Культурницькі горизонти: що попереду?

Історична доля кожного народу значною мірою визначається рівнем розвитку культурного життя. В Україні культурний процес 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. характеризується досить суперечливими тенденціями. Які ж зміни відбулися в культурній сфері цього періоду? Чи мали вплив на рівень розвитку української культури політична нестабільність та економічна криза? Насамперед зазначимо, що найбільшим надбанням культури України стала ліквідація будь-яких перепон на шляху розвитку національної культури, адже суспільство поступово звільнялося від штампів партійної ідеології, вперше за багато десятиліть отримало вільний доступ до надбань світової культури, а також до всіх пластів власної духовної спадщини. Поряд з цим саме сфера культури найбільш гостро відчула всі труднощі перехідного періоду: зменшення державного фінансування, відсутність традицій меценатства (які завжди спираються на приватний капітал) призвели до значного скорочення культурних установ і, як наслідок, відпливу з культурної сфери талановитої молоді.

В досить складній ситуації перебувала освіта України, адже, незважаючи на спроби освітнього реформування в останнє десятиліття існування СРСР, практично ніяких позитивних змін у цій сфері не відбулося. Навпаки, продовжував діяти залишковий принцип фінансування освіти (так, у 1992 р. частка бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, у 1993 р. – 11,7%, у 1994 р. – 9,5%, у 1996 р. – 4,97%, у 1999 р – 3,85%, у 2002 р. – 4%). На початку 90-х рр. ХХ ст. СРСР посідав лише 28 місце у світі за рівнем освіти. Тож перед новоутвореною українською державою постало завдання здійснення кардинальних змін в освітній сфері. В 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про освіту», реалізація якого була пов’язана з урізноманітненням форм шкільної освіти, зміцненням матеріально-технічної бази освіти та впровадженням у навчання новітніх досягнень науки. Поступово освітня система стала більш гнучкою й різноманітною. З’явилася велика кількість ліцеїв, коледжів, гімназій, приватних навчальних закладів, які значно урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленню розвитку здібностей учнів та студентів. Було приділено значну увагу вивченню української історії, релігії, народознавства, відбулися зрушення й у викладанні інших суспільних наук. Кабінетом Міністрів України було затверджено програму «Освіта» («Україна – ХХІ століття»), основна мета якої полягає в піднесенні вітчизняної освіти до світового рівня. Даною програмою передбачено реконструкцію існуючої системи освіти з урахуванням політичних, економічних, духовних змін у суспільстві.

Державою також було зроблено перші кроки у сфері перебудови вищої та середньої освіти: почав здійснюватися процес реорганізації всієї структури вищої освіти з метою її наближення до сучасної практики суспільного життя; було здійснено перехід на триступеневу підготовку – бакалавр, спеціаліст, магістр; поряд з державними було створено ряд навчальних закладів, що базуються на інших формах власності; вищі навчальні заклади стали більш автономними у своїй діяльності. Протягом першого десятиліття незалежності в Україні було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії, відкрито Національну академію управління (Київ), Академію фінансистів (Донецьк), ряд нових університетів. В Україні розгорнулася робота по акредитації вищих навчальних закладів, переходу їх на українську мову викладання. Але й на сьогоднішній день основною освітянською проблемою залишається проблема фінансування, про що свідчить хоча б той факт, що в Україні на підготовку спеціаліста у вищому навчальному закладі витрачається у 5-6 разів менше коштів, ніж у вузах розвинених країн світу.

Важливою складовим елементом духовної культури є наука. Провідним науковим центром в нашій державі залишається Академія наук України, проголошена в 1994 р. національною. Була заснована низка галузевих академій. В Україні було створено національну систему атестації наукових кадрів, створена Українська наукова асоціація, покликана сприяти відродженню української науки, піднесенню її до світового рівня. Проте, в науковій сфері також нагромадився цілий ряд проблем, що потребують свого вирішення. Недостатнім залишається рівень фінансування наукових досліджень: якщо на початку 80-х рр. ХХ ст. для потреб науки держава виділяла 4.6-4,8% національного доходу, то в 1994 р. асигнування на науку становили менше 1%, а в подальші роки – лише 0,5%. Ще однією суттєвою проблемою був обмежений доступ до новітньої наукової інформації, не мала необхідної матеріальної бази. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. українські науковці мали інформації та обладнання у 100 разів менші, ніж їхні зарубіжні колеги. Як результат, відбувся відтік учених із наукових установ, а в період з 1991 по 2003 рр. щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів покидали межі України у пошуках роботи за кордоном. Слід зазначити, що найбільше на заході цінувалися українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики, програмісти. Досить суттєвою проблемою для вітчизняної науки став перехід значної кількості науковців до комерційних структур. Отже, а Україні з’явилася нагальна потреба у зміні політики держави у сфері науки, спрямування її в русло, яке б гарантувало можливість вільного розвитку українського інтелектуального потенціалу.

