Специфіка русифікаторської політики царизму та імперського уряду Австро-Угорщини

 

Царський уряд посилив цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову витіснили з освітніх навчальних закладів і державних установ. Русифіковували міста, куди з російських губерній чиновники охоче приїздили на «тепленькі посади» в адміністративно-управлінські установи. Тут вони почували себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, міщани, крамарі, духовенство здебільшого зрікалися своєї рідної мови. Проте серед української освіченої еліти були і патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. Це тривожило уряд.

18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забороняв друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування й української художньої літератури. Навчання українською мовою визначав як політичну пропаганду, а ті, хто за це бралися звинувачувалися у задумах ворожих Росії і «загибельних для Малоросії». Слова валуєвського циркуляру про те, що й самої української мови «немає і бути не може» свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. Валуєвський указ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелігенції у масове явище.

У середині 70-х років XIX ст. в Петербурзі створили таємну урядову комісію, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б в далекому майбутньому, України від Росії».

У 1876 р. Олександр II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. Виданий у зв’язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театральні виступи українською мовою, публічні читання, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, робити переклади з іноземних мов. Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва «Україна» ніде не фігурувала, натомість вживалася лише назва «Малоросія». З бібліотек були вилучені всі книги українською мовою. На підставі Емського акту було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Киевского Телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 р. на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов, виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський акт. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.

У перший же рік свого вступу на престол (1881 р.) новий російський цар Олександр III вирішив внести деякі зміни щодо національного питання в Україні. Міністерство внутрішніх справ розіслало в губернії України «роз’яснення» Емського указу. Таким чином до раніше дозволених для друкування українською мовою творів художньої літератури та історичних документів додали ще й словники, але вимагалося все це друкувати обов’язково російською абеткою. Щодо сценічних вистав українською мовою, то тепер дозвіл на них мали право давати губернські власті. Разом з тим «Юзефовичів закон» продовжував діяти. Та й час від часу з’являлися нові таємні розпорядження проти української мови. 1886 р. всім чиновникам, прибулим працювати в Україну з Росії, підвищили платню. 1892 р. спеціальним наказом «у цілях чисто державних» цензорам нагадали про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору. 1894 р. нагадано про заборону імпорту українських книжок. 1895 р., незалежно від змісту, заборонялися до друку українські дитячі читанки. Саму назву «Україна» царська цензура замінила у друкові на принизливе «Малоросія». Коли ж на розгляд Київської цензури надійшов рукопис граматики української мови, цензор навіть не переглянув його і написав беззастережну резолюцію: «Не можна ж дозволяти до друку граматики тієї мови, яка приречена на небуття».

Що стосується Австрійської імперії, то характерною рисою другої половини XVIII ст. стало здійснення реформ «освіченого абсолютизму» австрійської імператриці Марії-Терези (1740-1780 рр.) та її сина Йосифа II (1780-1790 рр.): аграрна реформа передбачала звільнення селян з особистої залежності від поміщиків, передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника, чітке визначення розміру панщини – до 30 днів на рік; церковна реформа здійснювалася протягом 1770-х – на початку 1780-х років і передбачала зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі – продажу землі тощо, підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; освітня реформа передбачала ліквідацію ордену єзуїтів (1773 р.) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784 р.), запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777 р.), причому в початковій школі навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. Вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями – Леопольдом II (1790-1792 рр.) та Францем (1792-1835 рр.).

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність. Важливою складовою суспільного життя в Україні кінця XІX ст. був національний рух. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним.

Україна наприкінці XІX ст. залишалася складовою частиною двох імперій: Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20 млн. українців, у Галичині – 3 млн., на Закарпатті – 0,5 млн., а в Буковині – 300 тис.

Українська еміграція

 

Історична доля розпорядилась так, що українці мешкають у багатьох країнах світу. Українська діаспора (грец. Діаспора – розсіяння), тобто українське населення, що живе поза етнічною територією, – становить понад 10 млн. чол. із загальної кількості понад 50 млн. українців. Приблизно 6 млн. українців мешкають у державах СНД, понад 4 млн. – у зарубіжних країнах.

