Процес перетворення України на потужний промисловий центр Російської імперії та його соціальні наслідки

 

Відмінною рисою економічного розвитку України у другій половині XIX ст. був бурхливий розвиток промисловості, особливо видобувної (вугільної і залізорудної) та металургійної. У 1871 р. англієць Джон Юз відкрив у Катеринославській губернії металургійний завод, поблизу якого виникло селище Юзівка (тепер Донецьк). У 1896 р. було відкрито металургійний завод в Алчевську, який започаткував це місто. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 17 великих металургійних заводів з новою технологією виробництва. У 1900 р. Україна виробляла 52 % загальноімперської виплавки металу. Криворізький басейн давав 57, 2% видобутку залізної руди в Російській імперії.

З 1861 по 1900 рр. видобуток вугілля у Донбасі збільшився майже у 100 раз. Тут видобувалося понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля і зосереджувалося майже усе виробництво коксу. Під кінець XIX ст. Україна перетворилася в основну вугільно-металургійну базу Росії. У 1890-х роках в Україні вироблялося більше половини сільськогосподарських машин. У 1895 р. почалося будівництво Харківського паровозобудівного, а у наступному році – Луганського машинобудівного заводів. Уже 1900 р. вони випустили 233 паровози, що склало 23, З % від усього їх загальноросійського випуску.

Зростання сільськогосподарського виробництва та його ролі у російській і міжнародній торгівлі зумовило необхідність покращення транспортної інфраструктури. До 1860-х років усе зерно, сіль та рибу перевозили чумаки на возах. Згодом їх послуги замінила залізниця. Залізничне будівництво спочатку велося з метою вивезення зерна до морських портів для експорту за кордон. Тому перша залізниця в Україні була побудована по лінії Балта - Одеса (1865 р., довжина 222 км.). У 1868 та 1870 рр. цю лінію було продовжено у двох напрямах, які пов'язували Балту з Києвом (через Жмеринку та Кременчук). Тоді ж у Києві було завершено спорудження першого вокзалу, відкрито залізничні майстерні. Перший поїзд до Харкова прибув з Курська 6 липня 1869 р. До 90-х рр. в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пов'язували Наддніпрянську Україну з балтійськими портами. Проте були і прорахунки, Київ, наприклад, не мав деякий час прямого залізничного сполучення з Одесою.

У другій половині XIX ст. був прискорився процес урбанізації. Наприкінці століття в Україні було 130 міст, з них 4 мали понад 100 тис. населення: Одеса – 404 тис., Київ – 248, Харків – 174, Катеринослав – 113 тис. Одеса була заснована у 1794 р. на місці малої турецької фортеці й у 1817 р. отримала від уряду безмитний статус "порто-франко" що забезпечило її процвітання як торгового міста і концентрації тут купців грецького, італійського і єврейського походження. Перший телефон в Україні було встановлено у цьому місті в 1882 р., а перший трамвай пущено 1892 р. у Києві. Однак міське населення в Україні складало усього 13,6 %. Урбанізація мало торкнулася українців, яких за переписом 1897 р. було 73% від загальної кількості населення, а у містах їх проживало лише 5%. 38% міського населення складали росіяни, 45 % – євреї.

У великих містах України розпочався справжній будівельний бум. Крім адміністративних споруд, інтенсивно зводилися так звані прибуткові будинки, у яких власники нерухомості здавали квартири у найом, і одержували прибуток. Ці будинки одержали назву "прибуткових". До Першої світової війни їх багато зводилося у Києві та Одесі. У Києві велося також інтенсивне будівництво готелів, оскільки щорічно місто приймало близько 900 тис. відвідувачів. Одним з перших і найвідоміших готелів міста став "Європейський", споруджений 1851 р. за проектом архітектора О.Беретті на тодішній Театральній площі, яку невдовзі перейменували на Європейську. У 1870-х рр. було зведено готель "Київ" на Бібіковському бульварі (1873р. арх. В.Ніколаєв) та "Національ" на Хрещатику (1876 р., арх. В.Ніколаєв). На початку XX ст. у Києві налічувалося 84 готелі, з них 6 – першого класу, які всі (окрім "Європейського") були споруджені у 90-х рр. XIX ст. У Києві у другій половині XIX ст. змінилися акценти інтенсивної забудови центру міста. На перше місце за значенням виходить ("обігнавши" Поділ) вулиця Хрещатик, яка сполучила розрізнені райони Києва -Поділ, Печерськ, Старе Місто, Нову будову, вдало пролігши на стику всіх цих місцевостей.