В період незалежності відбулися зміни в галузі літератури та мистецтва. Українське письменство, звільнившись від комуністичної ідеології, перебувало в процесі переоцінки суспільних ідеалів та історичних явищ. В цей час значно розширюється діапазон прозових, поетичних та драматичних творів, більш різноманітними стали їх стильові форми. Необхідно відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, Р. Лубківського, Р. Іваничука, С. Плачинди, О.Мусієнка, О. Сизоненка, І. Дзюби, Ю. Щербака.

Значним явищем у літературно-мистецькому житті держави стало повернення із забуття творів В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, Є. Маланчука, Г. Косинки, Є. Плужника, дисидентів-шістдесятників – В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців. Повернувся із вигнання письменник і правозахисник М. Руденко. Вітчизняні читачі отримали змогу прилучитися до творчості літераторів і митців української діаспори – У. Самчука, В. Барки, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи, О. Лятиринської, В. Курилика, Г. Крука та ін.

Помітними є зміни, що відбулися в театрі, кінематографі, музиці. Яскравим явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами української літератури: „Сад Гетсиманський” за мотивами творів І. Багряного, «Пастка» – І. Франка. На кінофестивалі в Сан-Ремо (Франція) фільм «Ізгой» (режисер В.Савельєв) отримав Гран-прі. На кінофестивалі в угорському місті Дьєрдь у 1994 р., де було представлено понад 100 фільмів із різних країн, із 10 призів 4 отримали українські кіномитці («Кордон на замку» режисера С.Лисенка, «Хроніка повстання у Варшавському гетто» режисера Й.Дулевської, «Портрет, пейзаж, натюрморт» режисера Є. Бусовського, «Спілка одноногих» режисера О.Столярова).

З творчістю таких новаторів-режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Донченко, С. Мойсеев, В. Петров, Б. Шарварко та ін. пов’язаний розвиток театрального мистецтва в Україні.

У 1992 р. було утворено Всеукраїнську музичну спілку, покликану сприяти розвиткові музичної культури українського народу. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський та ін. Широкої популярності набули такі фестивалі, як «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Берегиня» тощо. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцюриста, хореографа і теоретика класичного балету з діаспори С. Лифаря.

Як бачимо, не зважаючи на економічні негаразди, українська культура періоду незалежності зберегла нагромаджуваний десятиліттями потенціал, а також примножила і збагатила його новими досягненнями.

Персоналії

Азаров Микола Янович народився 17 грудня 1947 р. у м. Калузі. Закінчив геологічний факультет Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова (1971). Трудову діяльність розпочав в тресті “Тулашахтоосушення” (1971-1976). Потім працював у Підмосковному науково-дослідному і проектно-конструкторському вугільному інституті (1976-1984), де очолював лабораторію, а згодом відділ. Від 1984 р. – на науковій роботі в Українському державному науково-дослідному і проектно-конструкторському інституті гірничої геології, геомеханіки і маркшейдерської справи НАН України: у 1984-1991 роках – заступник директора, а з 1991 р. – директор. Його кандидатська дисертація була присвячена геофізичним методам прогнозування гірничо-геологічних умов експлуатації вугільних родовищ (1978), а докторська – шахтній сейсморозвідці вугільного пласта (1986). М. Я. Азаров обирався народним депутатом України 2-го (1994-1998), 5-го (2006-2007) і 6-го (з 2008 р.) скликань, у 1996-2002 роках очолював Державну податкову службу, в 2003-2007 роках обіймав посади Першого віце-прем’єр-міністра України, Міністра фінансів України. З березня 2010 року – Прем'єр-міністр України.

