Революція 1905-1907 рр. в Україні. Класи і партії у революції

За своїм характером революція 1905-1907 рр. була буржуазно-демократичною. До кола її безпосередніх завдань входило усунення монархії, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного і національного питань, покращення соціального становища робітників. Революційний рух відповідав потребам розвитку капіталізму, зміцненню його політичних і економічних засад. Об'єктивно у революції була зацікавлена перш за все буржуазія. Разом з тим у ній про свої інтереси заявили робітники і селяни, сподіваючись на ліквідацію залишків кріпосництва, пом'якшення поліцейського режиму, запровадження демократичних прав і свобод.

Початок революції. Страйковий рух в Україні. Погіршення становища народних мас у перші роки XX ст. у зв'язку з економічною кризою 1900-1903 рр. і поразкою в російсько-японській війні, яка показала відсталість царського режиму, загострила суперечності і прискорила наростання революційної ситуації. Початок революції поклали події 9 січня в Петербурзі, коли війська розстріляли мирну демонстрацію робітників, що крокувала до Зимового палацу. Звістка про це вмить рознеслася по широких просторах Російської імперії і викликала загальне обурення мас. У другій декаді січня 1905 р. страйк охопив усіх працюючих за наймом у промислових містах України. Всього в січні-березні 1905 р. в Україні відбулося 177 страйків, у яких узяли участь близько 170 тис. чол. Поряд із економічними вимогами (збільшення зарплати, введення восьмигодинного робочого дня, участі робітників у складанні розцінок) маси підтримували політичні гасла – повалення царизму, встановлення демократичної республіки, свободи спілок, зборів, друку, слова, совісті.

Особливістю революції в Україні був масовий селянський рух. Навесні і влітку селянськими рухами було охоплено на Лівобережжі – 10 повітів із 41, на Правобережжі – 20 із 36, на Півдні – 13 із 17, а всього 43 повіти із 94, або 46 %. Селянські виступи мали антипоміщицьке спрямування. Боротьба велася насамперед за перерозподіл землі і ліквідацію всіх кріпосницьких залишків. Селяни захоплювали й ділили поміщицькі землі, чинили потрави посівів і сінокосів, забирали в економіях майно, хліб, картоплю, сіно, рубали поміщицькі ліси, вимагали збільшення орендного земельного фонду і зниження орендної плати, відмовлялися сплачувати податки й викупні платежі, підпалювали маєтки, убивали поміщиків та управителів економій і т. д. У Глухівському повіті на Чернігівщині в ніч на 23 лютого 1905 р. близько 3 тис. селян на підводах під'їхали до Хутора Михайлівського (нині Сумщина) і, щоб "зрівняти в одне становище мужиків і панів", розгромили маєток Терещенка, майно розібрали і спалили цукровий завод. У жовтні - грудні 1905 р. в Україні відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Всього за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн. Селяни розгромили понад 580 поміщицьких маєтків і заможних селян, садиб та хуторів. Гострих сутичок селян з військами та поліцією найбільше відбулося на Лівобережжі та Півдні. У 1907 р. селянський рух продовжувався, але був значно слабшим. Усього за 1906 - 1907 рр. відбулося 2835 виступів, що майже в 1,4 рази менше, ніж у 1905 р. У цілому протягом революції 1905-1907 рр. в Україні відбулося понад 6800 селянських виступів, якими було охоплено більш ніж 10 680 сіл з населенням понад 13 мли. чол.

Заворушення у армії і на флоті. Найбільш видатною подією було повстання на броненосці Чорноморського флоту "Потьомкин", яке вибухнуло 14 червня 1905 р. Поштовхом до виступу стало те, що 14 червня подали обід, приготовлений із зіпсованих продуктів. Жоден матрос не торкнувся їжі. Командир корабля вирішив використати цей момент для розправи з революційно настроєними матросами. Він наказав караулу оточити групу матросів, принести брезент і накрити їх ним, що за морським звичаєм означало засудження до страти. Однак караул вийшов з покори і не виконав наказу. Тоді старший офіцер Гіляровський вихопив гвинтівку в одного з новобранців і вистрелив, смертельно поранивши Вакуленчука. Матроси розправилися з найбільш ненависними офіцерами. Оволодівши кораблем, вони обрали революційний комітет, названий ними «судновою комісією». Головою було обрано П.Матюшенка, вихідця з сім'ї дрібного кустаря-шевця з Харківщини, людину великої фізичної сили, хороброї, але політично слабо підготовленої.

