Соціально-економічний і політичний розвиток України на

Історія України

Методичні матеріали до вивчення дисципліни

студентами технічних спеціальностей.

Частина ІІІ

 

Історія України. Методичні матеріали до вивчення дисципліни студентами технічних спеціальностей. Частина ІІІ. Укладачі: Г.Г.Кривчик, В.А.Бабенко, Ю.П.Дірявка. – Дніпропетровськ: ПДПБА, 2011. – с.

 

 

Методичні матеріали розраховані на студентів технічних спеціальностей. Автори прагнули об’єктивно й неупереджено показати події недавнього, насамперед радянського минулого. Посібник написаний стисло, конкретно, доступною мовою. Ретельно відібрані хронологічні дані, знання яких допоможе студентам предметно засвоїти історичний матеріал.

 

Укладачі:

Кривчик Геннадій Гергійович, завідувач кафедри українознавства ПДАБА, доктор історичних наук, професор;

Бабенко Валентина Андріївна, кандидат історичних наук, доцент

Дірявка Юрій Павалович, кандидат історичних наук, доцент.

 

Рецензенти:

Калашніков Віктор Михайлович, доктор історичних наук, професор ДНУ;

Білополий Віктор Васильович, завідувач кафедри філософії та політології ПДАБА, кандидат історичних наук, доцент.

 

 

Дніпропетровськ - 2011

ХІ. Україна на початку ХХ століття

 

Ключові слова: монополія, концентрація, синдикат, банк, фінансовий капітал, економічна криза, політичні партії, більшовики, меншовики, революція, буржуазія, пролетаріат, дума, хутір, відруб, січовий стрілець, війна, репресії, профспілки.

 

На початку ХХ ст. у Росії й, зокрема, в Україні сталися суттєві соціально-економічні зміни. Вони були закономірним наслідком кризи класичного «ліберального» капіталізму, а також зростання концентрації виробництва, появи монополій, зрощування промислового й банківського капіталів. Однак у Росії соціально-економічні зрушення відбувалися на тлі глибоких протиріч, насамперед протиріч між самодержавством і народом, що кінець-кінцем призвело до Першої російської революції 1905-1907 рр. Складнішими й напруженішими ставали також міжнародні відносини, які характеризувалися загостренням протистояння між двома блоками імперіалістичних держав, що призвело до Першої світової війни. Щодо України, то в роки революції тут відбулася ціла низка важливих революційних подій, а в роки першої світової війни Галичина стала одним з важливих театром воєнних дій між російською й австро-угорською арміями, Наддніпрянщина – тилом російських військ.

Соціально-економічний і політичний розвиток України на

Початку ХХ століття

 

На рубежі ХІХ-ХХ ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями – Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна), та Австро-Угорською,в якій перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна Україна). Під владою Росії проживало більшість українців. На початку XX століття в Східній Україні швидкими темпами розвивалися промисловість та сільське господарство. Це був період інтенсивного проникнення капіталізму в усі сфери економіки. Найбільш важливими центрами промисловості стали Донбас та Придніпров'я. У 1900 р. Україна давала 69,5% кам'яного вугілля, 57,2% залізної руди, 51,8% чавуну від їх загальної кількості на ринку Російської імперії.

З кінця XIX ст. в економіці Російської імперії, як і в інших країнах, розпочинаються суттєві зрушення. Зростає концентрація промисловості, виникають монополістичні промислові об’єднання (картелі, синдикати, трести, концерни), відкриваються численні банки, зокрема, Азово-Донський,які все активніше впливають на розвиток виробництва. Зрощування банківського капіталу з промисловим призводило до утворення фінансового капіталу.

Завдяки наявності багатих корисних копалин, у результаті російських та іноземних інвестицій Східна Україна в цьому відношенні йшла попереду багатьох російських регіонів. Уже в 1887 р. у Києві утворюється синдикат цукрозаводчиків, на початку XX століття виросли синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), « Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Зокрема, утворений у 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Проте, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

У Східній Україні було розташовано 21% промислових підприємств Російської імперії, але значна їх частина належала іноземним підприємцям – німцям, французам, бельгійцям, англійцям. Поряд із великими успіхами в економіці спостерігалися явища, які гальмували її розвиток промислового й сільськогосподарського виробництва. Перш за всенеобхідно звергнути увагу на нерівномірність розвитку сільського господарства в різних регіонах України. Так, на Лівобережжі залишилися елементи кріпацтва (відробіткова система), у Південно-Західному районі існувало дрібнобуржуазне господарство, на Півдні – розвивалося капіталістичне сільське господарство.