Кінах Анатолій Кирилович народився 4 серпня 1954 року в селі Братушанах Єдинецького району (Молдова).

Закінчив Ленінградський кораблебудівний інститут (1972—1978), інженер-суднобудівник.

1990—1992 — народний депутат України 12(1) скликання від Корабельного виборчого округу N 284 Миколаївської області. Член Комісії з питань економічної реформи і управління народним господарством (червень 1990-червень 1992). Входив до Народної ради.

1992—1994 — представник Президента України в Миколаївській області. 1994—1995 — голова Миколаївської облради народних депутатів. 1995—1996 — віце-прем'єр-міністр України з питань промислової політики. Із 1996 року — президент Української спілки промисловців і підприємців.

Член Політради (1996—2000) і політвиконкому НДП (1997—2000), заступник голови НДП з питань економічної політики (1998—2000).

З березня 1998 — Народний депутат України 3-го скликання від виборчого округу № 128 Миколаївської області. Склав депутатські повноваження 4 жовтня 2001. 1999 — перший віце-прем'єр-міністр України. Від 2000 року — голова Партії промисловців і підприємців України. У 2001—2002 роках — Прем'єр-міністр України.

2002 року обраний народним депутатом України 4 скликання від блоку «За єдину Україну!». 2004 — кандидат на пост президента України. У першому турі посів 6 місце. У другому турі підтримав Віктора Ющенка. Один з лідерів Помаранчевої революції. 4 лютого 2005 року призначений на пост першого віце-прем'єр-міністра України. 21 березня 2007 року Анатолія Кінаха призначено міністром економіки України в уряді Януковича. 10 жовтня 2008 року вступив в Партію регіонів.

Кравчук Леонід Макарович народився 10 січня 1934 р. у с. Великий Житин Волинського воєводства Польщі (нині Рівненська область України). Закінчив у 1958 р. Київський державний університет, у 1970 р. – Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук. У 1958-1960 рр. викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960-1967 рр. – консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967-1970 рр. – аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970-1988 рр. – завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988-1990 рр. – завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990 р. – другий секретар ЦК КПУ. У 1989-1990 рр. – кандидат у члени Політбюро, у 1990-1991 рр. – член Політбюро ЦК КПУ. У 1989 році відстоював ухвалення постанови Політбюро ЦК КПУ про заборону Народного руху України, проте зазнав невдачі. Народний депутат України Х-XIV (в тому числі І-IV) скликань. У 1990-1991 рр. – Голова Верховної Ради України. У серпні 1991 року Кравчук залишив лави КПУ і балотувався на посаду президента як безпартійний. У 1991-1994 рр. – Президент України. У 1993 р. погодився на дострокові вибори глави держави (призначені на липень 1994 р.). У першому турі набрав найбільшу кількість голосів серед інших кандидатів, але в другому програв Леоніду Кучмі. Обраний народним депутатом у 1994 р. – на довиборах в одному з мажоритарних округів на Тернопільщині. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради. З жовтня 1998 року член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002-2006 році очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України. У 2006 році очолив список опозиційного блоку «Не так». Але за підсумками виборів той не подолав 3-відсотковий бар'єр. Герой України (2001 р.). У листопаді 2004 р. позбавлений звання почесного доктора Києво-Могилянської Академії за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції». Почесний Президент Міжнародного громадського об'єднання «Рівненське земляцтво». Почесний Голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське Народне Посольство» (з 1994 р.).