З різних причин окремі українці, а то й групи їх переселялись в інші країни ще в середні й пізніші віки. Переїжджали з економічних, політичних, релігійних та інших причин. Так, після Полтавської битви 1709 р. Пилип Орлик та інші прихильники Івана Мазепи емігрували за кордон, в межі татарських володінь на південь переселилась частина запорожців, після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. знову невелика група козаків втекла в межі турецьких володінь за Дунай.

Відомо, що українці перебиралися й за океан, в Північну Америку ще в XVII ст., брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки (1775-1783 рр.), у громадянській війні північних штатів проти південних (1861-1865 рр.). У часи громадянської війни у США прославився українець за походженням генерал Турчин, під командуванням якого бригада Північної армії відіграла вирішальну роль у битві під Чікамаута (1863 р). За героїзм і мужність Турчина прозвали «грізним козаком».

У час боротьби народів Латинської Америки проти іспанських колонізаторів у 1824 р. до визвольної армії Симона Болівара приєднався українець з Києва, дрібнопомісний шляхтич Михайло Скибицький і, виявивши мужність та героїзм, був нагороджений орденом «Бюсто де Лібертадор» і дослужився до чину інженер-полковника.

Переселялися українці з України і в межах Російської держави.

Але еміграція й переселення українців за межі етнічної території тривалий час не були масовими. Такими вони стали лише з 70-х років XIX ст.

Різні причини змушували українців залишати свою рідну землю і переїжджати в далекі чужі землі. І в Наддніпрянській і в Західній Україні це було передусім тяжке соціально-економічне становище селянства і робітників: безземелля і малоземелля, брак вільних земель, перенаселеність і подріблення селянських земельних наділів, надлишок робочих рук, непосильні податки, велика заборгованість, низька заробітна плата робітників зумовлювали зубожіння, розорення й занепад селянських господарств і змушували селян і частину робітників шукати вихід із злиднів у еміграції в пошуках вільних земель і кращого життя.

До еміграції підштовхували й політичні причини: національне гноблення з боку австро-угорських і царських властей, дискримінація щодо українців, переслідування, арешти, ув’язнення. Певну роль відігравали й релігійні мотиви, утиски і переслідування віруючих різних відгалужень католицької і православної церков (протестанти-меноніти, штундисти зі Східної України, православні з західноукраїнських земель), а також прагнення уникнути обтяжливої військової служби.

В історії української еміграції виділяються три хвилі: перша – з останньої чверті XIX ст. до першої світової війни, друга – час між першою і другою світовими війнами і третя – період після другої світової війни. Можливо, що з кінця 80-х років XX ст. почалася нова хвиля еміграції. Ми розглянемо лише першу хвилю української еміграції і переселенського руху.

Міграція українців в російські землі відбувалася в тій чи іншій мірі з давніх часів, принаймні з XV-XVI ст. Але найбільш масовою вона стала з другої половини XIX ст. після скасування кріпосного права в 1861 р. і в зв’язку з розвитком капіталістичних відносин, з розшаруванням селянства і зубожінням значної його частини. Селяни України, зокрема перенаселених місцевостей Лівобережжя й Правобережжя, стали шукати вільні землі, де могли б продовжувати сільськогосподарську працю і ведення свого власного господарства.

Почавшись ще наприкінці XVIII – на початку XIX ст., у другій половині XIX ст. інтенсивним став переселенський рух українців у Поволжя і Північний Кавказ. За цей час чисельність українського населення тут подвоїлася, досягши на кінець XIX ст. 400 тис. чол. у Нижньому Поволжі і 1300 тис. чол. на Кавказі. Частка українців на Північному Кавказі становила 33,6 %, в Кубанській області 47,4 % (росіян – 42 %), в Ставропольській губернії – 36,6 %. Понад 100 тисяч українців проживали тоді в Казахстані і Середній Азії, становлячи трохи більше 1 % загальної чисельності населення.

