Націоналістичний рух у роки війни

 

Головними учасниками Великої Вітчизняної війни були, з одного боку, війська фашистської Німеччини та її сателітів, з іншого – багатонаціональний радянський народ і його Червона Армія. Однак в Україні у війну втрутилася третя сила — Організація українських націоналістів (ОУН) та її військові формування «Нахтігаль», «Роланд», «Поліська січ», УПА, дивізія СС «Галичина».

ОУН була створена у 1929 р. Євгеном Коновальцем, колишнім полковником січових стрільців. У 1940 р. розкололася на 2 проводи – поміркований ОУН-М (А. Мельник) і радикальний ОУН-Б (С. Бандера). Керівництво обох проводів пов'язувало свої політичні сподівання з перемогою фашистської Німеччини над СРСР. Напередодні Великої Вітчизняної війни ОУН утворила з числа західних українців два ба­тальйони — «Нахтігаль» і «Роланд», які під керівництвом німецьких офіцерів і у складі німецьких військ виконували каральні функції в Україні і Білорусії.

30 червня 1941 р. у Львові українські націоналісти зробили спробу створення Української держави (прем'єр Я. Стецько). Було проголошено Акт відновлення української держави. Наступного дня цей намір був підтриманий головою греко-католицької церкви митрополитом А. Шептицьким. У «Акті» було заявлено, що Українська держава буде тісно взаємодіяти з Німеччиною, щоб «під проводом Адольфа Гітлера утворити новий лад у Європі й світі», однак окупаційна влада поставилася до цієї події негативно: у плани німців не входила будь-яка українська державність. На початку липня значна частина керівників ОУН, у т. ч. С. Бандера і Я. Стецько, були заарештовані.

За цих обставин і в умовах, коли масові репресії та інші злодіяння окупантів викликали ненависть українців, керівники ОУН-Б змушені були оголосити боротьбу як проти «совєтів», так і проти «германів». Так у 4-му номері «Бюлетеня» ОУН за квітень 1942 р. зазначалося, що замість радянського тоталітаризму прийшов тоталітаризм націонал-соціалістичний. Восени 1942 р. (офіційною датою вважається 14 жовтня) утворюється Українська повстанська армія (УПА), яка була побудована за принципом регулярної армії. Її командирами протягом різних років були Д. Клячківський (Клим Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка), В. Кук (Леміш).

У 1942-1944 рр. українські націоналісти контролювали значні території Волині та Полісся з населенням 4 млн. людей. Були непоодинокі випадки нападів підрозділів УПА на німецькі гарнізони й окремі пости, інші партизанські дії. Однак, по-перше, масштаби такий бойових дій явно поступаються радянсько-німецькому фронту та іншим фронтам 2-ї світової війни, по-друге, бандерівці набагато більшу активність виявляли, щоб зашкодити діям радянських партизанів і тиловим частинам Червоної армії. Зі свого боку, керівництво СРСР вважало українських повстанців такими ж ворогами, як і фашистів. За вказівками Й. Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації партизанських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлене завдання у ході рейдів розгромити частини УПА. Це призводило до непотрібних людських втрат з обох сторін. Також з діяльністю УПА пов’язується українсько-польський етнічний конфлікт. Зокрема, польська Армія Крайова, яка була підпорядкована польському еміграційному уряду в Лондоні, намагалася опанувати до приходу радянських військ землі, втрачені Польщею у 1939 р.. У 1943-1944 рр. частини цієї армії за допомогою польської поліції та шовіністичних формувань місцевого населення знищили тільки на Холмщині близько 5 тис. українського населення та спалили десятки українських сіл. У відповідь за наказом головнокомандувача УПА Р. Шухевича було створено Холмський фронт. Унаслідок кривавого протистояння обидва народи зазнали великих втрат, які обчислюються десятками тисяч загиблими жителями краю.