Кучма Леонід Данилович – народився 9 серпня 1938 р. у с. Чайкине Чернігівської області. У 1960 р. здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету. У 1960-1982 рр. інженер, старший інженер, провідний конструктор, помічник головного конструктора, технічний керівник випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 рр. секретар партійного комітету комуністичної партії Конструкторського бюро «Південне», пізніше з 1981 по 1982 рр. – секретар парткому Виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» – на той час найбільший завод військової та ракетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі. З 1982 по 1986 рр. – перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», а з 1986 по1992 рр. – генеральний директор ВО «Південний». У 1990-1992 рр. – народний депутат УРСР (XII скликання, а пізніше Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки. Жовтень 1992 – вересень 1993 рр. – прем'єр-міністр України, Ради національної безпеки і оборони. У вересні 1993 пішов у відставку з посади прем'єр-міністра. З грудня 1993 р.– президент Ради промисловців та підприємців України. Березень 1994 – серпень 1994 рр. – народний депутат України 2-го скликання, член міжрегіональної депутатської групи. 10 липня 1994 р. обраний на посаду Президента України. У 1-му турі президентських виборів набрав 31,17%, найбільше в Криму–82,6%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях – 2,5-3,5% голосів. У 2-му турі: 52,15%, найбільше в Криму і Севастополі – 89,7 та 91,5%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях – 2,5-3,5% голосів. З шести суперників головним конкурентом на виборах став на той час діючий президент – Леонід Кравчук, набрав у першому турі 37,92%, а у другому – 45,1% голосів. 14 листопада 1999 р. вдруге обраний на посаду Президента України. У 1-му турі 9 598 672 голосів (36,49 %), перше місце з 13 претендентів. У 2-му турі 15 870 722 голосів (56,25 %). Восени 2000 р. був звинувачений у зникненні опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе (так званий «касетний скандал»). Олександр Мороз обнародував аудіозапис, на якому нібито були записані розмови президента, глави адміністрації президента Володимира Литвина і міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка, що стосувалися зникнення Гонгадзе. Це послужило початком акції «Україна без Кучми», організованою опозицією. Учасники протесту проводили багатолюдні вуличні демонстрації та створили наметові містечка в центрі Києва. У 2001 р. Верховна Рада безрезультатно кілька разів намагалася винести недовіру стосовно Леоніда Кучми. Його звинувачували в незаконному продажі зброї, в організації побиття депутата Олександра Єльяшкевича. Леонід Кучма втратив популярність в країні. На парламентських виборах 2002 р. Л. Кучма підтримав блок «За єдину Україну!», який очолив голова президентської адміністрації Володимир Литвин і прем'єр-міністр Анатолій Кінах. З результатом 11,8 % пропрезидентський блок фактично зазнав поразки. Проте Л. Кучмі вдалося сформувати лояльну до нього більшість у Верховній Раді 4-го скликання за рахунок мажоритарних депутатів обраних, головним чином, на Донбасі. Незадовго до початку президентської передвиборної кампанії 2004 р. Конституційний суд України наддав Л. Кучмі право балотуватися на посаду голови держави утретє, але той відмовився. У грудні 2004 р. новим президентом України був вибраний Віктор Ющенко. Після відставки Кучма отримав довічне утримання у розмірі заробітної плати діючого президента, державну дачу і державну охорону. Леонід Кучма не брав участь в активних політичних проектах, лише зрідка виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації.

Литвин Володимир Михайлович (28 квітня 1956, Слобода-Романівська) — український політик, голова Верховної Ради України у 2002 — 2006 роках та з 9 грудня 2008 року і досьогодні. Герой України. В 1973 вступив на історичний факультет Київського університету. Після закінчення навчання в 1978 був аспірантом, а пізніше викладачем.

В 1984 захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966—1975 рр.)».

У 1994 р. за пропозицією О.Разумкова Литвина запросили на посаду помічника Президента Леоніда Кучми. В 1995 захистив свою книгу «Політична арена України: особи та виконавці» в якості докторської дисертації під назвою «Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-их років)». Член-кореспондент Національної академії наук України з 1997 року, дійсний член НАНУ з 2003 року, віце-президент НАНУ з 2006 року. Почесний доктор Харківського національного університету внутрішніх справ.

З листопада 1995 р. — заступник глави президентської Адміністрації, з вересня 1996 р. — перший помічник Президента України, з листопада 1999 року до квітня 2002 року — очолював Адміністрацію Президента України. У 2002 році обраний народним депутатом за списком блоку «За єдину Україну!» (№ 1 у виборчому списку), 28 травня 2002 року обраний головою Верховної Ради України. У червні 2004 року став лідером Народної аграрної партії. Згодом, за ініціативою Литвина, НАПУ отримала назву Народна партія. На виборах 2006 року «народники» здобули трохи більше 2% голосів і до парламенту не потрапили. Після поразки на виборах 2006 р., Литвин, як він сам сказав, повертається до наукової діяльності, пише книжки. У той же час, внаслідок політичної кризи в Україні 2007, він частіше з'являється у ЗМІ, а передвиборну кампанію проводить під гаслом «Країні потрібен Литвин!». Барви кампанії змінюються з зелено-миротворчих до агресивно-їдко-жовтих. Блок Литвина долає виборну планку. 9 грудня 2008 року обраний Головою Верховної Ради VI скликання. За таке рішення проголосували 244 народні депутати з 422 зареєстрованих у залі.