У Західній Україні перш за все розвивалася добувна промисловість (нафта, ліс). На початку XX ст. панівне становище в промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття також посіли монополістичні об’єднання. Посилився процес концентрації виробництва. З 1902 до 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Разом з тим Галичина, Закарпаття, Буковина залишалися аграрно-сировинним придатком Австро-Угорської імперії.

У соціальній сфері головним наслідком капіталістичного розвитку було зростання робітничого класу, який на початку століття становив більш 500 тис. людей. За своїм складом робітничий клас був багатонаціональним. На підприємствах України працювали не тільки українці, а й росіяни, білоруси, поляки, євреї та представники інших національностей.
Зростає соціальна напруга, яка була зумовлена економічною кризою 1900-1903 рр., посиленням експлуатації робітничого класу, неврожаєм 1902 р., існуванням великого поміщицького землеволодіння і відповідного безземелля та малоземелля переважної більшості, селян. Суспільне невдоволення породжувало численні страйки робітників (Загальний політичний страйк 1903 р.), повстання селян на Полтавщині та Харківщині 1902 р., демонстрації та виступи студентства України.

На початку XX ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком жорстокої експлуатації трудівників і національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму, відсутністю представницьких органів влади і абсолютною незабезпеченістю громадянських прав. Потребу докорінних, змін усвідомлювали майже всі верстви населення. Поступове наростання революційної кризи обумовило виникнення різних політичних партій. Ще у 1898 р. була створена РСДРП, яка згодом у 1903 р. розкололася на два крила – більшовицьке (радикали) і меншовицьке (помірковані). Спадкоємці народників утворили партію соціалістів-революціонерів (есерів). Під час революційних подій 1905-1907 рр. виникли партії, які відстоювали інтереси буржуазії та буржуазної інтелігенції (октябристи, кадети та ін.). Поміщики і велика буржуазія об’єднувалася головним чином навколо прогресистів і різних монархічних партій.

В Україні, крім організацій загальноросійських партій, виникли національні партії. З-поміж них: Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська демократична партія.(УДП), Українська радикальна партія (УРП).

Дві останні партії у 1905 р. об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). яка ставила за мету автономію України у складі буржуазної Росії. Усього напередодні першої російської революції в Україні існувало близько 50 партій.

Отже, характерною рисою цього періоду була перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямків.

 

11.2. Революція 1905-1907 рр. в Україні

 

Поразка Російської імперії у війні з Японією 1904-1905 рр., глибока економічна криза, зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість у вирішенні важливих державних проблем, національний гніт, та політична безправність народів привели до першої в імперії буржуазно-демократичної революції. Безпосереднім приводом до її початку став розстріл за наказом уряду 150-тисячної мирної робітничої демонстрації 9 січня 1905 р. у Петербурзі – «кривава неділя». Хвиля протестів прокотилася й по Україні. Протягом січня – березня 1905 р. страйкували робітники Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Миколаєва, Маріуполя, Юзівки, Горлівки, Житомира. Упродовж трьох місяців революції страйкували 170 тис. працівників на 320 заводах і фабриках України.

Селяни також підтримували робітничі виступи, вони громили поміщицькі маєтки, підприємства, самовільно захоплювали землю. До літа 1905 р. відбулося близько 1300 селянських виступів. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна посідала одне з перших місць у Російській імперії.

14 червня 1905 р. відбулося повстання матросів на броненосці «Потёмкин» під керівництвом Г. Вакуленчука і О. Матюшенка, а в листопаді ще на 12 кораблях Чорноморського флоту на чолі з лейтенантом П. Шмідтом. Їх підтримали сапери у Києві на чолі з Б. Жаданівським й солдатами харківського гарнізону. Це свідчило про поширення революційних настроїв серед солдат і матросів.

Головні події в Російській імперії, зокрема в Україні, почали розгортатися у жовтні 1905 р. Загальний політичний страйк змусив Миколу II підписати маніфест 17 жовтня, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту – законодавчої Державної думи із залученням до виборі усіх верств населення. Однак іпісля 17 жовтня протистояння в країні тривало. У грудні 1905 р., у деяких містах України відбулися збройні повстання. Найзапекліші бої відбулися у Горлівці, Катеринославі. Після поразки повстань революційна хвиля почала спадати.