У 1944 р., коли Німеччина зазнала воєнних невдач, С. Бандера і ще 300 впливових оунівців були німцями відпущені на волю. Фашистське керівництво також погодитися зі створенням українського військового формування у складі німецьких збройних сил. У 1943 р. з числа українських націоналістів була сформована дивізія СС «Галичина». У липні 1944 р. ця есесівська дивізія була розгромлена радянськими військами під Бродами. Частина її вояків приєдналася до УПА. У 1944–1945 рр. і повоєнних роках УПА вела терористичну боротьбу в тилу Червоної Армії та проти органів радянської влади.

Збройна боротьба УПА проти Радянської влади продовжувалася до 1947 р., після чого її залишкам вдалося відійти на Захід. У Західній Україні націоналістичне підпілля діяло до середини 1950-х рр. Така вперта і з воєнного боку практично безнадійна боротьба пояснюється тим, що українські націоналісти сподівалися на третю світову війну та на перемогу в ній англо-американського блоку.

 

14.5. Значення Перемоги над фашизмом для українського народу

 

Останнім часом суспільству нав’язана дискусія, чи правильно вважати радянсько-німецьку війну Великою Вітчизняною війною. Але факти свідчать, що війна була справді народною вітчизняною і у ній вирішувалися питання про існування не тільки радянського суспільного устрою, але й самого українського народу. Коли б Червона Армія зазнала поразки, як планувало командування нацистської Німеччини, то про будь-яку українську державність не могло бути й мови. Очевидно, що фашисти хотіли знищити більшість населення України, а інших перетворити в рабів. Але, важко заперечувати і те, що на початку війни мільйони громадян УРСР були незадоволені сталінським режимом та сподівалися, що німецька влада буде кращою. Цим можна пояснити і величезний недобір в Червону Армію під час демобілізації у перші місяці війни, і масове дезертирство з фронту, і величезну кількість полонених, які просто не бажали воювати.

Тим не менше переважна більшість українського народу прагнули захистити свої родини, свою батьківщину, соціалістичні завоювання. Населення окупованих територій також дуже скоро повною мірою відчуло, що таке фашистський режим на практиці і чого можна очікувати у разі перемоги Німеччини. Як і більшість бійців Червоної Армії, українці виявили масовий героїзм і мужність на фронті. Понад дві тисячі українців були удостоєні звання героя Радянського Союзу, 31 з них – двічі, один – І.М. Кожедуб – тричі.

Перемога СРСР у війні з Німеччиною посилила радянську державу та її позиції на міжнародній арені. Україна, яка разом з Росією і Білорусією винесла на собі основний тягар війни, стала одним із засновників і членів ООН. Серед важливих результатів розгрому фашизму було об'єднання майже всіх українських земель у складі однієї держави. Щоправда, перемога радянського народу була використана сталінським режимом для свого зміцнення.

Отже, війна зумовила кардинальні зміни у суспільному житті України.

З одного боку, це велика розруха та гігантські збитки, численні людські жертви. З іншого – завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання у людей впевненості у своїх сили, посилення національної свідомості, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

 

Контрольні запитання

1. Які причини, передумови і характер ІІ світової і Великої Вітчизняної війни?

2. Коли і в яких умовах відбулося об’єднання основної частини українських земель?

3. Які були плани фашистської Німеччини стосовно України?

4. Проти кого і за що воювала УПА?

5. Що було спільного і відмінного між 2-ма течіями ОУН – бандерівцями та

6. мельниківцями?

7. Що Вам відомо про бойові дії Червоної Армії по визволенню України?

8. Чому відбувся українсько-польський етнічний конфлікт?

9. Яку роль у визволенні України відіграли партизанський рух і радянське підпілля?

10. Яку ціну заплатив український народ за перемогу?

11. Яке політичне значення перемоги СРСР над фашизмом для українського народу?

 

ХV. Україна у складі радянської супердержави

(1946-1965)

Ключові слова: «холодна війна», народна демократія, система соціалізму (соціалістичний табір), переселення, відбудова, трудова звитяга, голод, критика культу особи, десталінізація, «відлига», цілина, волюнтаризм, реформи, партномеклатура.

