Прорахунки та здобутки уряду ЗУНР

15 листопада 1918 р. було прийнято закон «Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю». 16 листопада – закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки». У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залишається чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить інтересам, суті та цілям Української держави. Терміново формувалися в державі й органи охорони громадського порядку. Ще на початку листопада під час виборів місцевих органів влади й управління подекуди населення обирало також так звану «народну міліцію». Вона повинна була стежити за порядком, охороняти міста та села від мародерів, бандитів, кримінальщини. Однак, на наш погляд, оскільки до її складу обирали часто людей некваліфікованих, випадкових або таких, котрі намагалися лише ухилитися від військової служби, вона «народна міліція» далеко не завжди відповідала своєму призначенню.

На місцях створювалися окружні й повітові команди жандармерії, міські та сільські. Приймали в жандармерію добровольців із числа військовозобов'язаних, а також окремих колишніх жандармів, які не скомпрометували себе антинародною діяльністю, з огляду на їхній досвід. Жандармерія підпорядковувалася Держсекретаріату внутрішніх справ. Навесні 1919 р. чисельність жандармерії в ЗУНР була такою: близько 30 офіцерів, 1 тис. жандармів і 4 тис. стажерів. Народних міліціонерів налічувалося близько 3 тис.

Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. Українська Національна Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і судової влади». Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-угорської монархії під керівництвом держсекретарства юстиції. Виходячи з цього, всі старі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли залишатися на своїх місцях.

Продовжуючи реформу судової системи, Українська Національна Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції – для розгляду кримінальних справ (окружні й повітові суди повинні були розглядати цивільні справи). Суддів цих трибуналів призначало секретарство юстиції, затверджувала призначення Українська Національна Рада або її комітет. Трибунали діяли у складі одного або трьох суддів. Другою вищою інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, і третьою (Найвищий державний суд. Але тимчасово (до їх утворення функції) другої та третьої інстанції виконували спеціально створені на цей час сенати – Окремий судовий сенат II інстанції й окремий судовий сенат III інстанції. Вони, згідно з розпорядженням Держсекретаріату від 8 березня, були, утворені у Станіславі.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об’єднані у палату адвокатів. Вони присягнули, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть в ім’я її блага.

Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені.

Окрім органів цивільної юстиції, створювалася й військова юстиція. Вже 16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження про організацію системи військових судів. 10 березня 1919 р. Комітет Української Національної Ради оголосив амністію. Припинялося слідство з усіх справ, розпочатих перед 1 листопада 1918 р.

На початку 1919 р. в ЗУНР була створена досить численна (близько 120 тис.) дисциплінована й патріотично налаштована армія. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Генеральний штаб. Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуальною, оскільки з перших же днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії. У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ветеринарна, інтендантська служби, судова система, військове духівництво. Армія ЗУНР хоробро воювала із силами панської Польщі, які її значно перевищували.

8 квітня 1919 р. було прийнято закон «Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців». Кожна людина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадянином УНР (ЗУНР на той час уже ввійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.

Вважаємо, що важливим напрямом діяльності ЗУНР було розв’язання найгостріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне та безземельне селянство становило у Галичині 80 % від усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37 % усіх земель. Над розв’язанням цієї проблеми працювали всі політичні партії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, багато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про земельну реформу. Оприлюднили його 8 травня.

Одним із нагальних завдань державного будівництва керівництво ЗУНРу вважало впорядкування фінансової системи, яка за роки війни зазнала значних кризових потрясінь, передусім, швидко зростаючої інфляції. Фінансові питання вперше розглядалися на засіданні Української Національної Ради. Тоді ж було створено її фінансово-бюджетну комісію, до складу якої увійшли відомі українські політики, яку очолив голова уряду Кость Левицький. Голова уряду – Кость Левицький – очолив також Державний секретаріат фінансів, якому підпорядковувалися Крайова дирекція скарбу, що відповідала за збереження державного майна, здійснювала нагляд за надходженням податкових платежів тощо. З січня 1919р. Державний секретаріат фінансів очолював Сидір Голубович.