Найбільше турбувався царський уряд про заселення малолюдних територій Сибіру і Далекого Сходу. З 1861 р. по 1883 р. на Далекий Схід багато українських селян йшли пішки, з 1883 р. до кінця XIX ст., до побудови Транссибірської залізниці, переселенці добиралися на тихоокеанське узбережжя пароплавами з Одеси до Владивостоку. З побудовою цієї залізниці по ній українці перебиралися до Сибіру й Далекого Сходу, поселяючись значною мірою вздовж цієї магістралі. Уряд найбільше заохочував переселення українців у Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, в Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. До 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході українців стало близько 900 тис. У Казахстані й Середній Азії кількість українців становила тоді 790 тис. чол., що складало 10 % від усієї кількості населення.

В Сибіру, на Далекому Сході і в інших місцях нового поселення українці заснували багато селищ, назви яких були перенесені з України: Катеринославка, Звенигородка, Зіньківка, Чернігівка, Прилуки, Кролевець, Харківка, Київ, Ромни, Брацлавка та ін.

Одним з найбільших районів компактного проживання українців була територія в один мільйон квадратних кілометрів на півдні Далекого Сходу від Японського і Охотського морів до Забайкалля, яка була названа самими поселенцями Зеленим клином. Тут були зелені масиви листяних лісів, помірної холодності зима, що нагадувало Україну. Центром «Далекосхідної України», як інколи називали Зелений клин у літературі, було місто Нікольськ-Уссурійськ.

У ті часи, коли наддніпрянські українці у великих кількостях переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави, зі Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався в основному на захід, на Американський континент – у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію й Аргентину. Задушені безземеллям і малоземеллям, високими податками, правовою дискримінацією, нестерпним голодуванням і безпросвітними злиднями масово емігрували селяни, низькооплачувані і безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція.

Першим емігрантом-українцем у США вважається Агапій Гончаренко (справжнє прізвище й ім’я Андрій Гумницький). Народився він у селі Криве (нині Попільнянського району на Житомирщині), закінчив семінарію у Києві, служив священиком, але за читання «Колокола» Герцена та іншої забороненої літератури і антицаристські погляди був заарештований. Втікши з-під арешту, він емігрував спочатку до Англії, де співробітничав з Вільною російською друкарнею Герцена, а в 1865 р. переїхав до США і оселився у Сан-Франциско. Вів православну службу, створив слов’янську друкарню, почав видавати англійською і російською мовами газету «The Alaska Herald» («Вісник Аляски»), при цьому російська частина газети називалась «Свобода». Поширював знання про Україну, підтримував українських переселенців (помер 1916 p.).

Масова еміграція з західноукраїнських земель до США була започаткована 1877 р. Того ж року на заклик агентів однієї із вугільних компаній Пенсільванії група селян Закарпаття виїхала туди працювати на шахтах. Після цього еміграція закарпатців не припинялася, за ними відправлялися до США галицькі селяни, злидарі Лемківщини. Всього за час з 70-х років XIX ст. до 1914 р. у США зосередилося приблизно 700 тис. емігрантів-українців, при цьому майже всі вони прибули з Австро-Угорщини. З Росії за цей час до США емігрувало трохи більше однієї тисячі українців.

Абсолютна більшість емігрантів-українців у США працювали на найважчих роботах у промисловості: вугільній, металургійній і металообробній, ткацькій і швейній, у добуванні золота, срібла, олова, у будівництві, передусім залізничному і шляховому. Умови праці робітників були жахливими, особливо на шахтах і рудниках, де частими були аварії, загибель і травматизм. Українські робітники зазнавали дискримінації, їхня заробітна плата була нижчою в порівнянні з зарплатою корінних робітників.

Хоча серед українців-емігрантів переважали селяни, у сільському господарстві США було зайнято менше третини українців, при цьому мали свої гомстеди – ділянки землі й стали фермерами лише 0,3 %, а всі інші працювали найманими сільськогосподарськими робітниками-батраками.

Початком масової еміграції українців до Канади вважається прибуття 7 вересня 1891 р. до порту Галіфанс у провінції Нова Скотіа на кораблі «Орегон» двох українських селян Івана Пилипіва і Василя Єлиняка з села Небиліва Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківської області).