У квітні 1906 р. розпочала свою роботу перша Державна Дума. В її складі від України нараховувалося 102 депутата, 45 з них об’єдналися в Українську думську громаду, яка вимагала політичної автономії України, відродження національної культури, демократизації суспільно-політичного життя. Під редагуванням М.Грушевського громада випускала журнал «Український вісник» і газету «Рідна справа».

Революція сприяла пожвавленню національного руху в Україні. У різних містах виникають культурно-просвітницькі організації «Просвіта», в роботі яких брали участь Б.Грінченко, Л. Українка, М.Лисенко, М.Коцюбинський, Д.Яворницький та інші. Вони видавали та поширювали українські книги, створювали бібліотеки й читальні для населення, організовували виставки, концерти самодіяльних колективів. З’являється українська періодична преса. Протягом 1905-1907 рр. виходило 24 україномовних видання. В цей час певну роль в організації українського руху відігравали політичні партії: УСДРП (виникла у грудні 1905 р.), «Спілка», а також створена в 1906 р. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Розпуск 3 червня 1907 р. другої Державної думи знаменував собою завершення революції і початок реакції.

Отже, революція 1905–1907 рр. зазнала поразки. В її ході не було вирішено багато гострих питань, у тому-числі аграрне й робітниче, однак вона стала поштовхом для перетворення Росії на конституційну монархію. В процесі революційних подій було створено законодавчу Думу, легалізовані партії, профспілки, скасовано, попередню цензуру щодо друкованих періодичних видань, дозволені мітинги та демонстрації. Під тиском трудящих мас уряд змушений був скасувати викупні платежі селян, робочий день на підприємствах зменшився до 10 годин. У середньому на 15 % зросла заробітна плата, дещо послаб у цей час і національний гніт.

 

11.3. Столипінська аграрна реформа та її наслідки

 

Жорстока політична реакція супроводжувалася погіршенням економічного становища в Росії. Скорочувалося і припинялосявиробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля та безземелля. Щоб припинити сповзання країни у прірву і зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861 р. було проведено аграрну реформу, її ініціатором виступив російський прем’єр-міністр П. Столипін. Логічним продовженням модернізаційних процесів в Росії в середині ХХ ст. комплекс реформ, розпочатих указом 9-го листопада 1906 р. У його основі були покладені три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Основою аграрної реформи П. Столипіна була ставка на особисту ініціативу та, конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності

Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняття ефективності сільськогосподарського виробництва, підвищення товарності селянського господарства, утворення соціальної опори самодержавства на селі, вирішення проблеми аграрного перенаселення. У перспективі здійснення столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак, вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили.

Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Упродовж 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14% селянських господарств. Селяни купили майже 500 тис. десятин землі. Ці показники були значно вищі, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори 10,3%. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.

Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідоване і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа призвела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 190б-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. селян. Та через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя близько третини переселенців померло, а четверта частина повернулася в Україну.

Отже, аграрні реформи на початку ХХ ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель П. Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

Війна (1917-1920)

 

Ключові слова: протиріччя, двовладдя, ради, тривладдя, національний конгрес, універсали, секретаріат, більшовики, з’їзд, угода, окупація, переворот, авторитаризм, гетьманат, консерватизм, директорія, анархія, громадянська війна, «воєнний комунізм».

Повалення царизму стало лише початком революційних подій, громадянської війни й боротьби за владу. Учасниками цих подій стали практично всі верстви населення й усі народи, що населяли Росію. У політичному спектрі були представлені всі сили – від більшовиків до монархістів, у національному – від прихильників державної самостійності України до збереження «єдиної й неділимої Росії». Важливою особливістю громадянська війни в Україні було тісне поєднання соціальної революції, національно-визвольних змагань і боротьби проти іноземної окупації.