В умовах воєнного протистояння з Польщею українська влада визнала за доцільне тимчасово залишити незмінною фінансову структуру колишньої австрійської держави.

Уряд ЗУНРу відчував значні труднощі у розбудові банківської системи. Головну контору державного «Австро-Угорського Банку» у Львові та інших містах Галичини, над якою вже в ніч на 1 листопада 1918 р. встановлено контроль української влади, було перейменовано на Український Державний Банк, а місцеві відділи стали його філіями. Після створення ЗУНР на її території перебували в обігу австро-угорські крони.

Одним із головних питань роботи фінансових органів стало наповнення державного скарбу і забезпечення його достатньою кількістю готівки. Після створення ЗУНР на її території перебували в обігу австро-угорські крони. На перших порах використовувались грошові кошти, які зберігались у банківських установах. Так, у старостві Бережанського повіту українській владі було передано залишкових коштів на суму 100 тис. австро-угорських крон, і а з повітової ощадної каси – ще 493 393 крони. Найбільша грошова сума виявилась у Стрию – близько 1 млн. крон. Однак у більшості випадків коштів, переданих українській місцевій владі, було обмаль: у Кам'янці-Струмиловій – 20 тис. крон, а в Чорткові – лише 500 крон. Відразу ж стало очевидним, що залишеної австрійською владою готівки недостатньо для забезпечення навіть першочергових видатків нової держави. Через це відразу ж на порядку денному постало питання про налагодження системи збору податкових платежів. Спочатку місцеві органи влади діяли на власний розсуд. Так, повітовий комісар м.Товмач (нині Івано-Франківська область) оголосив про збір одноразового народного податку в розмірі 1 крона від особи. Але вже 13 листопада 1918 р. уряд ЗУНР видав розпорядження про відновлення збору всіх податків та платежів, встановлених за часів Австро-Угорщини. Зібрані кошти передбачалось скеровувати, передовсім, на покриття військових видатків, платню державним службовцям, пенсіонерам, вдовам і сиротам. Однак через значне руйнування краю і зубожіння населення надходження коштів від податків було незначним.

Новопроголошена українська держава, як і інші створені на уламках Австро-Угорщини національні держави, претендувала на отримання грошей зі скарбниці колишньої імперії. З цією метою до Відня було скеровано Я. Литвиновича, наділеного відповідними повноваженнями. У результаті його діяльності австрійський уряд погодився виділити для ЗУНР 33 млн. 800 тис. крон, які були розділені на два транші. Перший з них надійшов на віденські рахунки українського уряду наприкінці грудня 1918 р. З цієї суми 6 млн. крон Президент ЗУНР Євген Петрушевич передав до урядової каси до Станіславова.

Однак швидке знецінення цієї валюти, а також неможливість отримувати з Відня необхідну кількість готівки змусило уряд у січні 1919 р. запровадити в обіг грошові знаки УНР з позначенням номінальної вартості у карбованцях та гривнях (1 карбованець = 2 гривням = 200 шагам). Одночасно встановлювався курс карбованця щодо австро-угорської крони: 1 карбованець = 2 австро-угорським кронам. Подальше знецінення крони на перших порах призвело до падіння її курсу щодо української валюти. На початку лютого 1919 р. за 1 карбованець платили 2 крони 50 гелерів. Закон про запровадження гривні на всій території ЗУНР Українська Національна Рада прийняла лише 4 квітня 1919 р. Військові невдачі Директорії УНР спричинили падіння вартості карбованця та гривні. Цей же закон встановлював обмінний курс валют на рівні 1 гривня од 1 кроні, однак на практиці вартість гривні не перевищувала 0,8 крони. Щодо валют західноєвропейських валют гривня мала «плаваючий» курс. Так, навесні 1919 р. за 1 англійський фунт стерлінгів у Станіславові платили 125 крон.