Мороз Олександр Олександрович народився 19 лютого 1944 року у селі Буда Таращанського району Київської області.

У 1965 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію, за фахом — інженер-механік.

У 1983 р. — закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України, отримав диплом політолога. У 1966—1974 рр. — викладач, завідувач відділу механізації сільського господарства Таращанського технікуму механізації. У 1974—1975 рр. — старший інженер-технолог, старший виконроб мехзагону Таращанського райоб'єднання «Сільгосптехніка». У 1975—1976 рр. — старший інженер Київського обласного об'єднання «Сільгосптехніка». 3 1976 року — завсектором, заступник завідувача сільськогосподарським відділом Київського обкому КПУ. У 1983—1989 рр. — секретар Київської облпрофради, перший секретар РК КПУ. 3 1989 року — завідувач аграрним відділом обкому КПУ.

У 1990 р. обраний народним депутатом України. Увійшов до комісії з питань АПК та групи «Аграрники». Став лідером комуністичної більшості (так звана «Група 239»). Після заборони КПУ був одним із ініціаторів створення Соціалістичної партії України і очолив її. У березні 1994 р. знову обраний народним депутатом, у травні того ж року — головою Верховної Ради України. В червні 1994 р. балотувався на посаду президента України, у першому турі здобув 13.04 % (3-є місце серед 7 претендентів). Зіграв одну з ключових ролей в ухваленні Конституції України (28 червня 1996 р.) У 1998 потрапив до Верховної Ради за списком блоку СПУ і СелПУ, очолив фракцію «Лівий центр», до 2000 р. керував парламентським комітетом з питань аграрної політики та земельних відносин. Був кандидатом у президенти від соціалістів на виборах 1999 р. Разом з Олександром Ткаченком, Євгеном Марчуком та Володимиром Олійником створив «канівську четвірку». Але врешті решт знімати свою кандидатуру на користь інших претендентів відмовився. У 1-му турі здобув 11.29 % (3-є місце серед 13 кандидатів). Восени 2000 р. оприлюднив «плівки Мельниченка», поклавши початок «касетному скандалу». Активний учасник акції «Україна без Кучми». Член ради «Форуму національного порятунку» (у 2001). Представляв Громадянський комітет захисту Конституції на переговорах з представниками влади. У 2002 р. обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію СПУ. Працював в комітеті з питань правової політики. У 2004 р. балотувався на виборах в Президенти України. В першому турі набрав 5,81 %. В другому турі підтримав Віктора Ющенка, поставивши однією з головних умов підтримки впровадження політичної реформи — тобто перетворення України на парламентсько-президентську республіку. У 2006 р. обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію СПУ. Незважаючи на підписану коаліційну угоду між фракціями БЮТ, «Наша Україна» (НСНУ) та СПУ, яка передбачала обрання Юлії Тимошенко прем'єр-міністром та Петра Порошенка спікером, несподівано висунув власну кандидатуру на посаду голови Верховної Ради, що було розцінено «Нашою Україною», БЮТ та частиною соціалістів, як зрада. БЮТ та НСНУ відмовилися брати участь в голосуванні, проте Мороз був обраний — завдяки підтримці фракцій ПРУ та КПУ, які наступного дня разом із соціалістами утворили нову коаліцію більшості у парламенті. Обрання О. Мороза спікером ВРУ було спірним як з правової точки зору. На виборах 2007 року Соціалістична партія не подолала 3-відсотковий бар'єр і Мороз не отримав депутатський мандат. На президентських виборах 2010 року здобув підтримку 0,38% виборців.

Тимошенко Юлия Володимірівна народилася 27 листопада 1960 року, Дніпропетровськ) - державний і політичний діяч України. В 1978 році поступила на гірський факультет Дніпропетровського гірського інституту. В 1979 році перевелася в Дніпропетровський державний університет, економічний факультет, за фахом економіст-кібернетик.

В 1984 закінчила економічний факультет Дніпропетровського державного університету за фахом інженер-економіст. В 1999 році захистила в Київському національному економічному університеті кандидатську дисертацію за фахом 08.02.03 - організація управління, планування і регулювання економіки.