 

УРСР у післявоєнному світі

 

Перемога Радянського Союзу у Великій вітчизняній війні, його вирішальна роль у розгромі фашизму призвели до зростання його авторитету у світі, впливу на міжнародний розвиток. Одним із свідчень посилення позицій СРСР у післявоєнному світі стала участь УРСР (разом з СРСР і Білорусією) у створенні Організації Об'єднаних Націй (квітень-червень 1945 р). Відбулися і суттєві геополітичні зміни. Щезла напруга на західних кордонах України, бо у країнах Східної Європи (Албанії, Болгарії Польщі, Східній Німеччині, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Югославії) утворилися залежні від СРСР режими. Під проводом компартій тут були проведені політичні та економічні перетворення на кшталт радянських, хоча й з урахуванням деякої специфіки. Диктатура пролетаріату здійснювалася у формі т.зв. народної демократії. Виникла світова система («світовий табір») соціалізму, до якої увійшли також і деякі країни Південно-Східної Азії (Китай, Монголія, Північна Корея, Північний В'єтнам).

За домовленістю з Чехословаччиною до УРСР було приєднано Закарпаття, а з Польщею – затверджені кордони, встановлені у 1939 р., відбулося переміщення етнічних українців з Польщі в Україну, поляків – навпаки. Процес врегулювання територіальних питань сприяв об'єднанню українських земель у складі єдиної держави, майже повному завершенню формування державної території.

Водночас правлячі кола західних країн, передусім США не могли змиритися з новою геополітичною розстановкою сил, прагнули будь що відновити свою домінуючу роль у світі. СРСР зазнав величезних людських і матеріальних втрат піл час війни. Натомість війна значно збагатила Сполучені Штати Америки, де про­мислове виробництво зросло за роки війни вдвічі. Більшість країн світу потрапила у економічну і політичну залежність від США. У США була створена атомна бомба, її випробування відбулося на населенні японських міст Хіросіма (6 серпня) і Нагасакі (9 серпня 1945 р.). Розповсюдженню американського панування в світі заважав СРСР.

Маючи значну на той час економічну і воєнну перевагу над країнами соціалістичного табору, США розпочали першими підготовку до третьої світової війни у формі «холодної війни» проти СРСР, надали підтримки націоналістичному підпіллю, використовуючи його в якості інструменту послаблення свого потенційного супротивника у майбутній війні. В свою чергу, сталінське керівництво використало міжнародну напруженість як привід для подальшого зміцнення адміністративно-командної системи та нових репресій. Було безпідставно відселено із західних областей України сотні тисяч чоловік.

 

15.2. Відбудова народного господарства

 

Посилення політичної ваги СРСР у світі не співпадало зі станом економіки, яка дуже постраждала у роки війни. В Україні загинуло не менш як 7 млн. людей, зруйновано більш як 700 міст, 23 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств тощо. Великих втрат зазнали Білорусія, Росія. Потребували економічної допомоги союзники СРСР. Хоча через посуху 1946 р. в Україні настав голод, республіка була змушена ділитися продовольством із сателітами СРСР.

Змушене відволікання значної частини коштів і ресурсів на зміцнення обороноздатності, не завадило державі надати суттєву матеріальну підтримку регіонам, які особливо постраждали під час війни, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Львівська, Сталінська (нині Донецька), Харківська області протягом 1946-1948 рр. одержали з Росії 45 тис. верстатів, електродвигунів та іншої машинобудівної продукції. У відбудові Дніпрогесу брали участь понад 120 підприємств країни. Промисловість Львова була майже повністю укомплектована обладнанням, яке надійшло з Москви. Ленінграда та інших російських міст. Львівський завод телеграфної апаратури був повністю перевезений із Саратова.

Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги. Характерними рисами відбудовчих процесів в республіці були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи. Водночас керівництво держави, правляча комуністична партія загалом вміло й професійно організували післявоєнну відбудову країни, зуміли мобілізувати втомлених від війни людей на звитяжну важку працю. Зі свого боку, більшість радянських людей підтримали політику партії й уряду. Вони віддавати всі сили роботі й здатні були миритися з відсутністю елементарних побутових зручностей заради «світлого майбутнього». Певну роль у відбудові відіграла також по суті рабська, неоплачувана праця в’язнів радянських концтаборів (ГУЛАГу). Завдяки зазначеним факторам відбудова промисловості в Україні була здійснена до 1950 р. Обсяг промислової продукції збільшився за 5 років майже в 4,5 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн світу. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Німеччина, Франція. Особливо великим був прогрес у Західній Україні, де до війни великої промисловості практично не існувало.