Після проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки розпочалося фінансування державних видатків уряду ЗУНР з Державної скарбниці УНР. Вже наприкінці січня головний отаман Симон Петлюра наказав видати 1,5 млн. карбованців на покриття невідкладних видатків ЗО УНР. Надалі уряд ЗО УНР щомісячно отримував 30 млн. гривень. Крім того, фінансувалися окремі статті видатків. Так, на прохання командувача Української Галицької Армії генерала М. Омеляновича-Павленка з Києва було передано 40 млн. австро-угорських крон. Всього ж на потреби ЗО УНР з Наддніпрянської України надійшло понад 1 млрд. гривень. Основними статтями видатків ЗУНР було забезпечення військових видатків, платня державним чиновникам, виплати родинам військовослужбовців, кошти на відбудову зруйнованих війною сіл та ін.

В умовах військово-політичної нестабільності населення Східної Галичини з недовірою ставилося до українських грошових знаків і нерідко відмовлялося їх приймати. Цьому сприяла й відсутність в обігу купюр дрібних номіналів. На ринку найчастіше використовувались банкноти номіналом 2000 та 1000 гривень, рідше траплялися 500 та 100 гривень. Щоб не допустити зловживань під час розмінювання купюр, уряд у Станіславові налагодив емісію купюр вартістю 5 гривень. Нестача засобів обігу була особливо гострою. Запаси австро-угорських грошей вичерпалися, українська валюта надходила нерегулярно і без дотримання необхідних співвідношень між окремими номіналами, а потреби державного будівництва вимагали нормального функціонування грошової системи. В цих умовах деякі міста прийняли рішення про випуск власних бон. На більшості з них позначення номіналу здійснене у гривнях. Так, у квітні 1919 р. повітовий комісар та магістрат м. Броди випустили грошові знаки вартістю 1, 2, 5, 10 та 20 гривень. Вони були обов'язковими засобами обігу на території повіту і у сумах понад 100 гривень безперешкодно обмінювалися на державні гроші. Розпочали виготовлення місцевих бон різних номіналів і інші місцеві органи влади: у Збаражі – 2, 5, 10, 25, 50 гривень; у Золочеві – 5, 10 гривень; у Сокалі – 1, 2, б, 10, 20 гривень; Тернополі – 2, 10, 20, 50 гривень. Лише 2 травня 1919 р. уряд ЗО УНР запровадив в обіг грошові знаки Української Державної Скарбниці номінальною вартістю 25 та 10 карбованців.

На відміну від земель, що входили до складу Російської імперії, на території Галичини дуже рідко грошові замінники створювалися національними громадами. Лише у м. Болехів (нині Івано-Франківська обл.) єврейська національна рада у 1919 р. випустила 10, 20 та 50 гелерів. Зате значно частіше трапляються грошові сурогати промислових підприємств, закладів торгівлі та харчування. Так, у 1919 р. бориславська нафтова спілка «Прем’єр» випустила бони вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 та 200 крон. Особливо багато різних грошових сурогатів випущено у Львові. Тут їх емітували книгарні, буфети, кафе, ресторани, кондитерські, склади паперу, готелі, театри і навіть бібліотеки. Вартість більшості з них не перевищувала 1 крони, що свідчить про гостру нестачу в місті дрібних розмінних грошей. Після окупації міста польськими військами магістрат у червні 1919 р. випустив бони вартістю 50 гелерів та 1 крону (розмір емісії – по 200 тис. шт. кожного номіналу). їх проекти виконав відомий графік Рудольф Менкіцький. Після встановлення на Західній Україні польського панування грошові випуски міст Галичини були вилучені з обігу і знищені. Так, після захоплення польськими військами м. Сокаля українські грошові знаки були спалені на подвір’ї місцевого банку.

Було прийнято державні символи ЗУНР: герб – золотий лев на синьому полі, а згодом тризуб, і синьо-жовтий прапор; затверджено державну печатку.

Багато було зроблено у сфері освіти. Створена Західноукраїнська Народна Республіка в числі основних питань державної політики велику увагу звертала на становлення національної школи. 6 листопада 1918 р. Українською Національною Радою був створений Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, який очолив професор О. Барвінський, після переїзду уряду до Станіславу – доктор А. Артимович, а з 17 квітня 1919 р. – А. Крушельницький. Основні державні рішення щодо організації освіти були прийняті урядом після злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.

