Економічний розвиток, соціальні перетворення: сьогодення і майбутнє

У 1994 р. економіка України опинилася на межі краху. Для виходу з кризи необхідні були рішучі дії керівництва держави. 11 жовтня 1994 р. новобраний президент Л. Кучма оприлюднив головні засади своєї економічної і соціальної політики на подолання кризи. основою цього курсу було визнання об’єктивної необхідності значного прискорення ринкової трансформації. Стратегія економічних перетворень Л. Кучми включала шість основних позицій: стабілізацію фінансово-грошової системи; регульовану та контрольовану державою лібералізацію цін; докорінну структурну перебудову виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора; децентралізацію управління економікою; лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики; соціальний захист населення.

Чи були втілені в життя основні положення цієї програми і чи допомогли вони в подоланні економічної кризи? Результати проголошеного 11 жовтня 1994 р. курсу соціально-економічного розвитку за п’ять років президентства Л. Кучми були досить суперечливими і неоднозначними. Серед позитивних тенденцій слід назвати поступове зниження рівня інфляції: якщо в 1993 р рівень інфляції в Україні складав понад 10000%, у 1994 р. – 400%, то в 1997 р. – лише 19,1%. у 1996 р. було здійснено грошову реформу – 1 вересня купоно-карбованці були замінені на гривні. Але досягти стабільності гривні не вдалося. У вересні 1996 р. курс гривні до долара США становив 1,75, а на початку вересня 1999 р. вже 4,0, і реальна вартість національної грошової одиниці України продовжувала зменшуватися. На фінансове становище держави негативно вплинула світова фінансова криза, передусім дефолт у сусідній Росії в серпні 1998 р. Але падіння курсу гривні в 1997-1999 рр. свідчило і про занепад виробництва у державі. Щоправда, як свідчать статистичні дані, спад в економіці дещо пригальмувався. Після падіння більш як на 23% у 1994 р. валовий внутрішній продукт зменшився у 1995 р. на 12%, у 1996 р. – на 10% і в 1997 р. – на 3,2%. На думку вчених, ці дані не включають відомості про неофіційний («тіньовий») сектор економіки України, який, за приблизними оцінками, становив у 1998 р. щонайменше 40% від загальної економічної діяльності. Таким чином, вони приходять до висновку, що фактичний спад валового внутрішнього продукту був меншим.

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Варто зазначити, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Після 1917 р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом роз­витку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Як результат, утворилося суспіль­ство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою еко­номікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відом­чим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведен­ню політики економічного відособлення від світово­го ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжна­родному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.

Характерною рисою економіки України доби незалежності є формування приватної власності. Приватизацію державного майна в Україні розпочато з 1992 року, коли були прийняті Закони України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про оренду державного та комунального майна". Внаслідок приватизації та акціонування підприємств, розвитку фермерства та інших форм господарювання все більш значну роль почав відігравати недержавний сектор економіки.

Розвиток економіки України 90-х років за вкрай несприятливим сценарієм призвів також до деформації галузевої структури промисловості, що виявилося у більш як подвійному збільшенні питомої ваги енергоємних галузей виробництва при скороченні вдвічі питомої ваги машинобудування. Фінансове становище більшості підприємств залишалося дуже важким: у 1998 р. кожне друге з них було збитковим, а загальна сума збитків по промисловості досягла 5 млрд. грн.; близько 40% усієї промислової продукції реалізувалася за бартером, основною причиною чого була відсутність достатньої кількості обігових коштів.

