Сталінський тоталітарний режим. Політичні репресії в Україні

В третьому питанні особливо треба наголосити, що репресії стали найважливішим елементом функціонування тоталітарної системи з приходом більшовиків до влади. Без постійного застосування репресивного апарату вона не могла існувати. Радянсько-більшовицький режим створював атмосферу постійного нагнітання страхуй пошуку ворогів, зовнішніх та внутрішніх, хоча рештки так званих ворожих експлуататорських класів були вже ліквідовані.

Ще влітку 1928 р. Й.Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування її шляхом до соціалізму. Таке «теоретичне» обґрунтування відкрило шлях до ескалації репресій. У вересні 1929 р. було заарештовано ряд українських діячів науки, культури у справі інспірованої ДПУ так званої «Спілки визволення України». Процес над 45ю «керівниками» СВУ став сигналом до масових репресій проти української інтелігенції, «чистки» багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. У 1931 р. ДПУ сфабрикувало чергову справу «Українського національного центру». Зазнала репресій і Українська автокефальна церква, її ліквідували, а більшість священиків опинилися у сталінських таборах.

В 1933 р. за ініціативою вірного сталінського поплічника Павла Постишева, відрядженого в Україну, була проведена чистка державного апарату, що стало сигналом до репресій у всіх установах. Тільки з апарату споживної кооперації «вичистили» понад 4 тис. чоловік. За звинуваченням у націоналізмі жертвами «чистки» стали 15 тис. відповідальних партійних функціонерів, особливих втрат за цим «злочином» понесли вузи, школи і апарат Наркомату освіти.

Таким чином, Україна ще на початку 30-х років пережила масштаби репресій, які в СРСР почалися в 1937-1938 рр. І в роки «великого терору» УСРР була серед тих республік, які найбільше постраждали від сталінської каральної машини. Про наслідки беззаконня в радянській Україні переконливо ^г свідчать матеріали, підготовлені Головною редакційною колегією (голова академік НАН України П.Т.Тронько) серії книги «Реабілітовані історією» в 27 томах. Йдеться про унікальне видання в межах державної програми науково-документальних досліджень в кожній області, Автономній республіці Крим та в міста Києві і Севастополі відповідного тому «Реабілітовані історією». Таке копітке дослідження було визнане постановами Президії Верховної Ради України від 6 квітня 1992 р. і Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1992 р. До пошукової та науково-реакційної роботи були залучені тисячі науковців, активістів товариства «Меморіал», журналістів, живих свідків репресій. Вони допомогли відновити правду про невинних жертв тоталітаризму – вчених, лікарів, вчителів, робітників, селян, проголошених за сфабрикованими справами ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ «ворогами народу». Якщо на Черкащині під жорна репресивного режиму потрапили в більшості люди села, у Києві і Харкові –інтелігенція, то Донбас втратив більшість господарських кадрів, особливо командного складу напередодні Другої світової війни. Редколегія тому «Реабілітовані історією. Донецька область.»опублікувала 5 книг, де (тільки до літери «Л») містяться довідки на 35 тис. чоловік.

Смерчем пронеслися операції НКВС в Українській РСР за національною ознакою, коли репресували тільки за те, що був греком, поляком, німцем.

Сутність тоталітаризму радянської моделі можна проілюструвати на прикладі родини Г.В.Гвахарії, яка зазнала безпідставних звинувачень, катувань і засуджень. Георгія Віссаріоновича із Москви за наказом наркома важпрому Союзу РСР Г.К.Орджонікідзе відрядили в Донбас на реконструкцію гіганта індустрії Макіївського металургійного заводу. Невдовзі про справи на технічно переозброєному підприємстві знала вся країна, особисто Й.В.Сталін. Завдяки здійсненню цілого комплексу організаційно-технічних і економічних заходів, першими в галузі Макіївські металурги відмовились від державної дотації виробництва і очолили боротьбу за беззбиткову роботу. Визнанням досягнутих успіхів і здібностей керівника-новатора стало нагородження Г.В.Гвахарії орденом Леніна, обрання членом ЦВК Рад Союзу РСР.