У ніч на 15 червня "Потьомкин" прибув до Одеси, а вранці у порту зібралися величезні маси народу. Біля намету з тілом убитого Вакуленчука була збудована трибуна, з якої виступали промовці з закликами продовжувати революційну боротьбу. Похорон Вакуленчука 16 червня вилився в могутню демонстрацію робітників і матросів проти самодержавства. Царський уряд послав проти повсталих майже всю чорноморську ескадру з 12 кораблів. До повстанців приєдналася команда броненосця "Георгій Победоносець" і командування змушене було якнайшвидше відвести ескадру до Севастополя.

Оскільки на броненосці закінчилися запаси вугілля, харчових припасів і прісної води, а поповнити їх не вдалося, команда повела корабель до румунського порту Констанца, де 25 червня здалася румунським властям, передавши представникам іноземної преси та консулам "Звернення до всього цивілізованого світу" і "Повідомлення, адресоване до європейських країн". З усього екіпажу тільки 117 чол. повернулися тоді до Росії, інші залишилися за кордоном. Ті учасники повстання, які потрапили до рук царських властей, були засуджені до страти, каторги або тюремного ув'язнення. У 1907 р. властям удалося вистежити й арештувати П.Матюшенка, що таємно повернувся до Росії. Військово-морський суд у Миколаєві засудив його до смертної кари через повішення. 20 жовтня 1907 р. у Севастополі вирок було виконано. Хоч повстання на броненосці закінчилося поразкою, воно мало величезне значення, бо вперше велика частина військової сили царизму, - цілий броненосець, – перейшла відкрито на сторону революції.

26-27 жовтня 1905 р. відбулося повстання матросів і солдатів у Кронштадті, яке також зазнало поразки. Невдовзі у Севастополі почалося знову заворушення на флоті, у якому брали участь команди 12 кораблів Чорноморської ескадри, зокрема крейсера "Очаков", броненосця "Пантелеймон" (колишній "Потьомкин"). 400 учасників Севастопольського збройного повстання було засуджено до каторги, а його керівника лейтенанта Шмідта і матросів Гладкова, Антоненка і Частника – до смертної кари. Шмідт і його товариші були розстріляні на острові Березань 6 березня 1906 р.

18 листопада 1905 р. відбулося повстання саперів у Києві. Зв'язківці-сапери відмовилися замінити на київському телеграфі страйкуючих службовців, внаслідок чого телеграф протягом доби не діяв. Сапери висунули вимоги поліпшити їх побутові умови і вийшли із зброєю на демонстрацію (спочатку їх було близько 800 чол.), яка з приєднанням інших військових частин мала перетворитися на повстання. Керівником виступу став підпоручик Б.Жаданівський. З Печерська, де стояла саперна бригада, після приєднання частини робітників заводу "Арсенал", демонстранти вирушили на Жилянську вулицю. Коли в колону влилися й робітники Південноросійського заводу і демонстрантів стало близько 5 тис. чол., вони вийшли на Галицьку площу (тепер – Перемоги), маючи на меті з'єднатися з солдатами 45-го Азовського полку й робітничими бойовими дружинами Шулявки. Але тут демонстрація була зустрінута вогнем команди Миргородського полку. Повстання саперів зазнало поразки. До слідства було притягнуто понад 100 чол. Більшість із них засудили до каторги або дисциплінарних батальйонів. Жаданівського засудили до страти, заміненої довічною каторгою.