У пореформений період відбувалася капіталізація харчової та легкої промисловості. До останньої треті ХVIIІ ст. цукор вироблявся в Україні з привізної дорогої тростяної сировини. Клімат України виявися сприятливим для вирощування цукрового буряка. Цукроваріння – складний технологічний процес, здійснення якого забезпечувалося різними способами. У XIX ст. йшло витіснення частки ручної праці, використовувалися технічні засоби для промивання і подачі коренеплодів, нові вакуумні апарати, центрифуги, випарні установки. На Правобережжі України на початку 1880 рр. діяло 126 цукроварень, які були оснащені 939 паровими котлами, 115 паровими машинами, 171 пресом і 677 дифузаторами. Як правило, обладнання було закордонного походження, хоча застосовувалися й вироби вітчизняних виробників, наприклад, трикорпусні випарні апарати Симиренка. Технічне і технологічне переоснащення цукрової промисловості динамічніше відбувалося на Правобережжі, ніж на Лівобережжі, що забезпечувало відповідним товаровиробникам цукру перевагу у конкурентній боротьбі. На початку 90-х рр. XIX ст. на Правобережній Україні та Харківщині діяло 150 цукрових підприємств, які давали 85% загальноімперського виробництва цукру. У Києві з 1897 р. почала діяти Всеросійська спілка цукропромисловців.

Розвиток спиртогорілчаної промисловості у Росії у другій половині XIX ст. характеризувався посиленням концентрації, скороченням кількості підприємств і збільшенням виробництва продукції. У 1864-1866 рр. у Волинській, Київській, Подільській і Полтавській губерніях діяло понад 640 підприємств з виробництва алкогольних напоїв. У 1895 р. кількість відповідних підприємств у вказаних губерніях скоротилося до 250, а виробництво продукції у вартісному вимірі збільшилося майже удвічі. На Харківщині в 1875 р. діяло 126 заводів, а в 1895 р – лише 40. В інших губерніях також скорочувалася кількість спиртогорілчаних заводів. Отже виробництво алкогольних напоїв не зазнало значного злету у другій половині XIX ст., однак і занепаду галузі не спостерігалося, оскільки ціна на картоплю і пшеницю залишалася невисокою і переробка їх на спирт була усе ще рентабельною.

Серйозних змін впродовж другої половини XIX ст. зазнала борошномельна промисловість України. На кінець століття тут діяло 18, 4 % від усіх борошномельних підприємств Росії. Більшість з них були обладнані паровими машинами. Найбільша кількість млинів була зосереджена в Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях, де нараховувалося 3617 борошномельних підприємств. Ще 2534 аналогічних підприємства працювали у Полтавській, Харківській, Херсонській і Таврійській губерніях. У другій половині 80-х рр. XIX ст. борошномельна промисловість увійшла у фазу кризи. Почалися пошуки шляхів підвищення цін на хліб, уряд посилив експорт зерна і борошна. В Україні випічка хліба велася в основному у домашньому господарстві. На Наддніпрянщині у 1865 р. існувало усього 7 промислових пекарень. Через десять років їх кількість збільшилася усього до 9. У 1885 р. в Україні нараховувалося 12 хлібопекарень і 38 кондитерських фабрик.

Спади і підйоми переживала тютюнова промисловість. У 1865 р. в Україні діяло 109 тютюнових підприємств, через десять років їх кількість зменшилася до 90, однак виробництво продукції у вартісному вимірі зросло майже у двічі. У 1885 р. у галузі діяло 114 підприємств, а у 1895 р. – 72. На тютюнових фабриках було зайнято понад 5,3 тис. Промисловий переворот у цій галузі відбувся пізніше, ніж у цукровій та борошномельній. Так у 1890 р. нараховувалося лише 13,2 % тютюнових фабрик, оснащених паровими двигунами. І тільки у другій половині 90-х рр. кількість тютюнових фабрик з паровими і газовими двигунами перевищувала половину їх загальної кількості.

Гальмом у розвитку тютюнової промисловості України була політика уряду, який, з одного боку, прагнув підвищувати акциз на тютюн, а з іншого – підтримувати високе мито на привізну сировину. Через високе мито промисловці не могли переробляти у великій кількості імпортну сировину. Ціни постійно зростали і на місцевий листовий тютюн, що призводило до закриття багатьох фабрик. Отже, поряд із важкою промисловістю статус галузей загальноімперського значення зберігало українське цукрове, борошномельне і спиртогорілчане виробництво.

