Нові можливості в науці та культурі України в роки перебудови

Наука і культура України розвивалися, як і суспільство, складними шляхами. Слід наголосити, що піднесення національно-демократичного руху створило нові умови для духовного розвитку суспільства. За цих умов для істориків з'явилися нові можливості і в історичній науці започаткувалися нові процеси. З них найголовніші:

1) для істориків і всіх громадян дедалі більше стають доступними праці раніше заборонених або призабутих українських істориків і політиків, а також істориків української діаспори;

2) розширюється доступ до раніше закритих архівних фондів, почалася публікація з них документів і матеріалів;

3) почався фронтальний, хоча й повільний, перегляд характеристик і оцінок історичних явищ, подій і діячів, а також схеми українського історичного процесу взагалі.

Насамперед йдеться про публікацію творів І.Крип'якевича, Д.Яворницького, Д.Багалія, О.Єфіменка, В.Антоновича, І.Огієнка та інших видатних вітчизняних істориків. Знайшли свого читача й навчальні та науково-популярні праці українських істориків діаспори – Н.Полонської-Василенко, Д.Дорошенка, І.Борщака. Низку цікавих праць опублікували вітчизняні сучасні історики – В.Смолій, В.Сарбей, О.Апанович, С.Кульчицький, О.Пріцак та багато інших.

Неможливо переоцінити значення ознайомлення не тільки спеціалістів, а й широкого читацького загалу з науковими, науково-популярними та публіцистичними писаннями най видатнішого українського історика, першого президента України М.Грушевського. Особливе значення мало повернення після 60-річного замовчування його концепції історії українського народу, викладеної, насамперед, у фундаментальній «Історії України-Русі», популярній «Ілюстрованій історії України» та інших працях.

Об'єктивний та неупереджений аналіз минулого, вивчення подій та уроків національно-визвольної боротьби українського народу, етногенезу української нації, історії української державності за часів Київської Русі, держави Б.Хмельницького, Гетьманщини і УНР мали великий вплив на розгортання національно-демократичного руху, на боротьбу за вільну і незалежну Україну. Вагомий внесок зробила українська історична наука у розвінчування радянських ідеологічних міфів. Йдеться про наукові оцінки ставлення більшовицької партії до українського питання, про війни більшовицької Росії з УНР, про голодомори 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років, про сталінські репресії в Україні, повернення нашій історії імен сотень видатних політиків, вчених, митців тощо.

Становище в науці України було і залишається складним. Провідним науковим центром є Академія наук України. Тут ведуться фундаментальні дослідження практично з усіх галузей сучасної науки – матеріалознавства, математики, фізики, кібернетики, фізіології, біології, українознавства. На початок 90-х років чисельність науковців в Україні досягла 220 тис. чол. Поряд із значними досягненнями спостерігається нагромадження серйозних проблем і прорахунків, поміж них – надмірна перевага прикладних досліджень на шкоду фундаментальним. До того ж понад 90 % технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Залишковий принцип фінансування науки позбавляє її перспектив розвитку.

Разом із недостатньою матеріально-технічною базою науки це призвело до втрати провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу в рівні наукових розробок і помітного зниження рівня винахідництва.

Яскравою прикметою перебудови було повернення із забуття кращих перлин духовності нашого народу – романів В.Винниченка, драм М.Куліша, прози М.Хвильового, Г.Косинки, поетичного слова М.Зерова, Є.Плужника та багатьох інших репресованих або забутих ще з часів Й.Сталіна українських митців.

До читача прийшли художні та публіцистичні твори «шестидесятників» В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, І.Дзюби, М.Руденка. Серед цих повернутих були твори не лише української, але й російської (В.Некрасов, Б.Чичибабін), кримсько-татарської, єврейської та інших національних літератур.