Складно вирішувалося й аграрне питання. У соціально-економічній програмі Л. Кучми наголошувалося, що стратегічною метою аграрної політики є формування реального власника та господаря землі, соціально-економічна розбудова села, вирішення продовольчої проблеми. Найважливішою ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері називалася земельна реформа. В листопаді 1994 р. з’явився президентський указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», яким передбачалося розв’язання трьох основних проблем земельної реформи – приватизації, оцінки і ринку землі. Першим кроком у формуванні приватної власності на землю було її роздержавлення, тому в указі вводилося поняття колективної власності на землю. Земля, що перебувала у користуванні колективних господарств, тобто колгоспів і радгоспів, які набули форми колективних підприємств (КСП), повинна була належати їм, а не державі. Таким чином було реформовано 10,2 тис. колгоспів – 99,2% від їх загальної кількості. На їх базі було створено 7,3 тис. КСП, 1,2 тис. селянських спілок, 0,6 тис. акціонерних товариств, 1,1 тис. інших сільськогосподарських структур. Після роздержавлення ставало можливим паювання землі, а після цього повинна була розпочатися реалізація завдань другого етапу реформ – передача землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Було завершено приватизацію присадибних ділянок. До 1999 р. 6,1 млн. селян отримали сертифікати, які підтверджували, що вони є власниками земельного паю, 10 млн. громадян приватизували присадибні ділянки. У 1999 р. в Україні функціонувало близько 35 тис. фермерських господарств, які мали у своєму розпорядженні більше 800 тис. га сільськогосподарських угідь. На цьому етапі аграрна реформа загальмувалася. новий етап аграрної реформи розпочався 30 травня 2001 р., коли Президентом України було підписано Указ «Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки». 25 жовтня 2001 р. Верховною Радою було прийнято новий Земельний кодекс. Як вважають дослідники, реальні результати проведення реформ в аграрному секторі стали відчутними лише в 2002 р., коли обсяги виробництва продукції сільського господарства зросли на 5,2%.

З кінця 1994 р. в Україні також розгорнулася приватизація підприємств. На кінець 1999 р. на базі колишніх державних підприємств виникло 30 тис. акціонерних товариств, членами яких стало понад 30 млн. осіб. Але масова приватизація державної власності не супроводжувалася реорганізацією та модернізацією виробництва. Адже для цього на більшості приватизованих підприємств, як власне й в усій державі, не було ані необхідних коштів, ані ринкових стимулів.

Економічна криза викликала різкий спад матеріального рівня життя українців. Протягом 1990-х рр. середня зарплата ледь забезпечувала необхідні витрати на харчування. продовжувала зростати заборгованість за виплатами заробітної плати та пенсій. У 1999 р. від відкритого або прихованого безробіття в Україні потерпало до третини працездатного населення. На середину 1999 р. 46,9% населення України мало місячні прибутки нижчі, ніж межа малозабезпеченості.

З цими та рядом інших проблем наприкінці 1999 р. розпочався другий термін перебування Л. Кучми на президентській посаді. Стратегія розвитку держави залишалася незмінною – подолання економічної кризи. Якими ж були показники подолання цієї кризи? Починаючи з 2000 р. в Україні зросли обсяги промислового виробництва практично в усіх галузях. За цими показниками Україна посіла провідне місце на пострадянському просторі. Впродовж 2000-2003 р. спостерігалися стабільно високі темпи економічного зростання (середньорічні темпи – 7,2%). Це найвищі темпи в Європі. Зростання валового внутрішнього продукту в 2003 р. становило 8,5%, зокрема в промисловості – 15,8%. Опираючись на ці цифри можна із впевненістю стверджувати, що для України вже економічний спад є пройденим етапом. Але чому ж тоді показники вітчизняної економіки так і не змогли забезпечити українцям належного рівня життя? Лише час зможе дати відповідь на це запитання і лише в тому випадку, коли людина буде визнана єдиною й незаперечною цінністю держави.

Ведучи мову про економічний розвиток України, варто наголосити на взаємодії України з країнами СНД. Головною особливістю відносин України з країнами – членами Співдружності незалежних держав є висока їх залежність від економічні, суто політичних чинників. Разом з тим ціла сукупність економічних факторів визначає цей регіон як потенційно особливо важливий для розвитку українського господарства. Найвагоміші взаємовідносини з них – історичні традиції взаємодії в межах єдиного народногосподарського комплексу, відносна близькість ринків збуту продукції, можливість обміну продукцією, що менш конкурентоспроможна в інших регіонах світу, залишки колишньої виробничої кооперації між підприємствами різних країн тощо. Але на шляху використання цих сприятливих передумов збереження й розгортання взаємовигідних економічних відносин дуже часто поставали і постають перешкоди політичного характеру, що найвиразніше виявлялися у відносинах між Україною та Росією.

