Сутність і парадокси «відлиги»

При дослідженні даної теми необхідно звернути увагу, що приблизно три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди, як мали суттєво відмінний історичний зміст. Перший – це час «відлиги», коли була спроба частково реформувати тоталітарну систему, перетворити її на більш життєздатний організм. Другий період став часом політичної та ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду й розкладу тоталітарної системи. Україна, яка в цi часи, здавалося б, назавжди посіла мiсце найпотужнiшої провiнцiї великої iмперiї, стала ареною цих подiй, що запрограмували її розвиток у наступні часи.

В радянській, антирадянській і пострадянській літературі ХХ з’їзд КПРС оцінюється досить вагомо, хоча й з різних позицій, так як він визначив перехід в історії партії більшовиків від її політичного піднесення до повільного занепаду. Отже, цей з’їзд «виламується» з історії КПРС і набуває значення однієї з найбільш вагомих подій світової історії минулого століття.

Історичне значення з’їзду полягає не у прийнятті якого-небудь доленосного рішення. Він тільки «освятив» авторитетом державної партії рішення, прийняті раніше наступниками Й.Сталіна. Легітимізація рішень, прийнятих новими володарями Кремля після смерті вождя – ось у цьому й полягає смисл здійсненого з’їздом.

Щоб зрозуміти це, треба знати, в якому стані перебувало радянське суспільство на початку 50-х рр. ХХ ст. Це знання й досі є здебільшого продуктом життєвого досвіду найстаршого з нині існуючих поколінь, засвоєного правнуками, онуками й дітьми. Історики й археографи ще не сказали свого слова, хоча політичний бік подій висвітлили цілком задовільно. Адже ХХ з’їзд вплинув передусім на умонастрої, які не були досі предметом дослідження історичної науки.

Від цього з’їзду розпочався новий етап в історії радянського тоталітаризму – найдосконалішого у своїй вирафінованій жорстокості. Він дотягувався своїми щупальцями до кожної окремо взятої людини, знищував усіх, хто чинив йому опір – від окремих осіб до великих людських спільнот, і за власним планом виховував тих, хто залишався при житті. А ХХ з’їзд КПРС посіяв сумніви в умах давно упокорених і розпропагованих людей. Це були сумніви у цінностях комуністичного виховання, меті пропагованого смислу життя, засобах досягнення цієї мети. Починаючи від з’їзду, розпочався поступовий, розтягнутий на десятиліття розклад радянського тоталітаризму. Прискорити цей розклад виявилося неможливим, тому що за попередні десятиліття «соціалістичного будівництва» всі бунтарі були винищені. Разом з тим виявилося неможливим припинити цей розклад. Він поступово переростав у системну кризу побудованого партією Леніна-Сталіна суспільства. Легітимізовані ХХ з’їздом КПРС рішення, які в історичній науці дістали неточну назву «процесу десталінізації», а серед публіцистів – більш вдалу назву – «відлига», мали необоротний характер. Спроба здійснення нової політики (середина 50-х – 60-і рр.) була першою спробою комуністичного керівництва дати адекватну відповідь на вимоги часу. Перші кроки десталінізації суспільного життя пов’язані з ім’ям М.Хрущова.

Перші кроки десталінізації стали очевидними незабаром після смерті Й. Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 році проголосив курс на відбудову внутрішньопартійної демократії, припинення зловживань законністю. Пленум ЦК компартії України, що відбувся 29-30 липня 1953 р., повністю підтримав рішення червневого пленуму ЦК КПРС.

Процес десталінізації особливо пожвавився післяXX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.). На ньому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М. Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків та про необхідність радикальних змін. Через чотири місяці після з’їзду – 30 червня 1956 р. – ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», де висловлювалася рішучість держави і партії продовжувати боротьбу проти культу особи, тобто викривати й усувати негативні наслідки цього режиму.

Викриття культу особи Сталіна – найграндіозніша подія в житті радянського суспільства в період, що розглядається, яка за своїм значенням виходить далеко за межі цього періоду. Вона вплинула на весь наступний розвиток радянського суспільства і держави, а також на подальший перебіг світової історії.