Одночасно, не слід забувати й про тих сучасних українських митців, які своїми об'єктивно зображували правду життя радянських людей і тим самим створювали духовно-емоційну ауру змін. Так, варто згадати романи О.Гончара «Собор» і «Циклон», М.Стельмаха «Дума про тебе» і «Чотири броди», новаторські поезії І.Драча, публіцистичну лірику Б.Олійника і Д.Павличка, літературні твори П.Загребельного, В.Дрозда, Ю.Мушкетика та ін. Адже закономірно великий загін митців було обрано в 1990 р. до Верховної Ради України, і саме творча інтелігенція на початковому етапі очолила національно-демократичний рух в Україні (Народний Рух України за перебудову було засновано у вересні 1989 р. з ініціативи київської організації Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН України).

У 1984 р. була здійснена спроба реформувати освіту. Посилювалася ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізовувалися в 9-річні, середні в 11-річні. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору. На початку 80-х рр. стало помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.

На противагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявилися в музично-пісенній творчості, композитора В.Івасюка, ансамблю «Смерічка», співаків В.Зінкевича, Н.Яремчука. Величезну популярність здобула у 80-ті рр. співачка Софія Ротару. Але в існуючій тоді системі цінностей їх творчість нерозривно пов'язувалася зі «здобутками радянської соціалістичної культури». Обізнаність же зі справжнім, кризовим станом справ у всіх сферах життя радянського суспільства була для більшості людей недосяжною.

Тому багато хто сприйнявпочаток перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М. Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ. Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов'язане з ідеєю здобуття державної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від усе зростаючої активності «низів» різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. «Народного Руху України за перебудову». У цілому ставлення до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І.Драча, збоку тогочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що «рухівці» штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних органах масової інформації, де слово «рухівець» сприймалося як ледь не лайливе. «На місцях» ставлення було ще більш ворожим. При цьому до прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило про очікувальну, безініціативну й непослідовну позицію тогочасних українських можновладців, які ще, власне, й не відчували себе повноцінними можновладцями.

У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов'язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю-установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень, легалізували свою діяльність, українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату. У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Позитивним моментом у роботі державноготелебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національне спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні «твори» мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні «брязкальця» за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи колективної культури було б неприпустимою помилкою.

Протягом XX ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши у III тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, вповні свідомого майбутніх завдань, національне згуртованого організму.

Серйозними вадами у розвитку науки було і, в значній мірі, залишається командно-адміністративне керівництво, її штучний поділ на академічну, вузівську і галузеву, певна ізоляція від світової науки. Провідним закладом нашої держави в галузі історії є Інститут історії України АН України. Історичні дослідження ведуть також вчені академічних інститутів української археографії (розшук, дослідження і публікація письмових джерел), археології, сходознавства, національних відносин і політології, народознавства, українознавства (у Львові), держави і права тощо. Поступово створюється мережа філій академічних інститутів.

Персоналії

Горбачов Михайло Сергійович – народився в селі Привольне Красногвардійського району Ставропольського краю (який тоді називався Північно-Кавказьким краєм), у селянській сім'ї. Із 13 років періодично поєднував навчання в школі із роботою в МТС і в колгоспі. Із 15 років працював помічником комбайнера машинно-тракторної станції. У 1948 р., сімнадцятирічним, був нагороджений орденом Трудового Червоного Знамена, як знатний комбайнер. У тому ж році призваний у Радянську армію, служив начальником продскладу. В 1950 р. вступив до МГУ імені М.В.Ломоносова. Після закінчення в 1955 р. юридичного факультету МГУ був направлений у Ставрополь у краєву прокуратуру. Працював заступником завідувача відділу агітації і пропаганди Ставропольського крайкому ВЛКСМ, першим секретарем Ставропольського міськкому комсомолу, потім другим і першим секретарем крайкому ВЛКСМ (1955-1962). Був членом Політбюро з 1980 р.. Як Генеральний секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу 1985-1991 рр., Голова Президії Верховної Ради СРСР 1988-1989, Голова Верховної Ради СРСР 1989-1990 рр., Президент СРСР 1990-1991 рр. проводив ліберальні реформи всередині країни, які були названі Перебудовою і призвели до появи багатопартійності, спробував обмежити гонку озброєнь.