2 липня 2004 року Ю. Тимошенко (від імені БЮТ) підписала з В. Ющенком - "Угоду про створення коаліції "Сила Народа", створеною на підтримку Віктора Ющенка на президентських виборах, яке передбачало можливість для Тимошенко очолити майбутній уряд. Під час виборчої компанії Ющенко зазвичай більше уваги приділяв темі патриотизму, а Тимошенко частіше виступала на тему "боротьби з олігархами, з метою поліпшення життя народу, дрібного і середнього бізнесу". Тимошенко мала вплив і на "патріотичного виборця", зокрема завдяки тому, що у БЮТ входили видатні націонал-патріоти, дисиденти (зокрема С. Хмара і Л. Лукьяненко). В "Помаранчевій революції" Ю. Тимошенко активно брала участь як "другий лідер-вождь" після В. Ющенка. Було цілком очевидно прагнення Ю. Тимошенко зайняти пост прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр України в лютому - вересні 2005 і грудні 2007 - березні 2010. Лідер партії "Батьківщина" ("Батьківщина") і блоку БЮТ (Блок Юлії Тимошенко), один з лідерів "помаранчевої революції" 2004 роки. Кандидат в Президенти України на виборах 2010 р.

Ющенко Віктор Андрійович (1954 р.) – український політик, третій Президент України (2005 – 2010). У 1975 р. закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут, працював помічником головного бухгалтера колгоспу «40-річчя Жовтня» в селі Яворів Косівського району Івано-Франківської області. З грудня 1976 р. працював у районному відділенні Держбанку СРСР в смт. Улянівка Білопольського району Сумської області. З липня 1985 р. працював у відділі кредитування і фінансування сільського господарства Держбанку СРСР. У грудні 1987 р. перейшов на роботу до київського відділення Агропромбанку СРСР. З 1992 р. – перший заступник голови правління акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна». З січня 1993 по грудень 1999 рр. – голова правління Національного банку України (у 1997 р. вдруге переобраний на цю посаду). Під його керівництвом в Україні була проведена грошова реформа, створено Державну скарбницю, розпочато будівництво Банкнотно-монетного двору, було подолано фінансову кризу 1998 р. У 1997 р. за рейтингом впливового фінансового журналу Global Finance Віктор Ющенко увійшов до шістки найкращих банкірів світу. З 22 грудня 1999 р. по травень 2001 р. перебував на посаді Прем'єр-міністра України. Реалізація урядової програми «Реформи заради добробуту» дозволила Кабінету Міністрів Ющенка домогтися позитивної динаміки в економіці. Вперше за роки незалежності Україна отримала приріст ВВП. За рік у країні була ліквідована бюджетна заборгованість по зарплатні, пенсіях та стипендіях. Підписав скандальну Заяву трьох з приводу руху Україна без Кучми. 29 травня 2001 р. у зв'язку з резолюцією Верховної Ради України про недовіру Кабінетові міністрів України був звільнений з посади Прем'єр-міністра. Продовжував виконувати обов'язки прем'єр-міністра до затвердження на цю посаду Анатолія Кінаха. У січні 2002 р. було сформовано опозиційний до влади виборчий блок «Наша Україна», який очолив Віктор Ющенко. До складу блоку увійшли 10 партій правоцентристської орієнтації. На парламентських виборах у березні 2002 р. в багатомандатному окрузі блок отримав 24,7 % голосів виборців (І місце серед партій і блоків) і сформував найбільшу фракцію у Верховній Раді. Був кандидатом від опозиційних сил на посаду Президента України на чергових виборах Президента України 2004 р., хоча формально йшов на вибори як самовисуванець. Визнаний Центральною виборчою комісією переможцем повторного туру голосування 26 грудня 2004 р. Після рішення Верховного Суду України від 20 січня 2005 р., офіційно оголошений третім Президентом України.

