Державні утворення і населення в 1918-1920 рр.

29 квітня 1918 р. до влади в Україні приходить новий Уряд під керівництвом П.Скоропадського. Центральна рада, яка через свою кволість та соціалістичні хитання лише сприяла поширенню хаосу й анархії, не влаштовувала союзників і заможні верстви населення. Її було усунено від влади, а скликаний поміщицьким «Союзом хліборобів-власників» хліборобський конгрес «обрав» П.Скоропадського гетьманом України.

Павло Петрович Скоропадський походив із українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Отримавши військову освіту, брав участь у російсько-японській війні 1904-05 рр., де за виявлений героїзм був нагороджений золотою Георгієвською зброєю, з 1912 року – генерал-майор. В 1914 – 1917 рр. – командир гвардійських кавалерійських частин. В 1917 р. обраний почесним військовим отаманом Вільного Козацтва. Мав значний авторитет як воєначальник. Під впливом революційних ідей змінює свої погляди на українську справу і переходить на захист Української Центральної Ради, однак погляди П. Скоропадського на розбудову української армії на регулярній основі та його велика популярність призвела до неприхильного ставлення Генерального Секретаріату УНР до його особи. В грудні майбутній гетьман перейшов в опозицію, сприяв створенню політичної організації Українська громада, яка за підтримки німецького командування та Союзу хліборобів-власників врешті-решт привела його до влади.

П. Скоропадський встановлює новий політичний режим, розпустивши при цьому Центральну раду, зосередивши у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу. Замість УНР постала «Українська Держава». Головою уряду гетьман призначив полтавського поміщика, земського діяча, октябриста за партійністю Ф.Лизогуба.

Уряд Української Держави намагався покінчити з хаосом та анархією. Ліквідувавши такі нововведення Центральної ради, як націоналізація поміщицьких маєтків, П.Скоропадський проголосив приватну власність «святою і недоторканою». Він увів окрему категорію громадян – козаків (із заможних селян), сподіваючись, що вони будуть основною соціальною опорою режиму. Гетьман сам видавав закони, призначав кабінет, управляв зовнішньою політикою та військовими справами, був верховним суддею країни. Почалося відновлення держапарату в центрі і на місцях, почала діяти поліція, формувалися (долаючи протидію німців) національні сухопутні та морські військові сили. Адже без цих реформ П.Скоропадський не зміг би реалізувати договір від 27 січня (9 лютого) 1918 р.

Гетьман розгорнув активну дипломатичну роботу. Почалося встановлення державних кордонів з урахуванням етнічних меж розселення українців. Крим отримав статус автономії в складі України. 12 країн світу встановили на той час дипломатичні відносини з Україною.

Гетьман показав бажання і вміння управляти. Але його політика, через майже цілковиту залежність від окупантів, орієнтацію на заможні класи і прагнення створити великі земельні латифундії на базі поміщицьких господарств не мала широкої підтримки зі сторони селянства.

Саме внаслідок цих особливостей Українська Держава була приречена. Міністри з уряду П.Скоропадського вважали самостійність України неминучою, поки у Москві залишався В.Ленін, а в Берліні – кайзер.

Політичні партії які підтримували політику Центральної Ради виступили проти гетьмана. Українські соціал-демократи та ліві есери обстоювали необхідність відновлення УНР і вважали необхідним вести збройну боротьбу з режимом. За рахунок полівіння українців посилили свій вплив більшовики. У соціально-економічній політиці П.Скоропадський намагався повернутися до старих часів. Він віддав землю та реманент колишнім власникам. Отже, у поточній політиці гетьман підтримував не селян, а поміщиків, які повернулися до своїх маєтків і дістали можливість використовувати проти селян війська. Не кращим було становище робітників. Власники заводів і фабрик перейшли у наступ – тривалість робочого дня істотно збільшилася, страйки придушувалися силою, підприємці вдавалися до масових локаутів. Така політика режиму різко посилила соціальну напругу в суспільстві.