Дружина Г.В.Гвахарії Варвара Володимирівна була нагороджена орденом «Знак пошани». Але в квітні 1937 р. їх заарештували і справи приєднали до загальної під назвою «Антирадянська троцькістська організація в Донбасі», за якою проходила майже більшість заарештованих тоді партійних працівників і господарників басейну. Як свідчать архівні документи, на 23 допитах із 26, які витерпів Георгій Віссаріонович, він категорично відвертав всі звинувачення, як безпідставні. Через чотири місяці слідства спеціальному засіданні Військової колегії Верховного суду Союзу РСР вистачило 15 хвилин (!), щоб винести вирок «розстріляти». Цей вирок прискорив «слідство» проти Варвари Володимирівни: «їй було відомо про антирадянську троцькістську діяльність чоловіка... і вона про це не повідомила у слідчі органи». «Як соціальне небезпечну особу», її засудили на 8 років таборів Далласу», а через два роки повернули на допити до Москви на Луб'янку. Тут нічні допити (збереглося 17 протоколів) і 8-місячне очікування «довели» Варвару Володимирівну на засіданні Військової колегії (!) Верховного суду СРСР визнати себе винною, «бо вже багато перестраждала». Вирок найжорстокіший і оскарженню не підлягав, хоч винесли його за 20(!) днів очікувань, коли німці наступали на Москву.

Тільки через два десятиліття, за часів хрущовської «відлиги» подружжя Гвахарії було реабілітовано за відсутністю злочину. Таким був тоталітаризм радянського зразку.

На завершення випливає змістовний висновок. За два десятиліття світової історії відбулися суттєві, а в деяких аспектах кардинальні трансформаційні зміни всіх сфер життєдіяльності людства. Геополітичні реалії 20-30-х рр. зробили своєрідний екзамен творцям концепції післявоєнного світового устрою. Доводили свою життєздатність різні моделі соціально-економічного розвитку. Різні напрями по-своєму впливали на культурні трансформації. Заявили на право існування різні політичні ідеології, які в значній мірі посприяли загостренню суперечностей у міждержавних відносинах. Людство предстало перед новою Другою світовою війною.

Персоналії

Довженко Олександр Петрович (1894-1956) – геніальний режисер-новатор, самобутній прозаїк і драматург, полум'яний публіцист, художник, невтомний громадський діяч, один із фундаторів радянської і світової кінематографії. Мистецтвознавці, письменники наголошують на винятковій ролі автора "України в огні" в кінодраматургії – новому різновиді художньої літератури. О. Довженко написав дванадцять кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох десятків оповідань, дві оригінальні п'єси, велика кількість публіцистичних статей, творчих виступів, лекцій. У 1911 р. вступив до Глухівського учительського інституту. Після закінчення інституту отримав призначення у Житомирське вище початкове училище. О. Довженко викладає фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику і мріє про університет, Академію мистецтв, бере приватні уроки малювання. У 1917 р. він переходить на вчительську роботу у Київ і вступає на економічний факультет комерційного інституту. Із 1921 до 1923 року О. Довженко на дипломатичній роботі у Польщі, Німеччині. Влітку 1923 р. прибув до Харкова і влаштувався працювати художником-ілюстратором у редакції газети "Вісті ВУЦВК". Із червня 1926 р. О. Довженко – режисер Одеської кінофабрики. Дебютував як кінорежисер і кінодраматург комедіями "Вася-реформатор", "Ягідка кохання", пригодницьким фільмом "Сумка дипкур'єра". 1927 р. Довженко знімає "Звенигору". Картина обійшла екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади та інших країн і була сприйнята як велике досягнення української кінематографії. У наступному фільмі "Арсенал"О. Довженко торкається болючої сторінки історії України – періоду Центральної Ради. 1930 р. з'явилася "Земля",яка впевнено вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла Довженкові світову славу. На Брюссельському кінофестивалі "Земля" увійшла до 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Із червня до жовтня 1930 р. О. Довженко разом із дружиною перебував за кордоном, демонструючи в Берліні, Гамбурзі, Празі, Парижі, Лондоні "Землю", "Звенигору", "Арсенал". Він зустрічався і спілкувався з Анрі Барбюсом, Роменом Ролланом, Гербертом Веллсом, Альбертом Ейнштейном. 1932 р. О. Довженко на Київській кіностудії створив першу звукову картину "Іван", присвячену будівництву Дніпрогесу. Невдовзі він залишає Київ і починає працювати на "Мосфільмі". У 1933 р. режисер подорожує Далеким Сходом, збираючи матеріал для створення сценарію фільму "Аероград", кінорозповіді про нове місто на березі океану, про тайгу, нове життя чукчів, про сучасне і майбутнє. О. Довженко визначив жанр своїх фільмів "Аероград" і "Звенигора" як кіноепопеї. Кіно-епопеєю став і його уславлений фільм про "українського" Чапаєва – "Щорс", який вийшов на екрани 1939 р. і був удостоєний Державної премії СРСР 1941 р. На початку Великої Вітчизняної війни О. Довженко, як і інші діячі української культури, був евакуйований в Уфу. 1942 р. письменник дочекався дозволу виїхати на фронт. Упродовж 1942-1943 рр. він – пропагандист політуправління на Північно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, активно і сумлінно несе службу політпрацівника, військового кореспондента. Одночасно він знімає документальні фільми, пише кіносценарії, оповідання і статті, постійно виступає на радіо. У роки війни О. Довженко написав кіноповісті "Україна в огні", "Повість полум'яних літ", оповідання "Ніч перед боєм", "Відступник", "Стій, смерть, зупинись!", "На колючому дроті", "Мати", "Воля до життя". "Україна в огні" була різко негативно сприйнята Сталіним, і він заборонив її для друку і постановки. У повоєнний час митець активно і творчо працює, створюючи художньо-документальний фільм про Вірменію "Країна рідна", розпочинає роботу над романом "Золоті ворота", пише п'єси "Молода кров", "Міра життя", завершує п'єсу "Потомки запорожців", знімає фільми "Життя в цвіту", "Мічурін", створює кіноповість "Зачарована Десна". За фільм "Мічурін" О. Довженка було вдруге удостоєно Державної премії СРСР 1949 р. У 1956 р. була опублікована "Зачарована Десна", завершена "Поема про море" і розпочалися зйомки цього кінофільму. 25 листопада О. Довженко раптово помирає.