Повоєнний період був надто складним в історичній долі українського народу. Особливості його політичного життя визначали різноспрямовані процеси і тенденції. Чи не вперше майже всі етнічні українські землі були зібрані в одній державі. Україна, хоч і частково, стала суб’єктом міжнародного права. У спрямуванні до індустріального суспільства інтенсивно розвивалася її економіка. Тоталітарний режим не міг зупинити духовний розвиток українства.

УРСР у післявоєнному світі

 

Перемога Радянського Союзу у Великій вітчизняній війні, його вирішальна роль у розгромі фашизму призвели до зростання його авторитету у світі, впливу на міжнародний розвиток. Одним із свідчень посилення позицій СРСР у післявоєнному світі стала участь УРСР (разом з СРСР і Білорусією) у створенні Організації Об'єднаних Націй (квітень-червень 1945 р). Відбулися і суттєві геополітичні зміни. Щезла напруга на західних кордонах України, бо у країнах Східної Європи (Албанії, Болгарії Польщі, Східній Німеччині, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, Югославії) утворилися залежні від СРСР режими. Під проводом компартій тут були проведені політичні та економічні перетворення на кшталт радянських, хоча й з урахуванням деякої специфіки. Диктатура пролетаріату здійснювалася у формі т.зв. народної демократії. Виникла світова система («світовий табір») соціалізму, до якої увійшли також і деякі країни Південно-Східної Азії (Китай, Монголія, Північна Корея, Північний В'єтнам).

За домовленістю з Чехословаччиною до УРСР було приєднано Закарпаття, а з Польщею – затверджені кордони, встановлені у 1939 р., відбулося переміщення етнічних українців з Польщі в Україну, поляків – навпаки. Процес врегулювання територіальних питань сприяв об'єднанню українських земель у складі єдиної держави, майже повному завершенню формування державної території.

Водночас правлячі кола західних країн, передусім США не могли змиритися з новою геополітичною розстановкою сил, прагнули будь що відновити свою домінуючу роль у світі. СРСР зазнав величезних людських і матеріальних втрат піл час війни. Натомість війна значно збагатила Сполучені Штати Америки, де про­мислове виробництво зросло за роки війни вдвічі. Більшість країн світу потрапила у економічну і політичну залежність від США. У США була створена атомна бомба, її випробування відбулося на населенні японських міст Хіросіма (6 серпня) і Нагасакі (9 серпня 1945 р.). Розповсюдженню американського панування в світі заважав СРСР.

Маючи значну на той час економічну і воєнну перевагу над країнами соціалістичного табору, США розпочали першими підготовку до третьої світової війни у формі «холодної війни» проти СРСР, надали підтримки націоналістичному підпіллю, використовуючи його в якості інструменту послаблення свого потенційного супротивника у майбутній війні. В свою чергу, сталінське керівництво використало міжнародну напруженість як привід для подальшого зміцнення адміністративно-командної системи та нових репресій. Було безпідставно відселено із західних областей України сотні тисяч чоловік.

 

15.2. Відбудова народного господарства

 

Посилення політичної ваги СРСР у світі не співпадало зі станом економіки, яка дуже постраждала у роки війни. В Україні загинуло не менш як 7 млн. людей, зруйновано більш як 700 міст, 23 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств тощо. Великих втрат зазнали Білорусія, Росія. Потребували економічної допомоги союзники СРСР. Хоча через посуху 1946 р. в Україні настав голод, республіка була змушена ділитися продовольством із сателітами СРСР.