Інше становище склалося у сільському господарстві, яке зазнало особливо великих втрат під час війни. Загинула на фронті більша частина чоловіків, повністю знищені машинно-тракторний парк, худоба тощо. Тут зберігалися елементи феодальних відносин: безкоштовна праця відробітки у колгоспному виробництві; фактичне покріпачення селянства, яке через відсутність паспортів було позбавлене можливості залишити місце проживання; велика особиста залежність колгоспника від адміністрації. Через посуху 1946 р. в Україні настав голод, від якого особливо постраждало сільське населення, померло близько 800 тис. людей.

Щорічно здійснювалося зниження цін на окремі товари, що подавалося пропагандою як піклування Сталіна про людей. Але це відбувалося головним чином за рахунок украй низького життєвого рівня більшості радянських людей, експлуатації селянства з боку держави, примусової підписки на облігації державної позики, низької заробітної плати тощо.

Напружену, виснажливу і майже безкоштовну працю людей на користь держави, їх здатність зносити матеріальні нестатки не можна пояснити тиском тоталітарної системи та рабською психологією «совків». Головне полягає в патріотизмі, впевненості громадян у правоті своєї справи, чим і відзначалося старше покоління.

 

 

15.3. Суспільно-політичне життя в УРСР у повоєнні роки

 

Радянські люди, що перемогли фашизм і захистили свою Батьківщину, віддавали всі сили відбудові своєї країни. Багато хто сподівався на більш гуманне ставлення держави до власного народу. Цього не відбувалося: знов проводилися безпідставні арешти, примусові мобілізації робочої сили, масові депортації населення (західні українці, кримські татари). У ході ідеологічної кампанії по боротьбі з космополітизмом і буржуазним націоналізмом, яка розпочалася наприкінці 1940-х рр., зазнали гонінь деякі видатні діячі культури. Серед них українські митці: кінорежисер О.Довженко, композитор К.Данькевич, письменники М.Рильський, О.Сосюра. Ю.Яновський та ін.

Процес лібералізації режиму розпочався лише після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) і увійшов в історію як період «хрущовської відлиги» від назви книги І. Еренбурга «Оттепель». Цей період пов’язаний з діяльністю Микити Сергійовича Хрущова – видного радянського державного діяча. У 1938-1949 рр. він обіймав (з перервою) посаду першого секретаря ЦК КП України. Запопадливо проводив у республіці «лінію партії», беззастережно виконував усі вказівки Й. Сталіна. Проте по-своєму любив Україну, мав репутацію «хохла». Попри свою низьку освіченість залишив після себе в республіці непогану згадку як енергійний і розумний керівник. В результаті боротьби за владу, що почалася серед партійної верхівки після смерті Й. Сталіна, М. Хрущов став Першим секретарем ЦК КПРС, фактичним лідером СРСР.

За ініціативою М. С. Хрущова почалася реабілітація невинно засуджених, були здійснені заходи щодо обмеження влади адміністративно-управлінського апарату, припинилася практика політичного терору проти цілих соціальних верств і позасудового покарання громадян, заохочувалася суспільно-політична активність населення. Помітною подією у суспільно-політичному житті УРСР стало святкування у січні 1954 р. 300-річчя Переяславської Ради як ювілею Возз'єднання України з Росією. З урахуванням складного економічного становища Кримської області, а також близькості її до УРСР Президія Верховної Ради СРСР прийняла у ці дні рішення про входження Криму до складу Української РСР.

Видатну роль у десталінізації радянського суспільства відіграв XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), делегати якого на закритому засіданні заслухали доповідь М.С.Хрущова «Про культ особи Сталіна та його наслідки». Гостра критика культу особу не зачіпала суті командно-адміністративної системи. Однак вона була важливим і сміливим кроком на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

У жовтні 1961 р. відбувся XXII з'їзд КПРС. Він прийняв третю Програму КПРС, яка започаткувала «розгорнуте будівництво комуністичного суспільства» в СРСР, тобто такого суспільства, де не буде поділу людей на класи, нормою суспільного життя стане комуністична мораль, і на основі високоефективної економіки буде діяти принцип «від кожного – по здібностях, кожному – по потребах». Завдання були нереальним у зв’язку з посередньою продуктивністю суспільної праці, однак стимулювало чимало чудових рухів і починань: за комуністичне ставлення до праці, за перехід передовиків виробництва у відстаючі трудові колективи, за подолання відмінностей між містом і селом, благоустрій сільських населених пунктів, поєднання шкільної освіти з виробництвом тощо. Характерною ознакою часу було тяжіння молоді до освіти, наукових знань, культурної спадщини людства.