Підприємницька верства в Україні була неоднорідною, багатоликою і динамічно видозмінювалася. До торгово-промислової діяльності протягом другої половини XIX ст. активно прилучалися представники різних соціальних груп у т.ч. вихідці з селянства. Під впливом вигідної економічної кон'юнктури дедалі активніше підприємництвом почали займатися представники найвищих прошарків суспільства, перш за все дворянства і чиновництва, а також інтелектуальних професій, насамперед інженери. У найбільш вигідному становищі з огляду на наявність необхідного капіталу були поміщики, які успадкували від попередньої епохи значні матеріальні багатства, та купецтво, яке нагромадило первісний капітал на зовнішній та внутрішній торгівлі.

Разом з тим з огляду на брак внутрішніх капіталів уряд заохочував іноземні інвестиції у промисловість, тому у підприємницькому загалі України значну частку становили представники іноземного походження. Вони зосередили свої зусилля у базових галузях промисловості – гірничій, металургійній, машинобудівній. У другій половині XIX ст. в Україну прибували капіталісти з Франції, Голландії, Бельгії, Англії. Великі підприємства мали англійці Юзи (батько і син), які були власниками металургійного заводу. Традиційно високим в Україні був відсоток населення німецького походження. За чисельністю німці посідали четверте місце в Україні (до одного мільйона, що складало 2%). У 1897 р. 60 % підприємців у сільськогосподарському машинобудуванні мали німецьке походження. У Києві на 1900 р. серед 11 власників машинобудівних і чавуноливарних заводів не було жодного українця, а з 93 промислових закладів міста лише 6 належали підприємцям з українськими прізвищами. 80 % акціонерного капіталу в Україні мав іноземне походження.

Поряд з іноземцями панівне становище займали представники російського та єврейського етносів. Українці свій потенціал і енергію зосереджували у сільськогосподарському виробництві та харчовій галузі. Продуктивне промислово-землеробське господарство вели брати Н.А. і Ф.А.Терещенки та їх нащадки. Родині належало 161 тис. десятин землі, 9 цукрових заводів, винокурний завод і паровий млин. На полях вирощувалася пшениця, жито, овес, бобові та кормові рослини, цукровий буряк. Лише 3 заводи давали 1 млн. пудів цукру-піску щорічно. Економічна потужність господарства дозволяла Терещенкам нехтувати дрібними вигодами з усілякого роду утисків селян, їх господарство пройшло у своєму розвитку той рубіж, за яким закінчується залежність від селянських коней та інвентарю. Відносини з селянами набували більш цивілізованого вигляду.

Активною діяльністю у суспільному житті виділялося кілька родин цукрових магнатів – Симиренки, Терещенки, Харитоненки, промисловець гірничої галузі О.Алчевський. Багато представників буржуазії намагалися засвоїти європейський стиль життя, підвищити свій освітній рівень, займатися доброчинністю. Повагу у киян заслужила родина купців Дегтярьових. М.Дегтярьов, унаслідувавши від батька великий капітал, успішно продовжував його справу – торгівлю металевими виробами. Він був людиною доброчинною і багато зробив для соціальної інфраструктури міста, 25 років обирався гласним до Київської міської думи. Після смерті М.Дегтярьов залишив Києву на благодійні цілі майно загальною вартістю у 2,5 млн. крб.

Цілеспрямовано меценатствувати українській національній справі наважувалися лише одиниці – Симиренки, Леонтовичі, Є.Чикаленко. Вони підтримували видавничу діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові та Українського наукового товариства у Києві, давали кошти на заснування стипендій для українських студентів та створення національної преси. На кошти Є.Чикаленка у Львові був побудований Академічний дім – гуртожиток для українських студентів. Він же утримував видання газети "Рада", яка виходила у Києві до початку Першої світової війни.

У 1870-х роках торгово-промислова буржуазія з метою захисту своїх економічних інтересів створювала власні об'єднання у вигляді представницьких організацій. У 1874 р. групою шахтовласників (А.Ауребах, П.Горлов, І.Іловайський та ін.) було засновано з'їзд гірничопромисловців Півдня Росії, що був найстарішою спілкою підприємців України. Це був союз, побудований за територіально-галузевим принципом. Він мав свій друкований орган, статистичне бюро, домігся суттєвого зменшення тарифів на перевезення вугілля залізницею, що сприяло конкурентноздатності донецького вугілля на внутрішньому ринку та успішному збуту його за кордон, зокрема, через Маріупольський порт. У 1892 р. "Гірничопромисловці Півдня Росії" домоглися від уряду підвищення мита на ввіз у Росію іноземного, зокрема дешевого англійського вугілля та металу, ініціювали будівництво нових залізниць, сприяли розвитку кредитних установ і банків не тільки Донецько-Придніпровського регіону, а й решти України.