Війська союзників все частіше вдавалися до сили, в ряді районів почалося справжнє пограбування мирного населення – самочинна реквізиція хліба, фуражу, худоби. Зрозуміло, що селяни не бажали віддавати поміщикам майно і землю, а окупантам – хліб та худобу. На виступи селян (вчорашніх солдатів, які мали зброю і вміли воювати) влада відповідала силою. Почалася народна боротьба з окупантами. Цей стихійний селянський рух прагнули підпорядкувати собі більшовики та есери. Найбільших масштабів селянська війна набула на Київщині, де її очолив український лівий есер М.Шинкар. На Чернігівщині повстанцями керував більшовик М.Кропив'янський, на Катеринославщині – Н. Махно.

Соціальна політика П.Скоропадського зумовлювалася його соціальним походженням, найближчим оточенням та цілковитою залежністю від окупантів. Однак у сфері національно-культурної політики П.Скоропадський мав певну свободу дій і його особиста освіченість, пошана до української старовини та культури дали помітні позитивні наслідки. Однодумцем, помічником гетьмана були міністри народної освіти і мистецтва М.Василенко; закордонних справ Д.Дорошенко та ін..

Широко проводилася українізація державного апарату, армії, закладів освіти. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови й літератури, історії та географії України в усіх середніх школах. Восени 1918 р. діяло вже близько 150 українських гімназій, було засновано українські університети у Києві (старий залишився російськомовним) і Кам'янці-Подільському, а в існуючих університетах почали працювати українознавчі кафедри.

У листопаді 1918 р., підтримуючи ініціативу українських вчених, П.Скоропадський заснував Українську Академію наук. Серед її перших академіків були відомі науковці Д.Багалій, А.Кримський, В.Вернадський (президент академії), М.Туган-Барановський та інші. Гетьман не шкодував коштів на культуру – були засновані Українська національна бібліотека. Державний український архів. Національна галерея мистецтв, історичний музей, Український національний театр драми та опери, «Молодий театр» Л.Курбаса, Державний симфонічний оркестр під керівництвом О.Горілого тощо.

В листопаді 1918 р. політичний режим гетьмана перебував у політичній кризі. Стала очевидною поразка Німеччини (союзника Української Держави) в Першій світовій війні, а спроби П.Скоропадського знайти підтримку серед впливових українських діячів не вдалася. Тоді гетьман, у розрахунку на підтримку Антанти і росіян, що були налаштовані проти більшовиків, 14 листопада 1918 р. призначив уряд з російських монархістів та зобов'язався об'єднати Україну з майбутньою не більшовицькою Росією. Та це вже не могло виправити становище.

Невдовзі П. Скоропадський – в емігрує в Німеччину. Він був співзасновником Українського наукового університету (Берлін; 1926 – 1945 рр.). Під час Другої світової війни сприяв звільненню з таборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін. Загинув в 1945 р. в Німеччині під час авіабомбардування, похований у Оберсдорфі.

Політичний режим П.Скоропадського не мав широкої соціальної та політичної підтримки в Україні. В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання Національного союзу (об'єднання опозиційних гетьману політичних сил на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою), Селянської спілки, профспілок залізничників і Українських січових стрільців. Присутні, з метою повалення влади гетьмана, утворили верховний орган УНР – Директорію. Її очолили В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрієвський і А.Макаренко.

Директорія спрямувала бойові дії проти гетьманських військ і повела загони Українських січових стрільців на Київ. Командування окупаційних військ, під впливом революції в Німеччині, заявило про нейтралітет так, на хвилі широкого повстанського руху 18 грудня Директорія вступила до Києва. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. Гетьманські війська капітулювали, а сам гетьман з німецькими військами залишив столицю.

Політика Директорії, уряд якої очолив В.Чехівський (член УСДРП), законодавча влада мала належати Трудовому конгресу, «обраному трудовим населенням, без участі поміщиків і капіталістів». Але спроба провести Трудовий конгрес з метою організації стабільної влади закінчилася невдачею.