Ще однією особливістю співробітництва України з країнами цього регіону є непропорційне регіональне спрямування її зовнішньоекономічних зв'язків із домінуванням у них одного партнера – Росії. РФ посідає перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України – 32,7% у 2006 р. (6,6% – ФРН, 3,8% – Туркменістан та США, 3,6%– Туреччина та 3,4% – Італія). Ще показовішим є провідне становище РФ серед торговельних партнерів із СНД – питома вага Росії в загальному торговельному обороті України з державами цього регіону у 2006 р. досягала 74,5%, тоді як частка Туркменістану становила 8,7%. Білорусі – 7,0%. Казахстану – 3,9%, Узбекистану – 2,3%, а на інші п'ять членів цієї організації припадало всього 3,6%.

Від торгівлі з РФ суттєво залежить український експорт (24.1 % загального вивозу у 2006 р. та 79,1 % вивозу до країн СНД) та особливо імпорт (41,7% та 72,4% відповідно). Висока, а стосовно регіону СНД – панівна позиція Росії в українському експорті та її цілковите домінування в імпорті України самі по собі свідчать про значну залежність від російського партнера. Рівень цієї залежності зростає ще більше за рахунок кількох додаткових факторів. При аналізі українсько-російських економічних відносин уже звичайним висновком є констатація того, що саме з РФ Україна одержує переважну частку товарів так званого «критичного» імпорту (насамперед енергоносіїв та комплектуючих для вітчизняного машинобудування) і що лише Росія (разом з іншими країнами СНД) у сучасних умовах спроможна поглинути неконкурентоспроможні в інших регіонах світу українські вироби. Недостатньо уваги в такому аналізі приділяється низці не менш важливих факторів залежності України від економічного співробітництва з Росією.

Серед цих факторів необхідно вказати на невеликі потенційні можливості географічної диверсифікації зовнішньої торгівлі України в межах СНД. У 2006 р. наступне за РФ місце серед її торговельних партнерів посідав Туркменістан, частка якого в зовнішній торгівлі вкрай нестабільна (від 5 до 9 %) залежно від можливостей оплати поставок туркменського газу. Далі йдуть Білорусь та Казахстан, суттєвому розширенню відносин з якими заважає пріоритет їхнього співробітництва з членами Митного союзу, який обмежує зв'язки з іншими країнами. На частку ж торгівлі України з шістьма членами СНД, що не входять до Митного союзу – ЄАЕС, у 2000 р. припадало всього 13,7 % торгівлі з цим регіоном. Значні труднощі (пов'язані зокрема з високим дисбалансом торгівлі з ЄС) становить і переорієнтація зовнішньоекономічних зв’язків на інших партнерів поза межами Співдружності, які позитивно ставляться до розгортання політичного й набагато стриманіше – до розширення й поглиблення економічного співробітництва з Україною. Характерним є у цьому зв’язку рішення визначального для майбутньої геоекономічної долі Європи самміту Європейської Ради ЄС (Гельсінкі, 10-11 грудня 1999 р.), який чітко окреслив перспективи розвитку та розширення Європейського Союзу. Ані в «Стратегії ЄС щодо України», ані в інших документах цього самміту не йдеться про якісні зміни в економічному співробітництві з Україною. Тому в регіональному розрізі Росія на короткострокову та середньострокову перспективу безумовно зберігатиме свою позицію як провідний партнер України в сфері економічних відносин.

При оцінці взаємин з цим партнером необхідно враховувати той факт, що нині й на зазначений перспективний період Росія щодо України є й виступатиме надалі водночас як ринок покупця й ринок продавця. Справа в тому, що РФ має необхідні валютні резерви для закупівлі практично всіх аналогів українських товарів у інших країн, тому може диктувати (як ринок покупця) ціни та умови імпорту з України на свою користь. Водночас, оскільки Україна за період після розпаду СРСР не спромоглася забезпечити себе альтернативними джерелами одержання товарів «критичного» Імпорту, РФ (як ринок продавця) має змогу встановлювати вигідні для себе параметри торговельних відносин з українськими споживачами. Із трьох варіантів таких відносин – на принципах незалежності, взаємозалежності або залежності партнерів – у російсько-українських відносинах переважає саме остання, найбільш невигідна для України модель.

Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносин «Україна – СНД» фактично зводиться до взаємин двох країн – України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики САЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9 % зовнішньої торгівлі України в цілому та 86,39 % торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв’язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові.