Ле́нін Володи́мир Іллі́ч (справжнє прізвище: Ульянов; 1870 –1924) – російський публіцист, політичний діяч, революціонер, лідер російських більшовиків, філософ-матеріаліст; організатор збройного Жовтневого перевороту восени 1917 р., ініціатор Громадянської війни в Росії та червоного терору; перший Голова Раднаркому – уряду РРФСР, один з головних творців СРСР, теоретик комунізму, один із засновників більшовицької партії Росії, лідер міжнародного комуністичного руху. Узявши участь у революції 1905 р., був змушений виїхати з Росії після її поразки і жив у Швейцарії до 1914 р., повернувся в Росію після Лютневої революції 1917 р. У листопаді 1917 р. очолив переворот в Росії, який привів до встановлення на 70 років комуністичного режиму. Очолював радянський уряд (1917–1924), уклав мир з Німеччиною, організував успішний опір повстанням білої й іноземної інтервенції в 1918–1920 рр. Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, стала називатися марксизм-ленінізм, основа комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму.

Рудни́цький Степа́н Льво́вич (1877–1937) – український географ і картограф, академік НАНУ. Основоположник української політичної та військової географії. До 1997 панувала думка про загибель Рудницького безпосередньо на Соловках. З 1899 р. працював у львівських гімназіях. 1901 р. здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка. 1904 р. брав участь у польових експедиціях Інституту географії А.Пенка та Геологічного інституту В.Уліга. Цього ж року отримав звання професора. 1908 р. – професор кафедри географії Львівського університету. 1919 р. – польська окупаційна влада звільнила його з університету, емігрував до Відня (Австрія). 1920 р. – професор економічної географії Академії торгівлі у Відні. 1921 р. – професор географії та декан філософського факультету у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі. 1926 р. – емігрує до УСРР, де очолює кафедру топології і картографії Геодезичного інституту в Харкові. 1927 р. – організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, редактор «Вісника природознавства». Здійснив низку експедицій на Дніпро та Донбас. 1929 р. – керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф.Вовка. 1933 р. – заарештований органами НКВД СССР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.9.1933 засуджений до п'яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на об'ктах Біломорсько-Балтійського каналу (Республіка Карелія), у Соловецькому таборі особливого призначення (СТОН ГУЛАГ) на Соловецькому архіпелазі в Білому морі (1934, Архангельська область, РРФСР). В ув'язненні написав дві книги – «Геономія (Астрономічна географія)» (в слідчому ізоляторі Харкова, 1933) і «Ендогенна динаміка земної кори» (у Біломорсько-Балтійському таборі), рукописи яких не збереглися. 9.10.1937 за постановою Особливої трійки НКВД Ленінградської області РРФСР засуджений до розстрілу і 3.11.1937 розстріляний у числі т.зв. «Соловецького етапу». Місце розстрілу – урочище Сандармох, поблизу міста Каргумякі (Медвежьєгорськ, Республіка Карелія). На братській могилі пам'ятник «Убієнним синам України».