Парламентаризм і практика легальної партійної структуризації політичного життя у Росії з'явилися під тиском всеросійського жовтневого політичного страйку 1905 р. Прагнучи оволодіти ситуацією уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, зокрема у Києві і Харкові. Університети було закрито, на фабрики і заводи введено війська і поліцію. В Україні в страйку взяло участь 120 тис. чол. Голова уряду С.Вітте наполіг на проведенні політичних реформ. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, який проголошував громадянські свободи - недоторканість особи, свободу совісті, друку, зібрань, громадських союзів. На цій основі сформувалися організації робітничого класу – профспілки і ради. Протягом жовтня - грудня 1905 р. у Росії виникло понад 50 рад, із них в Україні – 8 (у Катеринославі, Києві, Єнакієве, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Юзівці і Маріуполі). Тоді ж у Луганську, Алчевську, Дебальцевому, Горлівці, Кам'янському і ще деяких містах і селищах час від часу відбувалися збори й спільні засідання депутатів від заводів, рудників, залізничних станцій. Але загальноміські ради там організаційно не оформились і їх функції виконували депутатські збори або страйкові комітети найбільших підприємств. Наприкінці 1905 р. в Одесі було 27 профспілкових організацій, Києві – 18, Харкові – 13, Катеринославі – 11, Миколаєві – 8. Загалом в Україні до кінця революції налічувалося 280 профспілкових організацій.

Після публікації жовтневого Маніфесту остаточно оформилися буржуазні партії – Конституційно-демократична партія (кадети) і „ Союз 17 октября” (октябристи), які підтримуючи уряд, висловлювали побажання, щоб він на практиці здійснював обіцяні права і свободи. Будучи загальноросійськими ці партії мали свої відділення на місцях. У 1906 р. в українських губерніях було близько 50 відділів кадетської партії, що налічували 9 тис. членів. Особливо активно діяли кадети Київської губернії, якими керував обласний комітет, до якого входили професор університету І.Лучицький, юрист М.Василенко, голова Київського товариства письменності В.Науменко, волинський барон Ф.Штейнгель та ін. Програма кадетів не визнавала права націй на самовизначення і проголошувала неділимість Росії. Українські кадети домагалися юридичного скасування заборонних актів стосовно української мови, запровадження української початкової освіти.

Октябристи стояли за конституційну монархію, збереження унітарної держави, за скликання Державної думи з обмеженими повноваженнями. З листопада 1905 р. по лютий 1906 р. осередки октябристської партії виникли в усіх українських губерніях. У 1906 р. в Катеринославі було приблизно 1000 членів партії, в Мелітополі – 773, в Кременчуці – 500, Харкові – 200, всього в Україні налічувалось близько 10 тис. членів партії октябристів. Серед них були промисловці, банкіри, торговці, домовласники, поміщики, високооплачувані інтелігенти, чиновники та ін.

Свої відділення в Україні мали загальноімперські монархічні організації. Так „ Союз русского народа”, утворений у листопаді 1905 р. у Петербурзі мав понад 100 тис. членів в Україні. Його одеський відділ налічував 8440 чол., катеринославський – 6686, харківський – 6500, київський – 3256 і т. д. Серед газет, які мали майже всі губернські відділи, найбільш реакційною й шовіністичною була київська газета «Киевлянин», яку редагував відомий чорносотенець В.Шульгін. Одержуючи щедрі субсидії від царя, купців, поміщиків, підприємців, Союз створював бойові дружини, які влаштовували криваві єврейські погроми, брали участь у розгоні демонстрацій та мітингів, грабували населення. У 1908 р. від Союзу руського народу відокремився Союз Михайла Архангела, що був теж однією з чорносотенних організацій. У Києві у квітні 1908 р. був заснований і активно діяв Клуб російських націоналістів, під головуванням цензора О.О.Сидорова.

У роки революції в Україні було 20 тис. членів РСДРП при загальній чисельності партії понад 167 тис. Переважали меншовицькі організації. Місцеві організації РСДРП працювали в основному з російськими робітниками, політичну літературу видавали російською мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали. Більшою популярністю серед українства користувалася ідеологія Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів). Організаційно партія оформилася наприкінці 1901 – на початку 1902 рр., а її перший з'їзд відбувся у грудні 1905 р. у Фінляндії. На з'їзді були представлені Київський, Катеринославський, Харківський, Одеський і Таврійський комітети есерів, яким, на відміну від інших, що мали лише по одному голосу, було надано по два голоси. З'їзд прийняв статут і програму партії. Найбільшу увагу вона приділяла аграрному питанню. Вважаючи, що «земля нічия і що право на користування нею дає лише праця», партія есерів відстоювала «соціалізацію землі», тобто перетворення її з приватної на загальнонародну власність і розподіл її між селянами за зрівняльно-трудовим принципом. Есери визнавали тактику збройної боротьби і терору. У час революції вони публікували і розповсюджували багато листівок, прокламацій з закликами до політичних страйків і повстань, брали активну участь у багатьох виступах робітників, селян, солдатів і матросів. На початку 1907 рр. в партії налічувалося 65 тис. чол., з яких в Україні було понад 10 тис. членів.