Зовсім не випадково період після смерті Сталіна був названий «відлигою», за назвою повісті І.Еренбурга «Відлига», що з’явилася у 1954 р. Назва «відлига» відбивала зміст перемін – потепління серед зими. Політичний режим уже був неспроможний використовувати для управління державою і суспільством методи масового терору. Однак він не змінився, налаштованість на державний терор була невіддільною від його внутрішньої суті. Гасла «Хто не з нами, той проти нас», «якщо ворог не здається, його знищують» – залишалися популярними. Суспільство, як і раніше, перебувало у тоталітарному морозильнику. Політика «відлиги» могла в будь-який момент змінитися черговим заморозком. У часи «відлиги» нове керівництво спробувало реформувати тоталітарну радянську систему, надати їй людської подоби, бодай частково подолати антагонізм між людиною і режимом, суспільством і державою. Тут слід віддати належне М. Хрущову. Він виявив велику мужність, коли переконав або примусив членів ЦК партії, а згодом і делегатів XX з'їзду зрозуміти необхідність викриття культу особи, відмови від нього.

Так, в Україні режим одноособової влади частково поступився місцем так званому «колективному керівництву». Звільнення Л.Мельникова з посади Першого секретаря ЦК КПУ за помилки в проведенні національної політики та за недоліки в роботі з кадрами, заміна його українцем О.Кириченком, висунення на керівні посади місцевих працівників, особливо в Західній Україні, збільшення до 60% прошарку українців у складі КПУ – все це свідчило про початок «потепління» у соціально-політичному житті. При цьому КПУ, маючи права обласної організації КПРС, у своїй діяльності продовжувала надавати перевагу загальносоюзним, а не національним інтересам.

Демократичним змінам у суспільно-політичному житті сприяло викриття злочинної діяльності Л.Берії та його найближчих прибічників в Україні, початок часткової реабілітації жертв сталінських репресій. До 1957 р. більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою, дістали змогу повернутися в Україну.

Критика культу особи Й.Сталіна, відмова від деяких його крайнощів, початок реабілітації жертв сталінських репресій – все це було вимушеною реакцією на глибоку кризу тоталітаризму, і дало поштовх до пробудження демократичних тенденцій у суспільстві. «Хрущовська відлига» мала певний позитивний вплив на національно-духовне пробудження і культурний розвиток України.

Останнє виявилося у виступах представників різних верств населення з критикою національної політики Й.Сталіна, на захист української мови, національно-культурного відродження, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. З 1957 р. став видаватися «Український історичний журнал», почалася підготовка до видання багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки. На законній основі було проведено входження Кримської області до складу України. З цього приводу Верховними Радами РРФСР, УРСР і СРСР були прийняті відповідно до чинного тоді законодавства СРСР усі необхідні нормативні акти. Факт передачі Кримської області зі складу Російської Федерації до України у січні 1954 р. був зафіксований у Конституціях СРСР, РРФСР і УРСР.

Сама передача справедливо і обґрунтовано мотивувалася спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими і культурними зв’язками між Україною та Кримським півостровом. Перед війною населення Кримської АРСР складалося наполовину з росіян, а серед інших національностей найчисленнішими були татари (19,4%) та українці (13,7%). Після депортації в 1944 р. татар, греків, вірмен та німців склад населення істотно змінився. У середині 50-х років питома вага росіян становила менше 70%, а українців – понад 20%.

Оскільки цей акт за часом збігся з урочистостями, присвяченими 300-річчю «возз’єднання» України з Росією, то в тогочасній пресі деякі автори оцінювали його як “свідчення дружби українського і російського народів». Спроби деяких сучасних політиків і журналістів представити конституційний акт передачі Криму Україні як «подарунок М.Хрущова» мають за мету поставити під сумнів міжнародне визнання існуючих державних кордонів. підірвати цілісність України, перешкодити розбудові незалежної України, викликати напругу у відносинах між Росією і Україною.