Змушене відволікання значної частини коштів і ресурсів на зміцнення обороноздатності, не завадило державі надати суттєву матеріальну підтримку регіонам, які особливо постраждали під час війни, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Львівська, Сталінська (нині Донецька), Харківська області протягом 1946-1948 рр. одержали з Росії 45 тис. верстатів, електродвигунів та іншої машинобудівної продукції. У відбудові Дніпрогесу брали участь понад 120 підприємств країни. Промисловість Львова була майже повністю укомплектована обладнанням, яке надійшло з Москви. Ленінграда та інших російських міст. Львівський завод телеграфної апаратури був повністю перевезений із Саратова.

Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги. Характерними рисами відбудовчих процесів в республіці були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи. Водночас керівництво держави, правляча комуністична партія загалом вміло й професійно організували післявоєнну відбудову країни, зуміли мобілізувати втомлених від війни людей на звитяжну важку працю. Зі свого боку, більшість радянських людей підтримали політику партії й уряду. Вони віддавати всі сили роботі й здатні були миритися з відсутністю елементарних побутових зручностей заради «світлого майбутнього». Певну роль у відбудові відіграла також по суті рабська, неоплачувана праця в’язнів радянських концтаборів (ГУЛАГу). Завдяки зазначеним факторам відбудова промисловості в Україні була здійснена до 1950 р. Обсяг промислової продукції збільшився за 5 років майже в 4,5 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн світу. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Німеччина, Франція. Особливо великим був прогрес у Західній Україні, де до війни великої промисловості практично не існувало.

Інше становище склалося у сільському господарстві, яке зазнало особливо великих втрат під час війни. Загинула на фронті більша частина чоловіків, повністю знищені машинно-тракторний парк, худоба тощо. Тут зберігалися елементи феодальних відносин: безкоштовна праця відробітки у колгоспному виробництві; фактичне покріпачення селянства, яке через відсутність паспортів було позбавлене можливості залишити місце проживання; велика особиста залежність колгоспника від адміністрації. Через посуху 1946 р. в Україні настав голод, від якого особливо постраждало сільське населення, померло близько 800 тис. людей.

Щорічно здійснювалося зниження цін на окремі товари, що подавалося пропагандою як піклування Сталіна про людей. Але це відбувалося головним чином за рахунок украй низького життєвого рівня більшості радянських людей, експлуатації селянства з боку держави, примусової підписки на облігації державної позики, низької заробітної плати тощо.

Напружену, виснажливу і майже безкоштовну працю людей на користь держави, їх здатність зносити матеріальні нестатки не можна пояснити тиском тоталітарної системи та рабською психологією «совків». Головне полягає в патріотизмі, впевненості громадян у правоті своєї справи, чим і відзначалося старше покоління.

 

 

15.3. Суспільно-політичне життя в УРСР у повоєнні роки

 

Радянські люди, що перемогли фашизм і захистили свою Батьківщину, віддавали всі сили відбудові своєї країни. Багато хто сподівався на більш гуманне ставлення держави до власного народу. Цього не відбувалося: знов проводилися безпідставні арешти, примусові мобілізації робочої сили, масові депортації населення (західні українці, кримські татари). У ході ідеологічної кампанії по боротьбі з космополітизмом і буржуазним націоналізмом, яка розпочалася наприкінці 1940-х рр., зазнали гонінь деякі видатні діячі культури. Серед них українські митці: кінорежисер О.Довженко, композитор К.Данькевич, письменники М.Рильський, О.Сосюра. Ю.Яновський та ін.

Процес лібералізації режиму розпочався лише після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) і увійшов в історію як період «хрущовської відлиги» від назви книги І. Еренбурга «Оттепель». Цей період пов’язаний з діяльністю Микити Сергійовича Хрущова – видного радянського державного діяча. У 1938-1949 рр. він обіймав (з перервою) посаду першого секретаря ЦК КП України. Запопадливо проводив у республіці «лінію партії», беззастережно виконував усі вказівки Й. Сталіна. Проте по-своєму любив Україну, мав репутацію «хохла». Попри свою низьку освіченість залишив після себе в республіці непогану згадку як енергійний і розумний керівник. В результаті боротьби за владу, що почалася серед партійної верхівки після смерті Й. Сталіна, М. Хрущов став Першим секретарем ЦК КПРС, фактичним лідером СРСР.