З початком революції вийшли з підпілля і активізувалися українські національні політичні партії. У грудні 1905 р. відбувся II з'їзд РУП, який проголосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і прийняв програму та резолюції з найважливіших питань суспільного розвитку. УСДРП вважала, що в теоретичній частині вершиною і останнім словом марксизму була схвалена в 1891 р. Ерфуртська програма німецької соціал-демократії, у якій було відсутнє положення про диктатуру пролетаріату. УСДРП мала свої організації у Києві, Полтаві, Лубнах, Ніжині, Білій Церкві, а також у Москві, Петербурзі і Львові, її чисельність на початку революції сягала 6 тис. на кінець революції, у березні 1907 р. через репресії її чисельність зменшилася у двічі. Хоча у час революції УСДРП контактувала із РСДРП, Об'єднаний ЦК РСДРП не запросив представників УСДРП на IV об'єднавчий з'їзд. За ініціативою Бунду на з'їзді був М.Порш з правом дорадчого голосу. Оскільки УСДРП не відмовилася від ідеї самостійності, об'єднання не відбулося.

Навесні 1907 р. відбувся з'їзд Української національної партії, на якому по-новому була зредагована її програма. Партія М.Міхновського, залишаючись на націонал-радикальних позиціях, сприйняла деякі соціалістичні ідеї. Обстоюючи інтереси міського і сільського пролетаріату, УНП висувала вимоги 8-годинного робочого дня, недопущення надурочних робіт, встановлення мінімуму заробітної плати, безплатної медичної допомоги, право створювати товариства взаємодопомоги і страйкових кас. В аграрній частині програми УНП проголошувала своїм ідеалом націоналізацію землі. Програма УНП містила також вимоги громадянських прав і свобод. УНП схвально зустріла маніфест 17 жовтня. Члени УНП розгортали видавничу діяльність, брали участь у виборах до Державної думи. Утворена при УНП організація "Оборона України" у роки революції вчинила низку терористичних актів. У подальшому партія почала занепадати.

Як уже зазначалося, навесні 1905 р. кілька політичних угрупувань української інтелігенції об'єдналися в одну організацію – Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, відстоюючи демократизацію державного ладу в Росії і надання Україні автономії, покладалася на мирні методи досягнення своїх цілей, на реформи, а не на збройну боротьбу. «Ми й тепер, – писав часопис УДРП «Рідний край», – були б більш раді, якби була не революція, не боротьба з урядом, а мирна робота, реформа» З іншого приводу УДРП заявила: «Ми не хочемо ні заворушень, ні руйнування економій...». Головним органом партії стала «Рада». УДРП видавала також відозви до українського народу («Якого ладу нам треба», «Чому у нас нема доброго ладу» та ін.), які розповсюджувались серед інтелігенції, селян, робітників, переважно цукрових заводів та залізничників. Члени УДРП брали участь у різних з'їздах (з'їзд журналістів у Петербурзі в березні 1905 р., земський з'їзд у квітні 1905 р. та ін.), в роботі громадських організацій, міських дум і земств, виступали в пресі, організовували й налагоджували діяльність «Просвіт», українських товариств, клубів, музично-драматичних гуртків. Лідерами партії були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левинський, Ф.Матушевський, Є.Чикаленко. УДРП була партією парламентського типу. За програмою і тактикою вона була подібна до партії кадетів і розходилася з ними лише у питанні про українську автономію. Блокуючись з кадетами та єврейськими організаціями вона провела за списком кадетів до І Державної Думи своїх членів. Із 102 депутатів від України 45 (19 селян, 4 робітників, 17 земських діячів, учених, адвокатів та ін.) одразу сформували окрему парламентську фракцію під назвою Українська громада, її головою було обрано адвоката з Чернігова І.Шрага. Серед членів громади були, зокрема В.Шемет і П.Чижевський з Полтавщини, барон Ф.Штейнгель і М.Біляшівський від Києва, професор М.Ковалевський. У Петербурзі громада видавала російське мовою журнал «Украинский вестник», редактором якого став М.Славинський, секретарем - Д.Дорошенко. Для допомоги громаді зі Львова до Петербурга прибув М.Грушевський. Крім нього у журналі публікувалися І.Франко та економіст М.Туган-Барановський. Вони відстоювали ідею автономії України у складі Росії.

