід, він на початку Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. здобув авторитет серед повстанців завдяки перемогам над польськими загонами на Поділлі. Його полк, що стояв на кордоні з Річчю Посполитою, першим приймав удар ворожих військ, прикриваючи решту українських земель. Як полководець І. Богун здобув славу в боях під Вінницею (березень 1651 р.), при штурмі Кам’янця-Подільського (квітень–травень 1651 р.), облозі Корця (травень 1651 р.). Особливо відзначився І. Богун у Берестецькій битві 1651 р. Після захоплення в полон гетьмана Богдана Хмельницького його обрали наказним (тимчасовим) гетьманом. За два місяці він зумів реорганізувати й поповнити військо, дати відсіч полякам під стінами Білої Церкви. Опір був настільки серйозним, що польський король Ян ІІ Казимир погодився на мирні переговори і підписання Білоцерківської угоди 1651 р. Згодом, у 1652 р., козаки Богуна брали участь у битві під Батогом, у 1653 р. – в обороні Монастирища та Молдавському поході під проводом Тимоша Хмельницького. Послідовно обстоюючи ідею самостійного розвитку Української держави, І. Богун різко виступив проти будь-яких дій, спрямованих на обмеження її суверенітету. Так, разом із кошовим отаманом Війська Запорозького І. Сірком на Переяславській раді 1654 р. він відмовився присягнути на вірність російському цареві, у 1658 р. не схвалив пропольську Гадяцьку угоду гетьмана І. Виговського, брав участь у збройному придушенні заколоту М. Пушкаря та Я. Барабаша, висловлював претензії гетьману Ю. Хмельницькому за утиски прав України в Переяславських статтях 1659 р. та Слободищенському трактаті 1660 р. Намагався вийти і на міжнародну арену, підписавши невдовзі після смерті Б. Хмельницького Корсунську угоду зі Швецією, за якою «Військо Запорозьке за народ вільний і непідлеглий проголошено». У 1662 р. І. Богуна було заарештовано польською владою та ув’язнено у фортеці Мальборк (Марієнбург). Зважаючи на його непересічний військовий талант і популярність, польський король Ян Казимир, готуючись до загарбання Лівобережної України, у 1663 р. наказав звільнити полковника і доручити йому командування полками правобережного гетьмана П. Тетері. У лютому 1664 р., під час воєнних дій на Чернігівщині, поляки запідозрили І. Богуна у таємних зносинах з оборонцями оточеного Глухова, заарештували і розстріляли поблизу Новгорода-Сіверського.

Виговський Іоанн Остафійович (? – 1664) – шляхтич київський, військовий писар (1648–1657) і гетьман Війська Запорозького (1657–1659), Київський воєвода (1659–1664). Один із укладачів Гадяцького трактату, за яким проголошувався гетьманом військ руських і чигиринським старостою. Головнокомандувач козацькими військами під час козацько-московської війни (1658-1659 рр.) та у Конотопській битві.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698 ) – державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665–1676). Нащадок давнього козацького старшинського роду, онук гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка. У неповних 30 років став полковником Прилуцького, а потім – Черкаського й Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648–1657 рр. Виступаючи проти союзу з Московською державою, підтримував гетьмана І. Виговського. У 1663–1664 рр. – генеральний осавул у війську гетьмана П. Тетері, з 1665 р. – полковник Черкаського полку. 10 жовтня 1666 р. правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1667 р. в Чигирині козацька рада підтвердила вибір козацької старшини. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах. Після зречення гетьманства П. Дорошенко оселився в містечку Сосниці (тепер місто Чернігівської обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679–1682 рр., після призначення в’ятським воєводою, він мешкав у В’ятці. Згодом Дорошенку було пожалуване с. Ярополче під Москвою, де він і помер. Нині це с. Ярополець Волоколамського р-ну Московської обл., РФ (135 км від Москви). Там на його могилі збереглася кам’яна плита з ґратчастою огорожею й написом. У краєзнавчому музеї напроти могили можна побачити мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII ст. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.

Кривоні́с Макси́м (? – 1648) – козацький ватажок, лисянський полковник, один з керівників козацько-селянських повстань на Україні під час Хмельниччини. Був учасником Корсунської битви, літньої подільської кампанії та осінньої волинсько-галицької кампанії 1648 р. Відомий під прізвиськом Перебийніс. Вся відома діяльність Кривоноса тривала кілька місяців 1648 р. У Корсунський битві Кривоніс командував передовим полком козацької армії. Iз сформуванням Лисянського полка став його першим полковником. З червня 1648 р. на Поділлі очолив повсталі козацькі та селянські загони, з яких сформував цілу армію. За свідченнями тогочасних джерел, «якийсь поганець Кривоніс, збунтувавши всю чернь», здобув міста Ладижин, Бершада, Тульчин, Вінниця та ін. В цей час він титулував себе «полковник його королівської милості Війська Запорізького», без зазначення свого територіального полкового округу, бо сам мав під своєю владою полковників. Кривоніс помер під час облоги Замостя. Причина смерті достеменно невідома. Найбільш поширеною є версія, що він помер від чуми. Польський історик Тадеуш Кшонстек висовує іншу версію: ніби Кривоніс був убитий за таємним наказом Б. Хмельницького, який прагнув позбутися небезпечного конкурента. Припускають також, що Кривоніс умер від рани, яку одержав у бою.