За ініціативою М. С. Хрущова почалася реабілітація невинно засуджених, були здійснені заходи щодо обмеження влади адміністративно-управлінського апарату, припинилася практика політичного терору проти цілих соціальних верств і позасудового покарання громадян, заохочувалася суспільно-політична активність населення. Помітною подією у суспільно-політичному житті УРСР стало святкування у січні 1954 р. 300-річчя Переяславської Ради як ювілею Возз'єднання України з Росією. З урахуванням складного економічного становища Кримської області, а також близькості її до УРСР Президія Верховної Ради СРСР прийняла у ці дні рішення про входження Криму до складу Української РСР.

Видатну роль у десталінізації радянського суспільства відіграв XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), делегати якого на закритому засіданні заслухали доповідь М.С.Хрущова «Про культ особи Сталіна та його наслідки». Гостра критика культу особу не зачіпала суті командно-адміністративної системи. Однак вона була важливим і сміливим кроком на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

У жовтні 1961 р. відбувся XXII з'їзд КПРС. Він прийняв третю Програму КПРС, яка започаткувала «розгорнуте будівництво комуністичного суспільства» в СРСР, тобто такого суспільства, де не буде поділу людей на класи, нормою суспільного життя стане комуністична мораль, і на основі високоефективної економіки буде діяти принцип «від кожного – по здібностях, кожному – по потребах». Завдання були нереальним у зв’язку з посередньою продуктивністю суспільної праці, однак стимулювало чимало чудових рухів і починань: за комуністичне ставлення до праці, за перехід передовиків виробництва у відстаючі трудові колективи, за подолання відмінностей між містом і селом, благоустрій сільських населених пунктів, поєднання шкільної освіти з виробництвом тощо. Характерною ознакою часу було тяжіння молоді до освіти, наукових знань, культурної спадщини людства.

«Хрущовська відлига» створила сприятливі умови для творчості. Лауреатами Ленінської премії, яка присвоювалась з 1956 р., стали О. Довженко за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». О. Гончар за роман «Тронка».

Щирі спроби М.С.Хрущова позбавитися сталінської політичної та ідеологічної спадщини поєднувалися з його волюнтаристськими діями. Зокрема, прорахунки у визначенні шляхів і темпів розвитку суспільства й держави стали результатом збереження недемократичних методів керівництва партією і державою. Як і в часи Сталіна, у партійних організаціях право на висловлення істини в останній інстанції в часи Хрущова зберігалося лише за ним. Будь-які його новації приймалися та ухвалювалися без серйозної критики і всебічного обговорення.

На початку 1960-х рр. за ініціативою М.Хрущова до статуту КПРС були внесені деякі зміни, зокрема про заборону обіймати виборні керівні партійні посади понад двох строків поспіль, що викликало велике невдоволення партноменклатури. Помилки М.С. Хрущова були використані нею як привід для його усунення від влади. У жовтні 1964 р. Першим (з 1966 – Генеральним) секретарем ЦК КПРС став Л.І.Брежнєв. Головою Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний.

Під гаслом критики волюнтаризму і суб'єктивізму почалося в СРСР відродження сталінізму, хоча й без масових репресій. Провідником цієї політики в Україні був Перший секретар ЦК КПУ П.Ю.Шелест, який спочатку лестив Хрущову, а у жовтні 1964 р. взяв участь у його зміщенні та паплюженні. Отже, суть кардинальних змін, що проводилися в період «хрущовської відлиги», полягає у лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася у припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського фактора у державному і громадському житті, розширення прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах.