І Дума працювала трохи більше як два місяці. II Дума працювала 103 дні – від 20 лютого до 3 червня 1907 р. Українська громада нового складу налічувала 47 депутатів які за соціальним і політичним статусом дуже різнилися. Ця обставина та спад революції, достроковий розпуск Думи царем перешкодили розгляду законопроектів про самоврядування, запровадження української мови у школах, адміністративних установах, суді, церкві, утворення українських кафедр в університетах. Розпуск Думи увійшов в історію як державний переворот, що поклав кінець революції.

Важливим здобутком революції була свобода слова, можливість розгорнути видавничу справу українською мовою. З листопада 1905 р. почали видаватися українські газети й журнали. Першою українською мовою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета "Хлібороб", редактором-видавцем якої був М.Шемет. Після того, як у її четвертому номері помістили заклик «Селяни усієї України, єднайтеся!», що цензура потрактувала як заклик до селянського повстання, газета була заборонена. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У Києві – на кошти цукрозаводчика В.Симиренка газета «Громадська думка» (потім «Рада»), організаторами якої були лідери УДРП С.Єфремов, В.Леонтович і Є.Чикаленко, газета «Боротьба», сатиричний журнал "Шершень". Українські газети виходили також у Харкові, Одесі, Катеринославі. У 1906 р. видавалося українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905-1907 рр. – 25, із них в Україні – 21. З усіх українських газет лише "Рада", яка видавалася на кошти Є.Чикаленка, втрималася як щоденна українська газета аж до початку Першої світової війни, її високий рівень забезпечувався співробітництвом талановитих письменників і журналістів.

Велике значення для інформаційно-культурного єднання українських земель мало переведення в 1907 р. журналу "Літературно-науковий вісник" із Львова до Києва. Редагувати його став М.Грушевський. Журнал "Киевская старина" був перетворений на журнал "Україна". У 1907 р. у Петербурзі під редакцією В.Доманицького видано перше повне видання "Кобзаря" Т.Шевченка. А в 1908 р. там же, в Санкт-Петербурзі, вийшла в світ науково-популярна книга М.Аркаса "Історія України-Руси". Одночасно з цим розгорталися видання українською мовою публіцистичної, науково-популярної й художньої літератури. У часи революції у початкових та середніх школах Києва, Одеси, Кам'янця-Подільського та інших міст і багатьох сіл явочним порядком запроваджувалася українська мова. У Київському університеті восени 1907 р. почалося викладання історії української літератури У 1907-1908 навчальному році українською мовою читали українознавчі предмети в Новоросійському університеті Олександр Грушевський, а в Харківському університеті – Микола Сумцов.

Свобода друку та спілок, оголошена жовтневим Маніфестом, сприяла заснуванню й функціонуванню національно-культурних товариств. Група українських діячів (В.Антонович, І.Лучицький, П.Житецький, В.Науменко) подала на затвердження губернською канцелярією статут Українського наукового товариства у Києві (УНТ). Офіційно воно було зареєстровано 9 грудня 1906 р. і проіснувало до 1921 р., коли його члени, бібліотечні і музейні фонди та співробітники увійшли до складу Української академії наук. Заснування у Києві, де впродовж десятків років діяло більше ста науково-галузевих – загальноросійських і місцевих наукових товариств – та кілька потужних наукових закладів, наукового товариства українського національного спрямування мало принципове значення для національного самоствердження. Утворення УНТ дозволило перетворити спорадичні українознавчі дослідження у системні і вести їх на засадах програмової комплексності та науково-галузевої структурованості. Товариство мало у своїй структурі наукові секції і комісії історичного, економічно-статистичного та природничо-наукового спрямування, видавало наукові "Записки".