Внутрішня і зовнішня політика Директорії, в умовах хаосу і безладдя, заохочення партизанщини, внутрішніх міжпартійних суперечностей, не мала чіткості й послідовності. «Сприяли» цьому й особисте суперництво та принципові непорозуміння між В.Винниченком і С.Петлюрою, які «доповнювали» розкол в українському партійному середовищі стосовно характеру нової влади.

Якщо С.Петлюра із поміркованими соціалістами був проти соціальних експериментів і через парламентську демократію відстоював розбудову сильної держави з ефективним апаратом влади, дисциплінованою армією і виступав за спільні дії з Антантою проти більшовиків, то В.Винниченко, якого підтримував В.Чехівський, волів перейняти у більшовиків радянську систему організації суспільно-політичного життя і обстоював союз із більшовиками проти Антанти.

Унаслідок цих суперечностей і під тиском Антанти В.Винниченко вийшов із Директорії. Згодом він виїхав за кордон. Замість В.Чехівського уряд очолив С.Остапенко, а С.Петлюра, який вийшов з УСДРП, став головою Директорії.

Директорія не врахувала досвіду Центральної ради і продовжувала шукати зовнішньополітичної підтримки – цього разу з боку Антанти. Водночас соціальна політика УНР залишалася, як і рік тому, малоефективною. Директорія здебільшого тільки декларувала відданість інтересам трудящих. Так, поміщицькі маєтки підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Декларацією залишилася й проголошена відданість інтересам робітництва. Отамани придушували страйки, забороняли діяльність робітничих організацій політичного характеру і навіть розганяли профспілки. Намагання Директорії встановити баланс між революційними реформами і порядком у підсумку не дало ні порядку, ні реформ.

Отже, Директорія не змогла виробити і запровадити в життя реальну політичну програму, яка б знайшла підтримку серед широких верств населення. Давня дилема української інтелігенції – чому віддати перевагу: соціальним чи національним проблемам – знову сіяла серед українських політиків ворожнечу та безладдя.

Втратила Директорія і більшу частину своїх військових сил. Частина есерів (майбутні «боротьбисти») за нових обставин не припинила збройної боротьби, але цього разу не з окупантами, а з новим керівництвом УНР. Вони без участі більшовиків «збільшовизували» військо. Вийшли з підпорядкування Директорії і увійшли до складу радянських військ підрозділи отаманів Зеленого (Д.Терпило), М.Григор'єва, Н.Махна тощо. Спільно з Червоною армією вони включилися до боротьби проти денікінців та військ Антанти, які в грудні 1918 р. висадилися в південних портах України.

Війська С.Петлюри навесні 1919 р. продовжували відступ і лише в червні зробили спробу стабілізувати фронт. Проте виснажена і відірвана від джерел постачання армія незабаром знов почала терпіти поразки. Від повного знищення петлюрівців врятувала загартована 45-тисячна Українська Галицька армія (УГА), яка розпочала наступ проти загонів Червоної армії. 30 серпня 1919 р. українські війська вступили до Києва. Але наступного дня, під тиском білогвардійських військ А.Денікіна, вони залишили столицю.

Спроби укласти антибільшовицький союз між А.Денікіним і С.Петлюрою успіху не мали. А.Денікін дав директиву окупувати Правобережжя. Антанта не заперечувала, бо турбувалася тільки про те, щоб у протиборстві з УНР білогвардійці не зазнали зайвих втрат і тим не послабили себе у війні з більшовицькою Росією. Бої петлюрівців з денікінцями тривали з перемінним успіхом, але на початку листопада 1919 р. керівництво УГА припинило воєнні дії і перейшло на службу до А.Денікіна. На короткий час білогвардійці зайняли Правобережжя. С.Петлюра подався до Варшави.