«Хрущовська відлига» створила сприятливі умови для творчості. Лауреатами Ленінської премії, яка присвоювалась з 1956 р., стали О. Довженко за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». О. Гончар за роман «Тронка».

Щирі спроби М.С.Хрущова позбавитися сталінської політичної та ідеологічної спадщини поєднувалися з його волюнтаристськими діями. Зокрема, прорахунки у визначенні шляхів і темпів розвитку суспільства й держави стали результатом збереження недемократичних методів керівництва партією і державою. Як і в часи Сталіна, у партійних організаціях право на висловлення істини в останній інстанції в часи Хрущова зберігалося лише за ним. Будь-які його новації приймалися та ухвалювалися без серйозної критики і всебічного обговорення.

На початку 1960-х рр. за ініціативою М.Хрущова до статуту КПРС були внесені деякі зміни, зокрема про заборону обіймати виборні керівні партійні посади понад двох строків поспіль, що викликало велике невдоволення партноменклатури. Помилки М.С. Хрущова були використані нею як привід для його усунення від влади. У жовтні 1964 р. Першим (з 1966 – Генеральним) секретарем ЦК КПРС став Л.І.Брежнєв. Головою Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний.

Під гаслом критики волюнтаризму і суб'єктивізму почалося в СРСР відродження сталінізму, хоча й без масових репресій. Провідником цієї політики в Україні був Перший секретар ЦК КПУ П.Ю.Шелест, який спочатку лестив Хрущову, а у жовтні 1964 р. взяв участь у його зміщенні та паплюженні. Отже, суть кардинальних змін, що проводилися в період «хрущовської відлиги», полягає у лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася у припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського фактора у державному і громадському житті, розширення прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах.

 

15.4. Економічний розвиток УРСР

за реформ М.Хрущова

 

Соціально-економічні процеси 1950-1960-х рр. в Україні обумовлювалися численними економічними і політичними кампаніями, реформами, експериментами, які мають неоднозначну оцінку з боку істориків. З 1954 р. почалося освоєння цілинних казахстанських степів, до чого була залучена й Україна. У 1954-1955 рр. республіка укомплектувала на цілині 54 зернорадгоспи: «Український», «Дніпропетровський», «Київський», «Львівський» та ін. Наприкінці 50-х рр. відбувається заміна галузевих структур управління економікою (міністерств) на територіальні (раднаргоспи); ліквідуються МТС, а техніка продається колгоспам і радгоспам.

Перша половина 1960-х рр. пов'язана з намаганням радянського керівництва якнайшвидше збудувати комунізм і випередити США у виробництві продукції на душу населення. Звідси радикальні заходи щодо демократизації управління економікою, здійснення науково-технічного прогресу, індустріалізація житлового будівництва. Зокрема, широко розгорнулося будівництво житлових будинків (які пізніше назвуть «хрущовками») з малогабаритними, але окремими сімейними квартирами. До цього більшість людей жила у так званих комуналках або навіть у бараках. Однак виконання цих завдань здійснювалося волюнтаристськими заходами, за допомогою звичного адміністративного тиску на господарських керівників, що в значній мірі позначилися в аграрній полі­тиці, коли відбувалися укрупнення і розкрупнення колгоспів, ліквідація т. зв. неперспективних сіл, запровадження посівів кукурудзи без урахування конкретних умов. Це призвело до продовольчих труднощів і викликало незадоволення серед населення.

Попри всі прорахунки керівництва, в СРСР забезпечувалися досить високі темпи розвитку промисловості. В УРСР вони становили в 1959-1965 рр. 9% щорічно. Особливо швидко розвивалися провідні галузі індустрії: гірничодобувна, вугільна, металургійна, хімічна, машинобудівна, енергетична. У 1957 р. запущено перший штучний супутник землі, а в 1961 р. також вперше в світі здійснив космічний політ Ю. Гагарін, що свідчило про розвинутий науково-технічний потенціал країни.