Янукович Віктор Федорович (1950 р.) — український державний діяч, політик, четвертий Президент України (з 25 лютого 2010 р.). Закінчив Українську академію зовнішньої торгівлі (2001 р.), магістр міжнародного права, «Міжнародне право». Із серпня 1972 р. по квітень 1973 р. працював автоелектриком, із квітня 1973 по листопад 1976 рр. механіком Єнакіївського АТП № 04113. З листопада 1976 по лютий 1984 рр. – директор автобази, ВО «Орджонікідзевугілля» м. Єнакієве, з лютого 1984 по вересень 1987 рр. – директор автобази, ВО «Донбастрансремонт» м. Донецьк. З листопада 1987 по листопад 1988 рр. – заступник директора з автотранспорту дирекції матеріально-технічного забезпечення та транспорту Донецького державного ВО вугільної промисловості. З листопада 1988 по травень 1989 рр. – заступник начальника відділу матеріально-технічного забезпечення та транспорту Донецького головного територіального управління вугільної промисловості. У травні – вересні 1989 р. – виконуючий обов'язки директора, у вересні 1989 – березні 1991 рр. – директор ВО «Донбастрансремонт». З травня 1991 по січень 1994 рр. – генеральний директор об'єднання підприємств «Донбастрансремонт». З січня по вересень 1994 р. – генеральний директор об'єднання промислового транспорту вугільної промисловості «Укрвуглепромтранс».З вересня 1994 по серпень 1996 рр. – генеральний директор Донецького територіально-виробничого об'єднання автомобільного транспорту «Донецькавтотранс». З серпня по вересень 1996 рр. – заступник голови, з вересня 1996 по травень 1997 рр. – 1-й заступник голови, з 14 травня 1997 по 21 листопада 2002 рр. – Голова Донецької облдержадміністрації та Голова Донецької облради. З 21 листопада 2002 по 5 січня 2005 рр. перебував на посаді Прем'єр-міністра України, член Ради національної безпеки і оборони України. З квітня 2003 по 23 квітня 2010 рр. – Голова Партії регіонів України, з 23 квітня 2010 р. – почесний голова. Був кандидатом від влади на президентських виборах 2004 року, здобув перемогу, що й спричинило Помаранчеву революцію. Перемога була скасована рішенням Верховного Суду України, який призначив повторне голосування, на якому Віктор Янукович програв своєму суперникові Вікторові Ющенку. З 2005 р. перебував в опозиції, до того моменту, коли в результаті парламентських виборів 2006 р. перемогу одержала Партія Регіонів, була створена коаліція і Віктора Януковича вдруге обрано Прем'єр-міністром. На дострокових виборах до парламенту у 2007 р. перемогла Партія Регіонів, очолювана Януковичем, однак, не створивши коаліції, перейшла в опозицію до новоствореної пропрезидентської більшості та уряду на чолі з Юлією Тимошенко. Переміг на виборах Президента України 2010 р. – в другому турі набрав 48,95% голосів виборців. З 25 лютого 2010 р. – Президент України, голова Ради національної безпеки і оборони України.

Найважливіші події

Р.

24 серпня – проголошення незалежності України

30 серпня – Указ Президії Верховної Ради України про заборону діяльності Компартії України

1 грудня – проведення Всеукраїнського референдуму на підтвердження „Акту незалежності України”

1991 р. – вступ України до Ради північноатлантичного співробітництва

8 грудня– підписання керівниками України, Росії, Білорусії угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД)

Р.

15 січня – Президія Верховної Ради України ухвалила Указ про Державний гімн України (затверджено музичну редакцію, автором якої є М.Вербицький)

28 січня– Верховна Рада України затвердила національний синьо-жовтий прапор Державним прапором України

1993 р., 17 червня – підписання угоди між Україною та Російською Федерацією „Про невідкладні заходи щодо формування Чорноморського флоту Росії і Військово-Морських Сил України на базі Чорноморського флоту”

1994 р.

27 березня– вибори до Верховної Ради України другого скликання та місцевих рад

10 липня – Президентом України обрано Л.Кучму

11 жовтня – виступ Президента України Л.Кучми на сесії Верховної Ради України з доповіддю про основні засади економічної та соціальної політики

1994 рік – приєднання до програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ)

1995 р., 8 червня– підписання Президентом України Л.Кучмою і Головою Верховної Ради України О.Морозом Конституційного договору про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України

1996 р., 28 червня– прийняття Конституції України Верховною Радою

1996 рік – розгортання українських миротворців у Боснії та Герцеговині

Р.