Добровольча армія А.Денікіна, яка з початку 1919 р. вела наступ, до жовтня захопила майже всю Україну. На окупованій території було встановлено жорстокий режим – великі податки, які скоріше нагадували грабунок, поєднувалися з масовими розстрілами та єврейськими погромами. Почалося повернення поміщиків. Останні відбирали в селян колишні свої землі, за «тимчасове користування» землею вимагали сплати. Зазнали переслідувань українська мова і культура.

Жорстокий антинародний денікінський режим викликав глибоке невдоволення населення – страйкували робітники, до лав партизансько-повстанського руху за короткий час влилося понад 100 тис. бійців. На чолі загонів стояли представники різних політичних партій – більшовики, ліві есери, боротьбисти тощо. Деякі отамани в черговий раз змінили політичну орієнтацію і тепер знову воювали на боці Рад. Загони Н.Махна, зокрема, захоплюючи й утримуючи міста, здійснили низку героїчних рейдів по тилах білих.

У жовтні 1919 р. на фронті стався перелом. 12 грудня радянські війська захопили Харків. У січні наступного 1920 р. денікінців було вибито з Донбасу, 7 лютого – з Одеси. Рештки білої армії втекли на Кримський півострів.

Протягом 1919 р. в Україні, внаслідок запеклої громадянської війни, влада остаточно розвалилася, запанували хаос та анархія. Менш ніж за рік Київ п'ять разів переходив з одних рук в інші. Міста спустіли. Селянство прагнуло зберегти свої земельні наділи і вирощений хліб. За таких умов воно готове було підтримати будь-який уряд. Але як тільки та чи інша влада виявлялася неспроможною забезпечити вимоги селянства, воно виступало проти неї і переходило на бік супротивної сторони. Український селянин добре розумів, що не слід повертатися до старих порядків, але й не знав, за який лад треба боротися. Нерідко він проклинав усіх городян і всі уряди. Підтримка селянством «зелених» отаманів з їх анархізмом та бандитизмом у цілому не мала для України позитивних наслідків. Регулярні війська боролися за міста та залізниці, в селах же панували селянсько-партизанські загони, і єдиною владою, яку там визнавали, була влада зброї.

25 квітня 1920 р. почалася Польсько-радянська війна. В інтервенції брала участь 150-тисячна польська армія. Разом з нею діяло 15 тис. петлюрівців. Наприкінці квітня поляки зайняли Волинь, а 6 травня захопили Київ.

Очікуване й обіцяне С.Петлюрою полякам народне повстання в Україні не відбулося. Навпаки, вторгнення військ викликало глибоке обурення населення. Мобілізація до Червоної армії йшла успішно, а на окупованій території розгорнувся партизанський рух.

Військові успіхи Польщі виявилися тимчасовими. На початку червня 1920 р. розгорнувся контрнаступ радянських військ. Після запеклих боїв вони 12 червня зайняли Київ. Уряд Директорії повернувся до Варшави. Протягом червня вся Наддніпрянщина була зайнята радянськими військами, бойові дії перемістилися на Західну Україну, Білорусію, територію корінної Польщі. Червона армія успішно вела наступ на Варшаву і Львів.

Після вступу частин Червоної армії до Польщі й східної Галичини негайно були утворені Польський і Галицький ревкоми. Вони проголосили націоналізацію підприємств і. банків, експропріацію поміщицьких маєтків та організацію батрацьких комітетів для управління ними. У Галичині поспішили навіть із проголошенням Галицької соціалістичної радянської республіки. Більшовицьке партійно-державне керівництво розраховувало на мирні переговори не з урядом Ю.Пілсудського, а з маріонетковим «робітничо-селянським» Польським ревкомом.

Між РСФРР, УСРР з одного боку, і Польщею – з іншого, 12 жовтня 1920 р. був підписаний договір про перемир'я і окреслені умови майбутнього миру. Мир було укладено 18 березня 1921 р. у Ризі. Західноукраїнські землі (обіцяні ще петлюрівцями) залишилися за Польщею. Петлюрівці, позбавлені підтримки поляків, після запеклих боїв з Червоною армією в листопаді 1920 р. залишили Україну.