 

15.4. Економічний розвиток УРСР

за реформ М.Хрущова

 

Соціально-економічні процеси 1950-1960-х рр. в Україні обумовлювалися численними економічними і політичними кампаніями, реформами, експериментами, які мають неоднозначну оцінку з боку істориків. З 1954 р. почалося освоєння цілинних казахстанських степів, до чого була залучена й Україна. У 1954-1955 рр. республіка укомплектувала на цілині 54 зернорадгоспи: «Український», «Дніпропетровський», «Київський», «Львівський» та ін. Наприкінці 50-х рр. відбувається заміна галузевих структур управління економікою (міністерств) на територіальні (раднаргоспи); ліквідуються МТС, а техніка продається колгоспам і радгоспам.

Перша половина 1960-х рр. пов'язана з намаганням радянського керівництва якнайшвидше збудувати комунізм і випередити США у виробництві продукції на душу населення. Звідси радикальні заходи щодо демократизації управління економікою, здійснення науково-технічного прогресу, індустріалізація житлового будівництва. Зокрема, широко розгорнулося будівництво житлових будинків (які пізніше назвуть «хрущовками») з малогабаритними, але окремими сімейними квартирами. До цього більшість людей жила у так званих комуналках або навіть у бараках. Однак виконання цих завдань здійснювалося волюнтаристськими заходами, за допомогою звичного адміністративного тиску на господарських керівників, що в значній мірі позначилися в аграрній полі­тиці, коли відбувалися укрупнення і розкрупнення колгоспів, ліквідація т. зв. неперспективних сіл, запровадження посівів кукурудзи без урахування конкретних умов. Це призвело до продовольчих труднощів і викликало незадоволення серед населення.

Попри всі прорахунки керівництва, в СРСР забезпечувалися досить високі темпи розвитку промисловості. В УРСР вони становили в 1959-1965 рр. 9% щорічно. Особливо швидко розвивалися провідні галузі індустрії: гірничодобувна, вугільна, металургійна, хімічна, машинобудівна, енергетична. У 1957 р. запущено перший штучний супутник землі, а в 1961 р. також вперше в світі здійснив космічний політ Ю. Гагарін, що свідчило про розвинутий науково-технічний потенціал країни.

У середині 1950-х рр. відбулися реформи у промисловості і сільському господарстві. Для процесів реформування характерна певна суперечливість. На першому етапі розвитку відбувався підйом, а згодом внаслідок тиску командно-адміністративної системи – спад. Така ж суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільства стали поліпшення умов праці, збільшення доходів населення, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Однак, наприкінці 1950-х рр., коли реформаторський процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з'являється негативні тенденції та явища: дефіцит необхідних товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

Таким чином, дії Хрущова лише підірвали деякі найбільш негативні механізми колишньої моделі політичної влади з її командно-адміністративними методами управління, але не змінили її по суті. Значною мірою зберігалася й її кадрова політика. Ставши авторитарним лідером, М.Хрущов розпочав реформи, які безпосередньо зачіпали інтереси партійної номенклатури і викликали в неї невдоволення. Але економічні реформи були не завжди продумані й часом просто авантюристичні. До того ж вони супроводжувалися погіршенням соціального становища багатьох людей, що викликало їх невдоволення. Останнє виявилося у мирному виступі робітників у м. Новочеркаську Ростовської області в 1962 р. Мирна маніфестація людей була жорстоко придушена військами. За даними розслідування, що було проведено в травні 1990 р. Головною Військовою прокуратурою СРСР, у ті дні загинуло 24 і поранено 80 людей. Однак головною причиною усунення від влади Микити Хрущова стали його спроби дещо обмежити привілеї партноменклатури, їх право фактично довічно обіймати високі державні посади.

Контрольні запитання

1. Чим пояснюється напружена праця трудівників України у 1946-1950 рр.?

2. Як ви оцінюєте діяльність М.С. Хрущова?

3. За яких обставин Крим увійшов до складу УРСР?

4. Яке значення мав ХХ з’їзд КПРС для розвитку демократичних процесів у радянському суспільстві?

5. Яким чином передбачалося збудувати комунізм в СРСР?

6. У чому причини усунення від влади Микити Хрущова?