У результаті розвитку промисловості зростав робітничий клас, чисельність якого в Україні в 1900 р. становила 2,5 млн. осіб. Якщо марксистська історіографія трактувала факт концентрації промисловості і робітничого класу як готовність України у складі Росії до соціалістичної революції, то національна – ставить питання про те, чи мав промисловий розвиток вплив на українську спільноту. Адже промисловість, що з'явилася в українських степах не була продуктом цілком органічного місцевого розвитку, тут її появу не підготував процес накопичення національного капіталу, як це мало місце у Англії, або інших західноєвропейських країнах.

На кінець XIX ст. українців у базових галузях промисловості було на шахтах і рудниках – 30%. У виплавці і обробці металів – 32 %, будівництві - 36%, на залізниці – 41 %, у деревообробній промисловості – 37 %. Робітничий клас, який сформувався в Україні був багатонаціональним. Особливо великий відсоток складали росіяни. Цей феномен часто пов'язують з тим, що українські селяни глибоко, майже містично прив'язані до землі, що певним чином створювало психологічний бар'єр перед міським життям і особливо перспективою участі в індустріальному виробництві. Однак науковці нещодавно запропонували ще одне, прозаїчніше пояснення. Оскільки сільське господарство для поміщиків у Наддніпрянській Україні було прибутковим, вони традиційно вимагали від селян у пореформений період відробляти за землю, а не сплачувати грошову ренту, що стримувало їх переміщення до міст. Якщо росіяни ставали дедалі більш кваліфікованою робочою силою в індустрії, то українські робітники – практично напівселяни, відправляючись до міст посезонно, складали категорію малокваліфікованої, часто неписьменної робочої сили.

Концентрація робітничого класу супроводжувалася появою низки соціальних проблем, пов'язаних із важкими житловими умовами, антисанітарією, хворобами у т.ч. професійного походження, високим ступенем виробничого травматизму, низькою заробітною платою. Початковий етап організаційного оформлення пролетарського руху в Україні позначений досить несміливими спробами самодіяльності і колективних дій. Створений на чолі з Є.Заславським у 1875 р. в Одесі "Південноросійський союз робітників", до якого входило 60 членів і 200 прихильників, через півроку був розгромлений жандармами. Його активістів засудили на каторжні роботи.

Підприємці впевнено тримали всі важелі впливу на ситуацію, включаючи каси і товариства взаємодопомоги, відданих собі адміністраторів, інженерів, чиновників, громадських діячів і священників. Перші об'єднання трудящих виявилися слухняним знаряддям у руках власників підприємств, що дозволило останнім стискати лещата експлуатації, безкарно звільняти бунтарів та вільнодумців. Гострота соціального напруження інколи сягала такого рівня, що влада вдавалася до нетривіальних рішень. Йдеться про створення робітничих організацій під егідою поліції. "Поліцейський тредюніонізм" був спробою владних структур підпорядкувати собі і спрямувати у контрольоване русло потенцію робітничого руху. "Зубатовські" спілки (від імені міністра МВД Зубатова) мали на меті припинити поширення ліворадикальних, марксистських ідей. Незрілість робітничого руху, переважно економічна орієнтація його вимог, аморфність організаційних форм, відсутність консолідації, національні бар'єри спричинили радикалізацію мас і створили широку соціальну базу для більшовицької ідеології.

Загалом економічна структура України була підпорядкована потребам центру імперії. Тому не дивно, що попри величезний обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, більшість населення заледве зводило кінці з кінцями. Аграрний сектор Наддніпрянщини, зокрема виробництво збіжжя, працював здебільшого на експорт, який допомагав Росії сплачувати закордонні позики та купувати у Західній Європі технічне обладнання. Найбільший зиск з української економіки отримувала імперська скарбниця, іноземні торговці в Одесі та західноєвропейські інвестори в Донецько-Придніпровському регіоні.

Реформи загалом сприяли економічному зростанню і завершенню у другій половині XIX ст. промислового перевороту у Росії. Тут він відбувся з відставанням на 100 років від Англії, на 50-70 років від Франції і США і усього на 10-15 років від Німеччини. Кількість парових двигунів зросла втроє, виплавка чавуну – у 3,5 рази, видобуток вугілля у 20 разів, нафти – майже у 100 раз. У 1888 р. Росія за обсягом видобутку нафти догнала США. Торговий флот зріс у 10 разів і сягнув 500 кораблів. Справжній бум переживало будівництво залізниць. Чисельність міського населення на кінець XIX ст. зросла до 16, 5 млн., а його загальнодемографічна частка – до 13 %. Чисельність осіб найманої праці сягнула 10 млн., що складало 20 % працездатного населення. Аналогічні процеси відбувалися і в підросійській Україні.