У середині 1950-х рр. відбулися реформи у промисловості і сільському господарстві. Для процесів реформування характерна певна суперечливість. На першому етапі розвитку відбувався підйом, а згодом внаслідок тиску командно-адміністративної системи – спад. Така ж суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільства стали поліпшення умов праці, збільшення доходів населення, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Однак, наприкінці 1950-х рр., коли реформаторський процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з'являється негативні тенденції та явища: дефіцит необхідних товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

Таким чином, дії Хрущова лише підірвали деякі найбільш негативні механізми колишньої моделі політичної влади з її командно-адміністративними методами управління, але не змінили її по суті. Значною мірою зберігалася й її кадрова політика. Ставши авторитарним лідером, М.Хрущов розпочав реформи, які безпосередньо зачіпали інтереси партійної номенклатури і викликали в неї невдоволення. Але економічні реформи були не завжди продумані й часом просто авантюристичні. До того ж вони супроводжувалися погіршенням соціального становища багатьох людей, що викликало їх невдоволення. Останнє виявилося у мирному виступі робітників у м. Новочеркаську Ростовської області в 1962 р. Мирна маніфестація людей була жорстоко придушена військами. За даними розслідування, що було проведено в травні 1990 р. Головною Військовою прокуратурою СРСР, у ті дні загинуло 24 і поранено 80 людей. Однак головною причиною усунення від влади Микити Хрущова стали його спроби дещо обмежити привілеї партноменклатури, їх право фактично довічно обіймати високі державні посади.

Контрольні запитання

1. Чим пояснюється напружена праця трудівників України у 1946-1950 рр.?

2. Як ви оцінюєте діяльність М.С. Хрущова?

3. За яких обставин Крим увійшов до складу УРСР?

4. Яке значення мав ХХ з’їзд КПРС для розвитку демократичних процесів у радянському суспільстві?

5. Яким чином передбачалося збудувати комунізм в СРСР?

6. У чому причини усунення від влади Микити Хрущова?

7. Які галузі економіки України розвивалися найбільш динамічно у 1950-першій половині 1960-х рр.?

8. У чому виявилась непослідовність економічних реформ цього періоду?.

 

ХVІ. Україна в умовах загострення протиріч

у радянському суспільстві (1965-1990)

 

Ключові слова: НТР, інвестиції, механізація, автоматизація,

комп’ютеризація, нові технології, стимулювання ценралізму, диспропорція, негативні тенденції, неосталінізм, диктат, ідеологія, прискорення, перебудова, гласність, аварія, дисиденти, застій, криза.

Період від середини 1960-х років у радянські часи було іменувався періодом розвиненого соціалізму. Підставу для цього давало те, що Радянський Союз перетворився на одну з двох світових супердержав. Масштаби освоєння природних ресурсів Сибіру й Далекого Сходу були вражаючими. У військовому протистоянні між СРСР і США був досягнутий і підтримувався паритет. Життєвий рівень радянських людей хоча й повільно, але постійно підвищувався. Великим досягненням у культурній сфері було забезпечення обов’язкової середньої освіти молоді. Разом з тим темпи розвитку радянської економіки почали уповільнюватися, мали місце негативні явища у функціонуванні господарського комплексу СРСР і України, зокрема. Відбувається зміцнення командно-адміністративної системи. Дедалі більшим стає розрив між партномеклатурою і народом у рівні життя, соціальному захисті, побутовій сфері, менталітеті. У суспільстві зростає політична й соціальна апатія. Наявність зазначених негативних явищ у радянському суспільстві дали привід згодом назвати цю епоху застоєм. Однак сьогодні чимало наших громадян, маючи можливість порівняти з нинішнім часом, згадують ті часи з ностальгією.

 

16.1. Економіка України у добу науково-технічної революції (НТР)

 

 

У жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.І Брежнєва. У 1966 р. назву посади змінили – Л.І. Брежнєв став іменуватися Генеральним секретарем ЦК КПРС. Особа, що обіймала посаду керівника партії, фактично ставала першою особою в державі. Другою за значущістю посадою фактично була посада голови Ради міністрів, на яку було призначено О. М. Косигіна. Хоча формально главою держави вважався голова Президії Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний. Лише 1977 р. дане протиріччя було ліквідовано – Л. І. Брежнєв одночасно стане й Головою Президії Верховної Ради СРСР. Щодо Української СРСР, то до 1972 р. керівником республіканської партійної організації був Петро Юхимович Шелест, після чого почалася «епоха»