Кравчук Леонід Макарович – перший Президент України (1991-1994), Голова Верховної Ради України у 1990-1991 рр., Народний депутат України у 1990-1991 та 1994-2006 рр., Герой України (2001). Народився 10 січня 1934 р. у селі Великий Житин Волинського воєводства Польщі (тепер Рівненська область України). Закінчив у 1958 р. Київський державний університет, у 1970 р. – Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук. У 1958-1960 рр. викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960-1967 рр. – консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967-1970 рр. – аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970-1988 рр. – завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988-1990 рр. – завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990 р. – другий секретар ЦК КПУ. У 1989-1990 рр. – кандидат у члени Політбюро, у 1990-1991 рр. – член Політбюро ЦК КПУ. Народний депутат України Х-XIV (в тому числі І-IV) скликань. У 1990-1991 рр. – Голова Верховної Ради України. У 1991-1994 рр. – Президент України. Обраний народним депутатом у 1994 р. – на довиборах в одному з мажоритарних округів на Тернопільщині. У 1998 р., залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). З жовтня 1998 року член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002-2006 рр. очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України. У 2006 р. очолив список опозиційного блоку «Не так». Герой України (2001 р.). У листопаді 2004 р. позбавлений звання почесного доктора (Doctor honoris causa) Києво-Могилянської Академії за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції». Почесний Президент Міжнародного громадського об’єднання «Рівненське земляцтво». Почесний Голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське Народне Посольство» (з 1994р.)

Лук'я́ненко Левко́ Григо́рович – народився 24 серпня 1928 р. в с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області – юрист, правозахисник. Закінчив Московський університет (1958). 1958-1961 – адвокат на Львівщині. 1958 заснував підпільну націоналістичну організацію – Українську робітничо-селянську спілку. 1961 р. заарештований і засуджений до страти, яку замінено 15-річним ув'язненням. Після звільнення оселився в Чернігові (1976), став одним із засновників Української Гельсінської Спілки (УГС). У грудні 1977 р. знову заарештований і в червні 1978 р. засуджений до 10 років в'язниці і 5 років заслання. Був головою УГС. 1990-1992 рр., 1994-1998 рр. – народний депутат України. 1992-1993 рр. – Надзвичайний і Повноважний Посол України у Канаді. Голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні (з 1994), президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію (з 1995). Автор книг: «Сповідь у камері смертників», «Вірю в Бога й Україну», «Не дам загинуть Україні» та ін.

Чорновіл В'ячеслав Максимович – відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст – народився 24 грудня 1937 р. в селі Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області. 1955 р. майбутній політик закінчив Вільхівецьку середню школу і того ж року вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом із І.Світличним, І.Дзюбою, Є.Сверстюком, А.Горською, М.Плахотнюком, Л.Танюком, В.Стусом, Г.Севрук. Кілька разів був ув'язнений за "антирадянську пропаганду". Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки. У травні 1985 р. В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну, де продовжив політичну діяльність. Від часу створення (8-10 вересня 1989 р.) Народного Руху України (НРУ) В'ячеслав Максимович - член Руху та його ради, з березня 1992 – співголова, а з грудня 1992 р. – голова НРУ. Восени 1991 року Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). У жовтні 1991 р. на козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва. Із квітня 1992 р. – на постійній роботі в парламенті України: народний депутат України двох скликань – 1994 і 1998 рр., керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 р. – член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. 25 березня 1999 р. загинув в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Через рік після смерті йому було присвоєно звання Героя України. На місці загибелі встановлено козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища.

Найважливіші події:

1985 р., 11 березня – М.Горбачова обрано генеральним секретарем ЦК КПРС. Початок процесу лібералізації.

1986 р., 26 квітня – Катастрофа на Чорнобильській АЕС.