Новий похід Антанти проти більшовиків, який розпочався 7 червня 1920 р., очолив П.Врангель. До середини серпня його війська зайняли північну Таврію, Олександрівськ, Синельникове, загрожували Катеринославу та Донбасу.

Перелом на півдні України стався через кілька місяців. Вирішальний наступ Червоної армії почався 28 жовтня. Була захоплена Північна Таврія, врангелівці відступили до Криму і сховалися за міцними укріпленнями Перекопу.

Героїчний штурм частинами Червоної армії Перекопу де вирішальну роль відіграв корпус Н.Махна, супроводжувався великими втратами. У запеклих короткочасних боях загинули десятки тисяч червоноармійців. Відчутними були втрати й у врангелівців. Після прориву укріплень рештки врангелівських військ частково евакуювалися до Туреччини. Всі білогвардійські офіцери, які повірили обіцянкам червоних про амністію у випадку здачі в полон і залишилися, невдовзі були знищені чекістами.

Внаслідок поразки у Першій світовій війні та переможної революції відбувся розпад Австро-Угорської імперії. Створилася можливість для національно-державного самовизначення західноукраїнських земель.

18 жовтня 1918 р. у Львові представники українських політичних партій, церкви і парламентарії утворили Національну раду — вищий орган майбутньої держави. Рада задекларувала претензії на Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття, тобто на всі етнічні українські землі у межах Австро-Угорської імперії.

Польща також готувалася взяти владу в Галичині. За цих умов польсько-український конфлікт мав у першу чергу національно-державний, а не соціальний характер. У ніч на 1 листопада Національна рада своїми нечисленними збройними силами зайняла Львів, а потім поширила владу і на всю Галичину. Українці із захопленням вітали ці події. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її президентом став голова Національної ради, юрист Є.Петрушевич, головою уряду — досвідчений парламентарій К.Левицький. Однак невдовзі, під натиском польських збройних сил через відсутність численної власної армії, було втрачено Львів (22 листопада), а в січні 1919 р. уряд ЗУНР переїхав до Станіслава (тепер Івано-Франківськ).

В листопаді було обрано Українську Народну раду (150 депутатів із селян, інтелігенції та духовенства), яка стала представницьким і законодавчим органом ЗУНР. Згодом було створено місцеві органи влади. Великі приватні маєтки були експропрійовані, а землі розподілені між малоземельними і безземельними селянами. Населенню гарантували громадянські права, а національні меншини (поляки, євреї, німці) отримали 30% місць у парламенті.

Ще під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав уповноважених представників до УНР з метою домовитися про возз’єднання обох українських держав. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній «договір про злуку». У ньому говорилося: «Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти своєю територією й населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку».

З січня 1919 р. у Станіславі Українська Національна рада (парламент ЗУНР) затвердила договір, опублікувала його й доручила урядові вжити заходів для реалізації ідей соборності української нації. Урочиста церемонія злуки відбулася у Києві 22 січня 1919 р. На Софійському майдані у присутності десятків тисяч киян В.Винниченко оголосив універсал, виданий з приводу цієї історичної події. В ньому зазначалося, що декларація про злуку має бути затверджена Установчими зборами представників усієї України.