Через кілька років, із 1896 p., еміграція українців до Канади набула масового характеру і найширше охопила Східну Галичину й Північну Буковину. З 1896 р. до 1914 р. кількість українців, що прибули до Канади, зросла до 170 тис. чол.

Розселяючись у малолюдних місцевостях і засновуючи свої фермерські господарства, емігранти намагались селитися один недалеко від одного і створювати етнічно українські поселення з своїми церквами, школами, поштою та ін. З’являлися селища, на які були перенесені назви з рідної землі: Україна, Київ, Галичина, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Січ, Козак, Хмельницький, Сірко та ін.

Найтяжчим з усіх місць нового поселення були умови, в які потрапляли українські переселенці в Південній Америці – у Бразилії й Аргентині. Втікаючи від безпросвітних злиднів і голодної смерті з рідної землі, вони потрапляли в незаселені пустелі, прерії і джунглі з незвичним тропічним кліматом. Уряди Бразилії й Аргентини оплачували видатки за переїзд переселенців, надавали їм у власність ділянки землі 25-50 і більше гектарів з десятирічною відстрочкою за їх оплату. Заохочувані цими пільгами, українські переселенці оселялись у пустинних місцевостях, корчували й освоювали цілинні землі й засновували фермерські господарства.

Першою на бразильську землю прибула в 1872 р. родина М. Морозовича з Золочівського району Галичини. У 1876 р. туди прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана. Масова еміграція українців до Бразилії розгорнулася з 1895 p., коли пароплавні компанії за угодою з бразильським урядом зобов’язались перевезти до Бразилії десятки й сотні тисяч іммігрантів. До початку першої світової війни українських іммігрантів у Бразилії налічувалось близько 45 тис. чол. Більшість із них розселилась у штаті Парана.

До Аргентини до Буенос-Айреса першими з Косова (тепер Івано-Франківщина) прибули 12 українських родин 27 серпня 1897 р. (всього на 1914 р. в Аргентині було приблизно 14 тис. українських емігрантів).

Через незвичний тропічний клімат, тяжкі умови проживання не всі українські переселенці до Південної Америки змогли як слід адаптуватися й завести свої фермерські господарства. Виснажлива праця, антисанітарні умови, поширення хронічних хвороб приводили багатьох з них до смерті, частина з них поверталася на свою батьківщину, інші, невлаштовані і бідуючи, змушені були йти на найважчі роботи на будівництві залізниць, на фабриках, заводах, у портах, найматися батраками до власників кавових плантацій, поміщиків і фермерів, бути прислугою у багатих людей.

Умови праці й життя більшості українських емігрантів були дуже тяжкими. Вони, як правило, були зайняті найбільш важкими, трудомісткими роботами, їхня зарплата часто була нижчою, ніж у корінних місцевих робітників, а звідси їх життєвий рівень був значно нижчим.

Але сумлінною працею, дисциплінованістю й наполегливістю немало українців адаптувалися в нових місцях, створили свої фермерські господарства, а частина стала підприємцями-власниками ремісничих майстерень, крамниць, пекарень, корчем та інших закладів.

У місцях нового поселення поступово стало розгортатися серед українських емігрантів і громадське життя. Створювалися, передусім, церкви, зокрема православні і греко-католицькі, різні громадські, культурно-освітні організації, будівельно-позичкові, страхувально-допомогові, кооперативні та інші товариства.

Однією з найбільших українських організацій взаємодопомоги в США став «Руський народний союз», створений у 1894 р. (з 1914 р. він називається «Український народний союз»). Друкованим органом Союзу стала газета «Свобода», що почала виходити ще в 1893 р. і виходить понині. Першопочатково метою Союзу було надання допомоги потерпілим від нещасних випадків, хвороби, членам сім’ї померлого та ін. З часом Союз став відігравати значну роль у політичному житті, у вихованні національної самосвідомості українців.