Отже, під час революції 1905-1907 рр. українство заявило про себе у політичному житті країни. Було започатковано українську пресу, утворена українська фракція в Державній Думі першого скликання, засновано низку культурно-освітніх і наукових товариств і закладів. Однак прибічники політичного українства не мали помітних позицій у земствах і міському самоуправлінні, слабкою була їх участь у кооперативному русі. Процес партійного структурування на національному ґрунті - утворення українських партій соціал-демократичного, есерівського і ліберального спрямування – охоплював чисельно менші маси за аналогічні загальноросійські партії, що діяли в українських губерніях. Найбільш послідовними противниками українського національного руху виявилися шовіністично налаштовані праві кола російського політикуму та більшовики. Попри різну риторику представників цих полярних сил, їх позиції зближувалися у ставленні до українського руху.

Столипінська аграрна реформа. Селянський рух у роки революції, що набрав загрозливого характеру і міг призвести до хаосу у суспільстві, бурхливі дебати з аграрного питання у Державній Думі змусили уряд приділити сфері аграрних відносин спеціальну увагу. Завдання полягало у тому, щоб зменшити соціальну напругу у селі, пов'язану із селянським малоземеллям. Збільшенню кількості безземельних господарств сприяла практика поділу сімейного наділу між усіма спадкоємцями-чоловіками. Парцеляція землі відбувалася на тлі інтенсивного демографічного росту у пореформений період. У восьми українських губерніях середній розмір селянських господарств з 1863 по 1900 зменшився на 55%. У шести з дев'яти українських губерній на кожні 100 гаорної землі припадало 150 осіб, у той час як в Англії – 79, Франції – 84, Німеччині – 107. Аграрне перенаселення зумовило велику кількість наймитів-поденників.

Спроби полегшити становище селян, а відтак й уникнути потенційних революційних заворушень на селі були здійснені міністром внутрішніх справ П.Столипіним. Він був переконаним, що причиною економічної відсталості Росії є система общинної земельної власності і видав два закони (1906 і 1910 рр.), які мали збільшити прошарок заможних селян шляхом руйнації сільської общини. Отримавши від общини відруб землі за селом, або засновуючи хутір у разі перенесення туди садиби, селянин звільнявся від кругової поруки у господарських справах. Хутір нагадував індивідуальне фермерське господарство Північної Америки, яке можна було розширювати чи продавати. Успішні господарі, які збільшували свої володіння, отримали назву куркулів. Щонайменше три чверті господарств у Наддніпрянській Україні (крім Київщини та Чернігівщини, де хутірськими було 55% земель) існували у формі відрубів. Новостворений Селянський земельний банк надавав хуторянам кредити для облаштування господарства, займався операціями з продажу землі. Столипінська аграрна реформа не зачепила поміщицького землеволодіння, у розпорядженні якого на 1914 р. залишалося понад 10 млн. дес. Зрозуміло, що за наявності великого прошарку малоземельних селян, кількість яких з наділом у 2 дес. в 1914 р. сягнула 2 млн. (з яких половина не мали ні коня, ні корови), українське село знаходилося у постійному соціальному напруженні.

Реформа передбачала також організацію масштабної еміграції на вільні землі російського сходу (Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Північний Кавказ). Протягом 1906-1912 рр. з України переселилося 1 млн. селян, переважно з Полтавської, Чернігівської, Київської та Харківської губерній. Віддаючи належне П.Столипіну, який увійшов в історію не тільки з ярликом "вішателя", а й з репутацією останнього реформатора імператорської Росії, варто зазначити, що він, як ніхто інший в урядових колах, усвідомлював корені міфу про селянську общину як основу її самобутності і про особливі шляхи розвитку Росії. Йому не вистачало підтримки, щоб посягнути на фундамент відсталості Росії – поміщицькі латифундії. Розпочата ним аграрна реформа, попри її непослідовність і незавершеність, відкрила простір для економічної свободи і підприємництва капіталістичного типу у сільському господарстві. Суто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилося виробництво товарного хліба, місто за рахунок розорення частини селян поповнилося дешевою робочою силою, були освоєнні нові території на сході. Довести до кінця реформи П.Столипіну не вдалося. 1 вересня 1911 р. він був застрелений у Києві в оперному театрі. Його поховано на території Києво-Печерської лаври.