7. Які галузі економіки України розвивалися найбільш динамічно у 1950-першій половині 1960-х рр.?

8. У чому виявилась непослідовність економічних реформ цього періоду?.

 

ХVІ. Україна в умовах загострення протиріч

у радянському суспільстві (1965-1990)

 

Ключові слова: НТР, інвестиції, механізація, автоматизація,

комп’ютеризація, нові технології, стимулювання ценралізму, диспропорція, негативні тенденції, неосталінізм, диктат, ідеологія, прискорення, перебудова, гласність, аварія, дисиденти, застій, криза.

Період від середини 1960-х років у радянські часи було іменувався періодом розвиненого соціалізму. Підставу для цього давало те, що Радянський Союз перетворився на одну з двох світових супердержав. Масштаби освоєння природних ресурсів Сибіру й Далекого Сходу були вражаючими. У військовому протистоянні між СРСР і США був досягнутий і підтримувався паритет. Життєвий рівень радянських людей хоча й повільно, але постійно підвищувався. Великим досягненням у культурній сфері було забезпечення обов’язкової середньої освіти молоді. Разом з тим темпи розвитку радянської економіки почали уповільнюватися, мали місце негативні явища у функціонуванні господарського комплексу СРСР і України, зокрема. Відбувається зміцнення командно-адміністративної системи. Дедалі більшим стає розрив між партномеклатурою і народом у рівні життя, соціальному захисті, побутовій сфері, менталітеті. У суспільстві зростає політична й соціальна апатія. Наявність зазначених негативних явищ у радянському суспільстві дали привід згодом назвати цю епоху застоєм. Однак сьогодні чимало наших громадян, маючи можливість порівняти з нинішнім часом, згадують ті часи з ностальгією.

 

16.1. Економіка України у добу науково-технічної революції (НТР)

 

 

У жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.І Брежнєва. У 1966 р. назву посади змінили – Л.І. Брежнєв став іменуватися Генеральним секретарем ЦК КПРС. Особа, що обіймала посаду керівника партії, фактично ставала першою особою в державі. Другою за значущістю посадою фактично була посада голови Ради міністрів, на яку було призначено О. М. Косигіна. Хоча формально главою держави вважався голова Президії Верховної Ради СРСР М.В. Підгорний. Лише 1977 р. дане протиріччя було ліквідовано – Л. І. Брежнєв одночасно стане й Головою Президії Верховної Ради СРСР. Щодо Української СРСР, то до 1972 р. керівником республіканської партійної організації був Петро Юхимович Шелест, після чого почалася «епоха» Володимира Васильовича Щербицького, яка тривала до 1990 р. До речі, слід відзначити, що й Л. Брежнєв, і М. Підгорний були вихідцями з України. Причому Л.Брежнєв – з Дніпродзержинська, В. Щербицький – з Верхньодніпровська. Невдовзі інші вихідці з Дніпропетровщини обійняли низку високих державних посад і в Москві, й у Києві, з приводу чого існував жарт, що ми живемо в епоху «Дніпропетровської Русі».

Нове керівництво країни усунуло очевидні недоліки державного управління, що його попередників, зокрема ліквідувало поділ обкомів партії (найвищих регіональних органів влади) на сільські й міські. Й одночасно вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Зазначена ідея стала стрижнем проголошеної у вересні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції. Треба відмітити, що підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв’язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою. Трохи піднялася заробітна плата, зріс життєвий рівень. Усе це не могло не дати позитивних результатів, і восьма п’ятирічка (1966 – 1970 рр.) по темпам розвитку промисловості виявилася найбільш вдалою за весь післявоєнний період. Деякі економісти через це навіть назвали її «золотою». Саме в цей час Радянський Союз обігнав США по випуску багатьох важливих видів продукції; до їх числа входили вугілля, кокс, залізна і марганцева руда, чавун, стальні труби, гідравлічні турбіни, тепловози та електровози, трактори, зернові й бавовнозбиральні комбайни, цемент, пиломатеріали тощо. У 1970 р. обсяг капіталовкладень СРСР і США став приблизно однаковим.