Хмельницький Богдан Зиновій Михайлович (27 грудня 1595 (6 січня 1596 за новим стилем) – 25 липня (6 серпня за новим стилем) 1657, Чигирин) – шляхтич руський, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 р. – гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України – Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 р. в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

Найважливіші події:

Р.

– Квітень - травень битва на Жовтих Водах;

- Травень – битва під Корсунем;

- Вересень – битва Пилявцями;

1649 р. серпень – Зборівський договір;

1651 р.

- червень – Берестецька битва;

- Вересень – Білоцерківський договір

1652 р травень. – Батозька битва;

1653 р. жовтень-грудень – Жванецька облога.

1654 р., 18 січня – Переяславська рада.

1654 р. березнь – укладено Переяславський договір з Московською державою

1656 р. – підписано сепаратне Вільненське перемир’я між Москвою та Польщею

1658 р. – Гадяцький договір

1659–1663 рр. – гетьманування Ю.Хмельницького;

1659 р. – Переяславський договір

1660 р. – Слободищенський трактат

1663–1665 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні П.Тетері;

1663–1668 рр. – гетьманування І.Брюховецького;

1665–1676 рр. – гетьманування на Правобережній Україні П.Дорошенка;

1667 р. – Андрусівське перемир’я

1669–1672 рр. – гетьманування на Лівобережжі Д.Многогрішного;

1672–1687 рр. – гетьманування на Лівобережжі І.Самойловича;

1681 р. – Бахчисарайський мирний договір

1686 р. – підписання «Вічного миру».

 

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте передумови та початок Національної революції середини XVII ст.

2. Яким чином відбувався процес державотворення на українських землях в процесі Національної революції середини ХVІІ ст.?

3. Чигиринщина – центр українського державотворення середини ХVІІ ст.

4. Проаналізуйте економічний потенціал України в часи Національної революції середини XVII ст.

5. Охарактеризуйте добу Руїни.

Рекомендована література:

1. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. – К., 1994.

2. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1994.

3. Бушин М.І., Лазуренко В.М., Мащенко І.Ю. На вітрилах державності. Особливості становлення та розквіту української державності в добу Національної революції середини XVII століття: політичний та соціально-економічні аспекти. – Черкаси, 2004.

4. Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Українські проекти в Російській імперії. – К., 2004 (Т 1. Україна і Росія в історичній ретроспективі).

5. Винар Любомир. Козацька Україна. Вибрані праці. – К. – Львів, Нью-Йорк, Париж, 2003.

6. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991.

7. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К., 1999.

8. Ізюмов В.І. Українська національна революція XVII століття. – Донецьк, 2001.

9. Історія України в особах: IX-XVIII ст. - К., 1993.

10. Історія України. Навчальний посібник /Під наук. ред. М.І. Бушина. – Черкаси, 2000.

11. Котляр М. Ф. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні 14-18ст. - К., 1981.

12. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

13. Лазуренко В.М. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення). Навчальний посібник. – Черкаси, 2004.

14. Лазуренко В.М., Лазуренко Ю.М. На перехресті епох. Богдан Хмельницький та його доба. – Черкаси, 2005.

15. Мицик Ю.А., Стороженко І.С. Засвіт встали козаченьки: нариси. – Дніпропетровськ, 1990.

16. Переяславська Рада 1654 року (історіографія та дослідження). – К., 2003.

17. Переяславська Рада: очима істориків, мовою документів / Упоряд., авт. передм. О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб. – К., 2003.

18. Руїна: Друга пол. XVII ст. /Ред. кол.: В.А.Смолій (гол.) та ін.; Упоряд. і авт. передм. О.І.Гуржій. - К.: Україна, 1996.

19. Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996.

20. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. 2-ге видання, доповнене, перероблене. – К., 1995.

21. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII – XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1999.

22. Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К, 1991.

23. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. – К., 1994.

24. Становлення української державності у XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці (за заг. ред. проф. М.І. Бушина). – К., 1999.

25. Українське козацтво. Мала енциклопедія. – К., Запоріжжя, 2002.

26. Чухліб Т.В. Козацький устрій Правобережної України(остання чверть ХVІІ століття). – К.,1996.

27. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993.

ЛЕКЦІЯ 6

ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ
(XVIII – XІX СТ.)

 

План

1. Об’єктивні причини і суб’єктивні фактори ліквідації Гетьманщини.

2. Правобережні й західноукраїнські землі.

3. Специфіка русифікаторської політики царизму та імперського уряду Австро-Угорщини.

4. Українська еміграція.