З самого початку переселення за кордон українці намагалися зберегти свою мову, культуру, звичаї. Вони розгортали культурно-просвітницький рух – створювали свої школи, читальні, книгарні, влаштовували театральні вистави й концерти. Особливо широко ця робота проводилася в Канаді. Там, передусім, організовувалися для дітей українські або двомовні, переважно англо-українські школи, діяла система підготовки учителів для цих шкіл. У багатьох українських поселеннях Канади були читальні, в яких пропагувалась українська художня література, їхні працівники навчали дорослих, влаштовували театральні гуртки, вистави, концерти. У Вінніпезі працювало Українське видавництво, яке до сторіччя від дня народження Шевченка видало «Кобзаря» і серію дешевих книжечок «Шевченківська бібліотека».

Персоналії

Апостол Данило (4 грудня 1654 р. – 17 січня 1734 р.) – український військовий і державний діяч кінця XVII – першої половини XVIII ст., миргородський полковник у 1683-1727 рр. З 1729 р. запроваджує окремий український бюджет, намагається реформувати систему судочинства. Гетьман Лівобережної України в 1727-1734 рр.

Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 – 29 листопада 1724 р.) – наказний гетьман (виконуючий обов’язки гетьмана) України (1722-1724 рр.) після смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Виступав проти обмежень українського суверенітету. Заарештований за наказом Петра I, перебував під арештом у Петропавлівській фортеці, де й помер під час тортур.

Розумовський Кирило (18 березня 1728 р. – 9 січня 1803 р.) – останній гетьман Лівобережної України (1750-1764 рр.), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук. Під час гетьманства Розумовський здійснював заходи на зміцнення автономного державного устрою України, станових прав і привілеїв української козацької старшини. 1752 р. гетьман домігся царського указу про заборону холопства.

Найважливіші події:

1764 р. – ліквідація Гетьманства і створення другої Малоро­сійської колегії.

1768 р. – початок Коліївщини в Правобережній Україні.

1772 р. – перший поділ Польщі. Приєднання Східної Білорусі до Росії, а Галичини до Австрії.

1775 р. – ліквідація Росією Запорізької Січі. Приєднання території Буковини до Австрії.

1775–1828 рр. – Задунайська Січ.

1781 р. – відміна полкового територіально-адміністратив­ного поділу на Лівобережжі.

1783 р. – приєднання Кримського ханства до Росії. Царський указ про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні.

1788 р. – формування Чорноморського козацького війська.

1793 р. – другий поділ Польщі. Приєднання до Росії Правобережної України.

1795 р. – третій поділ Польщі. Приєднання до Росії Західної Волині, Західної Білорусі, Литви і Курляндії.

1805 р. – відкриття Харківського університету.

1813–1835 рр. – антикріпосницький рух під проводом Устима Кармалюка.

1828 р. – повернення запорозьких козаків з Туреччини. Утво­рення Азовського війська.

1834, 15 липня – відкриття Київського університету ім. Св. Володимира.

1837 р. – видання «Руською трійцею» в Будапешті літературного альманаху «Русалка Дністровая».

1847 р., січень – початок діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

1846 р. – видання в Москві «Історії русів».

1848 р. – створення першої української політичної організації – Головної Руської Ради у Львові. Ліквідація панщини в Східній Галичині і Буковині.

1851 р. – розпуск Головної Руської Ради.

1861 р., січень – 1862 р. – видання в Петербурзі щомісячного громадсько-політичного і літературного журналу українською мовою «Основа».

1863 р., 18 липня – валуєвський указ про обмеження видання книг і заборону навчання у школах українською мовою.

1868 р., 8 грудня – заснування товариства «Просвіта» у Львові.

1873 р. – заснування Літературного товариства ім. Т.Шевченка у Львові.

1875 р. – заснування Чернівецького університету.

1876 р. – підписання Олександром II Емського указу, що забороняв видавати та ввозити з-за кордону літературу українською мовою.

Контрольні запитання:

1. Назвати основні етапи інкорпораційної політики Російської імперії щодо України у XVIII ст.

2. Які причини ліквідації царизмом політичної автономії України і Запорізької Січі?

3. Вказати особливості національно-визвольної та антикріпосницької боротьби в Україні в середині та другій половині XVIII ст.

4. Назвати основні етапи поділу Речі Посполитої та особливості інтеграції українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

5. Вказати чинники кризи феодальної системи господарства в Україні в першій половині XIX ст.

Рекомендована література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2001.