31 травня – підписання між Україною та Росією у Києві Договору про дружбу, співробітництво та партнерство

9 липня – підписання Хартії про Особливе партнерство, заснування Комісії Україна – НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні

1998 рік – заснування Спільної робочої групи з питань оборонної реформи

29 березня – вибори до Верховної Ради України третього скликання

1999 р., 14 листопада– повторне обрання Президентом України Л.Кучми

2000 р., 16 квітня– Всеукраїнський референдум про внесення змін у діяльність Верховної Ради, її чисельність і структуру

2001 р., 30 травня– підписання Президентом України Л.Кучмою Указу „Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки”

2002 р., 31березня– вибори до Верховної Ради четвертого скликання

2003 р., 6 березня– виступ Президента України Л.Кучми зі зверненням до народу з нагоди підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України „Про внесення змін до Конституції України”

2004 рік – ратифікація угоди про підтримку операцій НАТО з боку України

2005 рік – початок інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плану членства як останнього кроку щодо вступу у НАТО

2006 – 2008 рр. – оголошення НАТО політики відкритих дверей щодо вступу України

Р.

15 січня – подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до Плану дій з членства (ПДЧ) в НАТО (так званий «лист трьох», який був підписаний Президентом України В.Ющенко, прем'єр-міністром Ю.Тимошенко і головою Верховної Ради А. Яценюком);

3 квітня – погодження на Бухарестському Самміті на рівні Глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної Ради Декларації, у якій Україну (поряд з Грузією) було запевнено у майбутньому отриманні членства у НАТО;

Р.

17 січня – перший тур чергових виборів Президента України;

31 січня – другий тур чергових виборів Президента України. Обрання на посаду Президента України Януковича Віктора Федоровича;

21 квітня– підписання президентами України Віктором Януковичем та Президентом Росії Дмитром Мєдвєдєвим «Угоду між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України».

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати суспільне становище України в перші роки незалежності.

2. Яким був стан української економіки перехідного періоду?

3. Охарактеризувати особливості виборів до Верховної Ради України та президентських виборів 1994 р.

4. Яке значення мало прийняття нової Конституції України для суспільно-політичного життя країни?

5. Якими були головні засади соціально-економічної програми Президента Л.Кучми?

6. Особливості вирішення аграрного питання.

7. Становище у сфері української культури перехідного періоду.

8. Охарактеризувати стан освіти та науки України доби незалежності.

Рекомендована література:

1..Даниленко В.М. Культура // Державотворчий процес в Україні. 1991-2006. – К: «Наукова думка», 2007.

2. Акт проголошення незалежності України // Голос України. – 1991. – 25 серпня.

3. Історія України. Навчальний посібник / Наук. ред. Бушин М.І. – Черкаси: Брама, 2000.

4. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти / За заг. ред. докт. іст. наук, проф. Бушина М.І. та докт. іст. наук, проф. Гуржія О.І. – Черкаси: Черкаський ЦНТІ, 2007.

5. Історія України: навч. посіб. / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2008.

6. Історія України: Навч.-метод. посіб. / В.М. Литвин, А.Г. Слюсаренко, В.Ф. Колесник, М.І. Гладких, В.І. Гусєв. – К.: Знання-Прес, 2006.

7. Історія України: Підруч. / В.М. Литвин. – К.: Наук. думка, 2006.

8. Історія України: підручник / В.М. Литвин. – 3-тє доопрац. та доповн. вид. – К.: Наук. думка, 2009.

9. Калініченко В.В., Рабалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917 – 2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. – Х.: Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, 2004.

10.Корж Г. Леонид Кучма. Настоящая биография второго президента Украины. – Х.: «Фоліо», 2005.

11.Новітня історія України. (1900 - 2000): Підруч. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл. / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.М. Литвин, В.П. Дрожжин, М.Ю. Козицький, В.Ф. Колесник, Б.І. Корольов, С.В. Кульчицький, В.В. Мусієнко. – 2-е вид., переробл. і доповн. – К.: Вища шк., 2002.

12.Україна за роки незалежності. 1991 – 1998 / Є.М. Григоренко, Л. Мусіна, О. Бондар, Т. Синельченко, В. Стеценко, Д. Денисюк, В. Каленський, А. Зрібняк, Ю. Лупенко, Ю. Каракай; Ред.: В.М. Литвин; П.І. Гайдуцький. – 2-ге