Ініційована Л.Берією, Г.Маленковим і М.Хрущовим «відлига» знайшла, здавалося б, друге дихання у жовтні 1961р., на ХХII з’їзді КПРС. Проте десталінізація досягла на цьому з’їзді своєї кульмінації. Майже відразу після з’їзду керівники державної партії почали згортати кампанію. В їх виступах недвозначно підкреслювалося: реабілітацію людей не можна підміняти реабілітацією ідей. З кінця 1962 р. в Радянському Союзі розпочався масований тиск на інтелігенцію, яка дозволяла собі "вільнодумство".

Потрібно підкреслити, що «відлига»була викликана не лише особистим бажанням Хрущова чи збігом о обставин. Змін вимагало життя. Західний світ вступав в еру тотальної модернiзацiї, пов’язаної з розвитком науково-технiчної революцiї. «Змагання двох систем» вимагало нових темпiв, нових імпульсів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. В інтересах самозбереження тоталітарної системи було проведене реформування певних її компонентів i структур, звільнення вiд тягаря надцентралiзму, майже повної самоiзоляцiї та духовної скутостi. До цього, звичайно, додавалися суто суб’єктивнi прагнення частини партiйно-державної бюрократії, зацікавленої в змінах, як б розширили сферу її компетенції за рахунок усунення вiд влади висуванців сталінської епохи, амбіції технократів, як набирали силу завдяки свiтовим економiчним тенденцiям, нарешті – міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у «верхах».

Зазначимо, що парадокс ситуації полягав у тому, що процес викриття «культу особи» відбувався цілком за канонами системи, яку ретельно будував сам Сталін. Партiйно-бюрократична ієрархія діяла вправно, виконуючи вказівки верхів, зберігалися всі старі iдеологiчнi шаблони. Розгорнулася «десталiнiзацiя по вертикалі»: автоматичне шаблонне засудження «культу особи» всіма партійними та ідеологічними структурами. Преса друкувала вiдповiднi статті й огляди, історики викривали злочини сталінізму фактами, знайденими у тимчасово відкритих архівах.

При цьому слід зауважити, що процес десталiнiзацiї суспільного життя в Україні розгортався повільніше, ніж у центрi. Із запізненням стали з’являтися статті у пресі в «дусi рішень ХХ з’їзду». Тон i зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру, були сповнені протиріч. Подібна позиція українського керівництва була зумовлена традицією, що встановилася в умовах командно-адміністративної системи – вбачати у будь-якому критичному виступі на адресу центральних органів влади вияв якщо не «буржуазного націоналізму», то вже напевне «відхилення вiд генеральної лінії».

Наголошуючи на обмеженості та непослідовності процесів десталiнiзацiя, потрібно звернути увагу, що поза реабiлiтацiєю залишилися майже всі, хто був так чи інакше пов’язаний із звинуваченнями у «нацiоналiзмi». Та найкричущiшим парадоксом «відлиги» було те, що процес реабiлiтацiї жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. В Україні тоді здебільшого на закритих судових засіданнях судили людей за «антирадянську націоналістичну пропаганду» в Тернополі, Чернівцях, Луцьку, Дніпропетровську, Рівному, Луганську, Сумах тощо. Звинувачення, як правило, були фальсифіковані або перебільшені: судили за необережно сказане слово, зберігання недозволеної літератури i т.д. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової вiдповiдальностi i піддано іншим формам переслідувань за «антирадянську діяльність» близько 3,5 тис. чол. Розкажуть про судилище над групою львівських юристів (Л.Лук’яненко, I.Кандиба, С. Вiрун та iн.), «викриття» у Львовi молодіжної підпільної організації «Український національний центр», утиски й переслідування колишніх учасників збройної боротьби ОУН-УПА.

Отже, «відлига» торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, сприяли певному прогресивному розвитку України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми iнiцiаторiв стали перетворюватися у свою протилежність. До того ж межі «відлиги» були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.