2. В.Горобець. Історія українського козацтва: нариси у 2 т. / Редкол.: Смолій В. А. (відп. ред) та інші. – Київ: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2006 р. Т. 1.

3. Гайков А. О. Полуботок Павло Леонтійович / Державні політичні та громадські діячі України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. І. Астахова та ін.; За заг. ред. М. І. Панова. – К.: Ін Юре, 2002. – С. 129 – 131.

4. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату: Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / Ін-т історії України НАН України. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2009.

5. Дорошенко Д. І. Історія України в 2-х томах. – Т. ІІ (від половини XVII століття). – К.: Глобус, 1991.

6. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVІІ століття: Моногр. – Д.: ПП Ліра ЛТД, 2003.

7. Заруба В. М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. – Д.: "Ліра ЛТД", 2007.

8. Історія України. Навчальний посібник / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; Під ред В. А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997.

9. Історія України. Навчальний посібник / Наук. ред. Бушин М. І. – Черкаси: Брама, 2000.

10. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти / За заг. ред. докт. іст. наук, проф. Бушина М. І. та докт. іст. наук, проф. Гуржія О. І. – Черкаси: Черкаський ЦНТІ, 2007.

11. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 1 – Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Мельник Л. Г., Гуржій О. І., Демченко М. В. та ін. – К.: Либідь, 1991.

12. Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. Т. 1. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006.

13. Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. Т. 2./ Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006.

14. Крупницький Б. Д. Гетьман Данило Апостол і його доба / Передм. В. М. Горобця. – К.: Україна, 2004.

15. Луньов Г. Земля, козацтво і державність України. – К.: "НАІРІ", 2009.

16. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М.Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1996.

17. Нартов В. В. Найвидатніші гетьмани та кошові отамани України. – Харків, 2007.

18. Українське козацтво: Мала енциклопедія / Ред. кол.: Ф. Г. Турченко, С. Р. Лях, С. Ф. Плецький та ін. – Київ; Запоріжжя: Генеза; Прем’єр, 2002.

19. Уривалкін О. М. Гетьмани України та кошові Запорозької Січі / О. М. Уривалкін, М. О. Уривалкін. – К.: Дакор, КНТ, 2008.

20. Чухліб Т. Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження. - К.: Інформаційно-аналітична агенція "Наш час", 2007.

21. Чухліб Т. В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663 – 1713). – К.: Києво-Могилян. акад., 2004.

22. Чухліб Т. В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663 – 1713). – К.: Києво-Могилян. акад., 2004.

23. Чухліб Т. В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи: 1663-1713. – К.: Києво-Могилянська академія, 2004.

24. Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради до Андрусівської угоди (1659-1667 рр.) / Пер. з рос. Л. Білик. – К.: Основи, 2003.

 

ЛЕКЦІЯ 7

КАПІТАЛІСТИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНИ
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.: НАПРЯМИ, ОСОБЛИВОСТІ І СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ

План:

1. Реформи 1860 -70-х рр. та особливість їх проведення в Україні

2. Процес перетворення України на потужний промисловий центр Російської імперії та його соціальні наслідки

3. Суспільно-політичні рухи у другій половині XIX ст. Громадівський рух у Наддніпрянській Україні у 60-90 рр. XIX ст.

4. Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини

5. Українська культура другої половини XIX ст.

 

В XIX ст. більша частина України була у складі Російській імперії й входила до так званого Південно-Західного краю, який поділявся на 9 губерній. Західні українські землі – Холмщина і Підляшшя в адміністративному плані підпорядковувалися губерніям Царства Польського, яке було інкорпороване до російської монархії. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпатська Русь належали Австро-Угорщині. Обидві метрополії старанно забороняли ужиток терміни "Україна", "українці", зображуючи останніх гілкою російського народу або відгалуженням польського етносу.

У другій половині XIX ст. в обох монархіях проводилися реформи модернізаційного спрямування. На тлі завершення промислового перевороту і бурхливого індустріального розвитку поширювалися нові політичні ідеї, формувалися суспільні рухи і партії, програми та цілі деяких з них мали утопічний характер. На теренах обох імперій активізувалася діяльність української національної інтелігенції.