Об’єктивні причини і суб’єктивні фактори ліквідації Гетьманщини

 

Досить суперечливим періодом української історії є перебування українських земель у складі Австро-Угорщини та Російської імперії. По-суті, відбувся черговий переділ України, який розділив її на Західну і Східну, що в свою чергу негативно вплинуло на національні й державотворчі процеси. Тож висвітлення цих процесів є досить важливим, оскільки їх наслідки ми відчуваємо й сьогодні.

Ліквідація інституту гетьманства стала логічним результатом послідовної політики російського самодержавства, що вміло використовувало відсутність єдності в українському суспільстві. 3 липня 1722 р. помер гетьман Іван Скоропадський, і за наказом царя Петра І в Україні були заборонені вибори нового гетьмана. Управління Україною було передано Малоросійській колегії. А наказним гетьманом тимчасово був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок (1722-1723 рр.), який, на думку сучасного дослідника О. Коваленка, поділяв політичну програму гетьмана Івана Самойловича стосовно автономного устрою Гетьманщини в складі Російської держави. Будучи одним із ймовірних претендентів на гетьманський уряд у 1708 р., П. Полуботок не зміг очолити козацьку державу, бо Петро І запідозрив у ньому потенційного зрадника своїх інтересів в Україні: «Этот очень хитер, он может Мазепе уравняться». Проте в 1712 р. П. Полуботку разом з генеральною старшиною було доручено до обрання чергового гетьмана керувати Лівобережжям. Спільно з деякими іншими прихильниками широкої автономії для українців П. Полуботок вирішив рішуче боротися за «давні» козацькі права й привілеї. Спочатку йому це начебто вдалося: Сенат і особисто О. Меншиков, переслідуючи власні інтереси, скасували окремі розпорядження Малоросійської колегії. Але вже навесні 1723 р., внаслідок активної опозиційної діяльності, П. Полуботка разом із старшинами С. Савичем та І. Чарнишем викликали до Санкт-Петербурга, допитали в Таємній канцелярії, а в листопаді ув’язнили в Петропавлівській фортеці. Там наказний гетьман Лівобережної України помер 18 грудня 1724 p. Свідки тих подій згадували, що перед смертю П. Полуботка Петро І прислав до нього власного лікаря, та гетьман відмовився, промовивши: «Нащо мені жити, коли не можу послужитися Вітчизні».

Після смерті Петра І, яка сталася 28 січня 1725 p., таку ж політику щодо України провадила його дружина – імператриця Катерина І (померла в 1727 р.). Так, 22 квітня 1725 р. вона надіслала азовському генерал-губернатору Г. Чернишову інструкцію «Про управління губернією», в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорожців. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі на Запорожжі; не дозволяла перетинати козакам-«зрадникам» кордони Російської держави; забороняла будь-яке листування «обивателів» з низовиками, які «не повинилися» перед царським урядом; усіх таких «правопорушників» слід було переслідувати будь-де «в землях императорскаго величества», а «в Турецкой области» радити робити це пашам і кримському ханові.

У 1727 р., коли російським імператором став Петро ІІ, а гетьманом України було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734 рр.), між Україною та Російською імперією були укладені «традиційні» статті-угоди (гетьманські «Нужды малороссийския» й царські «Решительныя резолюции» на них), які визначили статус українських земель у складі Росії: Гетьманщина не визнавалася юридично самостійною стороною; національні органи її влади фактично позбавляли номінальних функцій, майже повністю підміняючи їх російськими установами чи окремими сановниками; гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральна старшина та полковники затверджувалися царем. З часом процес поглинання Української держави Росією ставав усе активнішим, російські чиновники все частіше перебирали на себе повноваження старшинської адміністрації під час вирішення прикордонних суперечок, що виникали між жителями Гетьманщини і Речі Посполитої. Вже в середині XVIII ст. з боку російського уряду відбулося кілька спроб, чітко визначити й виміряти кордон між двома державами.

Уряди Російської імперії, Польщі й Кримського ханства прагнули зберегти недоторканність кордонів своїх держав. Тому вони завжди приділяли значну увагу питанням, пов’язаним з прикордонними землями. Так, Колегія іноземних справ Росії в 1745 р., посилаючись на те, що державні кордони з Річчю Посполитою ще остаточно не визначені, спеціальним указом заборонила видавати польським шляхтичам документи на право володіння маєтками в прикордонній смузі. В тому ж році кримський хан Селім-Гірей вказував київському генерал-губернатору М. Леонтьєву на недоречність сутичок на кордоні між запорозькими козаками і ногайськими татарами. Водночас розглядалися питання про перехід мешканців Правобережної України в межі Російської держави. Урядовці Речі Посполитої, в свою чергу, уточнювали відстані від сіл і містечок до польсько-українського кордону.

В кінці 40-х та на початку 50-х pp. ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 рр.) – дочку Петра І і Катерини І – задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо «обрання» (а фактично призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 p., виданим Колегії іноземних справ, це доручалося здійснити графові Гендрікову. Під час підбору кандидатури гетьмана вибір впав на К. Розумовського (1728-1803 рр.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе «двором» і охоронцями, зажив, мов «царьок». Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Були повернуті всі рангові маєтності «на булаву», відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії, скасована Канцелярія міністерського правління тощо. 24 липня 1751 p. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К. Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних «реформувань» Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І. Скоропадського. Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні «статей»-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, здійснив реформу козацького війська, реформував систему освіти (зокрема було запроваджено обов’язкове навчання козацьких дітей), дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський «суд по формі»). К. Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Це стосувалося також і питання розмежування земель низовиків і жителів Лівобережжя. Так, у 1752 p. він видав Кошу «ордер» про необхідність прибуття з Січі «депутатів» у зв’язку з суперечкою за так звані старосамарські землі. 19 липня 1653 p. царський уряд спеціальним декретом заборонив вибори на Січі кошового отамана, писаря й осавула, обмежив довільне висування козаків на старшинські посади. У 50-х pp. гетьман розгорнув справжню «боротьбу» за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

Та вже в 1754 p. царський уряд значно обмежує діяльність К. Розумовського. В липні Сенат законодавчо ліквідує й без того досить прозорий кордон між Україною та Росією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму оцінювалися як абсолютно позитивні, бо вони здійснювалися начебто з метою зміцнення економічних зв’язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Сучасні ж українські історики, зокрема О. Гуржій, Т. Чухліб та ін., вважають, що такими діями Росія скасувала одну з найважливіших ознак української автономії.