Ста́лін Йо́сип Віссаріо́нович (Сталін – псевдонім, справжнє прізвище – Джугашвілі, 1879(?)–1953) – державний, політичний і військовий керівник СРСР. Генеральний секретар Центрального Комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) з 1922 р., голова Радянського Уряду (Голова Ради Народних Комісарів з 1941 р., Голова Ради Міністрів СРСР з 1946 р.), Генералісимус Радянського Союзу (1945). На період перебування Сталіна у влади приходяться форсована індустріалізація СРСР, окупація балтійських країн і перемога у Великій Вітчизняній війні, масовий трудовий і фронтовий героїзм, перетворення СРСР на наддержаву із значним науковим, військовим і промисловим потенціалом, безпрецедентне посилення геополітичного впливу Радянського Союзу в світі; а також форсована колективізація, голод в 1932–1933 рр. на частині території СРСР, встановлення диктаторського режиму, масові репресії, депортації народів, численні людські втрати (в результаті голодомору, воєн і німецької окупації), розділення світової спільноти на два ворогуючі табори (НАТО та Варшавський договір), встановлення соціалістичного ладу в Східній Європі і Східній Азії, початок холодної війни. Російська і світова громадська думка з приводу ролі Сталіна в перерахованих подіях украй поляризована.

Найважливіші події:

1921 р., березень – Х з’їзд ВКП(б). Перехід до НЕПу;

1921 – 1922 рр. – голод в Україні

1922 р., 30 грудня – утворення СРСР, до якого увійшли РРФСР, БРСР, УСРР, ЗФСР;

1922 р. - створення театру «Березіль»

1923-1933 рр. - Політика «українізації»

1928 р. - «Шахтинська справа»

1929 р. – ліквідація НЕПу, згортання українізації;

1929-1930 рр. – суцільна колективізація та розкуркулювання;

1930 р.– судовий процес над СВУ

1932-1933 рр. – другий голодомор в Україні;

1934 р. – перенесення столиці України з Харкова до Києва

1937 р., січень – прийнято нову Конституцію УРСР

Контрольні запитання:

1. Розкрийте сутність НЕПу.

2. Український культурний ренесанс 1920-х рр.

3. Стаханівський рух: рух новаторів виробництва чи соціалістичне змагання?

4. Сучасна оцінка подій 1932-1933 рр. в УСРР.

Рекомендована література:

1. Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І Історія України: погляд із сьогодення.-Донецьк, 2004. - С. 132-179.

2. Безпалов М.Є., Бут О.М., Бондаренко В.С., Шабельніков В.І. Історія України: кредитно-модульна система організації навчального процесу. -Донецьк, 2007.-С.53-63.

3. Бут А.Н., Добров П.В. "Экономическая контрреволюция" в Украине в 20-30-е годы. - Донецк, 2000.

4. Гриневич В.А., Даниленко В.М.,; Кульчицький С.В., Лисенко О.Є. Україна і Росія в історичній ретроспективі: радянський проект для України. -К.,2004.-С.7-179.

5. Історія України мовою документів. Навч.посіб. -Донецьк, 2006. - С.44-52.

6. Національно-визвольна боротьба 20-50-х років XX століття в Україні. Зб.матеріалів. - Львів, 1993.

7. Новітня історія України (1900-2000): Підручник. - К., 2000.

8. Реабілітовані історією. Донецька область. Кн.Д-4. - Донецьк, 2004, 2007.

9. Савченко Н.М., Подольський М.К. Історія України: модульний курс. К., 2006. -С. 329-379.

 

 

ЛЕКЦІЯ 13