Позитивні зміни відбулися і в Україні. За 1966-1970 рр. загальний обсяг промислового виробництва в республіці зріс майже наполовину. Продуктивність праці збільшилася на 28%, за рахунок чого отримано дві третини приросту промислової продукції. Прибутки в промисловості збільшилися вдвічі. Капіталовкладення в розвиток економіки були в 1,4 рази більшим порівняно з попередньою п’ятирічкою. Було введено до ладу 250 нових великих підприємств, понад 2 тис. виробничих комплексів і цехів. Усі галузеві міністерства виконали встановлені державні плани. Широко впроваджувалася комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів у всіх галузях промисловості. В серійному виробництві був освоєний випуск 4400 нових машин, механізмів, обладнання і матеріалів Початок 1970-х рр. ознаменувався завершенням електрифікації сіл України. Зросли енергетичні потужності сільськогосподарського виробництва. До 1970 р. порівняно з 1965 р. енергетичні потужності в розрахунку на одного колгоспника збільшилися більш як у 1,5 рази. На 100 га посівної площі вони за цей час збільшилися з 105 до 169 кінських сил, або фактично в 1,6 рази.

Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два протилежних процеси – посилення централізму в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів) та застосування ринкових економічних регуляторів (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Л. Брежнєва і реформаційною – О. Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала.

У 1971 р. проголошено гасло переведення радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі.

Варто відмітити, що у 1970-1980 рр. керівництво СРСР приймало чимало рішень про необхідність прискорення науково-технічного прогресу, намагаючись перевести радянську економіку на переважно інтенсивний шлях розвитку. Але на ділі все відбувалося з точністю до навпаки. З кожним роком збільшувалася кількість морально застарілих і екологічно шкідливих підприємств, нарощувався випуск продукції, що не знаходила попиту у своїй країні, а тим більш на світових ринках. Керівників усіх рівнів насамперед цікавили кількісні показники – тонни, кілограми, літри, штуки, кілометри, кількістю яких визначалася ефективність його управлінської діяльності.

Розвиток країни штучно відривався від розвитку світової цивілізації, що завдало величезної шкоди радянському суспільству. В цьому сенсі період застою був часом втрачених можливостей, коли країна опинилися на периферії переворотів у науці та техніці, що відбувалися на Заході, не здійснили назрілих радикальних змін в структурі економіки і залишилися здебільшого на рівні старого типу індустріального розвитку з його упором на кількісні показники.

В Україні економічні показники були дещо кращими, ніж в цілому по країні, але не настільки, щоб можна було говорити про високі темпи економічного зростання й інтенсивний характер економічного розвитку республіки. Україна, як відзначалося на ХХVІ з’їзді Компартії України, була «органічною складовою єдиного народногосподарського комплексу країни» Усі рішення пленумів і численні постанови ЦК КПРС по економічним і господарським питанням, як і по всім іншим, дублювалися відповідним документами республіканського рівня. В СРСР, унітарній по суті державі, не було і не могло бути особливої економічної політики тієї чи іншої республіки, зокрема української. Існувала єдина економічна політика СРСР, яку розробляв апарат ЦК КПРС, затверджували з’їзди КПРС і проводила бюрократія, що в переважній більшості не мала національного обличчя. У період правління Л.Брежнєва централістичні тенденції в управлінні народногосподарським комплексом країни постійно підвищувалися.

Отже, у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях подальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ДРЕС, декілька атомних електростанцій, серед них Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила: видобуток вугілля – 27,5%, залізної руди 51,3%, виробництво сталі – 36,3%, доменного та сталеплавильного обладнання – 52,15%, магістральних тепловозів – 95,1%, цукру піску – 52,4%.

У зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 1960-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960-1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази.

До цього слід додати нераціональне використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі зане