На початку 60-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К. Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду «рішення» гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. У 1762 р. на престол вступає Катерина II (1762-1796 рр.). У січні 1764 p. імператриця наказала К. Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за «зраду» примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум’янцевим. А указом від 17 листопада призначила «главным малороссийским командиром» генерал-губернатора. Крім політичних чинників формальним приводом для цього послужило подання К. Розумовським від «імені» українського «шляхетства» «прошенія» імператриці про спадковість гетьманського титулу в його роду. Налякана цим вчинком Катерина II, примусила брата колишнього фаворита Єлизавети Петрівни взагалі відмовитись від гетьманського «уряду».

Остаточно ліквідувавши інститут гетьманства в Україні, Катерина II передала новопризначеному генерал-губернатору П. Рум’янцеву «секретну» інструкцію щодо управління краєм. У ній, зокрема, пропонувалося припинити переходи селян, розмежувати функції військового та цивільного керівництва, здійснювати контроль над економікою та сприяти збільшенню податків з населення. Але дану інструкцію не варто оцінювати лише в негативному світлі, як це інколи відбувається в сучасній історіографії. Даний документ містив також вимоги про обмеження розкрадання казенних прибутків і земель; перевищення вивезення товарів над їх ввезенням; заміну «грошової» торгівлі сіллю з Туреччиною натуральним обміном; збереження лісів; поліпшення і розширення водних шляхів тощо. Хоча всі ці заходи й планувалося здійснювати насамперед в загальноімперських інтересах Росії, а не в інтересах населення, вони певною мірою були покликані позитивно вплинути на розвиток господарства України. В цілому ж, великодержавна колоніальна політика Катерини ІІ була спрямована на русифікацію українського народу й досягнення єдиної мети – знищити не лише Гетьманщину, а й саму згадку про неї.

Проте після ліквідації Гетьманщини в Україні залишався останній оплот української державності – Запорозька Січ. Хоча демократичний устрій Запорожжя викликав незадоволення з боку царського уряду, та все ж таки Запорозька Січ потрібна була Росії як міцний військовий форпост на її південних рубежах. Це була єдина причина того, що Москва, обмежуючи права козаків й даруючи їх землі дворянам, змушена була тривалий час миритися з існуванням Січі. Але після успішного завершення війни з Туреччиною (1768-1774 рр.) та підписання Кучук-Кайнарджійського миру Катерина ІІ скористалася нагодою остаточно ліквідувати Січ. За її наказом у червні 1775 р. війська під командуванням генерала Текелі оточили укріплення Нової Січі. Хоча частина козаків вирішила чинити опір, козацька верхівка на чолі з 75-річним П. Калнишевським вирішила здатися на милість цариці. Пізніше останній гетьман Запорозької Січі за наказом Катерини ІІ був висланий до Соловецького монастиря, де проживши в неволі 27 років, помер у 103-річному віці. Після ліквідації Січі Україна потрапила в абсолютну залежність від російського царату. В 1763 р. козацькі полки були реорганізовані за зразком російської армії, ставши її частиною. З часом козаки повністю втратили всі свої привілеї та права, перетворившись на залежних селян. Більша ж частина козацької старшини отримала офіцерські звання та земельні володіння, перетворившись із козацької верхівки на стан поміщиків.

В сучасній історіографії вказуються різноманітні причини ліквідації Гетьманщини та козацтва взагалі. Як правило, вказують на причини класового та військово-стратегічного характеру. Слід визначити три основні групи чинників:

1. політичні (демократичний устрій Запорозької Січі суперечив основним нормам самодержавства та імперським порядкам);

2. економічні (зростання економічних можливостей козацьких господарств капіталістичного типу; збільшення населення);

3. соціальні (козацтво взагалі та Запорозька Січ як символ свободи українців постійно залишалися б каталізатором антифеодальних виступів селян проти влади поміщиків).

Варто зазначити, що ліквідація росiйським урядом iнституту гетьманства, i зрештою залишкiв української автономії мала негативні наслідки: Україна (за винятком Галичини, що пiсля поділів Польщi 1772 - 1795 рр. опиняється в складi Австрiйської монархiї) набуває статусу звичайної росiйської провiнцiї, особливiстю якої порiвняно з центральними росiйськими губерніями була послідовна боротьба за викорінення всіх залишків місцевої самобутності. Зокрема, урядові заборони книгодрукування українською мовою зробили національну літературу впродовж усього XVIII ст. рукописною, а витиснення української мови з шкiл разом з рiзким скороченням мережi останніх призвело до рiзкого падiння письменностi. Спецiальним актом 1802 р. було заборонено навiть будувати церкви в українському стилi, й натомість наказувалося зводити храми за типовими для всiєї Iмперiї проектами. Лiквiдацiя Гетьманщини супроводжувалася русифiкацiєю нацiональної елiти. Отримавши права росiйського дворянства та широкi можливостi для кар’єри у швидко зростаючiй iмперiї, нащадки козацької старшини поступово вiдходили вiд власного народу, його мови й культури.