1988 р., Літо – Відзначення 1000-річчя хрещення Київської Русі.

Р.

Лютий – Установчий з'їзд Товариства української мови ім. Т.Шевченка.

Вересень – Установчий з'їзд Народного руху України за перебудову.

28 жовтня – Верховна Рада УРСР ухвалила закон про державний статус української мови.

Жовтень – Установчі збори відновленого Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові.

Р.

Квітень – Створення Української республіканської партії» 16 липня – Верховна Рада УРСР прийняла «Декларацію про державний суверенітет України».

18 березня – Вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад.

Р.

24 серпня – Верховна Рада України проголосила «Акт про державну незалежність України».

1 грудня – Всенародний референдум на підтвердження «Акта про державну незалежність України». Л. Кравчука обрано Президентом України.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте суспільно-політичний розвиток республіки наприкінці 80-х років ХХ століття.

2. Визначте рольСпілки письменників України та її центрального друкованого органу «ЛiтературнаУкраїна» в розкритті «білих плям» історії України.

3. Розкрийте процес формування в Україні політичних партій.

4. Передумови прийняття «Декларації про державний суверенітет України».

5. В чому проявились сепаратистські тенденції в Україні на поч. 90-х років ХХ століття?

6. Перебудова радянського суспільства: причини, етапи перебудови, поява негативних тенденцій в економіці й сільському господарстві України в другій половині 80-х років.

7. Чорнобильська катастрофа та її наслідки для України.

8. Проголошення «Акту про незалежність України». Основні напрямки економічної політики України.

9. Демократизація суспільства. Багатопартійність в Україні та її вплив на політичне життя.

Рекомендована література:

1. Білоус А.О. Політичні об'єднання України. -К., 1993.

2. Гарань О. Вiд створення Руху до багатопартiйностi. – К., 1992.

3. Грабович О. Крах Радянського Союзу та незалежність України: Культурологiчнi та психологічні фактори // Сучасність. – 1992. – №4.

4. Греченко В.А. Історія України. Всесвітня історія XX ст. - X., 1998.

5. Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Історія України. Всесвітня історія ХХ - ХХІ століття. – Х., 2004.

6. Декларація про державний суверенiтет України. – К., 1990.

7. Донцов П. Дві літератури нашої доби. - Львів, 1991.

8. Жулинський М.Г. Із забуття - в безсмертя. - К., 1990.

9. Історія України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995.

10. Історія державності України / Керівник авт. кол. В.Греченко. – Харків, 2004.

11. История Украины / Под ред. Н.И.Бушина – Уфа, 1996.

12. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Ч. ІІІ. – Харків, 2004.

13. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: - К.: Кондор, 2004.

14. Котляр М.. Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.

15. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 380-387, 392-397, 399-403.

16. Литвин В. Полiтична арена України: Дійові особи та виконавці. – К., 1994.

17. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Львів, 1995. – С.180-185, 199-200.

18. Нарис історії України ХХ століття / За заг. Ред. акад. В.А.Смолія. – К.: Генеза, 2002.

19. Національні відносини в Україні в ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. – К., 1994.

20. Останні дні імперії... Перши роки надiї // Київські відомості. – 28 квіт., 4 трав.

21. Плачинда С. Україна в небезпеці // Літературна Україна. – 1991. – 14 березня.

22. Політична історія України / під ред. В.І. Танцюри. – К., 2001.

23. Політична історія України ХХ ст. В 6 т. – К., 2002 – 2003.

24. Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. – К., 1991.

 

ЛЕКЦІЯ 18

УТВЕРДЖЕНА СОБОРНІСТЬ

 

План

1. Суспільно-політичне й економічне становище в перші роки незалежності.

2. Вибори та розстановка сил.

3. Україна на міжнародній арені.

4. Конституційний процес: закономірності, прорахунки, перспективи.

5. Економічний розвиток, соціальні перетворення: сьогодення і майбутнє.

6. Культурницькі горизонти: що попереду?