За сукупністю геополітичних факторів відносини України з СНД можна згрупувати таким чином: відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною; відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства; відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія. Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО. Дещо осібно розвиваються відносини з Вірменією, яка в багатьох вимірах дотримується позиції членів Митного союзу, та Туркменистаном, який дедалі активніше ігнорує співробітництво в межах СНД.

Варто зазначити, що після виборів 2010 р. та обрання Президентом України Віктора Федоровича Януковича значно поліпшилися українсько-російські відносини й поступово набувають конструктивного характеру. На відміну від свого попередника Віктора Ющенка Янукович зміг налагодити відносини з Росією, проте незважаючи на часті зустрічі з Дмитром Мєдвєдєвим він постійно заявляє про необхідність інтеграції в Європу та вступ до ЄС.

У 2010 р. Комітетом з економічних реформ при Президентові України було розроблено Програму економічних реформ на 2010 – 2014 роки під назвою «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Пропонована Програма реформ розроблена на виконання поставленого Президентом України завдання з відновлення економічного зростання й модернізації економіки країни. Програма охоплює широкий спектр стратегічних перетворень за п'ятьма напрямами:

1. Створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи.

2. Формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар'єрів для його розвитку, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародної економічної інтеграції України.

3. Модернізація інфраструктури й базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг.

4. Збереження й розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищення ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості й доступності освіти й медичного обслуговування.

5. Підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби й виконавчої влади.

Програма включає ряд реформ, серед яких Реформа податкової системи, Реформа міжбюджетних відносин, Реформа медичного обслуговування, Реформа системи пенсійного страхування, Реформа системи освіти, Реформа системи соціальної підтримки, Реформа електроенергетики, Реформа вугільної галузі, Реформа нафтогазової промисловості, Реформа житлово-комунального господарства, Розвиток транспортної інфраструктури, Розвиток сільського господарства й земельна реформа тощо.

Як зазначено в Програмі, „реформи спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і зрештою – на підвищення добробуту українських громадян”.

Однак, реформи виявилися неефективними та викликали хвилю обурення з боку громадськості. Особливо непопулярною виявилася пенсійна реформа 2011 р., яка мала на меті скорочення дефіциту державного Пенсійного фонду. 8 липня 2011 р. Верховна Рада України прийняла в цілому Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи».

Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» був прийнятий Верховною Радою України 8 липня 2011 р. за ініціативи Кабінету Міністрів України. За прийняття зазначеного Закону проголосували 248 народних депутатів України. 21 серпня голова Верховної Ради України Володимир Литвин повідомив, що закон не передано на підпис Президенту, оскільки в документ необхідно внести уточнення технічного характеру.

6 вересня 2011 р. парламент не підтримав проект постанови, яким передбачалося скасувати рішення про ухвалення в другому читанні та в цілому проекту закону “Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи”. Цей проект постанови пропонували ухвалити опозиційні депутати.

Після цього Верховна Рада України ухвалила поправки до закону «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи». 8 вересня голова Верховної Ради України Володимир Литвин підписав закон про пенсійну реформу й направив його на підпис Президенту Віктору Януковичу. 9 вересня 2011 р. президент України Віктор Янукович підписав Закон України № 3668–VI «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи». Законом передбачається внесення низки змін до 22 законодавчих актів, у тому числі Законів України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», «Про пенсійне забезпечення», «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам», «Про прокуратуру», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну службу», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата України», «Про судоустрій і статус суддів».

Законом пенсійний вік для жінок підвищено до 60 років, страховий стаж підвищено до 30 років для жінок і до 35 – для чоловіків. Пенсійний вік чоловіків-держслужбовців підвищено до 62 років. Розмір максимальної пенсії для осіб, які втратили працездатність, обмежується на рівні 7640 гривень. Згідно закону зменшується з 90% до 80% заробітна плата для нарахування пенсій для держслужбовців. Також законом передбачено створення приватних пенсійних фондів тощо. Пенсійна реформа набула чинності 1 жовтня 2011 р.

Свідченням непопулярності реформ стали масові акції протесту з боку громадськості, найгучнішими серед яких у 2011 р. були виступи афганців, чорнобильців та підприємців