Спроба возз'єднання двох українських держав була і залишилася декларацією; польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР із території західноукраїнських земель; існування УНР ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Одночасно внаслідок політичних потрясінь та економічної кризи соціальна напруга взимку 1919 р. продовжувала зростати. З'являлися Ради робітничих і солдатських депутатів, активізувалися комуністичні групи. Під гаслами ліквідації приватної власності вони в своїх політичних домаганнях, як завжди, прагнули використати класові суперечності. Все це загострювало соціальні відносини в краї, перешкоджало досягненню національно-державної мети. У лютому в Станіславі було створено Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Сама її назва свідчила про невизнання «буржуазної» ЗУНР. У ніч на 14 квітня успіхом для комуністів закінчилося збройне повстання у Дрогобичі. Вони проголосили повалення влади Національної ради і надіслали привітання радянським урядам України та Угорщини. Проте розрахунки західноукраїнських комуністів на розростання «світової пролетарської революції» навіть у місцевому масштабі не виправдалися. Після кровопролитного бою війська ЗУНР знову зайняли Дрогобич.

Першим вагомим кроком ЗУНР у внутрішній політиці стало створення Української Галицької армії (УГА), яка внаслідок проведення загальної мобілізації нараховувала навесні 1919 р. 100 тис. чол., з них 40 тис. – боєздатних.

До березня 1919 р. УГА вела позиційну війну з польськими частинами. У березні на території, де діяла УГА, розпочала наступ сформована і добре озброєна у Франції 60-тисячна польська армія Й.Галлера. Поляки відкинули українські частини за Збруч і захопили майже всю Галичину. Не вніс перелому у хід війни і відчайдушний червневий контрнаступ. 16 липня 1919 р. УГА перейшла на Наддніпрянщину. З'єднання з військами С.Петлюри мало забезпечити продовження боротьби за незалежну Україну. Польські війська, окупувавши Галичину і Західну Волинь, ліквідували всі структури української державності, нещадно придушували будь-якій опір.

У результаті польсько-української війни 3,5 млн. галицьких українців поступилися 18 млн. поляків, які, до того ж, мали свою національну державу. УНР на той час не змогла надати допомоги своїм західноукраїнським братам. Антанта підтримала Польщу, намагаючись за її рахунок запобігти відродженню могутньої Німеччини і покласти край мріям В.Леніна про «світову пролетарську революцію». 25 червня 1919 р. Антанта визнала за Польщею право на тимчасову окупацію Галичини.

Подібна доля спіткала й решту західноукраїнських земель. Буковину населяли переважно українці (на півночі) і румуни. Тут протягом розглядуваного періоду виникали паралельні органи влади, утворювані українськими й румунськими політичними партіями.

У Чернівцях 3 листопада 1918 р. на 40-тисячному Буковинському народному вічі панував заклик: «Хочемо до України!». Водночас, як крайова організація КП(б)У, утворилася Компартія Буковини. Подекуди стали виникати Ради. Щоб попередити небажані для себе події, королівська Румунія окупувала всю Буковину і Бессарабську область, яка до 1917 р. належала Російській імперії.

Населення Закарпаття, серед яких переважали українці, на століття зробив цю землю об'єктом суперечок сусідніх держав. Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття увійшло до складу Угорщини, а на початку 1919 р., за згодою Антанти, воно було розділено між Чехословаччиною та Румунією. Однак корінне населення краю бажало з'єднатися з Україною, і 21 січня 1919 р. Закарпатські всенародні збори висловилися за приєднання до УСРР. Сприяло цьому й те, що гасла більшовиків про націоналізацію та зрівняльний поділ землі вже встигли поширитися серед малоземельного закарпатського селянства. Але буржуазія та заможне селянство із яких були утворені буржуазні партії, що входили в Руські народні ради, 1919 р. 8 травня прийняли рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Ще раніше таке рішення винесла Паризька мирна конференція. Наприкінці липня 1919 р. чеські й румунські війська окупували все Закарпаття, яке за Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. остаточно перейшло до Чехословаччини.

Отже, внаслідок подій 1917-1920 рр. відбувся новий імперський розподіл українських земель. Перемога більшовицької Росії означала фактичне встановлення влади РСФРР у Наддніпрянщині. Підляшшя, Лемківщина, Холмщина, Полісся, Західна Волинь і Галичина опинилися під владою Польщі. Закарпаття залишилося в складі Чехословаччини, а Буковина і Бессарабія – Румунії.