Насамперед розпочалася українізація школи. Втім, це стихійно робило саме населення з перших днів установлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські школи. В лютому 1919 р. у Станіславі розпочав роботу з’їзд представників народного учительства Західної України. Були розглянуті питання про організацію народного шкільництва і прийнято ряд резолюцій, серед яких: проголошення школи державною інституцією, зарахування народних учителів до державних службовців, відлучення школи від політичних властей і інші. Слідом за рішеннями з’їзду був виданий закон «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки», який передбачав, що всі школи на даній території стають державними, а вчителі, які працюють в них, є державними урядниками. Державною мовою у всіх державних школах вважалась українська. Один із параграфів цього закону гарантував неукраїнському населенню право на школи з навчанням рідною мовою. Існуючі школи національних меншин зберігалися, можна було відкривати й нові, зареєструвавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало ввести як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України. Планувалося після звільнення Львова відкрити тут перший на західноукраїнських землях український університет. Уряд узяв під свій контроль питання культури й мистецтва.

За розпорядженням секретаріату освіти «У справі тимчасових змін научних планів» передбачалося замінити обов’язкове вивчення польської та німецької мов на українську. Польська мова залишалась у середніх школах як факультативний предмет. У всіх державних і приватних школах з недержавною мовою навчання вводилась українська мова як навчальний предмет. У початкових школах українська мова була обов’язковою з третього року навчання, а в школах іншого типу – з першого року. Навчальна програма з історії і географії у всіх школах, незалежно від мови навчання, базувалась на історії та географії України і в зв’язку з ними на історії інших земель, заселених слов’янськими народами.

На вільні посади вчителів оголошувався конкурс у пресі. Для матеріальної підтримки вчителів та членів їхніх сімей прийнято ряд законів та розпоряджень про підвищення зарплати. На території ЗУНР діяли українські гімназії в Бережанах, Дрогобичі, Золочеві, Самборі, Станіславі, Сокалі, Стрию, Тернополі (відкрита у 1898 р.), працювали учительські семінарії у Бережанах, Коломиї, Самборі, Сокалі, Станіславі, Тернополі і інших містах. Законом від 4 лютого 1919 р. було удержавлено українські приватні гімназії в Копичинцях, Рогатині, Чорткові, Яворові, Городенці, Долині, учительські семінарії в Коломиї, Тернополі і Львові. Всього в ЗУНР було відкрито 30 середніх шкіл, з них 20 українських гімназій, три реальні школи та 7 учительських семінарій.

Педагоги, працівники секретаріату освіти, політичні діячі виробили систему поглядів на національну школу. Але здійснити задумане їм не вдалося.

Поряд з іншими проблемами, перед якими опинилася ЗУНР, залишалась важка епідеміологічна ситуація. Вжитими заходами Українська Національна Ради та Державного Секретаріату вдалося нейтралізувати її загрозливі наслідки.

ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу: Австрії, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, Німеччині, навіть Бразилії та Аргентині, інформуючи владу та населення цих країн про свою країну, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави та, можливо, допомоги. Щоправда, офіційного визнання вони не домоглися, хоч Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.

У листопаді - грудні 1918 р. за ініціативою влади ЗУНР відбулися переговори з керівництвом Української Народної Республіки. 1 грудня Директорія та делегація ЗУНР підписали так званий «Вступний (прелімінарний) договір про об’єднання». 3 січня 1919 р. Національна Рада одностайно прийняла постанову про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Нічого суттєвого не було зроблено і в інтересах робітників, хоча деякі заходи, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліпшення житлових і санітарних умов, охорони праці, здійснювалися. Недарма 25 квітня 1919 р. С. Петлюра телеграфував у Галичину, що влада УНР занепокоєна невдалою політикою Державного секретаріату із соціальних питань, особливо земельних, попереджаючи, що це може завершитися «розвитком більшовизму».